скачать книгу бесплатно
Годинник показував початок четвертоi. Лопата лежала на травi. Далi чорний археолог працював руками, але передусiм пальцями. З поваги до смертi Бiсмарк складав кiсточки в окрему купку. Тут уже були й потрощенi ребра, i хребцi, i частина кiстки тазу. Бiсмарк виразно розумiв, що викопуе те, що вже було щонайменше раз викопане. Можливо, що спочатку все це були пiдняли з бiльшоi глибини. Але чому усе це знову скинули до ями i прикопали? Чому не знайшли персня?
– Цiкаво, що вони тодi знайшли? – продовжував думати вiн про своiх попередникiв. – Може, щось велике, цiннiше? Меч або щит? І тому не було у них стимулу шукати дрiбнiшi артефакти?
Миттева заздрiсть до невiдомих попередникiв прийшла несподiвано, але дуже швидко покинула його думки. Бо пальцi знову на щось наштовхнулися. Двома руками Бiсмарк узявся поглиблювати грунт навколо знайденого предмета, схожого на рукiв’я меча, вертикально загнаного в землю. Вiн знову спробував потягнути знахiдку на себе, але вона чинила опiр. Тягнути сильнiше Бiсмарк не хотiв, знаючи, якою крихкою бувае сталь, що пролежала в землi сотнi рокiв. Вiн акуратно розширив лопаткою зону розкопки навколо знахiдки. І знову вiдклав лопатку i продовжив руками. Знову спробував похитнути рукiв’я. Здалося, що зрушилось. Обережно Бiсмарк витягнув iз землi чорний довгий предмет, який мiг виявитися i простою гiлкою, i верхньою частиною якоiсь ритуальноi патерицi. Спробував очистити його вiд землi i глини, але й тут Бiсмарка чекала невдача. Вiдклавши знахiдку на траву, вiн продовжив скородити дно ями руками, додаючи до купки кiсток покiйника усе новi й новi. Не минуло й п’яти хвилин, як до рук Бiсмарка потрапила пiдозрiло важка грудка глини, що, вочевидь, приховувала в собi щось цiкаве.
А годинник показував за чверть п’яту. Небо починало яснiти. Ледь-ледь, але все ж помiтно для людини, що не спала всю нiч.
Грудка опустилася в кишеню до персня. Викопанi кiстки Олег акуратно опустив у куток ями, потiм вже доволi поспiшно зсипав грунт назад i накрив потривожену могилу квадратами дерну з пiдсохлою травою.
Спочатку йому здалося, що будь-який турист, який пiде алеею до собору, зверне на це мiсце увагу, помiтить, що тут копали. І до закiнчення своеi змiни Бiсмарк жив з оцим страхом. Проте, вже здавши змiну о восьмiй ранку, вiн навмисне пройшовся до зачинених головних ворiт i уважно подивився звiдти на мiсце своiх нiчних розкопок. При яскравому ранковому свiтлi визначити, де викопували яму, вiн не змiг. І, заспокоiвшись, рушив до бiчного службового входу, поправляючи торбину, що висiла на плечi i ховала в собi його нiчнi знахiдки.
Роздiл 4
«Хронiка лицаря Ольгерда…» Битва пiд Шайзаром
«Тепер нашi завалили рiв хмизом та очеретом, потiм перетягнули через рiв три вежi i поставили iх бiля самих стiн. Лучники, ховаючись за заборолами, сiяли смерть в рядах сарацинiв. На Оливнiй горi було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з рiзних мiсць. Опiвднi в п’ятницю 15-го вежа, на якiй перебував Готфрiд, вистрiлюючи з арбалета одну за одною стрiли, нарештi наблизилася впритул до стiни. Франки перекинули на край муру мiстки, i два лицарi-брати першими сплигнули на неi, за ними зiскочив Готфрiд. Всi трое потiм присягалися, що своiми очима бачили, як поряд з ними б’еться покiйний епископ Адемар. Вiн знову створив диво, бо пiдказав нашим, як вiдчинити зсередини Дамаськi ворота, в якi миттю увiрвався Танкред зi своiми нормандцями i кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побiгли й ми, рубаючи ворога без жалю i слабини.
З пiвдня, вiд гори Сiон, наступав Раймунд Тулузький i небавом загнав намiсника сарацинiв разом iз вояками в Цитадель i змусив здатися в обмiн на обiцянку зберегти життя йому та його людям. Тим часом решта захисникiв побiгли на Храмову гору, рятуючись вiд Танкреда. Сарацини затраснули браму на Храмовiй горi i спробували боронитися, але воiни Танкреда пробилися на священний храмовий майданчик, забитий натовпом простолюду.
