скачать книгу бесплатно
Мiсце для дракона
Юрiй Павлович Винничук
«Мiсце для дракона» – напрочуд дивна iсторiя, в якiй усе навпаки: дракон на iм’я Грицько – це не лютий i кровожерливий хижак, що поiдае молодиць, а добрий травоiдний мрiйник та романтик, натомiсть лицарi на чолi з володарем королiвства – пiдступнi та трусливi. Дракон милуеться метеликами, пише вiршi та читае Бiблiю. Бiля його печери замiсть людських останкiв – доглянутi клумбочки мальв, а свое полум’яне дихання вiн спрямовуе тiльки вгору – щоб не нищити природу. Вiн не iсть м’яса i не хоче нiкого вбивати. Але традицiй нiхто не скасовував, i цi традицii зобов’язують будь-що знищити дракона. Добро i зло мiняються масками – люди стали драконами, а Грицько-дракон бiльше людина, нiж самi люди. Отож, чи зможе зрозумiти вiн закони людського свiту, а головне – виправдати iх? Чи знайдеться мiсце драконовi-метелику серед придворних iнтриг, королiвських змов, лицарських поединкiв i боротьби за принцесу та Люботинське королiвство?… Окрiм повiстi «Мiсце для дракона» до книжки увiйшли фантастичнi та моторошнi «Дивнi оповiдi» та «Львiвськi легенди», а також антиутопiчна повiсть «Ласкаво просимо в Щуроград».
Юрiй Винничук
Мiсце для дракона
Дивнi оповiдi
Спалах
1
– Так, нам подобаеться цей будинок.
– Вам подобаеться? Я дуже рада. Ви погляньте, якi краевиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною вiдразу лiс. Там повно ягiд i грибiв. Ми з чоловiком, небiжчиком, бувало… бо менi, бачите, самiй тут жити сумно. Дiм надто просторий. А син каже: продайте i йдiть до нас. Це син цiну дiзнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В мiстi вдвiчi дорожче. Вам тут житиметься спокiйно. Люди дуже гарнi. До мiста близько. Скоро це буде мiська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас свое авто… Довкола однi хутори… Тихо, спокiйно…
– А цi рушницi… Ваш чоловiк полював?
– А-а, це… так-так, часом… iздив на качки…
– Хiба у тому лiсi нема нiчого?
– У лiсi… та е, чому… але…
– Хоча б зайцi.
– Зайцi?! Що ви? Нiколи в життi! Хто вам сказав про зайцiв? Нiяких зайцiв тут нема. Це все плiтки. Можете бути спокiйнi. Якi зайцi? Звiдки?
– Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.
– Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайцiв тут нема. Вiн iздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’ете?
– Нi, дякуемо. Нам пора.
– То що ви надумали?
– Ми згоднi.
2
На горбах, мов чорнi дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуемося на нове помешкання. Над ними пропливали сiрi опухлi хмари, а попiд хмарами розквiтали чорнi троянди вороння. Їхнiй похмурий вигляд не вiщував нiчого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба i запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловiк. Називався Костьо.
Пiзно ввечерi, коли ми скiнчили трагати наше майно, а жiнка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.
– То ви в мiстi жили? – спитав, мостячись у кутку помiж двома витрiшкуватими креденсами. І, не чекаючи вiдповiдi, додав: – Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хiба то дорога? Галамадзя одна. Без чобiт i не пройдеш, коли сльота. А так не зле… Природа, iдять його печiнку.
– Чого то ви клянете?
– А ви нiби не знаете, – i вiн примружив очi.
– А що я мав знати?
– Та про Криву долину. Бодай ii навiки скривило. О-о-ой, то кара небесна… Нема на них нi ради, нi закону.
– Ви про кого?
– Та не про кого ж, як про зайцiв.
– Про зайцiв?
– Еге.
– Валiхновська казала, що тут жодних зайцiв нема.
– Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаете, як то е?
– Не розумiю. Хiба зле, коли е зайцi?
