скачать книгу бесплатно
Такого дзвiнкого смiху Бiсмарк не чув давно. Навiть незручно стало, здалося, що усi навкруги обернулися в iхнiй бiк, хоча насправдi нiкого поруч не було, i тiльки бармен протирав келихи, але й вiн на них не дивився i перебував досить далеко, тож слова, якi викликали у Рiни напад смiху, вiн ледве чи почув.
Мобiлка Бiсмарка задеренчала.
– Чорт! – вирвалося в Олега.
Вiн зiскочив з ослiнчика.
– Ти куди? – захвилювалася Рiна.
– Спiзнююся, товариш чекае. Тут, поруч.
Рiна несподiвано схопила Олега за зап’ясток i сильно стиснула, мовби не хотiла його вiдпускати. Вiд несподiваного болю вiн висмикнув руку i здивовано подивився на дiвчину.
– Вибач! – промовила вона. – Ти ж повернешся? Я, напевно, ще буду тут.
– Постараюся! – з пiдозрою в поглядi, кинув на ходу Олег.
Адiк, почувши, що причиною запiзнення Бiсмарка стало несподiване знайомство з дiвчиною, гнiватися не став. Грудку скам’янiлоi глини i довгастий предмет вiн акуратно переклав з Олеговоi торби до свого наплiчника. Потiм пiдняв на молодшого товариша зосереджений погляд i запитав:
– Це усе, що ти там знайшов?
– Там уже багато разiв порпалися, – вiдповiв Бiсмарк. – Може, i це – фiгня якась, а не те, що ти хотiв. Я спробував почистити, не вийшло. Як камiнь.
– Нiчого, може, у мене вийде, – самовпевнено промовив Адiк. – У будь-якому разi повiдомлю.
– А що менi робити далi? – несподiвано запитав Олег.
– У якому сенсi?
– У сенсi роботи? Можна звiльнятися звiдти? Я ж там нiчого не заробляю, а жити якось треба. Мене вже дiвчата геть iз жалю коньяком пригощають.
– Нi, – Адiк перейшов на серйозний тон. – Почекай ще, посидь там. Недовго. Ось тобi премiя, – вiн витягнув з кишенi три сотки в евро. – Тримай i нi в чому собi не вiдмовляй. О! А що це в тебе? – вiн видивився на Олегiв посинiлий зап’ясток.
Рукав куртки знову прикрив зап’ястя.
– Чорт його зна, – стиснув Олег плечима. – Можливо, увi снi забився?
Роздiл 6
Львiв, травень 1941. Богдановi Куриласу телефонують з НКВС
Професор Богдан Курилас вiдчув за спиною скрадливi кроки.
– Тобi ще довго, Даню? – запитала дружина майже пошепки.
– Нi, вже закiнчив.
– Телефонували вiд Марковичiв… Тобi ще поголитися треба!
Професор озирнувся: дружина вже була в сукнi, купленiй ще до вiйни, але жодного разу не вбиранiй, волосся мала накручене, сама намальована. На своi понад сорок виглядала значно молодшою. Професор був старший вiд неi на десять рокiв, але чувся геть не старим, а скорiше втомленим. Те, що пережили вони вiд початку росiйськоi окупацii, скидалося на справжне пекло, коли маси людей заметушилися, наче мурашки.
Що й казати!.. Люди подiлилися на тих, що зi своеi землi не рушаться нiзащо, бо залишитися з народом – це нацiональний обов’язок, та й росiяни, мовляв, уже не тi, що були колись, вони ж бо йдуть у Європу, отже, мусять достосуватися до нових вимог. І головне – це ж Украiна, хоч i червона, тому треба зоставатись на мiсцi, займати посади i впливати на подii. Але другi, тi, що зустрiчалися з большевиками ранiше, були переконанi, що вони анiскiлечки не змiнилися i нiколи не змiняться, тому вирiшили тiкати. Третi вважали, що нема чого панiкувати i приспiшувати подii, а варто приглянутися до нових порядкiв i тiльки тодi щось вирiшити.
