скачать книгу бесплатно
Ключi Марii
Андрiй Юрiйович Курков
Юрiй Павлович Винничук
Подii? у новому романi Андрiя Куркова та Юрiя Винничука розгортаються одразу в трьох сюжетних зрiзах: Хрестовий похiд 1111 року, описаний у Хронiцi лицаря Ольгерда з Галича, початок Другоi? свiтовоi? у Львовi та Краковi, а також сучаснии? перiод. Хто така Дiва, i чому на неi? полюють декiлька столiть поспiль, ким насправдi е чорнии? археолог Олег, i головне – куди ведуть дверi, якi можна вiдчинити ключами Марii?? Про це дiзнаетеся зi сторiнок одного з наи?бiльш очiкуваних романiв сучасноi? украi?нськоi? лiтератури останнiх рокiв.
Андрiй Курков, Юрiй Винничук
Ключi Марii
Автори висловлюють вдячнiсть професоровi Пенсильванського унiверситету Майкловi Найдану, завiдувачу вiддiлу перiодики Львiвськоi нацiональноi науковоi бiблiотеки Украiни iм. В Стефаника Юрiю Романишину та завiдувачу вiддiлом украiнiки цiеi ж бiблiотеки Костянтиновi Курилишину, ветерановi УПА Богдановi Кирницькому, а також нашим найпершим читачам Юрiю Лисенковi, Мирославi Балiцькiй, Орестовi Друлю, Станiславовi Варенковi, Свiтланi Балакiровiй, Олександровi та Тетянi Марковим, Наталii Коломойцевiй, Юрiевi Блащуку.
Лiтературне редагування М. З. Балiцькоi
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© А. Ю. Курков, Ю. П. Винничук, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
Пролог
1942 рiк. Осяяння Олеся Куриласа
Пригадуючи все, що вiдбулося зi мною останнiм часом, я досi не можу отямитися, не можу поскладати всi подii докупи так, аби вони постали перед очима виразно i послiдовно, як школярi, яким скомандували вишикуватися за зростом. Подii цi, хоча й уже минулi, конфлiктують у моiй пам’ятi мiж собою, а я блукаю помiж них, як слiпець, намацуючи пiдказки, шукаючи логiчнi пояснення.
Жодним чином я не мiг передбачити того, що зi мною пiзнiше трапилося. Але й забути те невиразне передчуття тривоги й остраху, що може щось незабаром статися, я i зараз не в змозi. Звичайно, я водночас боявся i сумнiвався, що щось може перевернути мiй свiт, мое життя. Щось схоже я вiдчував перед початком вiйни, коли з батьками вiдпочивав у Карпатах. Погода стояла чудова, серпень щедро обдаровував нас усiма принадами i барвами, але в душi зароджувалося стiйке занепокоення, може, навiть не в душi, а в повiтрi. Воно вiдчувалося в голосах людей, якi мене оточували, яких я зустрiчав на вулицях. Врештi-решт, передчуття вiйни дзвенiло в повiтрi мiста усе голоснiше й голоснiше, всi тiльки й говорили про останнi подii: про захоплення Австрii, про Мюнхенську змову, про чемберленiвське «Я привiз вам мир». Усi свiтовi газети злилися в одне багатомовне джерело чуток, суперечок, дискусiй. Усi читачi i iхнi сусiди в одну мить перетворилися на фахiвцiв з полiтологii, iсторii, стали вiйськовими стратегами та iнженерами-винахiдниками новiтнього озброення. Будь-яка перекупка на базарi, що торгувала квашеною капустою, зелениною чи набiлом, могла вам миттю проторохтiти свiй непомильний прогноз розвитку найближчих подiй.
Разом iз цiею наростаючою iстерiею, мене дiймала ще й тривога про мою власну долю. З’явилося передчуття, що я не зможу вiдiйти набiк, щоб усе це перечекати. Ба бiльше: похмура впевненiсть у тому, що цей потiк пiдхопить i мене, несподiвано злилася з передчуттям майбутнього осяяння. Так, мовби вселюдське зло у результатi зробить мое життя яскравiшим i кращим. Вражаюче, що так воно й сталося – я в своiх передчуттях не помилився. Вiйна, якоi всi боялися, i яка так i силкувалася вийти з-пiд контролю воюючих сторiн, запам’яталася менi спалахом осяяння. Цей «вибух» прогримiв у моiй головi i змусив на багато звичних речей поглянути по-iншому.