– Сплюньте… Не-не, ви таки сплюньте. Це не е жарти… Зайцiв тут гать гати. Як горобцiв. По городах та садках мов шаленi гасають. Об’iдять усе, що б ти не посадив. А по них стрiляй не стрiляй – все одно не попадеш. Такi верткi, що страх Божий… А, зрештою, нiхто й не стрiляе… Ви не повiрите… хто не стрiляв – жодному воно з рук не зiйшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пiмста… Пам’ятаю, за вiйни жив у мене на хатi нiмецький офiцер. От вiн зiбрався полювати на зайцiв… А вже до тii пори пару нiмакiв згибло на полюваннi. Йому й кажуть – щось iз тими зайцями не в порядку. А вiн: «Галiцiен хазе?» Пiшов. І що ви гадаете? Десь вiн перечепився за гiлляку, а карабiн i бебехнув.
– А при чiм тут зайцi?
– Ну, бачите, нiби й нi при чiм, але щось таки е… Та ви до Каленика пiдiть, вiн краще знае. Я тут перед самою вiйною побудувався, а вiн на хуторi народився. Пам’ятае ще, як пани сюди наiжджали на лови. Їздили головно на кабанiв, але часом i не вiд того, щоб де зайця стрiлити. І що ви гадаете? Той себе застрелив, а той – товариша, а тамтой – у рiвчак беркицьнув. Таке… Вони ж, я вам скажу, хитрi – ночами на городи нападають. Навiть пси iх бояться.
Еге… Колись-то серед ночi чую – пес вие та й вие, вие та й вие. Ну, я накинув кожуха, вийшов… А зайцi капусту так i метляють, аж трiск iде. Пес забився пiд дошки на подвiр’i i скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А вiн анi руш. Тiльки труситься i скавулить.
– А ви самi не могли iх вiдiгнати?
– Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацiй якось iз вилами вискочив. Та й що, гадаете? Один заець як йому в ноги скочив, то вiн такого кардебалета полетiв, що й ногу зламав.
– Чортзна-що.
– Ая, правду кажете. Тiльки чорт i знае, що воно таке. Можете собi уявити – хорта задерли.
– Та то вже ви…
– А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Вiхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Вiхтюк iде шукати. Знайшов при долинi роздертого. І то, видно, неабияка бiйка була, бо все довкруж так потаргано, нiби там хлопи чубилися. І шерстi клубки – собача й заяча… А ви кажете.
«Ну от, – думав я, – не треба тобi далеко за фольклором iздити – пiд хатою, як лобода, проростае».
– Це ще не все, – не вгавае Костьо. – Якби ж то все! Але тii зайцi мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадаеться… ну, не знаю, як i сказати… буцiм ти заець… Розумiете?
– Нi, – покрутив я головою.
– Ну, от iдете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зiщулюетесь. Або пес загавкае, а вам начеб хто теркою по спинi пройшовся. А то дивишся в дзеркало – викапаний заець. Я вже й голюся коли як, щоб рiдше у дзеркало зазирати… Чи на жiнку глянеш – заяча губа. Скiльки жив – не бачив. А тут раптом побачив… Незрозумiле щось коiться… Смiешся, було, – а смiх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи iв я коли в життi сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусiда заходжу – а вiн руку за спину. А сам – хрум-хрум… рука за спиною… потiм тихенько впустив. Та воно з-пiд лави викотилося. Дивлюсь – качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.
– Виходить, Валiхновська нас пiдманула?
– Виходить, що так… Не вiд добра, звiсно. Чоловiк ii теж через тих зайцiв… Завал серця дiстав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкiл саджанцiв кринички змайстрував та й маю спокiй. Жити можна… Чого нi? Тiльки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землi i вдавати, що тебе нема. Чого так?
3
Минув рiк.
– Куди ти зiбрався?
– Пiду трохи пострiляю.
– Не ходи, – в ii голосi вiдчутна незрозумiла менi тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струсити iз себе цей пронизуючий погляд i не можу. – Ти чуеш мене? – наче десь iз далекоi далини долинае ii голос. – Не хочу, щоб ти йшов. Пограйся краще з Андрiйком.
Андрiйко вовтузився на пiдлозi, намагаючись справити поламаного механiчного зайця з барабаном.
– Я скоро повернусь… Я принесу йому зайчика.
– Хочу зайчика! – кричить малий. – Цей поламався. Принеси менi другого.
Виходжу з дому, а в очах мiцно стуленi вуста дружини, вони тремтять, наче листочки на вiтрi. Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох бокiв шипшиною i терном, узвiз котиться до Кривоi долини i там губиться. Ноги слизькають по вимоклiй розлiзлiй землi.