Незважаючи на всi перетiкання люду в рiзнi напрямки, Львiв не вилюднiв, а навпаки став раптом мiльйоновим мiстом, усi вулицi були забитi автами, возами, бричками, тлумами людей. Утiкачi з усiеi Польщi згромадилися тут, шукаючи порятунку вiд нiмцiв, але дуже скоро багато хто переконався, що потрапили вони в ще бiльшу халепу. Як з’ясувалося, мали рацiю тi, що втекли, майже всi вони вижили, особливо це стосувалося iнтелiгенцii, бо та, що залишилась, зазнала депортацii на Сибiр, до Середньоi Азii та Казахстану.
Усiх вразив пролетарський i страшенно занедбаний вигляд росiйського вiйська – грубi, наче сокирою витесанi обличчя, стривоженi очi i втомленi рухи. Здавалося, вони ледве ноги волочили. А проте зi зброею не розлучалися, з кожного вiйськового авта виднiлися наiженi багнети. Їхнi комiсари боялися, що контакти з мiсцевими розкладуть армiю, тому червоноармiйцям було заборонено розмовляти i зближатися з будь-ким. З населенням частiше намагалися контактувати агiтатори й комiсари, але й вони, хоч i напханi гаслами, не могли вiдповiсти на дуже простi питання. Наприклад, чому у вас усi так бiдно одягненi? Адже вигляд цивiльних визволителiв мало чим вiдрiзнявся вiд вiйськових, вони мали на собi жахливе збите взуття, часто це були чоботи, не мали бiлизни, гарно вбраний мiсцевий робiтник скидався iм на буржуя, вiдтак львiв’яни стали вдягати щось найгiрше, що в них було, аби не вирiзнятися i не потрапити в халепу, бо вже не одного простого робiтника було затримано за його буржуйський вигляд.
Визволителiв на Захiднiй Украiнi називали советами або рускими, бо всi вони розмовляли росiйською, спiвали тiльки казьоннi росiйськi пiснi, та й домiнували там росiяни. Мiсто вкрили плакати з зображенням Маркса, Ленiна i Сталiна, на будинках замайорiли червонi прапори, якi дуже швидко вицвiтали, але iх ночами мiняли на новi. Нашвидкуруч склепанi картоннi пам’ятники, помальованi пiд бетоннi постаменти, за першого ж дощу розлiзлися й опали. На людних вулицях цiлими днями ревiли динамiки з червоноармiйськими пiснями, в яких лунали фантазiйнi плани завершити переможний похiд на берегах обох океанiв, бадьорi новини звучали на одну й ту ж тему: яке чудове життя настало на звiльненiй землi i в яких злиднях загнивае буржуазний свiт, але ми його визволимо.
Новi люди, якi з’явилися зi сходу, хутко зайняли всi вiдповiдальнi мiсця, зайняли керiвнi посади, а «експлуататори» змушенi були випродувати з хати все, що залишилося вiд колишнього «буржуазного» життя – одяг, начиння, картини, виносячи те все добро на торговицю. Вищих польських та украiнських урядовцiв, суддiв, купцiв, домовласникiв, старшин i полiцiю вивезли в Казахстан i Сибiр. Бiльшiсть iз них були потiм розстрiлянi.
Тi, що втiкали до нiмцiв, не прощалися, брали з собою лише найнеобхiднiшi речi; щоб нiхто не запiдозрив iхнього намiру, виходили з дому, наче на прогулянку, i не поверталися. Кожен, звичайно, мав свое уявлення про те найнеобхiднiше, що варто прихопити в небезпечну дорогу, але одна рiч усiх iх еднала – ключ вiд помешкання. Вiн залишав надiю на повернення.
