скачать книгу бесплатно
– То як же ж я з ними поговорю?
– Спочатку тобi треба виспатися, – Адiк хихикнув. – А потiм пройтися по цих адресах i поговорити з iхнiми родичами, нащадками. Може, якiсь щоденники, архiви залишилися? Набреши iм, що ти займаешся археологiею.
– А чим я, по-твоему, займаюся? – обурився Бiсмарк. – Це ж правда!
– Так, звичайно, вибач. Набреши iм, що ти займаешся iсторiею украiнськоi археологii, що збираеш матерiали про найзнаменитiших археологiв i потiм напишеш про них книжку. Родичi на таке легко купуються.
– Зрозумiв, – видихнув Бiсмарк i ще раз глянув на пожмаканий аркуш з iменами, прiзвищами i адресами. – Ну, а потiм що?
– Потiм? Потiм прочитаеш те, що знайдеш i запишеш те, що тобi розкажуть. Найважливiше покажеш менi. Розумiеш, якщо ми з тобою знайшли в могилi те, що я тобi вночi показував, у могилi, яку не раз розкопували, то уяви собi, що там знайшли тi, якi копали до нас? Знайшли, але статей в археологiчних журналах не опублiкували. Взагалi жодноi згадки. Розумiеш? Родичi цих покiйних археологiв взагалi можуть на мiшках iз золотом сидiти i не знати цього.
– Ну ти скажеш! – усмiхнувся Олег. – Може, i я на мiшку золота сиджу i не знаю про це?
– Ну, ти то навряд! – жваво вiдповiв Адiк з такою саркастичною iнтонацiею, що у Бiсмарка скривилися губи.
І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхiдних дверей.
– Хтось прийшов! – переполохано прошепотiв Бiсмарк, натиснув на кнопку вiдбою i завмер, затамувавши подих.
Роздiл 12
Львiв, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитуе Жозефа Ренана
Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сiм’я була ще разом i вiдпочивала на Гуцульщинi в Кутах. Була гарна спекотна погода, нiщо не вiщувало трагедii. Але в наелектризованiй атмосферi вчувався дивний неспокiй. Незрозумiла тривога гнiтила i передавалась далi невидимими хвилями. В гiрськiй тишi, просяклiй запахами сосен i скошених трав, вчувалося щось загрозливе.
Наприкiнцi серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже нiхто не мав сумнiвiв, що iхнi передчуття здiйсняться. У мiстi тривав гарячковий рух – люди запасалися продуктами, час вiд часу якiсь харчi зникали, особливо тi, що могли зберiгатися довше – наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солi. Став зникати цукор, за ним – гас. Щез алкоголь, мiцнiший за чотири з половиною вiдсотки, його просто заборонили продавати. Цiни почали повзти догори, що викликало негайну реакцiю мiськоi влади, яка оштрафувала хитрих купчикiв. Водночас розпочався вишкiл кондукторок, тобто дружин i сестер кондукторiв, з тим, щоб вони могли замiнити чоловiкiв, коли тих покличуть до вiйська.
Олеся одразу ж забрали до польського вiйська. Усi газети писали про наближення вiйни, але водночас i давали надiю фантастичними новинами про те, що Англiя i Францiя не допустять нападу на Польщу.
Влада мiста закликала львiв’ян копати рови, у яких можна було б ховатися вiд бомб. Копали iх по всьому мiсту, зокрема в парках i скверах, але також i на площах, дотримуючись вiдстанi вiд будинку, рiвноi його висотi, щоб не опинитися пiд завалами. Мали тi рови вигляд зигзагiв, а накривали iх балками. Цей рух з великим ентузiязмом захопив ледь не все мiсто, копати вийшли навiть школярi.
«Можливо, мене викликають через сина? – думав Курилас. – Але що я iм можу сказати? Я не маю вiд нього жодного листа».
Потiм у його головi закрутилося прiзвище полковника… Ваврик, Ваврик… Чи не родич москвофiла-письменника Василя Ваврика*? Цей теж викладав в унiверситетi, розмовляв калiченою росiйською мовою i дуже тiшився, що Львiв нарештi возз’еднався з Москвою.