Не знаю, чи то голод i спрага, чи спека i тi висушливi вiтри перетворили нас на безжальнi вичади пекла, бо бiйня тривала кiлька годин. Франки, генуезцi, нормандцi, фламандцi i ми, грiшнi русини, наче збожеволiли вiд лютi i вбивали всiх, хто лиш трапився пiд руку, вiдрубуючи голови, руки, ноги, навiть тi руки, що прохали милосердя. Кров ворогiв нас п’янила, ми купалися в кровi, рубаючи не тiльки захисникiв, але й простолюд, не минаючи нi жiнок, нi дiтей, вириваючи немовлят з рук матерiв i розбиваючи iх об мури. Все тут лягало трупом, а ми ковзали в тiй кровi, часом падали, та миттю зривалися й продовжували своi жнива.
Дехто так захопився, що не вбивав одразу, а обтинав нещасних, мов дерева, по частинах, хтось розпалив велике багаття, пiдливши до нього чорноi смоли, i в те багаття почали живцем кидати людей, а за ними й мертвi тiла.
– Навiщо iх палять? – запитав я в одного лицаря, а той пояснив:
– Мета тут очевидна: багато хто з них ковтав золотi монети. Коли трупи згорять, золото можна буде легко добути. Це далебi зручнiше, анiж розпорювати животи. Хiба нi? – І розсмiявся, додавши: – Пiсля такого жорстокого поводження з сарацинами, iншi мiста зрозумiють, що опiр веде до знищення, i самi будуть пiддаватися.
Сморiд смаленого тiла клубочився над головами. Вулицi заповнилися купами зрубаних голiв, рук i нiг. Так, що навiть ходити, не перечiпаючись об цi кiнцiвки i голови, було досить складно. Євреi, якi шукали захисту в синагогах, згорiли живцем, коли хрестоносцi iх пiдпалили.
Та нашою головною метою був храм Грiб Господнiй, ми йшли до нього, перетворившись на могутнiй таран. Врештi ми пробилися до його брами, в яку було вмонтовано масивний замок. Християни, якi вибiгли зi своiх домiв, пояснювали, що не знають, у кого ключ вiд замка. Нетерплячi лицарi кинулися збивати його рукiв’ями мечiв, але замок не пiддавався. Тодi один iз мiсцевих християн вийняв з кишенi цвях, вставив його в дучку i казав бити по ньому, але i це нi до чого не привело. Хтось принiс важкий молот, почали бити молотом, дверi репнули в декiлькох мiсцях. Здавалося, воно ось-ось розваляться.
Несподiвано до храму наблизилася висока худа жiнка в чорнiй сукнi, обличчя ii ховалося пiд чорною хусткою, що нависала над очима. Ми розступилися перед нею, бо в руцi вона тримала ключ завбiльшки з долоню. Вона вставила його в замок, повернула, ворота вiдкрилися i пiд натиском лицарiв тут же вивалилися з петель. Замок випав, а жiнка разом з ключем вiдiйшла. Про неi вiдразу забули.
Не знаю, що керувало мною, але я той замок пiдхопив iз землi й сховав до торби. Вiдтак ми увiйшли до храму, внутрiшнiй вигляд якого нiчого спiльного не мав iз зовнiшнiм. Тут все було пишно i маестатично. В центрi храму в широкiй ротондi розмiстився Грiб Господнiй, а в ньому камiнь, на якому лежало тiло Сина Божого пiсля розп’яття.
Ми впали на колiна i подякували Господу за Його велику милiсть. А пiсля цього нас чекала нова сiча. Особливо запеклий бiй розгорiвся бiля вежi Давида, яка довго не протрималася i вiдчинила свою браму.
Тодi сарацини кинулися ховатися у мечетi Аль-Акса, але хрестоносцi увiрвалися й туди на конях i пiшо й перекололи та посiкли всiх, хто там був. Бо сталося це за справедливим вироком Господнiм, i тi, що оскверняли святиню своiми поганськими обрядами i позбавляли християн доступу до неi, очистили ii тепер своею кров’ю i поплатилися життям за свiй злочин.
Забито було десять тисяч сарацинiв. Врештi Танкред послав свiй прапор вцiлiлим трьомстам сарацинам на покрiвлi Аль-Акси, колишньому храмi Соломона, обiцяючи захист. Вiн справдi припинив бiйню, за те йому врятованi мусульмани показали скарби Храмовоi гори. Але наступного ранку на зло Танкредовi люди Раймунда пiднялися на дах Аль-Акси й перебили там усi три сотнi мусульман. Бо Раймунд заздрив Танкредовi, що той першим увiрвався до мiста, а його вояки здобули найбiльше перемог.
Наприкiнцi тiеi бiйнi ми всi скидалися на потвор, захляпаних кров’ю. Дехто не мiг зупинитися i вишукував по рiзних закамарках нещасних, що намагалися сховатися, витягав iх i вбивав на мiсцi. Кожен хрестоносець знав, що вiн зможе заволодiти всiм, що захопить, може навiть заволодiти цiлим будинком, якщо повiсить на ньому свiй щит. Тому й розбрелися всi у пошуках поживи, i знову лилася кров, лунали крики й плачi.
