скачать книгу бесплатно
Спалах вiдбувся зненацька. Долина зблиснула, як люстерко проти сонця, але за мент знову потемнiла, тiльки там, в глибинi, ще свiтиться осяйна баня, котра й справдi нагадуе за формою курiнь.
Ось почулося таемниче шемрання i метушня, безлiч приглушених голосiв раптом увiрвалося в поле мого слуху, всi вони прямували до свiтляноi банi, а вона горiла самотньо i пишно, а найдивнiше – не освiтлюючи простору довкола себе, хоча ii яскраве сяйво повинне було б вирвати з темряви певну територiю. Вся долина ожила i закипiла, я нiчого не бачив, але виразно чув, як прокидаеться життя, навiть папороть i камiння пiд ногами заворушилися й збуджено заклекотiли, здавалось, мене зараз зiб’е з нiг зелена хвиля порослi, кущi сколихнулись i шумом своiм оточили з усiх бокiв.
Високо в небi спалахнула зiрка, свiтло ii пульсувало не повiльнiше биття мого серця. І тут я помiтив, що й свiтляна баня пульсуе в тому ж ритмi. Зiрка i баня мов перегукувалися, i була iхня бесiда спокiйною й, здаеться, не позбавленою змiсту. Я миттю зiбрався докупи, все тiло напружилось i скидалося вже на чiткий, не розбитий на клани механiзм, щез той страх, який загнiздився було в душi, щезла примара невiдомостi, я сам пульсував, свiтився й перегукувався з зорею.
Оце i е та довго очiкувана нагода розкрити таемницю. Обережно почав спускатися в напрямку загадкового сяйва, все ще не випускаючи з рук сiкача. Що ближче пiдходив до нього, то шум довкруж усе несамовитiшав, здавалося, що завiвае завiрюха, папороть попiд ногами вирувала, мов розбурхане море, i я мало не збився з нiг, йти було важко, ноги раз у раз ковзали по замшiлiм камiннi, спотикались, а кущi кипiли бiлим цвiтом, шарпалися до мене й на очах виростали до велетенських розмiрiв. Пульсування свiтла зiрки й банi ставали все iнтенсивнiшими i скидалися на черги скорострiлу. Раптом лiва нога проiхалася гладкою брилою, я не втримався i беркицьнув у кущi, сiкач випав з рук. Менi вдалося його намацати, але… але вiн вiдчутно поважчав! Я звiвся на ноги, сiкач усе важчав i важчав, уже не мiг його втримати однiею рукою i взяв ув обидвi. Вага так хутко прибувала, що вiн уже просто пригинав мене до землi i, щоби чого доброго не надiрватися, таки впустив його. Вiн гугупнув iз силою, яка могла б рiвнятись удару падаючоi брили.
Без цiеi зброi я вмить пiдупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нiчну мандрiвку ледве чи вiдважусь. Краще зараз знайти вiдгадку.
Якщо не стежити за отим свiтiнням, а дивитись пiд ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звiв голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрi долини, а проте не наблизився анi на метр. Сяйво залишалося на тiй самiй вiдстанi, що й тодi, коли я впав. Згадалася розповiдь Каленика, отже, це правда – сяйво не пiдпускае до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звiсно, безглузда, та мае своi глибокi традицii – все, що не можна осягти розумом, викликае бажання просто знищити. Я таки схопив камiнець, але тiльки-но вiн одiрвався од землi, як теж почав важчати i важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.
Тепер остаточно втратив рештки хоробростi – повернувся й побiг, i тiкалося менi так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч i було чого – бо ж гнав пiд гору.
12
У вiвторок сталася нова пригода. Тiльки-но прийшов додому, жiнка спитала:
– Ти не бачив там Андрiйка?
– Де?
– Ну як де? Вiн грався бiля хвiртки.
– Не бачив.
Христя вийшла з хати й за кiлька хвилин повернулася.
– Слухай, його нiде нема. Куди вiн подiвся?
Тепер ми обое почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всi закапелки, жiнка кинулася по сусiдах, а я пiшов дорогою. Й лише тодi, коли спустився до Кривоi долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрiйко спокiйно сидiв собi й грався кольоровими камiнчиками.