В першi днi окупацii кордони ще не були встановленi, а советськi прикордонники не орiентувалися в теренi, тож втiкачам здебiльшого вдавалося подолати той уявний кордон. Бiда натомiсть пiдстерiгала евреiв, якi намагалися втекти з Польщi, чомусь саме iх виловлювали i вiдправляли назад, але багатьом все ж вдавалося прорватися й вони ночували в парках i скверах, на двiрцi й у школах. Але несподiвано совети пiшли на поступки i вiдкрили кордон на три днi. А потiм закрили i виставили стежi, якi виловлювали втiкачiв.
Син професора, Олесь Курилас, член молодiжноi ОУН, не мiг сподiватися нiчого доброго вiд новоi влади, тому теж подався на той бiк, хоч i не вiдразу. Однак для професора покинути рiднi стiни – оцi високi стелажi, забитi книжками, i купи рукописiв – викiнчених i невикiнчених – було понад силу. «Будь-що-будь, я не покину iх», – казав вiн, зиркаючи з таким розчуленням на полицi, що це було промовистiше за будь-якi пояснення. Вiд сина жодноi звiстки вони не мали, але нещодавно один iз пiдпiльникiв, якi снували туди й назад, повiдомив, що Олесь у Краковi, працюе в газетi «Кракiвськi Вiстi» художником.
Незабаром помешкань для нуворишiв забракло, i нова влада знайшла дуже простий, але ефективний спосiб, як зарадити цiй проблемi – вона насильно пiдселяла до помешкань львiв’ян новоприбулi сiм’i. У професора Куриласа було п’ять кiмнат, а стало двi. У рештi трьох оселилося аж три сiм’i галасливих комунiстiв. На щастя, в помешканнi було двi лазнички, отже не мусили свою дiлити з прибульцями. Однак була спiльна кухня, де зранку до вечора хазяйнувала тестьова «госслужащего» i брязкала баняками, а коли приеднувалися до неi iншi господинi, зчинялася сварка, яку лиш увечерi мирили чоловiки. Була в професора й служниця, яка готувала iсти, прала й прибирала, але ii арештували пiсля того, як вона обiзвала тестьову «госслужащего» старою шваброю.
Цей постiйний галас за стiнами – сварки, дитячий плач, радiо на повну потужнiсть – давався взнаки, i професор мусив затикати вуха, щоб мати змогу працювати в тишi. Вiн перепробував i вату, i мокрi серветки, i дiйшов висновку, що найкращою затичкою е свiже тiсто – швиденько замiшував ложку борошна з водою, лiпив двi кульки i все – можна хоч з гармати стрiляти. Дружина, знаючи цю милу звичку чоловiка, мусила махати йому перед очима рукою, щоб вiн ii помiтив, а потiм писати йому на паперi те, що збиралася сказати.
Але сьогоднi це виявилося зайвим: була недiля, i всi квартиранти подалися гуляти до парку. В будинку нарештi запанувала тиша. Лише з вулицi долинали приглушенi маршi з гучномовця, i час вiд часу дзеленчали трамваi. Чудова нагода попрацювати, але iх чекала гостина в Марковича, з яким разом викладали в унiверситетi.
Професор скинув окуляри й протер очi. Перед ним лежав збiрник документiв хрестового походу, але цiкавив його лише один документ – невелика хронiка, яку написав лицар з Галича, повернувшись додому. Цю хронiку вiн читав i ранiше, але зараз мусив читати якомога уважнiше, до кiнця не розумiючи, чого вiд нього хоче полковник НКВС Олег Ваврик. Кiлька днiв тому вiн зателефонував Куриласовi, запопадливо попередивши, що жодних претензiй до товариша професора в нього нема, але дуже хоче з ним перебалакати. Перша думка була: хоче завербувати, зробити стукачем? Але який сенс? В унiверситетi i без нього е кому стукати. Тим часом полковник, мабуть, щоб зняти з нього напруження запитав:
– Чи ви, товаришу професор, читали хронiку Ольгерда в збiрнику, присвяченому хрестовим походам?