Вiн вийшов на Пелчинську i вiдчув, як ноги робляться ватяними, а в головi паморочиться. Зiперся на липу, вийняв папiросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сiрника. «Чого я хвилююся так? Хiба ж я з цим не змирився? Хiба не чекав такого дзвiнка щодня?» Вiн поглянув на похмуру будiвлю НКВС, ранiше, коли тут мiстилася адмiнiстрацiя мiських електричних закладiв, вона не виглядала так похмуро, але з того часу, як засiли там чекiсти, якась патина сiростi i глибокого смутку вкрила ii. Вiкна завше були темнi вдень, а вечорами i вночi свiтилися, але були затуленi непроникними шторами. «Найвища будiвля у Львовi, бо видно з неi Сибiр», – так жартували львiв’яни.
Бiля входу стояв вартовий з гвинтiвкою i теж курив. «Може, не йти?» – подумалося, але виходу й так не було, тепер уже нема де сховатися. Зробивши ще кiлька крокiв, побачив, як вартовий виструнчився i втупився в нього.
– Я до полковника Ваврика, – якомога спокiйнiше повiдомив Курилас.
Його впевнений голос, смiливий погляд викликали у вартового деяке здивування, але вiн пiдiйшов до дверей i натиснув дзвiнок. За хвилю вийшов черговий.
– Вiн до полковника Ваврика.
– Вас викликали? – запитав черговий.
– Так. На другу годину.
Черговий i вартовий одночасно глипнули на годинники. Курилас усмiхнувся, впiзнавши на iхнiх зап’ястях нiмецькi годинники, якi вони вочевидь отримали на спiльному з нiмцями парадi. А, може, вiдiбрали в когось iз львiв’ян.
Черговий зник. Вартовий не зводив очей з професора, мабуть, сподiваючись провокацii. Знову вiдчинилися дверi, i черговий сказав:
– Ідiть за мною, – i пропустив вiдвiдувача поперед себе.
Курилас пройшов у фое i побачив, як згори сходами спускаеться високий кремезний чоловiк, мабуть, його ровесник, з густою, злегка сивуватою шевелюрою i грубо витесаним обличчям, що було поцятковане ямками. Вiн, усмiхаючись, простягнув руку:
– Це я вас викликав, товаришу професоре. Ходiть зi мною.
Вони мовчки пiднялися сходами, застеленими довгим бордовим килимком, який попiд кожним схiдцем притримував металевий штир.
Курилас вiдчував тремтiння, хоча перед тим, як iти сюди, встиг випити лiки, якi регулюють пульс i тиск. «Треба було краще випити горiлки», – подумав вiн.
Полковник вiдчинив дверi просторого кабiнету i запросив усередину. Вони сiли обабiч громiздкого письмового столу. Тут усi меблi ще були польськi, але, вочевидь, конфiскованi в приватних помешканнях, бо усi цi креденси, що правили тепер за шафи для папок, ранiше служили для посуду.
– Отже, – почав полковник, – гадаю, ви перечитали ще раз хронiку.
– Перечитав. Навiть двiчi. І не розумiю, що саме вас у нiй зацiкавило.
Полковник висунув шухляду i вийняв прозору пляшечку у формi грушки, заткану дерев’яним корком з червоним сургучем. Усерединi пляшечки бiлiв снiгоподiбний порошок.
– Нас цiкавить оце, – полковник простягнув пляшечку професоровi. Той узяв ii i здивовано покрутив у пальцях.
– Що це?
– Це саме те, що зiшкрябали лицарi в печерi.
– Молоко Богородицi? – отерп Курилас.
– Саме так. Лицаря Ольгерда було пiдступно вбито в Киевi. Його закопали пiд Софiйським собором. Коли там вiдбулися розкопки, було знайдено його кiстяк i ось цю пляшечку. Професор Грушевський перший висловив думку, що це i е те саме молоко Богородицi, яке було знайдене в печерi. Правда, хтось нас випередив i частину цього порошку привласнив. Хто то мiг бути, нам не вдалося з’ясувати. Однак Грушевському було заборонено про це писати i говорити. Вiн, звiсно, не послухав, а вiдтак кiлька iсторикiв та археологiв зникло в заметах Сибiру. Його теж було знищено. Дивуетеся, що я вам так вiльно все розповiдаю? Справа в тому, що знищили цих гарних людей вороги народу. За що й самi вони у тридцять восьмому були розстрiлянi.
– А чим я можу допомогти?
– Ну, бачите… – полковник забрав пляшечку i сховав ii до шухляди. – Вороги народу перестаралися i фактично угробили всю iсторичну науку. У нас нема кадрiв, якi могли б робити глибокi дослiдження. Вся надiя на тих, хто зостався у Львовi. Серед них ми вибрали вас, як знаного дослiдника хрестових воен i участi в них лицарiв з Галичини та Волинi. Що ви думаете про дiвчину, яку було врятовано лицарями?