І, мабуть, саме через цей «вибух» я пережив найбiльше у своему життi хвилювання, пережив те кохання, яке не може викликати взаемностi тому, що воно передусiм вражае, як смертельна хвороба, того, хто закоханий, а не сам об’ект кохання. І чоловiк, перейнятий цiею «смертельною» любов’ю, починае оберiгати вiд неi ту, в яку так закохався. Якщо вiн, усвiдомлюючи силу власноi любовi, примиряеться з нею, розумiе, що саме ця любов невилiковна, то починае ii берегти. І берегти вiд неi тих, кого любить. Щоб не зруйнувати iхнiй свiт, не увiрватися в нього, як вiйна, що виходить з-пiд контролю войовникiв.
Мiй батько, професор Львiвського унiверситету, Богдан Курилас, захоплено дослiджував участь галицьких лицарiв у хрестовому походi за звiльнення Гробу Господнього. Основним джерелом його дослiдження була хронiка лицаря Ольгерда. З цього давнього рукопису все й почалося. Манускрипт пов’язав минуле з майбутнiм i уплiв мою долю в гобелен дивовижноi складностi. У цьому гобеленi, окрiм нас з Марiею та Аретою, незмiнними елементами виявилися ключi i перстенi. Прадавнi ключi i такi ж прадавнi перстенi. Вiчнi ключi i вiчнi перстенi, що переходять з рук i пальцiв одних смертних в руки i на пальцi iнших смертних.
Та й опiсля, коли вже все закiнчилось, Олеся не покидало вiдчуття, що ця iсторiя все ще не мае фiналу, що вона не може закiнчитися саме так. Вiн був переконаний, що далi буде!
Роздiл 1
Жовтень 2019 року. Божi дороги годi збагнути. Випадкова кримська зустрiч та ii наслiдки
Чорними археологами не народжуються. Ними стають. Інодi в темнi часи, iнодi у свiтлi. А iнодi й у сiрi, як нинi. І хоча «сiре сьогодення» почалося не вчора, але Бiсмарку, точнiше – Олеговi Качку, досi здавалося, що тiльки вчора вiн уперше взяв до рук саперну лопатку i пiд керiвництвом старшого товариша Адiка Маса зняв перший шар кам’янистоi, розсипчастоi землi над могилою тавра. «Стiй, досить, тепер щiткою!» – скомандував тодi Адiк, показуючи пальцем на пiвсферу черепа, що виглянула з-пiд землi. Адiкiв голос вирiзнявся пiдлiтковою дзвiнкiстю. Може, саме тому Адiк намагався говорити тихо. Немов соромився власного голосу. Там же, в Криму, на прибережному камiннi Гурзуфа, за день до розкриття могили тавра, удвох, як давнi нерозлучнi друзi, вони вiдсвяткували сорокарiччя Адiка. Як i належить, розпаливши в ущелинi мiж камiнням з викинутих морем i висушених пiвденним сонцем трiсок i дощок маленьке багаття, смажили на знайденому там-таки листку бляхи мiдiй. Пили дешеве бiле вино, чекаючи, поки мiдii вiд високоi температури самi не розкриються i не закиплять зсередини. Чорноморськi мiдii солити не треба, вони i так солонi!
Хто-небудь коли-небудь так само «пiдсмажить» i «з’iсть» Олега Бiсмарка й Адiка. Така ось дивна думка прийшла Олеговi до голови в ту пiдсвiчену кримськими зiрками iменинну для старшого товариша i наставника нiч. Як прийшла, так i пiшла. Тiльки викликала посмiшку своею очевидною недоладнiстю. Просто пожартувала. Слово «з’iсти» завжди мало багато значень, з яких головним незмiнно залишалося «втамувати голод». Хоча i словосполучення «втамувати голод» теж мало багато значень, вiдтак заглиблюватися в пошуки правильного тлумачення думки, яка на мить вiдвiдала його, не став. Вiн просто випив ще одну шклянку вина i зажував ii гарячою мiдiею.