– Що ти тут робиш?
– Граюся.
– Пiшли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…
Я схопив його на руки, але вiн почав борсатися й кричати:
– А камiнчики? Забери камiнчики!
Довелося пiдiбрати i iх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.
– Ну, хiба можна бути таким нечемним? Як ти мiг сам пiти сюди? Зараз тобi мама покаже!
Малий смiявся i тiшився невiдомого чого. Христя вибiгла нам назустрiч, на бiгу витираючи сльози.
– Ну, я тобi зараз!.. – приказувала вона, та я ii втихомирив, бо ж коли дiйде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш i слова.
Ми напосiлися на нього – чого вiн подався аж так далеко?
– А мене вуйцьо забрав.
– Який вуйцьо?
– Вiн прийшов i каже: пiшли до мене, я тобi дам дуже гарнi iграшки, а ти менi дай зайчика. Я йому вiддав зайчика, i ми пiшли, i вiн менi дав камiнчики. Тату, а де камiнчики? Ану покажи менi.
Я витяг з кишенi жменю камiнцiв i тiльки тепер придивився до них – скидалися на дорогоцiннi. Жiнка охнула.
– Ти щось розумiеш?
– Так само, як i ти.
– Хто ж то мiг бути?
– Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вiкна.
– Але ж цi камiнцi… вони схожi на дорогоцiннi.
– Схож… Андрiйку, а що тобi ще той вуйцьо казав?
– Нiчо.
– Вiн тобi показав, як вертатися додому?
– Показав. Вiн пiшов, а я сiв i грався. Дай менi камiнчики, чо ти забрав?
Я дав йому частину камiнцiв, а решту сховав до кишенi.
– Завтра буду в мiстi, то зайду до ювелiра.
– Слухай, – перестрашилась Христя, – пiди лiпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дiйсно дорогоцiннi – клопоту не оберешся.
– Мало що… Може, в тiй долинi якiсь родовища.
– А коли нi, то хто повiрить в твоi балачки? Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.
13
Славко оторопiв. Для певностi ще раз оглянув камiнцi пiд лупою.
– Де ти iх узяв?
– Та це Христi бабця у спадок лишила.
– Бреши бiльше. Ну, та це твое дiло. Хочеш, я продам iх?
– Та нi, що ти… сiмейна релiквiя.
– На бiса вони тобi здалися? Маринувати будеш? Давай продам!
– Та нi, я ще зачекаю. Знаеш… пам’ятка.
– Дурний тебе пiп хрестив! Але як надумаеш – приходь до мене. Тут знаеш на скiльки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.
Навiть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню цiну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.
14
Повернувшись додому, вирiшив, поки ще видно, пройтися до Кривоi долини. Розгадка крилася там.
Туман клубочився й пiнився, долина була ним сповита, годi було щось розгледiти, i я безпорадно спинився, не вiдаючи, що маю далi чинити.
– Я знав, що ви прийдете.
Голос виринув збоку, з самоi гущавини туману, а за мент я розрiзнив знайому постать, що рухалася назустрiч.
– А-а, це ви, – кивнув я Калениковi, вiдчуваючи, як спадае напруження, бо ж чекав когось iншого.
– Що ви тут знову шукаете?
– Хочу вияснити, хто вимiняв у мого сина зайченя.
– Це пояснити просто – вимiняв я.
Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нiкуди не пiшов та й не називав би вуйцьом.
– Але чому ви? Навiщо це вам? Хто ви?
– Ми прилетiли сюди з iншоi планети i приземлилися в цiй долинi. Першими живими iстотами, яких побачили, були зайцi. Вийшла помилка. Подумали, що саме так i виглядають мешканцi Землi… Це було так давно… я ще був зовсiм малий. Моi батьки i iхнi товаришi прибрали такого ж образу i подоби, як тi iстоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашiй планетi зайцi давно вимерли… Вони залишили мене бiля апарата, а самi вийшли з долини i наблизились до ваших осель. Вони зовсiм не сподiвалися, що в них почнуть стрiляти, травити собаками… І тодi зрозумiли помилку. Тi, хто стрiляв, виглядали так само, як i вони… це були такi самi люди. Нiчим не вiдрiзнялись. Переляканi «зайцi» побiгли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собi справжнiй вигляд. Тiльки вже було пiзно. Вашi люди iх випередили i розтрощили апарат… Це було за Першоi свiтовоi. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…
– А що було з вами?
