скачать книгу бесплатно
– Де?
– Ну там, куди я рукою показую.
– Н-нi… А хто там мае бути? Я нiкого не бачу.
– Та так… Певно, привидiлось. Пiшли до хати.
6
Малий був дуже втiшений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пiзно займатися впольованою здобиччю, i я занiс ii в льох, а другого дня в недiлю винiс i показав Христi. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всi боки, чекаючи вигукiв захоплення. На мое здивування, дружина мовчала. Мовчала i дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тодi, коли я тiльки вирушав на лови.
– Що ти так дивишся? – не витримав я.
– Ти… ти…
– Що таке?
– Це ж за-зайчиха, а не за-заець… – майже прошепотiла вона. І було безкровним ii обличчя.
Я зиркнув – справдi зайчиха. Але яке це мае значення? Зайцiв розвелося в долинi стiльки, що iх пора вже тотально винищувати. Як щурiв.
– Ну й що? Подумаеш – зайчиха, – стенув я плечима.
– А це… ii дитина?
– Ну, ти вже занадто! – вибухнув я. – Це зайченя я пiдiбрав, коли виходив з долини, воно не мае жодного стосунку до цiеi… ну, словом, це, мабуть, i не родичi.
– Ти впевнений?
– Я ще раз повторюю – знайшов його в iншому мiсцi. Крiм того, навiть якби це було ii зайченя, що це мiняе?
– Ти збираешся ii iсти? – В голосi дружини було таке здивування, наче я намiрився засмажити стару ропуху.
– А чом би й нi?… Шкурка, шкода, зiпсована. Зате печеня буде – пальчики оближеш.
– Ти звар’ював! Я не збираюся ii iсти! – Тепер дивилася на мене навiть з огидою.
– Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?
– Не хочу мати з тим нiчого спiльного! І, будь ласка, займайся своею кулiнарiею не на моiх очах.
– Здаеться, не я звар’ював, а ти. В тебе що – материнський iнстинкт поширився i на менших наших братiв? А коли твiй батько свиню заколов, а по нiй лишилося вiсiм поросят? Згадай – вiсiм маленьких сирiт, якi тiльки-но перестали смоктати молоко. І ти iла iхню кохану матусю! Навiть помагала робити ковбаси, сальцесони, кишки, шинки i ще чорт знае що! Чому ж тодi не заговорив iнстинкт? А як бути з яйцями, якими ти щоранку ласуеш? Ти ж iх крадеш iз гнiзда люблячоi матерi! Ти з’iдаеш немовлят, якi ще й не вилупилися!
Я кричав i кричав, та справжнiм об’ектом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долинi, а тепер стала причиною сварки.
– Замовкни!
– Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендiтних малюкiв! Ти хрумала iхнi вушка! Я це добре пам’ятаю!
– Ти… ти садист! – зойкнула Христя i, затуливши обличчя долонями, вибiгла з кiмнати.
Я зi злiстю гепнув зайчихою об пiдлогу, менi хотiлося ii розчавити, щоб i мiсця мокрого по нiй не зосталося.
– Тату, а що таке садист?
Тьху, ще цього бракувало.
– Це поганий дядько, – буркнув я, аби вiдчепитися.
– Тату, а ти що – поганий дядько?
– Нi, Андрiйку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобi дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, принiс тобi зайчика.
Я й не помiтив, що знову пiдвищив голос, i личко малого скривилось, а губи засiпалися – ось-ось заплаче.
– Андрiйку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потiм татко спече зайчи… зайця, i ми з тобою його згамцяем.
– А чо мама сказала, що не буде гамцяти ii?
– Їi? Кого ii?
– А зайчиху.
Господи…
– Мама пожартувала. Зараз тато пiде маму перепросить.
7
Христя сидiла на канапi, пiдперши руками пiдборiддя.
– Христю… ну, Христю… ну що ти, iй-богу… Хочеш, я ii викину? Хочеш? Я закопаю ii на городi. Можу й хрест витесати, й труну.
– Не блазнюй.
– Ну, ти взагалi… Звiдки я мiг знати – зайчиха це чи заець?… І, як на те пiшло, я не можу зрозумiти, чого ти аж так розпачаеш?
– Бо це добром не закiнчиться.
– Що саме?
– Вони помстяться.
– Хто?! Що з тобою?
– Невже пiд час полювання нiчого дивного з тобою не було?
– Дещо було… Наприклад, багато кровi з цiеi зайчихи виюшило. Потiм… вона важить удвiчi бiльше, нiж заець тих же розмiрiв, хоч i не вагiтна.
– А ще?
– Бiльше нiчого.
– Неправда.
Жiноча iнтуiцiя – двадцять восьме чудо свiту, а тому я змушений був розповiсти все по порядку.