Олеговi за два мiсяцi до цiеi зоряноi кримськоi ночi гримнуло двадцять. Вiн був повен сил i невпевненостi у своему майбутньому. Ця невпевненiсть мовби заморожувала його енергiю, стримувала, гасила, iнодi викликаючи роздратування, iнодi навiть легку депресiю. А депресiя зазвичай доводить людину до зашморгу або до Криму. Важких на пiдйом – до зашморгу, легких – до дзвону i блиску приморського життя. Бiсмарк був не просто легким на пiдйом. Вiн був якнайлегшим. Ось i приiхав сюди розвiятися i забути про реальнiсть. Лiто, сонце, море, дiвчата в купальниках – це далеко не повний набiр лiкiв вiд депресii, якi Крим завжди щедро, хоч i за грошi, пропонував кожному стражденному. Але того раннього вечора Олег зустрiв поряд з ялтинською набережною не дiвчину з Харкова або Сум, не яку-небудь свiжоприбулу бiлошкiру бiлявку, а Адiка, одесита, що приiхав сюди за «приемним i корисним». «Приемним», звичайно, було для нього саме перебування на ПБК, а «корисним» – чорна археологiя, яка годувала Адiка, за його словами, вже рокiв п’ятнадцять. Адiкiв погляд зупинився на Олеговi, коли той пив каву з коньяком на терасi каварнi у бiчнiй вуличцi поряд з набережною Ялти. «Чого сумуемо?» – запитав привiтно Адiк, сiдаючи за столик з гальбою бельгiйського пива.
Олег у той момент дiйсно сумував. Вiн щойно приiхав, облаштувався в дерев’яному флiгелi цегляного одноповерхового будинку за п’ять хвилин вiд моря. Розплатився з господарем, кинув речi i вiдразу поквапився на набережну вдихати йодистий озон. Але там, на набережнiй, замiсть звичноi майже тваринноi радостi вiд сонця i моря на нього наринули тривожнi думки про майбутне, про те, що з вересня треба починати жити iнакше, адже з вересня завжди починаеться або, принаймнi, мае починатися нове життя. Якщо воно не розпочалося з минулого вересня.
Надокучливi думки найкраще проганяти коньяком. Цiни на набережнiй кусалися, i ноги вивели Олега в провулок неподалiк вiд готелю «Ореанда», в провулок, де вiн полюбляв бувати й ранiше. Там, завдяки вiддаленостi вiд моря, коньяк ставав доступнiшим, а кава, доволi поганенька, здавалася смачною i бадьористою. І ось разом зi словами «Чого сумуемо?», що прозвучали пiдлiтковим дзвiнким голосом, який дисонував з вiком промовця, на стiлець навпроти опустився чоловiк з тонким, орлиним носом i веселими сiрими очима, худий i довгорукий, у шортах i у футболцi з обличчям Пушкiна i написом «Пушкiнський Лiцей».
– Та не сумую я! – вiдповiв Олег. – Щойно приiхав. Намагаюся отямитися пiсля дороги.
І вiн кивнув на келих з коньяком.
– Сам приiхав? – здивувався чоловiк, простягаючи руку. – Я – Адiк, з Одеси.
– Олег Бiсмарк, з Киева.
– Бiсмарк? – здивувався Адiк.
– Можна просто Олег, Бiсмарк – це так, прiзвисько…
– Ти що, нiмець?
– Нi, я азартний. І народився теж 1-го квiтня.
– У день дурня?
– У день гумору.
– Ну, так, це краще. А що, Бiсмарк був азартним?
– Ага, в казино любив ходити, коньяки пив.
– А-а! Тепер зрозумiло! – Адiк промовисто опустив погляд на келих з бурштиновим напоем. – А я ж подумав, що ти теж нiмець. Бо я – з бессарабських нiмцiв. За паспортом – Адольф, завдяки батьковi. Вiн полюбляв казати «Гарне iм’я, воно ж не винне!» Але Адiк – значно краще! І про Гiтлера зi мною нiхто не жартуе. Ну, а якщо ти такий азартний, як Бiсмарк, то можу дещо запропонувати. Якраз для азартних.
– А що? – пожвавився Олег.
– Нiчне шукання скарбiв.
– Чому нiчне?
– А щоб нiхто не бачив i нiхто не вiдiбрав, якщо щось знайдемо.
– Так, цiкаво! Але я сюди вiдпочити приiхав.
– Одне iншому не заважае. Вдень вiдпочиваеш, вночi шукаемо скарби.
