скачать книгу бесплатно
– Зайцi?
– Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, iнакше й справдi не розмiстимось.
– Щось ви не дуже веселi.
– Бо покидаю рiдне i добре вiдоме, а натомiсть чекае мене хоч i рiдне, але зовсiм невiдоме… Правда, манить воно так сильно до себе… аж страшно.
– Дивне якесь вiдчуття, – сказав я. – Ми прощаемося з вами назавше. Але я не можу вам сказати: пишiть.
Ми ще хвильку помовчали. Свiтляна цятка росла i росла.
– Ну, бувайте здоровi, – проказав Каленик i простяг руку. – Згадуйте колись… Скажiть моiм, хай копнуть пiд шопою в правому кутi… Там такi ж камiнчики.
– А ви самi чому iх не викопали?
– Справа в тому, що я iх знайшов недавно. Коли копав сховище для приймача, то натрапив на рештки лiтального апарата, i там були тi камiнцi… Ну гаразд, пiшов я. А ви сховайтесь десь, щоб не було видно.
Ще раз потисли руки, i вiн спустився у глиб долини, а я залiз у кущi, сiв на камiнь i став чекати. Небавом лiтаюча тарiлка завбiльшки з хату зависла над долиною. Зверху тiеi «тарiлки» була ще одна, менша, всерединi вона була освiтлена i зовсiм прозора. Двое чоловiкiв сидiло у нiй бiля пультiв управлiння. Коли «тарiлка» сiла на землю, один з чоловiкiв спустився в нижню частину, вiдчинив дверi. Од дверей пролягла смуга свiтла. Чоловiк щось гукнув. Одразу ж зчинилася метушня, звiдусюди помчали зайцi й почали, штовхаючи одне одного, пхатися у дверi.
Чоловiк дратувався, i коли клубок зайцiв застряг при входi, вiн вилаявся i почав копати iх, проштовхуючи всередину.
З’явився Каленик та щось почав пояснювати чоловiковi, квапливо жестикулюючи, але той, видно, й слухати не хотiв, бо тiльки лаявся i вiдмахувався руками. Вже всi зайцi опинилися в «тарiлцi», лише Каленик продовжував про щось сперечатися, показуючи кудись за спину. Там у свiтлянiй смузi, що пролягла долиною, метався заець. Вiн кидався на всi боки вiд куща до куща, наче щось шукаючи. Чоловiк спересердя вiдштовхнув Каленика й рушив до зайця, заець пiдбiг до нього, почав пищати й махати лапками. Чоловiк мовчки схопив його за вуха i понiс. Заець уже не пищав, а несамовито кричав, i крик його розшарпував темряву. Чоловiк шпурнув його недбало всередину, повернувся до Каленика i потяг його до дверей. Старий впирався i далi щось говорив, показував на мигах. До мене долинали окремi слова:
– …дитина… розумiете… маленьке… вона ж…
Тут з’явився той другий чоловiк, удвох вони таки силомiць затягли Каленика в машину й затраснули дверi, а самi пiднялися у верхню частину «тарiлки».
Почулося легке гудiння, апарат запульсував. Раптом я вжахнувся – верхня його частина почала плавно вiдокремлюватися вiд нижньоi. Чоловiки за пультом поводили себе цiлком спокiйно. Може, не помiтили? Я зiрвався на ноги i хотiв кинутися до машини, щоб якось повiдомити про аварiю, та один з чоловiкiв у цей час нахилився й подивився вниз, потiм повернувся до напарника i кивнув йому. Той у вiдповiдь усмiхнувся. Видно, все йшло за планом.
За яким?
Верхня «тарiлка» набирала висоту, й коли вже пiднялася над долиною i над деревами, що росли на гребенi, а шум двигунiв улiгся, я почув стукiт i галас, якi лунали з нижньоi «тарiлки». Там стукали у дверi, намагалися iх вибити. Але даремно. І тодi я зрозумiв – iх обдурено! Але перш нiж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух – лiтаюча тарiлка, що залишалася на землi, спалахнула слiпучим полум’ям i вмить розлетiлася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущi, я встиг лише затулити руками голову…
Я пролежав кiльканадцять хвилин в суцiльному очамрiннi. Коли врештi пiдвiвся – гнiтюча темрява панувала в долинi. І мертва тиша. Високо в небi пульсувала зiрка.
16
Годi тут було щось роздивитися. Покректуючи, я рушив додому, шпортаючись на камiннi й уламках залiзяччя.
На щастя, Христя вже спала i менi не вдалося перелякати ii на смерть своiм жахливим виглядом. Я був весь перемащений землею, мохом, якоюсь слиззю i кров’ю. Кров була заяча. Тремтячими руками я все поскидав iз себе i залiз пiд душ. Тепла вода повернула мене до свiдомостi.