– За якою влаштували полювання король Балдуiн i Папа Римський?
– Так. Хто вона, на вашу думку?
– Якщо покладатися на хронiку, це вiчно юна египетська богиня Маа або ж… Богородиця. Але ж це не бiльше, анiж легенда.
– Легенда легендою, та все ж е в нiй певний сенс, – полковник пiдняв вказiвного пальця догори. – В Жозефа Ернеста Ренана* е цiкавий здогад, що Жанна д’Арк насправдi не чула голосiв архангела Михаiла, святих Катерини Александрiйськоi i Маргарити Антiохiйськоi. Вони не розмовляли з нею, бо вона сама була Богородицею. Дiвою-Войовницею.
Курилас закашлявся вiд несподiванки, йому не доводилося нiчого подiбного читати в Ренана.
– Дозвольте запитати, в якiй саме працi Ренана е таке висловлювання. Бо «Життя Ісуса» я читав.
– Не маю сумнiвiв, що читали. Але в тому-то й справа, що в жоднiй. Це висловлювання було виявлене в його паперах. Праця так i зосталася в рукописах, мабуть, тому, що нiколи не була завершена. Але вiн не единий, хто так думав. Тома Кемпiйський в листi до Папи писав про Богородицю: «Вона, наче весна, вiчно молода, народжуеться в новому тiлi зазвичай юноi Дiви i в юному вiцi гине, щоб вiдродитися знову i знову. За нею полюють всi сили зла i добра, ii хочуть упiймати, а вона щоразу вислизае, мов промiнь сонця з долонь. То ii бачили в Лондонi, то в Льежi, то в Саламанцi, то в Мюнхенi… Завжди вона одна й та сама i разом з тим рiзна». Прадавнi культури та релiгii породили найдовершенiшу мисль – iдею перевтiлювання душ. Фенiкс – це символ природного життя всесвiту, що вiчно готуе собi сам купину для самоспалення, згорае, але з його попелу народжуеться нове, молоде й свiже життя. А головне – вiдмолоджений дух! Молоко Богородицi дасть нам змогу теж, як Фенiксовi, вiдроджуватися знову i знову, але вже не такими самими, якими були, а довершенiшими, проясненими, сповненими нових завдань i можливостей. Жанна д’Арк була сама святою Катериною, що походила з египетськоi Александрii i загинула мученицькою смертю в 307 роцi. Тому ii зображення на iконах оздоблюють меч i колесо. Вона також була i святою Маргаритою з Антiохii, яка теж загинула мученицькою смертю в 305 роцi у своему рiдному мiстi. В християнському мистецтвi ii зображають, як дiву, що тримае в руцi меч у виглядi хреста. Згодом ii зображення на iконах стали все частiше з’являтися поруч з образами святоi Катерини.
– Через два роки по смертi свята Маргарита втiлилася в святу Катерину? – здивувався Курилас.
– Так.
Полковник, здавалося, входив в екстаз.
– Але Жанну д’Арк спалили, – несмiливо нагадав Курилас.
Роздiл 13
Киiв, жовтень 2019. Інтелiгентнi дiти мату не бояться
Такi квартири Бiсмарк бачив ранiше тiльки в старих радянських фiльмах! Високi, пiд саму стелю дверi йому вiдчинила дiвчинка в модно порваних джинсах i в «новорiчному» светрi, на якому один олень трахав iншого. На вигляд iй були рокiв шiстнадцять-сiмнадцять, ну i вела вона себе теж вiдповiдно.
– Твiй дiдусь вдома? – трохи фамiльярно, але доброзичливо запитав ii Олег i, кинувши погляд на папiрець у руцi, уточнив. – Польський Георгiй Георгiйович?
– Це прадiдусь, – поправила його дiвчинка. – Вiн вже давно не вдома! – на ii личку засвiтилася пустотлива посмiшка.
– А-а, вибач! Я розумiю. Але я хотiв про нього поговорити, я пишу iсторiю украiнськоi археологii.
Дiвчинка ще раз усмiхнулася i пропустила його в передпокiй, почекала, поки вiн скине куртку i роззуеться, i провела до простороi кiмнати. На стiнах – картини i фотографii в рамах, пiд великим вiкном – круглий стiл, накритий синьою скатертиною з бахромою по краю. На столi – червона кришталева ваза для квiтiв, листи, якiсь документи.