Що знайшли вони тiеi першоi спiльноi червневоi ночi в могилi тавра, яку, пiдсвiчуючи лiхтариками, перегребли в чотири руки пальцями, пропускаючи через них увесь пiсок, усi камiнчики, усi грудки глини, а також кiстки i кiсточки, хребцi й iншi залишковi людськi деталi, якi сотнями рокiв чинили опiр спробам води i землi розчинити iх у собi, перетворити на живильний грунт? Начебто i нiчого особливого! Ну, два десятки намистинок: перламутрових i керамiчних – чи то справдi з намиста, а чи з браслета або вервицi? І ще знайшли довгастий шматок iржавого залiза. Адiк вiдразу поклав його собi до кишенi. Сказав, що дасть раду з ним пiзнiше.
– Ну все, – повiдомив йому тiеi передсвiтанковоi години Адiк. – Тепер можеш вважати себе археологом. Чорним археологом!
– «А хiба не краще «чорним шукачем скарбiв»? – перепитав Олег, згадуючи першу розмову з Адiком у каварнi.
– Шукач скарбiв – звучить по-дитячому. А «чорний шукач скарбiв» – двозначно. Ну, як, наприклад, темношкiрий археолог. – розсмiявся одесит. – То вже краще залишайся чорним археологом, як я. Адже свiт чорно-бiлий. Бiлi археологи працюють на бiлiй його сторонi, чорнi – на чорнiй. Головне, щоб вони не заважали одне одному!
Вiд тiеi червневоi кримськоi ночi минуло сiм рокiв. Олег Бiсмарк опанував ази нiчного шукання скарбiв. Інодi вiн займався цим дiлом навiть удень. Але у безлюдних мiсцях. Однак серйозно ставитися до цього заняття йому не вдавалося. Непогане хобi, але не бiльше. Для життя потрiбнi iншi способи заробiтку, з якими нiч можна присвятити не ходiнню з металошукачем, а задоволенню, залучаючи мiцний постконьячний сон. За усi цi сiм рокiв нiчого реально цiнного Олег не знайшов. Але монети, медальки, iржавi залишки шмайсерiв часiв Другоi свiтовоi йому iнодi попадалися i вирушали далi покупцям, яких вiн знаходив в iнтернетi. Покупцi були «дрiбнi», але ж i товар у нього теж вирiзнявся доступнiстю i дешевизною. Торгiвля таким товаром швидше скидалася на спорт, нiж на бiзнес.
З Адiком вони iнодi зустрiчалися. Той приiжджав до Киева раз на пiвроку у справах i перед вiд’iздом зазвичай телефонував Олеговi i запрошував його на вечерю, на велику, щедру вечерю в дешевiй каварнi. При зустрiчах вiн майже нiчого не розповiдав про свое життя. Але пiд час останньоi такоi трапези, що вiдбулася в серединi вересня, вiн несподiвано i з очевидною гордiстю оголосив Олеговi, що через кiлька тижнiв стане киянином. Подробицi пообiцяв повiдомити пiзнiше, тодi, коли «казка стане бувальщиною». Так i сказав.
Казка стала бувальщиною навiть швидше. Днiв через десять Адiк покликав Олега Бiсмарка повечеряти до недешевого ресторану. Правда, не встиг Олег уважнiше вивчити хитромудрi назви iталiйських страв, як Адiк забрав з його рук меню i попросив довiритися його смаку.
– У тебе ж трудова книжка вдома? – запитав вiн хвилин за двадцять, накручуючи виделкою spaghetti primavera.
Олег, пережовуючи, кивнув.
– Завтра пiдеш оформлятися на роботу! У Софiйський заповiдник.
Спiвтрапезник трохи не вдавився. Закашлявся, прикриваючи рот долонею i дивлячись на Адiка водночас обурено i здивовано.
– Ким? Куди? – нарештi прокашлявшись, запитав Олег, i в його голосi прозвучав здоровий скептицизм.
– Черговим електриком! – на Адiкових губах з’явилася самовпевнена посмiшка.
– І на яку платню?
– Коли людина йде на роботу у святе мiсце, хiба вона думае про платню? Ти гадаеш, я пiшов працювати у вiддiл культури киiвськоi мерii заради п’яти тисяч в мiсяць?
Олег Бiсмарк раптом побачив у злегка примружених очах одесита вiдповiдi на всi питання. Побачив, заспокоiвся, кивнув i опустив погляд на охололi спагеттi.
– Їж-iж, – пiдбадьорив його Адiк. – Чорний археолог чорному археологовi поганого не порадить.