17
Наступного дня на свiтанку я вийшов покрадьки з хати i подався в долину. Обсмалене галуззя кущiв, чорна папороть i безлiч розтрощеного залiзяччя. А помiж того всього кров i мертвi зайцi. Понiвеченi скривавленi тiльця.
Каленик лежав скулений, обличчям в камiннi. Я перевернув його горiлиць i побачив засклiлi розкритi навстiж очi, в яких застигло здивування й розпач. Вiд лiвого передплiччя через усi груди темнiла червона розсiчина.
Я сiв поруч i притяг до себе наплiчника. Що завгодно можна було сподiватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте вiн був напханий бiлими пакетиками, котрi враз захрумтiли пiд пальцями. Каленик вiз на батькiвщину насiння: мальви, чорнобривцi, барвiнок, соняшник, калина… На самому сподi намацав книгу. Потрiпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моiх руках, з нього випало кiлька родинних фотокарток i картка паперу. З перших же слiв стало зрозумiло, на що я натрапив, – це було розшифрування сигналiв, якi надходили з космосу.
Повiдомлення – 1. Експедицiя ТІ-НА-ТІ – 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду мiсцевих мешканцiв. Через помилку перетворилися в чотириногих гризунiв. Апарат знищено пiд час сутички. Чекаемо пiдтвердження.
Повiдомлення – 2. З членiв експедицii 1918 року уже всi вимерли, окрiм однiеi особи, яка залишилася у своему первiсному станi. Решта народилися вже пiсля аварii. Всього вас 800–850. Всi ви бажаете повернутися на батькiвщину. Чекаемо пiдтвердження.
Повiдомлення – 3. На ваше прохання поселитися в околицях Нiди вiдповiдаемо: цього мiста вже немае. Назвiть iншу мiсцевiсть.
Повiдомлення – 4. Гардiя вiдповiдае: «Прийняти не можемо». Назвiть iншу мiсцевiсть.
Повiдомлення – 5. Пелiфiя вiдповiдае: «Прийняти не можемо». Назвiть iншу мiсцевiсть.
Нижче – назви ще кiлькох мiст, якi вiдмовилися прийняти переселенцiв. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, iхнi земляки лише зволiкали, поки йшли гарячi дебати, чи варто взагалi приймати переселенцiв. Що iх могло стримувати?
Минуло близько семи десяткiв рокiв – час, за який життя на iхнiй планетi могло докорiнно змiнитися i, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носii iншоi культури, адже виховували iх батьки, котрi ще пам’ятали лiпшi часи. Просячи назвати щоразу iншу мiсцевiсть, водночас екзаменували: наскiльки добре знають майбутнi репатрiанти свою батькiвщину.
Моi думки були перерванi тоненьким квилiнням. Я роззирнувся – на камiнчику скулилося мале зайченя. Воно тремтiло й дивилося на мене так, як дивляться на едину iстоту, яка тобi близька, цей погляд був таким людським i жалiбним, що клубок пiдкотився до горла, i я аж зуби зцiпив, щоб не розревiтися. Мене охопила неймовiрна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.
Так ось чого метався той заець. Нi, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик намагався пояснити, що вiдлiтати не можна, бо загубилася дитина. Але тi не зрозумiли. Як виявилося, на щастя.
Бiлiли розсипанi пакети – мальви, соняшник, калина…
Я зiбрав iх i поскладав у наплiчник.
Все.
Що я можу ще зробити?
Зайченя довiрливо пiшло до мене на руки, його тепле налякане тiльце пригорнулося до мене. Я пiдiбрав наплiчника i покинув долину.
18
Вже прокинулись хутори, i коли я вийшов нагору, то почув кукурiкання пiвнiв, валування собак та чмихання моторiв.
Восьма година. Все спокiйно.
Ця долина настiльки глибока i вiддалена вiд хуторiв, що нi вибуху, нi слiпучого спалаху вогню нiхто й не помiтив. Чорна широка вирва залишилась на мiсцi, де стояла лiтаюча тарiлка, а ii розметанi рештки згорiли дощенту.
Хто повiрить у мою розповiдь?
Калениковi записки для всiх iнших – це лише здивачiлiсть староi людини.
Єдиний, крiм мене, свiдок трагедii – маленький сiренький клубочок, який не заговорить нiколи. Вiн тулиться до моiх грудей i час од часу зазирае в очi. Гадае, мабуть, що я iз тих, хто здатен обстояти правду або принаймнi вiд неi не вiдступитися.
Але я не такий.
Я звичайний.
19
– Що сталося?!
Вона злякана моiм виглядом.