Запитання ошелешило професора. Чого-чого, а такого запитання вiд чекiста вiн не чекав.
– Так. Читав.
– Тодi я попрошу вас перечитати ii ще раз, – м’яко, але наполегливо порадив полковник. – Так би мовити, освiжити в пам’ятi. А в понедiлок чекаю о другiй у себе.
– Перепрошую… О другiй у мене лекцiя.
– Ми знаемо. Вас замiнить професор Михайло Рудницький*. Вiн уже попереджений.
– Е-е… добре… А-а… де «в себе»?
– На Пелчинськiй*. Невже не знаете?
Пролунав смiх, i слухавку поклали.
Роздiл 7
Киiв, жовтень 2019 року. Несподiвана гостя, яку важко здивувати
Щавлева кислота, навiть щедро розпущена водою, видiляла гострий запах, який щипав у нiздрях. У цьому прозорому розчинi на днi лiтрового слоiка лежала грудка ствердлоi глини, з якоi виглядали обiдець i край печатки сигнета. Вже двiчi витягував Бiсмарк його з води на газету i намагався проштрикнути штопфером i навiть знайденим у коробцi з гуталiнами старим шилом з масивним дерев’яним рукiв’ям. Процес рухався у правильному напрямку, але не досить швидко. Наполегливi проколи шилом допомагали штопферу вiдколупувати тонкi шари розмоклоi глини. Щоб не втрачати терпiння, Олег за роботою попивав коньяк. Йому навiть здавалося, що коньяк вiн п’е, щоб забити запах кислоти.
У якийсь момент Олег помiтив, що глина нiби почала ледве помiтно вiдставати вiд обiдця, i вiн запхав у роз’ем найтонший штопфер i натиснув. Вiд грудки глини вiдпав шматочок, оголивши темну печатку персня. Азарт охопив Бiсмарка. Вiн знайшов шматочок фланелi i став старанно стирати з печатки глиняний налiт. Золото чистилося легко, i дуже скоро Бiсмарк прикипiв поглядом до зображення, що вiдкрилося, до двох лицарiв зi щитами i мечами, що сидiли на одному конi. Зображення здавалося наiвним, але ця наiвнiсть тiльки пiдкреслювала довжелезну часову дистанцiю, що простягнулася мiж нинiшнiм моментом i епохою, коли цей перстень уперше одягнули на палець.
– Цiкаво, скiльки за нього запропонують на онлайн-аукцiонi? – замислився Олег.
Несподiваний дзвiнок у дверi змусив його здригнутися. І одразу охопив переляк, адже так просто прийти до нього без попередження мiг тiльки Адiк, якого вiн, зрештою, запевнив, що бiльше нiчого пiд муром Софiйського собору не викопав.
Машинально Бiсмарк опустив частково очищений перстень в розчин щавлевоi кислоти, а слоiк сховав пiд стiл, подалi вiд очей. Штопфери, шило i шматочки глини – все, що лежало перед ним на газетцi, загорнув i сховав у верхню шухляду. Ще раз окинув поглядом кiмнату, чи не залишилося щось, що може зрадити його недавне заняття.
Вiдчиняв дверi, навiть не запитавши, хто там. А вiдчинивши, обiмлiв.
Перед ним стояла, похитуючись, Рiна у яскраво-жовтiй куртцi-вiтрiвцi. Вочевидь, вже випила. Рукою вона притримувала на плечi лямку шкiряного наплiчника.
– Що, не чекав? – видихнула i посмiхнулася.
– Нi, – признався Олег. – Та i я ж… Я ж тобi адреси не давав.
Рiна махнула рукою i зробила крок вперед. Бiсмарк вiдступив, пропускаючи ii в коридор. Вона скинула черевички, ледве потрапила петлею куртки на гачок вiшалки i пройшла, похитуючись, далi. Вже в кiмнатi вiдсунула стiлець вiд столу i всiлася. Свiдомо впустила наплiчник на пiдлогу, провiвши його падiння саркастичним поглядом. Роззирнулася i звернула увагу на застелену розкладну канапу.