Роздiл 2
1099 рiк. «Хронiка лицаря Ольгерда з Галича, писана Року Господнього 1111, коли покинули ми з Божою помiччю Святу Землю й рушили в Русь, пробувши тут повних дванадцять рокiв i втративши половину товаришiв»
«Прибули ми, семеро, на Святу землю з Галича Року Господнього 1099 на генуезькому кораблi, що пiдiбрав нас у Константинополi, й вiдразу потрапили на службу до Танкреда Тарентського з Нормандii. Вiв нас за собою князь наш Ігор, а зустрiв у порту Антiохii брат Лука, який на Святiй землi перебував уже чотири роки. Вiн i розповiв нам про пана Танкреда як про хороброго i вiдчайдушного лицаря, отже, й запровадив нас пiд його руку. До тii пори хрестоносцi уже захопили Едессу, Антiохiю, Тель-Башир, Равендан, Латанiю та iншi дрiбнiшi мiста. Попереду нас чекав Єрусалим.
Лiто того року було засушливе i неймовiрно спекотне навiть для мiсцевих жителiв, а що вже казати про нас, тих, хто ще не зазнав у життi такого сквару i тривалоi мандрiвки пустельними землями серед пiщаних пагорбiв, за якими часто в очiкуваннi нас ховалися нашi вбивцi. Та Божi воiни на тее не зважали, а рушили в похiд на Єрусалим, що менi, звiсно, здавалося авантурою – штурмувати мiсто таким малим вiйськом. Тисяча двiстi лицарiв i дванадцять тисяч пiхотинцiв – цього вкрай мало, щоб оточити мiсто i тримати його в облозi, враховуючи, що захисникiв мiста було набагато бiльше, нiж нас. Там, за воротами, сховалося египетське вiйсько разом з ополченцями, що були набранi з евреiв та мусульман. Харчiв iм не бракувало, а цистерни були вщерть наповненi прiсною водою.
Зате у нас iз харчами було сутужно, iли ми сухi коржi, намоченi у водi, розбавленiй вином, а ще кожен отримував по жменi дактилiв*. Інколи вдавалося вполювати дику козу чи натрапити на кущi з ягодами, та цього вистачало лише на один зуб. Як на бiду, усi колодязi й джерела в околицях Єрусалима виявилися отруеними, тож ми змушенi були й воду пильнувати, щоб завчасу не позбутися ii.
Дух хрестоносцiв пiдтримувало напучування Папи Урбана, вони знали його ледь не напам’ять i повторювали тi золотi слова, що вели iх уперед i не давали прорости сумнiвам у думках.
– Папа розповiв про страшнi речi, якi творяться з нашими братами християнами на Святiй землi, – згадував брат Лука, який був присутнiм в Клермонi пiд час тiеi гарячоi промови Папи Урбана. – Вiн розповiдав, що на Голготi нечестивi влаштовують гульбища, а в Храмi Соломона – оргii. В купiль Бетсата* зливають нечистоти, Гетсиманський сад вирубано. “Якщо прагнете Царства Небесного, то не станете бiльше сидiти у хатах своiх, а пiдете туди, де жив я, Ісус, Спаситель ваш!..” Так вiн промовляв, наче б од iменi самого Ісуса, i це справило величезне враження на всiх нас. Його слова пропiкали до глибини серця. Усi, зацiпенiвши, слухали Його, але не Папу Урбана – ми слухали Спасителя. А завершив вiн так: “Дiти моi! Не Папа Урбан звертаеться до вас зараз, а його вустами говорю вам я, Ісус Христос, Син Божий i Спаситель ваш. Вiзьмiть зброю вашу. Я благословляю ii. Вiзьмiть обладунки вашi i щити, я зроблю iх невразливими. Зодягнiть бiлi плащi й нашийте на них хрести з червоноi матерii на знак того, що я вас посилаю на битву з моiми ворогами, i нехай похiд ваш у Святу Землю називаеться хрестовим, як i я йшов хресним шляхом на Голготу. Я припиняю вашу ворожнечу i взаемну ненависть. Вiдтепер нехай вляжуться вiйни та чвари, настане мир у серцях ваших, та наповняться серця вашi ненавистю до нечестивих. Ідiть туди, де грiб мiй волае про звiльнення! Вiзьмiть Святу Землю собi i володiйте нею, бо вона щедра i прекрасна, як Царство Небесне! Рушайте, дiти моi, Амiнь!”