– Мене пiдiбрали! І виховали в себе.
– Отже, цi зайцi – нащадки тих, хто прилетiв сюди з вашоi планети? А те свiтiння?
– Свiтляна баня, яку ви спостерiгали, – це сконструйований нами приймач, яким нарештi ми повiдомили своiх про долю експедицii. Власне, це я його зробив, бо всi решта, перебуваючи в заячiй подобi, не могли нiчим зарадити. Але вони знали, як це робиться, i керували моею роботою. У них вся надiя була тiльки на мене i тому не поривали нiколи зi мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свiдоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як вiн може виглядати. Я робив, а зайцi подавали менi знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розумiти iхне попискування… Але робота посувалася дуже поволi, бо вони, добре знаючи, з чого складаеться приймач, не знали, як виготовити бiльшiсть деталей. Бачили iх лише в готовому виглядi. А роки минали. Почалася вiйна. Я пiшов на фронт. Здавалося, всi iхнi надii зiйшли нанiвець. Адже я мiг загинути… Уявляете, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моеi нема. Згорiла. І схеми погорiли, й деталi. Довелося починати з нуля…
Каленик закурив, i я помiтив, як тремтять його пальцi.
– …з нуля, – повторив. – Я думав, що не встигну його закiнчити. Аж ось нарештi два роки тому приймач був готовий, i ми почали посилати сигнали. А недавно нам вiдповiли. Вони вже летять сюди. Цiеi ночi заберуть нас на батькiвщину.
– І вас?
– І мене.
– Але ж у вас тут родина…
– А там батькiвщина.
– Котру ви ледь пам’ятаете.
– Пам’ятаю… вона менi не перестае снитися.
– Чому ви менi ранiше не розповiли?
– Я не був упевнений, що вдасться пробитися з нашими сигналами. Вже втрачав надiю.
– Але я б тодi нiколи не посмiв полювати на зай… тобто на ваших… е-е…
– Тому я вас i вiдлякував. Та й не лише вас… У мене е прохання. Я хочу, щоб ви були присутнiм, коли за нами прилетять. І щоб переказали моiм, що я… я дуже шкодую, що покидаю iх… Але менi небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумiете?
Я кивнув. У старого сльозились очi.
– Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, – проказав надтрiснутим голосом, уже йдучи i зникаючи в туманi.
Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нинi вночi вiн залишить ii назавше. Вiн один тiльки знатиме, що прощаеться, а вони будуть себе поводити так, як i щодня, вiн зi смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, вiн подумки цiлуватиме iх, пригортатиме до себе, i будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а вiн промовчить, бо це буде лише його прощання.
15
Коли звечорiло, я не мiг уже всидiти в хатi. Я тинявся туди й сюди, брався за що-небудь, кидав, брався за iнше. З голови не зникала розмова з Калеником. Страшенно кортiло розповiсти усе Христi, я ледве себе стримував, розумiючи, що вона наробить чималого рейваху. Врештi настав час iти.
– Ти куди?
– Пiду прогуляюся.
– Знову туди?
– Це вже востанне. Обiцяю.
– Твоi обiцянки! Я iх знаю!
Ще трохи потинявся по хатi, доки Христя не повела присипляти малого, i подався в долину.
Каленикiв приймач уже працював, я подивився в небо i побачив, крiм тiеi зiрки, що пульсувала минулого разу, ще одну свiтляну цяточку, яка повiльно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неi погляду.
Хтось торкнувся мого рамена.
Поруч стояв Каленик з наплiчником за спиною.
– Зараз вони будуть тут.
– Яка ж то мае бути машина, щоб ви там усi помiстилися?
– Зайцi багато мiсця не займуть, – усмiхнувся вiн.
І була в його усмiшцi гiркота.