За воротами озирнувся, побачив у вiкнi ii обличчя. Вiдгорнувши фiранку, стежить за мною, i я мовби чую: «Не йди!» Похмурий полудень приймае мене в сiру свою прохолоду, волога насторожена тиша вiйнула з долини. Я скинув з плеча рушницю i сповiльнив крок, щоб не сполохати передчасно зайцiв.
4
Коли Архип Каленик дiзнався, що я купив рушницю, щоб полювати на зайцiв, то скрушно похитав головою.
– І хочеться ото вам клопоту? За моеi пам’ятi нiхто не вполював тут хоч би й облiзлого якого.
– Доки не помацаю – не повiрю.
– Але ж це безглуздо. Є набагато лiпшi способи убити час. До того ж абсолютно безпечнi.
– І хочеться вам вiрити у цi нiсенiтницi? Менi особисто давно вже кортить провчити цих зайцiв. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.
– Невже вони вам аж так допекли?
– Бiльше допекли всi цi байки, що точаться довкола них.
– А коли я вам скажу, що то не зайцi?
– Не зайцi? Як не зайцi?
– А так… Не зайцi вони. Може, чортенята якi, хiба я знаю? Тiльки, бувае, часом вночi свiтиться щось в долинi. Сам бачив те свiтiння. Воно було у виглядi пiвкулi завбiльшки з добрий курiнь. Я став як вкопаний, очам не вiрив. Думаю, пiдiйду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно – ну як от вiд хати до хвiртки… а дiйти не годен. І не вiддаляеться нiби, й на мiсцi стоiть, а все ж не дiйдеш до нього. Плюнув я та й подався своею дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся – пропало те свiтло.
– Що ж воно могло бути?
– Може, то дрiбнолюдки або чеберяйчики скарби своi проти мiсяця сушать, – Каленик хитро всмiхнувся.
5
Я сiв на камiнець, закурив i став чекати. Всенька долина була всiяна малими й великими камiнцями, де-не-де височiли й здоровеннi упiвзросту, а то й у зрiст людський брили. Вони замшiли, взялися повiйкою, з трiщин стирчали рiденькi борiдки трави. Мiсцина, як для зайцiв, не дуже пiдходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, i якщо заець сидить непорушно, його годi запримiтити, хiба, йдучи, просто сполохати. Я пiдважив ногою величенький камiнець, i вiн покотився вниз, пригинаючи обабiч себе стебла папоротi. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, пiдскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, i завмирали десь у глибинi долини в кущах шипшини й глоду. Тодi пiдважив ломакою цiлу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи меншi камiнцi, i вже iх цiла компанiя мчала вниз, аж папороть зашипiла розлючено.
І тодi я побачив його. Вiн вискочив з трави, пiрнув, знову вискочив i так стрибками помчав перед очима. Я прицiлився й вистрiлив. Але схибив. Заець утiк. Тут же з’явився iнший i, так само високо пiдстрибуючи, помчав у напрямку до густих кущiв. Я вистрiлив удруге. На цей раз заець бiльше не вистрибнув. Я з радiсним вигуком побiг до того мiсця, де помiтив його востанне. Менi не довелося довго шукати. Розхиливши папороть, побачив краплi кровi на камiннi. Але самого зайця не було. Трохи далi – знову кров. Я почав спускатися на дно долини, дивуючись iз живучостi цього зайця, адже вiн мусив стратити досить багато кровi, якщо так щедро позначив менi дорогу.
Висока колюча стiна розквiтлого терну перепинила шлях, там у гущинi губилися, мабуть, останнi слiди. І коли я рушницею розгорнув каракувате галуззя, то аж скрикнув од несподiванки – заець сидiв у кущах i дивився на мене, дивився з такою люттю в очах, наче то був не заець, а роздратований пес. На мить я завмер у нерiшучостi, та заець не тiкав, i я став гарячково обдумувати ситуацiю. В тi кущi не пролiзу й рукою теж його не досягну. Куля, очевидно, влучила у задню ногу, вона вся червона, а довкола цiла калюжа. Це неймовiрно – у зайця не бувае стiльки кровi. Я згадав, що слiди, якi вiн лишав по собi, були теж надто насиченi, кров виднiлася i на стеблах папоротi, а тут – i на гiлках та листi.