Брат Лука вмовк, а нам здалося, що ми теж почули слова Ісуса Христа, i дух наш спалахнув небувалим завзяттям. Тому Єрусалим манив нас нестримно, всiм хотiлося уздрiти це легендарне мiсто, прогулятися його вулицями i побачити тих дивовижних людей, якi за легендами народилися там ще тисячу рокiв тому завдяки чудесному елiксировi. Нам чимдуж хотiлося переконатися в тому, що оповiдав нам брат Лука: чи справдi джерело Сiлоам бiля гори Сiон б’е не щодня, а лише три днi на тиждень?
Коли ж ми наблизилися до мiста, нам назустрiч вийшли християни, яких навмисне вигнали поза мури, аби завдати нам ще бiльшого клопоту. Було серед них чимало жiнок i дiтей, i всi вони прибились до нас, шукаючи не тiльки опiки, але й харчiв та води.
Обложенi почувалися хоробро, адже мали добру зброю i навiть грецький вогонь.
Переважну бiльшiсть нашого вiйська складали франки, та були також генуезцi, нормандцi, фламандцi i ми, галицькi русини. Бiльшiсть франкiв своiх коней уже поiли i з лицарiв перетворилися на пiхотинцiв, проте ми наших коней берегли. То були гуцулики, гiрськi присадкуватi коники, але дуже витривалi. Франки не раз чудувалися, як нашi коники спритно спинаються на пагорби, як трюхикають собi без утоми i як довго можуть бути без води.
Командував нами Раймунд, граф тулузький, хоробрий, упертий i доволi дурний. Та були ще й iншi знатнi пани, кожен з яких мав свое вiйсько. Вони розбивали табори навпроти рiзних ворiт: герцог Роберт Фландрський навпроти Дамаських, герцог Роберт Нормандський, син Вiльгельма Завойовника, що його прозвали Товстоногим – бiля ворiт Ірода, герцог Нижньоi Льотарингii Готфрiд, граф Бульонський – бiля Яффських ворiт, з пiвнiчно-схiдного боку розташувався Танкред Тарентський.
13 червня ми, за намовою пустельника, що мав манливi видiння, спробували пiти на штурм i зопалу спустилися в глибокий рiв, який оточував мiсто. На нас сипонули роi стрiл, на голови полетiло камiння, полилися гаряча смола й олiя. Ми зазнали важких втрат i змушенi були вiдкотитися на своi позицii. Пустельника хотiли стратити, але вiн кудись зник. Що й казати, ми не були готовi до штурму, нам бракувало драбин, катапульт, як i камiння, яким можна було б розбивати стiни. Деревця, якi росли неподалiк, були невеличкi або ж каракуватi, на драбини й катапульти нiяк не годилися.
Єдина користь з того невдалого штурму, це кiлькiсть стрiл i камiння, яким нас намагалися уразити. Їх вочевидь було менше, анiж коли ми штурмували iншi мiста, а це свiдчило про не надто велику чисельнiсть гарнiзону.
На щастя, 17 червня до Яффи прибули генуезькi кораблi. Вони привезли готовi катапульти, однак iх було замало, тому й самi кораблi ми розiбрали на дошки i бруси та привезли до Єрусалима, а тут уже нашi теслi збудували великi облоговi вежi на колесах, оснащенi вiдкидними мостиками i катапультами.
На ту пору ми вже перебували на межi людського терпiння. Спека i сухий вiтер, що заносив пiском, виснажували i нас, i коней, а води ставало все менше. Але всi з великою енергiею кинулися будувати облоговi вежi, драбини, катапульти, тесати кам’янi ядра, вирiзувати стрiли. Робота кипiла вдень i вночi. Християни, яких вигнали з Єрусалима, допомагали нам, як могли, працювали навiть жiнки й люди похилого вiку, якi зшивали докупи шкури тварин. Цими шкурами, вимоченими у водi, ми накривали нашi катапульти й вежi, щоб захистити iх вiд грецького вогню. Священники пiдтримували наш дух, змiцнюючи його молитвами.