– Там у долинi Каленик пiдiрвався на мiнi.
– Що?! Коли?!
– Вночi, напевно. Пiди до них… скажи…
– Боже мiй!
Христя на ходу вбирае куртку i вибiгае з хати. Я втомлено падаю на ослiн, не випускаючи з рук зайченяти.
– Тату! Тату! Ти принiс менi зайчика?!
Андрiйко скаче вiд радощiв, я не втримуюсь i крiзь сльози всмiхаюсь.
– Ой! Це той самий зайчик!
Вiн бере його на руки, цiлуе i пестить.
– Тату, а можна з ним гратися?
– Можна.
– А камiнчиками можна?
– Можна.
– А мама забрала i сказала, що не можна.
– Зараз тобi дам.
Вiдчиняю шафу i висипаю на пiдлогу тi камiнцi.
– Мама казала, що вони дуже-дуже дорогi, що за них можна машину купити.
– Мама пожартувала. За них нiчого не можна купити. Це звичайнi камiнчики. Грайся.
– А якщо я загублю?
– Губи. Це звичайнi камiнчики. За них i шклянки соняхiв не купиш.
1984
Беатрiче: сутiнки, холод
Стара Беатрiче натягае ковдру на очi й теплим подихом зiгрiвае себе.
Стара Беатрiче намагаеться заснути i сном втамувати голод.
Вона також думае про рiчку, береги якоi вкритi зеленими лозами, а на лозах – птахи i мушки барвистi, Беатрiче пливе в голубому човнi, пливе течiею рiки i радiе ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, i тiло ii таке ж легеньке, таке викохане й випещене, i кожен рух ii – се помах крила пташиного…
Тiльки уява ii на цьому й закiнчуеться, на бiльше вона не здатна, всеньке свое життя пробуе вона дiзнатися: а що далi? – i нiколи це iй не вдаеться. Залишаеться вона в тому човнi на вiки-вiчнi серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…
Та це ще не сон, це звичайна дрiмота. І знову вона скулюеться вiд холоду, i голодний живiт ii втягуе в себе ковдру, втягуе кiмнату, цiлий будинок разом зi скрипучим флюгером на вершечку.
– ах як хочеться менi iсти —
– ах як хочеться менi тепла —
– ах чому я така стара – не потрiбна нiкому.
Мiсяць у вiкнi, стогне самотнiй лис,
я затуляю вiкно: твiй палець по шибi гуляв тут колись,
опiвночi я затуляю вiкно,
на пiдвiконнi вмирае бджола,
сюрчить трава, i кумкае озерце на пустирi,
я затуляю серце прозорим крилом бджоли,
чую – ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.
Сад з головою, повною птахiв, глибоко вдихае i видихае нiчне повiтря. Над деревами i дахами пливе дощ i думае собi – чи пiти йому вниз, чи не пiти…
Беатрiче вилазить з постелi, суне до шафи i порпаеться в шматтi. Знаходить бавовняну хустку з безлiччю дiр i обв’язуе нею крижi. Знову лягае в лiжко. Пiд ковдрою задирае сорочку i чухае стегно, а воно ще дужче свербить, i пальцi ковзають по спiтнiлiй гарячiй шкiрi. Нарештi стегно заспокоюеться.
Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра
Багато рокiв тому вона зводила з розуму своiх коханцiв. Молодий Дж. М. сконав-таки на нiй, на ii тiлi, знемiгши вiд надмiру любовi. Спочатку Беатрiче помiтила в куточку його вуст тонесеньку цiвочку кровi. Кров витекла на пiдборiддя i капнула iй на шию, але вiн так розшаленiв, що зовсiм перестав бачити пiд собою жiнку, чути ii крик. Раптом побачив перегони – його здоганяють, вiн мчить щодуху, кiнь сопе, i клаптi пiни розлiтаються на боки, втечу, втечу, втечу…
Тодi йому з вуст – цiлий потiк кровi. Вуста перетворилися у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?
Я зводила i розводила ноги, усе свое життя тiльки те й робила…
А потiм усе те згасло, i вже рокiв зо двадцять вона живе спогадами, iнколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут – нiчого не чуе, натисне сильнiше там, тут – нiчого не чуе, тихенько плаче, пальцi бiля нiздрiв – запах гострий, пальцi поверх ковдри – запах дощу, пальцi на стелi – запах павукiв.
Зводила ноги, розводила… Впускала в себе мiсяця, випускала…
Дощ подумав: десь далi впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…
завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра
Пiдiйшли чиiсь босi ноги до дверей. Дверi насторожились, настороження передалося стiнам, стеля вигнулась.
Хто там? Так пiзно. Беатрiче хоче спати.