Мене пройняв незрозумiлий страх, може, через цей лютий погляд, який розпинав i четвертував, погляд, якого я не здатний був витримати, i одвiв очi. Намагаючись не робити рiзких рухiв i не шумiти, дав гiлкам зiйтися докупи, а тодi хутенько наладував рушницю. І знову, розхиливши галуззя, я зустрiвся iз цими ненавидячими очима. Видно було, як шалено б’еться його маленьке серце – груди пульсували в нервовому ритмi, а калюжа кровi усе збiльшувалася. Мабуть, вiн вiдчувае бiль, подумав я. Чому ж вiн тодi сидить так непорушно? Спробував уявити себе з пораненою ногою, власне, не уявити, а пригадати, як в армii випорснула менi рейка з рук i впала на ступню – я качався по гравiю, очманiлий вiд болю, виючи так, що чути мене, либонь, було до наступноi станцii, потiм виявилося, що нiчого страшного не сталося, лише невеличка трiщинка.
Навiв на нього рушницю i помiтив, як спалахнули подив i розпач у його очах, наче сподiвався вiн чогось iншого, того, що мав я вичитати з його погляду i зрозумiти – щось там було ще, крiм лютi, щось там було таке, на що я не звернув уваги, а тепер болiсно хотiв пригадати, наче вiд цього залежала моя власна доля i подальше життя, але пам’ять моя не повертала нiчого поза тим його гнiвом. Палець отерп на цингелi, рясний пiт вкрив чоло, на душi стало гидко й моторошно.
Вiн не тiкав, уперто вдивлявся в мене i, здавалось, читав мене, мов буквар, читав мене – вбогого i порожнього, бо саме таким я i був на ту хвилю. Невже вiн не мав сили хоча б вiдповзти трохи далi, хоча б зрушити з мiсця? Може, розумiв, що тiльки-но вiн це зробить, як одразу ж вистрiлю. Це знав i я, чекаючи, коли ворухнеться, та заець стримiв закам’янiло на мiсцi, й вуха його стирчали, а в очах з’являлися кривавi прожилки, наче спалахували вогнi далекого мiста, гасли i знову спалахували, бо то була, певно, едина мова, якою ще мiг зi мною порозумiтися, – мова кровi. Тiльки менi вже не зрозумiла.
Я вiдчував, що цей погляд скоро розколе мене, мов горiх, i вилущить, я вже чув, як стае важко дихати, нiби щойно пробiг не знати яку велику вiдстань, ще трохи – i серце мое буде битися в одному ритмi з його малесеньким наляканим серцем. Розумiв усе безглуздя цих мiркувань, але не мiг себе пересилити, щось бiльше, нiж страх, заповзало в моi груди… І тодi я гаркнув на нього. Хотiв гукнути щось таке – «а тю!» чи що, – а вирвалося хрипке гарчання, чи вiд набiглоi повен рот слини, чи вiд того уявного бiгу, пiсля якого почував себе вимученим i з гiркою печiею у горлi.
Крик, однак, його не зворушив. Це вже було понад моi сили, я не мiг покинути здобич у цих кущах i, пiдiбгавши хвоста, наче побитий собака, поплентатися домiв. Мусив пiти звiдси переможцем, адже це я цар природи, а не вiн! Як же вiн смiе мене упослiджувати цiею жахливою своею стiйкiстю, скидати мене iз моеi вершини, займати мiсце, яке судилося менi од вiкiв? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурiв замайорiла i залопотiла прапорами, i тодi з таким запалом, наче знищую все зло i всю несправедливiсть свiту, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну мiсiю, вiрячи, що за спиною моею усе людство, – натиснув на цингель.
Очi зайця спалахнули, але не помiтив я в них уже подиву, удар вiдкинув його i повалив на бiк, розiрвавши пульсуючi груди.
Палицею пiдсунув його ближче, взяв за вуха i витяг з кущiв. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвiчi важчий вiд зайця такоi ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сiрiти, мряка поволi сповзала в долину, i радiсно приймала ii папороть.
Почував себе легко й пiднесено, наче щойно скинув з плечей неймовiрний тягар. Але тут почув у травi писк, миттю нахилився i побачив мале зайченя, воно зiщулилось i припало до землi. Менi щастить, усмiхнувся я, малий буде дуже втiшений. Схопив зайченя за шкурку i, посадивши до кашкета, понiс додому.