Але 6 липня брат Лука, який був найстаршим серед нас i вже побував у багатьох битвах, теж мав видiння i прорiк, що явився йому дух славетного епископа Адемара де Монтейля, який помер торiк вiд тифу на руках брата Луки. Дух епископа, якого всi хрестоносцi дуже шанували, закликав нас три днi дотримуватися посту, а вiдтак обiйти босими довкола мурiв Єрусалима, як колись обiйшов навколо Іерихону Ісус.
Попередне видiння багатьох iз нас зневiрило, але нове нiчим не загрожувало, тому ми пiсля посту ввечерi 8 липня обiйшли навколо мурiв величною процесiею з сурмами, стягами i зброею. На чолi йшли епископи зi священними релiквiями, а за ними вiйсько з хоругвами, хрестами та смолоскипами, йшли повiльно i врочисто, а зi стiн лунали прокльони. Пiсля цього ми зiбралися на Оливнiй горi, де похована Богородиця, i вiдбули Службу Божу, проповiдники закликали припинити чвари i всiм панам нашим помиритися. Далi ми зупинилися в Гетсиманському саду й читали вголос Євангелiе. А вiдтак рушили уздовж Кедронського потоку, проминули могили Абесалома, Йосафата i Захарii, купiль Силоамську, чиiми водами зцiлив Христос слiпця. І тут було зачитано вiдповiдний уривок з Євангелiя, а тодi кожен з нас обмив обличчя. Далi ми пiдiйшли до могили пророка Ісайi та помолилися йому, а проминувши стiну Давида, спустилися в долину Енном. Та урочистiсть, з якою здiйснювався цей похiд, яскравi зорi над головою i повний, мовби усмiхнений, мiсяць наповнювали нас вiрою i силою, яка вже готова була кидати нас на приступ. І таки кинула на свiтанку, коли наш похiд завершився.
Нашi катапульти почали сипати кам’яними ядрами без упину, мури кришилися, а захисники повивiшували на стiнах мiшки з бавовною i сiном, щоб пом’якшити удари. Сарацини стрiляли з лукiв, але марно».
Роздiл 3
Киiв, жовтень 2019 року. Азартна нiч чергового електрика
Робота чергового електрика, як з’ясувалося, не вимагала особливих зусиль. За три днi i двi ночi Бiсмарк тiльки те й зробив, що помiняв три лампочки. Правда, потрiбно було йому про кожну лампочку писати окремий некролог – акт на списання, оскiльки згорiли вони не одночасно, а одна за другою. Але таких актiв Олег знайшов у шафi для iнструментiв цiлу купку, лежали вони в картоннiй коробцi. Отже нiчого вигадувати йому не довелось. Просто акуратно, як колись у школi, списав потрiбний текст з акту попередника.
Ця жовтнева нiч виманила Олега Бiсмарка з комiрки на двiр не стiльки своiм незвичайним теплом, скiльки ретельно пiдготовленим планом дiй. План готував Адiк Мас. Готував педантично, як вiйськову операцiю. Приходив тричi як екскурсант, купуючи квиточок тiльки на територiю без вiдвiдування собору i музеiв. Викликав мобiльником Бiсмарка. На електрика в спецодягу нiхто не звертав уваги. Спецодяг що електрика, а що сантехнiка вiдбивае у перехожих iнтерес зазирати такiй людинi в обличчя. Спецодяг i е його обличчям. Надто, якщо поряд з людиною в спецодягу електрика стоiть звично зодягнена людина, на неi теж уваги не звертають. Мовби цей спецодяг робить все навколо себе невидимим або не вартим уваги.
Пiд час своiх появ Адiк водив Бiсмарка по ледь зжовклiй травi попiд цегляним монастирським муром, за яким лежала Софiйська площа, найдавнiша площа Киева, яка гуде вдень i напрочуд тиха вночi.
– За моiми розрахунками, копати треба ось тут, за десять метрiв вiд стiни, – знову повторював Адiк, геометрично жестикулюючи понад землею. – Спочатку рiжеш лопаткою траву на квадрати, щоб можна було потiм покласти ii на мiсце, а далi вже, як завжди. Ти ж знаеш!
Олег слухав, кивав i зiтхав. Саме в такiй послiдовностi. Можна було подумати, що все це йому не подобаеться. Але колишнiй одесит так не думав i на зiтхання спiврозмовника уваги не звертав.
І ось напередоднi вiн зателефонував Олеговi.
– Ти ж цiеi ночi чергуеш? – запитав.
– Так.