8
Зайчиху я запхав у заморозник, а вранцi, перед тим, як iти на роботу, закопав на городi. Я б все одно ii не iв. У пам’ятi ще залишався той дикий погляд.
Увечерi, повертаючись iз роботи, ще з машини помiтив незнайомця, який зазирав у вiкно. Пологий схил дозволив менi з вимкненим двигуном безгучно пiдкотити до самих ворiт. Намагався його не сполохати, але клята хвiртка таки зойкнула, i незнайомець кинувся за рiг. Я помчав навздогiн, але той щез безслiдно.
– Винеси смiття, – сказала Христя по вечерi.
Ми зсипали смiття за кущами агресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп – на тому мiсцi зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навiщо? Спересердя я висипав смiття в яму i, повернувшись до хати, вигукнув:
– Все ясно!
– Що тобi ясно? – спокiйно перепитала Христя.
– Ви всi змовилися! Ну признайся! Хочете мене розiграти?
– Я тебе не розумiю.
– Що тут не розумiти? Це стосуеться зайцiв. Я не знаю, якоi мети ви домагаетеся, але жарт затягнувся.
– Поясни щось… нiчого не можу второпати.
– Якби ти не була моею жiнкою, я б тебе вiдправив до театру. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.
– З якою ямою?
– З могилою преподобноi зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совiсть замучила, що добро пропадае?
– Там – яма?
– Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку i вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гостi, мовляв, на печеного кролика. Пiшли до Каленика. Не зволiкаючи.
– Ну пiшли. Щоб ти переконався у своiй глупотi. Я присягаюся, що не було жодноi змови.
– Ти менi присягалася, що не будеш нiколи кидати сиру цибулю в зупу. І що? Хiба ти ii почала обсмажувати?
– До чого тут цибуля?
– Але ти присягалася!
– Я обiцяла, але коли спiшиш…
– Ти вiчно спiшиш. Якби ви яму запорпали – хтозна, може б, усе й обiйшлося.
9
Каленик слухав похмуро. Коли я оповiв своi мисливськi пригоди, вiн сказав:
– Боюся, що на цьому не закiнчиться. Я попереджував, що тут нема жартiв. Нiхто вас не збирався розiгрувати, бо й для чого? Жарт доти жарт, поки не затягнувся.
– Я не можу прийняти цих забобонiв. Тому шукаю якогось реальнiшого пояснення.
– Але ж ви самi щойно розповiли про те, що дiялося з вами на полюваннi.
– Менi просто нагнали страху, i тому я сприйняв усе в такому освiтленнi. Був надто збуджений. Поранена зайчиха, звiсно, втекти не могла. Що iй залишалося? Тiльки дивитись на мене… Ну, а мiй нiчний переслiдувач хiба не мiг бути витвором уяви? Тому я схильний думати, що решта – це вже чиiсь жарти.
– Ну, звичайно, так значно простiше. Та якщо це жарт, то не вiд вас вiн почався. Оксенич зламав руку, Мацiй – ногу, Тимкевич погорiв, а Прокiп ослiп на одне око. Всi вони в той чи iнший спосiб допекли зайцям.
– Послухайте, чому ви все це пов’язуете з зайцями? Може, заець i кинувся Мацiю в ноги, а вiн не так вiд удару, як вiд несподiванки упав i зламав ногу. Прокiп ослiп! Та ж йому було за вiсiмдесят. Через те вiн i не вiдважився на операцiю. Зрештою, йдеться, мабуть, про звичайну катаракту.
– Нi, це була не катаракта.
– Але прийняти версiю, що цi зайцi якiсь надприроднi, – просто смiшно! Потiм – до чого тут зайцi? За мною стежила людина, якщо тiльки не почулося. Пiд вiкном була теж людина. І не зайцi ж викопали з ями зайчиху. Там видно слiди лопати.
10
Жiнка з малим лягли спати, а я стояв на кухнi бiля вiкна i дивився у темряву, що ховала в собi всi таемницi дня, наче наглухо забита скриня, ключ вiд якоi невiдомо хто й коли загубив. Не мiг заспокоiтись, мене тягло знову в Криву долину, здавалося, що я там забув щось дуже важливе, щось таке, чого ранiше й не усвiдомлював, але воно було, сидiло в менi змалечку i роз’iдало душу. Вiдкинувши всi вагання, я зодяг куртку, ковзнув оком по рушницi й вирiшив, що не вiзьму ii з собою, проте, мабуть, не дуже сподiваючись на власну смiливiсть, засунув за пояс сiкача.
Нiч зустрiла мене прохолодним вiтром i сирiстю. Коли опинився в суцiльнiй темрявi, то почув, як i вчора, ще чиiсь кроки, але тепер вони лунали попереду мене. Ми наче помiнялися ролями, i зараз уже я був переслiдувачем з тiею лише рiзницею, що й не здогадувався, кого переслiдую.