Вже зовсiм смеркло, коли я вибрався з долини. Настрiй такий, наче пiсля щойно виграноi битви. Йшов узвозом i насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сидiло в кашкетi притуленому до грудей.
І тут я почув, що хтось iде за мною, розрiзнив навiть скрадливi кроки. Рвучко озирнувся – якась тiнь чи то справдi майнула на дорозi, чи тiльки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пройняв мене незрозумiлий страх, i вуха заворушилися, мов у зайця.
Рушив майже пiдбiгцем, зашпортуючись на камiнцях i вибоiнах, а що дорога вела вгору, то хутко засапався i таки мусив сповiльнити ходу. Позаду серед шурхоту кущiв, хворобливого порипування грабiв виразно вчувалися кроки, ось невiдомий наступив на галузку, i вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фiзично вiдчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нiчого бiльше не почув i не побачив нiчого пiдозрiлого.
Треба йти, ну iх до бiса, цi галюцинацii… Що вище пiдiймався, а горби вздовж шляху нижчали й нижчали, то все збiльшувалася сила вiтру, вiн скуйовдив менi волосся, i воно тепер стирчало в рiзнi боки, вiд чого тiнь моеi голови скидалася на буряк з гичкою. Худорлявi граби зникли, а натомiсть вистрiлили в небо високi ясени, наповнюючи простiр таким гучним шумом, що я ледве-ледве мiг виловити чалапання нiг за спиною. Хтось уперто за мною стежив, намагаючись при цьому залишитися непомiченим. Я пробував себе заспокоiти. Чого боятися? У мене е рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував ii на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемнiше. Тодi я теж ступив убiк i побрiв уздовж паркана. Цiкаво, що своiх крокiв я сливе не чув, зате тi, позаду, все ж проривалися навiть крiзь завивання вiтру i шум ясенiв. Високо у хмарах гойдалося слiпе пiвоко мiсяця, холодом i пусткою вiяло вiд неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшнi вiтри, а вихоровi танцi засмоктують, наче у вир, наляканi зорi.
Вже недалеко, ось видно освiтленi вiкна мого дому. І я бадьоро наддав ходи. Раптом скрикнув – щось ухопилося за лiву штанку. Воно випорснуло з-помiж штахет – перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Вiд несподiванки ледь не зомлiв, рвонув ногу – по штанинi проiхалося щось колюче, цiпке i тонке, скоро i друга нога була оплетена цими… не знаю, як i назвати, бо тiеi митi в моiй головi кружляло тiльки несамовите хоро спрутiв i каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся i впав, а рука моя потрапила в сплетiння тих колючих мацакiв, i тiльки тодi зрозумiв, що це звичайна ожина. Зiрвався на ноги, голосно вилаявся i вийшов на дорогу.
Цiкаво, що весь цей час, поки я борсався пiд парканом, крокiв невiдомого чути не було. Отже, вiн терпляче чекав. Я пiшов повiльнiше, наставивши вухо i намагаючись зрозумiти, де саме перебувае переслiдувач. Адже вiн теж повинен заплутатися в ожинi. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки нi на мить не змовкали. Чого йому треба?
– Чого тобi треба?! – закричав я, перекрикуючи вiтер i шум дерев, крик полетiв i розчинився у темрявi без вiдповiдi.
Тодi я кинувся бiгти, ноги грузнули в болото, слизькали, менi нелегко було втримати рiвновагу, але рятiвне свiтло рiдного дому наближалося швидко, i ось я вже в магiчному колi лiхтаря. Все наше подвiр’я яскраво освiтлене. Я входжу з виглядом переможця i гукаю:
– Хри-и-иська!
А вiтер iз ясенами: «Хри-и-ишьшька!»
На порозi з’являеться жiнка з малим.
– Дивiться, що я принiс!
Вручив iм здобич i тiльки тодi повернувся обличчям туди, звiдки прийшов, але переслiдувач так i не вiдважився ступити на територiю свiтла. Вiн залишився там, у темрявi, здаеться, я навiть розрiзняв його постать – вiн стояв за парканом i, мабуть, дивився на нас.
– Христю, глянь туди – там нiкого нема?