– Чудово! Отже, цiеi ночi копатимеш! Почнеш о другiй. Я про всяк випадок буду неподалiк. Коли що, зателефонуеш!
– А що шукати?
– Золото i дiаманти! – жартiвливо вiдповiв Адiк. – Ну i будь-яке старе залiзо! Але тiльки дуже старе… Ключi, мечi, монети.
Олег Бiсмарк перед тим кiлька разiв i сам пiдходив до мiсця, яке вказав Адiк, i, здавалося, бачив цей доволi виразно окреслений прямокутник трави, що ховав пiд собою прадавне поховання.
– Невже хтось iз князiвськоi сiм’i? – Бiсмарку в цю здогадку i вiрилося, i не вiрилося. І коли не вiрилося, то почувався спокiйнiше. Адже, якщо йдеться дiйсно про князiвське поховання, то чому його досi не знайшли, якщо воно тут, просто пiд ногами, пiд стародавньою стiною, за якихось двадцять метрiв вiд ворiт? – Нi, – думки продовжували вести Бiсмарка стежкою сумнiвiв. – Князiвську сiм’ю ховали б у соборi, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, пiд стiною, закопали б когось менш важливого. Але кого?
За п’ять хвилин до другоi ночi, останнiй раз прислухавшись до тишi, Бiсмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочiпки до землi за сiм метрiв вiд стiни монастиря. Наточеним лезом лопати вiн нарiзував траву iз землею на великi квадрати, пiдчiпляв iх потiм знизу i знiмав, як скальп, складаючи на двi нерiвнi купки. Тепер перед ним у вiдноснiй напiвтемрявi, пожвавленiй тьмяним свiтлом лiхтарiв, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.
Вiн копнув лопаткою. Лезо скреготало по камiннi i навiть, начебто, по залiзу. Розворушив викопану землю пальцями, намацав декiлька камiнчикiв та iржаву гайку. Копнув ще раз i ще раз. Купка викопаноi землi росла, але нiчого цiкавого Бiсмарк у нiй наразi не знаходив. У принципi, вiн знав, що верхнiй шар землi зазвичай нiчого цiкавого в собi й не приховуе. Копати треба глибше. Глибше означало довше, а довше – то вже викликало вiдчуття небезпеки. Адже ж вiн копае не в кримських кущах, а на територii iсторичного заповiдника. За це, напевно, можуть i до в’язницi запроторити.
Вiдiгнавши неприемнi думки, Олег занурив погляд униз. Прямокутна яма поглибилася вже на сантиметрiв сорок. Бiсмарк освiтив ii дно лiхтариком мобiльника.
– Цю землю за тисячу рокiв уже стiльки разiв колупали i перевертали! – подумав, помiтивши матовий блиск, мабуть, пляшкового скла.
Губи самi саркастично скривилися. Але вiн знову копнув лопаткою i землю з нового шару висипав окремо вiд купи. Розворушив ii пальцями. Серед звичних камiнчикiв i сипкого сухого грунту раптом пальцi вiдчули щось iнше, щось незвично округле i холодне. Бiсмарк, пiдсвiчуючи лiхтариком, нахилився до землi. Провiв долонею по викопанiй землi, немов розмазуючи ii по травi, i тут долонею ще раз вiдчув укол металевого холоду. Пальцi пiднесли до очей грудку глини розмiром з волоський горiх. Один бiк цього «волоського горiха» блиснув золотом. Олег втупився захоплено в обiдок i край сигнета. Спробував очистити знахiдку вiд глини, але глина немов закам’янiла. Пальцями звiльнити вiд неi перстень Бiсмарку не вдалося. І вiн опустив його в кишеню куртки. В головi зародилася збуджена надiя на успiх. У руках з’явилася сила. Вiн взявся за розкопки ретельнiше, пiдсвiчуючи собi безперервно лiхтариком мобiльника. Незабаром у його руках опинилися тонкi фаланги пальцiв. У розсип. Злякавшись, що вiн пошкодив скелет, Бiсмарк вiдклав лопатку i став скородити верхнiй шар зiгнутими пальцями, наче граблями. Дуже швидко зрозумiв, що скелет був пошкоджений ранiше, тобто цю могилу вже, вочевидь, розкопували. Чому ж не знайшли перстень? Напевно тому, що робили це потайки i похапцем. Як i вiн зараз. А це своею чергою означало, що Бiсмарк мiг знайти ще що-небудь цiкаве.