Дорога була все така ж розлiзла i м’яка, я пошкодував, що не здогадався перевзутися в чоботи, скоро почув на шкарпетках болото, але повертатися не хотiлося – на ту хвилю я вже втрапив у ритм крокiв того, хто йшов попереду, i невiдь-чому намагався не збитися, так начеб вiд цього залежав успiх моеi мандрiвки.
З хуторiв долинало перегавкування собак, воно котилося луною кудись на луги й там падало знесилено у вогку траву. Але цього було замало, аби вiдчути себе не вiдiрваним вiд свiту i я почав собi насвистувати нехитру пiсеньку, вона пiдбадьорювала i воскрешала потяг до авантюрностi, й сiкач був при цьому незамiнним для мене товаришем. Мене вже не лякали тi кроки попереду, я намагався гучнiше ступати, щоб звучали вони так само вiдлунно, але це не вдавалося. Кроки належали людинi набагато важчiй, я вгадував ii атлетичну будову i, може, й не мiг з нею змагатися, та ступав крок у крок, не звертаючи уваги на роздратування виболоченоi дороги, наче саме я, а не той перший розбурхав ii дрiмоту й порушив чорний маслянистий спокiй. Дорога сповзала й сповзала, а горби з настовбурченим галуззям кущiв хутко вивищувалися, ховаючи вiд мене все бiльшу частину знезореного неба.
Безпровидна темiнь, що зяяла попереду, мов роззявлена паща голодного звiра, сповiщала наближення Кривоi долини. Тут я згадав ще про один засiб, який додае хоробростi, й запалив цигарку. Тепер уже моя нiчна вилазка нiчим, хоча б формально, не рiзнилася вiд звичайноi прогулянки перед сном. Я навiть перестав так уважно стежити за темрявою, котра гостинно розступалася передi мною, перестав вiдчувати ii насмiшкуватiсть, зловтiху i думати про несподiванки, якi вона, можливо, готуе.
Спускався в долину, i здавалось, наче спускаюся в самого себе тоненькою линвою, що тягнеться вiд очей у глиб тiла, в його темряву i неспокiй, не знаючи нiчого про довжину, про те, коли саме руки вiдчують пустку, а я – моторошне падiння на дно свiдомостi. Камiння поторохкувало i похрускувало пiд ногами, i якось непомiтно розчинилися в липкiй тишi кроки того, хто йшов попереду.
Йти далi не було жодноi потреби, десь тут, з цього мiсця, вся долина завидна мусила бути мов на долонi. Цигарка припекла пальцi, я дав iй щигля, й жовтогарячий вогник дугою полетiв униз. Тодi вийняв сiкача, i вся душа моя переселилася у праву руку, що мiцно стискала його рукiв’я.
Даремно вдивлятись у цю вiдчайдушну чорноту, нiчого з неi не виловиш, окрiм власноi безпомiчностi, але я терпляче чекав. Оте свiтiння залишалось единим доказом, якого менi бракувало, щоб повiрити у теревенi Каленика. Добре знав, що може свiтитися серед ночi й пень, але в долинi не було жодного пня. Те свiтiння повинно бути якимсь незвичайним, iнакше в нього не повiрю. І, хоч курити не хотiлося, все ж закурив знову, широко розставивши ноги, наче готувався до бою.
З долини сочилася вогкiсть i закрадалась пiд одяг, налипле до шкарпеток болото починало вже дратувати, але я вперто розглядав цю зачаену мiсцину, котра гiпнотизуе, мовби намагаеться втягнути в себе, у цю незвiдану порожнечу, яка кличе i випростовуе забутi крила над головою.
Поволi я втрачав терплячiсть, подумалося, що ось я докурю цигарку й пiду. Холод ковзнув по шиi, я себе витратив i програв, хоробростi вистачило тiльки дiйти сюди, бо ось уже почав вiдчувати незахищенiсть спини i бокiв. Настирливе бажання озирнутися з’явилося проти волi i не вiдпускало. Зараз уже вчувалося безлiч крокiв, що з усiх сторiн променiли до епiцентру мозку, i нi цигарка, нi сiкач уже не допомагали, мое ество раптом подiлилося на два ворожих табори – ноги рвалися дати дьору i лише руки не втрачали рiвноваги й готовi були боронитися.
Проклята тиша, здатна довести до божевiлля, розпанахувала менi груди, переставляла мiсцями все, що, на ii думку, не так розташоване, добувала мене зсередини i гнала додому, розганяючи табуни мурашок по холоднiй спинi. Докурю i йду. Вирiшив це твердо, i передбачення скорого кiнця безглуздоi мандрiвки надавало сили. Здавалося, що я врештi опанував себе, а проте не покидало вiдчуття, що зараз таки дремену, мов сполоханий заець, i бiгтиму дорогою, не озираючись.
Але тут вiдбувся спалах.
11