– Ти що, на канапi спиш? – щиро здивувалася.
– Так, а що?
Вона гмукнула i несподiвано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.
Гикавка минула разом з першим ковтком.
– Ти мене погодуеш? А то я щось зголоднiла!
– Можу вермiшель зварити! – запропонував Бiсмарк. – І шпротний паштет е!
– Паштет залиш собi, – Рiна махнула рукою. – А вермiшель звари! Це можна! Дитинство згадаю.
Олег мовчки пiшов на кухню. Поставив каструлю з водою на вогонь.
– Отже, у тебе ще серйозних стосункiв не було! – мiркувала вона, жуючи вермiшель i знову озираючись на канапу.
– Чому ти так думаеш?
– Ти знаеш, що дiвчата бачать в канапi?
– Що?
– Розпусту i випадковi ночi!
– Ну я тут один живу, менi вистачае, – промовив Бiсмарк. – Вона, до речi, не стара. Сам купував.
– Ага, – кивнула Рiна. – Була б у тебе подруга, змусила б лiжко купити.
– Та була, i не одна, – Олег знизав плечима. – І не змусили.
– Тому, що зрозумiли – ти iм не пiдходиш. Як i твоя канапа. Коньяку наллеш?
– А якщо в мене нема?
– Тодi у мене е, онде! – вона опустила погляд на шкiряний наплiчник, що лежав на пiдлозi бiля ii нiг.
– Наллю, i в мене е, – промовив Олег.
Налив i iй, i собi.
– Здаеться, мене знову накривае, – в ii голосi зазвучало занепокоення.
– Що тебе накривае?
– Депресiя, страх.
Вона вихилила чарку i запитально подивилася на господаря.
Вiн знову налив.
– Може, тобi потрiбен психолог? – припустив Олег.
Рiна важко зiтхнула, подивилася на свiй манiкюр i враз немов заново ожила.
– Ти що-небудь викопав? – запитала вона раптом, «вистрiливши впритул» пильним поглядом в очi Бiсмарку.
– Звiдки ти знаеш? – Олег вiдчув острах.
– Ну, ти ж чорний археолог? Сам розповiдав.
Олегiв переляк минув. Вiн дивився iй в очi i не бачив у них жодноi небезпеки, тiльки ознаки чи то меланхолii, чи то п’яноi спроби зiбрати в «пучок» розсiяну увагу.
– Можу показати, – обережно запропонував.
Думав, що ось у цей момент ii очi спалахнуть, i погляд змiниться на спрямований i гострий. Але цього не сталося.
– Ну покажи, – вона знизала плечима.
Просто так показувати свою найцiннiшу знахiдку, яка викликала в нього захоплення, людинi, якiй, здавалося, захоплення було не притаманне, не дуже хотiлося. І Олеговi спали на гадку менш цiннi здобутки останнього часу: монети, медалi, iржавий револьвер.
Але показувати iй знахiдки, що не мають вартостi, теж не хотiлося. Вона обов’язково гмукне i, чого доброго, почне над ним iронiзувати.
– Гаразд, – в Олеговому голосi прозвучала рiшучiсть. – Тiльки ти нiкому нi мур-мур. Зрозумiла?
З виразу Рiниного обличчя було видно, що ii очiкування зросли, вiдсунувши депресiю i меланхолiю на другий план. Вона кивнула.
Олег постарався якомога елегантнiше нахилитися пiд письмовий стiл. Витягнув звiдти лiтровий слоiк. Вiднiс на кухню, витягнув з розчину кислоти коштовну знахiдку, промив ii водою, протер кухонним рушником i повернувся до кiмнати.
– Я його ще не повнiстю очистив, – простягнув iй сигнет. – Тiльки обережнiше, я його в кислотi вимочую.