– Сiдайте! – кивнула дiвчинка на крiсло. – Бабуся скоро прийде.
– А можна з тобою поговорити? Як тебе звуть? – Олег постарався якомога привiтнiше заглянути в обличчя правнучцi археолога.
– Катя, – вiдповiла вона i сама всiлася за стiл. – А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?
– Нi, – запевнив вiн Катю. – Чому ти так думаеш?
– Та зi мною всi хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, i що? Я ж в унiверситет i не збиралася.
– А куди ти збираешся?
– А нiкуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, менi в ньому взагалi не сподобаеться?
– А ти прадiдуся добре пам’ятаеш? – перевiв Олег розмову на важливiшу для нього тему.
– Звичайно! Дуже добре!
– Вiн часто в археологiчнi експедицii iздив?
– Часто. І на конференцii, i просто копати. Інодi цiлi коробки черепкiв рiзних привозив, просто на пiдлозi у себе в кабiнетi розкладав, потiм намагався iх, як пазли, складати.
Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратноi стопки листiв праворуч вiд вази для квiтiв. Ім’я адресата було надруковане, а на мiсцi зворотноi адреси стояв вiдбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхнiй лист був адресований прадiдусевi Катi, археологовi Польському. Здалося дивним, що пачка старих листiв, якi до того ж виглядали не вiдкритими, просто так лежала на обiдньому столi.
– Катя, а ти можеш менi його кабiнет показати?
Дiвчинка замотала головою.
– Ключ у бабусi, вона туди нiкого не пускае.
– А що, хтось уже просився?
– Так, кiлька разiв. Нещодавно один старий, який нiби з прадiдусем працював, у його кабiнет проривався. Бабуся його мало зi сходiв не спустила. А тиждень тому цiлий натовп приходив – четверо. З його колишньоi роботи. То вона iх i на порiг не пустила.
– А що вони хотiли? – пожвавився Бiсмарк.
– Сказали, що дисертацiю про прадiдуся пишуть. Просили його записи i щоденники. Навiть грошi бабусi пропонували. А бабуся послала iх дуже далеко. Вона взагалi грубiянка. Якщо я матюкнусь, то мене вiдразу по губах, а сама може таке сказати, що нi в п…зду, нi в красну армiю.
– Нi фiга собi! – здивувався Бiсмарк i розсмiявся, через що Катя теж посмiхнулася.
– Де це ти таких виразiв набралася?
– А де ще, у бабусi! – розсмiялася тепер дiвчинка.
– Щось менi твою бабусю чекати розхотiлося, – напiвсерйозно вимовив Олег.
– Та почекайте! – попросила Катя. – Менi тут однiй все одно нудно. А ви – прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то пiдете. Така ваша доля.
– Та менi теж так просто сидiти нудно, – гiсть розвiв руками. – Тодi розкажи щось про прадiдуся. Все ж не у кожноi прадiдусь академiком був. Може, щось батьки про нього розповiдали цiкаве?
– Розповiдали! – пiдхопила Катя. – Розповiдали, як до нього колега з Нiмеччини приiжджав. І вони хотiли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали i вкладали на той диван, – вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закiнчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. – а самi зачинялися в кабiнетi i до ранку базiкали.
– Класний у тебе прадiд був! Менi б такого! – з запалом вимовив Олег.
– Чому був? – здивувалася дiвчинка. – Вiн i е. Вiн просто живе тепер далеко, тому не приiжджае.
– Вiн що, живий? – очi Бiсмарка округлилися.
– Ну так. У Грецii, на якомусь острiвцi. Там же островiв – десять тисяч.
– Це тобi бабуся сказала? – не без ехидства недовiрливо перепитав Олег.
– Нi, не бабуся! Дiдусь!
– О! Про дiдуся ти менi ще нiчого не розповiла.
– І не буду, якщо ви менi не вiрите.
– Та вiрю, вiрю! Розкажи! – почав ii прохати Бiсмарк.
– Я пожартувала.
– Про що? Про те, що прадiдусь живий?
– Нi, про те, що дiдусь сказав! Дiдуся я не знала. Вiн до мого народження помер. А про прадiдуся бабуся казала. Вiн давно в Грецiю переiхав. І навiть фотографii присилав. Я зараз знайду.
Катя схопилася зi стiльця i втекла з вiтальнi.