У мiстi запанувала задуха i сморiд, уцiлiлих сарацинiв змусили прибрати трупи i спалити, але очистити все так i не вдалося, i цей сморiд ще довго висiв над мiстом, в окремих дiльницях треба було затуляти носи й роти.
Вiдтодi нам довелося разом iз Танкредом ще добряче повоювати i з мусульманами, i з вiзантiйцями та й з християнами, бо пан наш увесь час намагався збiльшити своi землi, не маючи анi хвилинки спокою.
Тi всi битви нас добряче виморили, та й з дванадцяти нас зосталося семеро, i ми вже почали роздумувати над тим, як покинути Святу землю, бо одна рiч воювати з невiрними, а друга – з християнами. І ото в останнiй рiк нашого перебування тут, а саме 1111 року, сталася одна дивна подiя, яка повернула мое життя в таке русло, якого я й не сподiвався.
Надiйшла до нас звiстка, що потужна сельджуцька армiя султана Мухаммада наближаеться до кордонiв Едеського графства. Торiк ми iхнiй наступ успiшно вiдбили, а цього року султан призначив командувачем своеi армii хороброго i безжального володаря Мосула Мавдуда iбн Алтунташа Мосульського. Сили франкiв були значно скромнiшi, отже ми зачинилися в наших фортецях i чекали. На щастя, сельджуки не мали достатньоi вiйськовоi технiки, щоб штурмувати Едессу i Тур-Башир. Вони постояли далеко на пагорбi так, щоб iх було добре видно, погарцювали перед нашими стiнами, викликаючи лицарiв на герць, але нiхто з наших не спокусився на такi дрiбнi зачiпки. Врештi Мавдуд вiдвiв армiю до Алеппо, хоч деякi його воеводи протестували i наполягали на облозi Едесси. А вiдтак у нього почалися клопоти – володар Алеппо вiдмовився вiдчинити перед ним ворота. Це викликало ще бiльшi чвари в його вiйську, врештi армiя розпалася, а Мавдуд змушений був вiдступити до Шайзара.
Наш пан Танкред Тарентський, отримавши пiдтримку вiд короля Балдуiна I Єрусалимського i триполiйського графа Бертрана, повiв свое вiйсько через Апамею на Шайзар. Але ми не пiддавалися на провокацii сельджукiв i не вступали в бiй, розташувавшись на високому пагорбi та обмежуючись лише перестрiлкою. Стрiли летiли в один i другий бiк, не завдаючи нiкому особливоi шкоди. Інколи хтось виривався на герць, хизуючись своею вправнiстю володiти конем i зброею, та рiдше сходилися в бою iз ворогом. Як вороги, так i ми, виряджали окремi загони на лови, щоб прогодувати вiйсько. Кiлька разiв нашi мисливцi розбивали iхнiх ущент, i вороги змушенi були голодувати.
Так проминуло два тижнi, аж поки ця лiнива битва не завершилася тим, що Мавдуд змушений був повернути свое вiйсько домiв, а ми, теж вiдчуваючи втому i нестачу харчiв, вiдступили до Апамеi.
Хоч i не вiдбулася вирiшальна битва, але то була наша перемога, бо ми об’едналися, показали силу i змусили ворога вiдступити. Пiсля цього вiйсько роздiлилося, а ми, вирiшивши остаточно покинути Святу землю, пристали до графа Роджера, який спочатку мав намiр iти до Єрусалима, та передумав i зупинився в Назаретi. Тут ми з ним попрощалися, вiн нам видiлив чотирьох мулiв, щоб могли ми покласти на них нашу здобич, воду й харчi».
Роздiл 5
Киiв, жовтень 2019-го. Заплакана дiвчина у пошуках душевного товариша по чарцi
Той вiдтинок вулицi Франка, де жив Бiсмарк, пiдходив i дуже ледачим, i надто рухливим. Щоразу при виходi з дому в Олега з’являвся вибiр – «котитися» вниз до Володимирського Собору або дертися вгору на Ярославiв Вал, де, звичайно, спокус у виглядi каварень i барiв було бiльше, але для цього були потрiбнi енергiя i бажання. Тому будь-який вихiд Бiсмарка з дому без конкретноi мети, на прогулянку, розпочинався з вибору: лiворуч чи праворуч, вгору чи вниз? Вгору було ближче, але важче, вниз, навiть якщо тiльки до Хмельницького, було легше, але трохи далi i набагато нуднiше, якщо йшлося про мiсце для снiданку або кавового усамiтнення. Усi «дiловi» виходи вели вгору, адже короткий шлях до найближчоi станцii метро пролягав через ЯрВал.
Інодi Олег замислювався: як же тут жила останнiми роками його тiтка Клава, вiд якоi вiн i отримав помешкання у спадок? Будинок на схилi насправдi iй не залишав вибору. Коли iй виповнилося шiстдесят сiм, вона перестала вiдходити далеко вiд брами. Сидiла на лавцi. Ще через кiлька рокiв перестала спускатися з третього поверху, переклавши турботу про закуп харчiв на соцiальних працiвникiв. Влiтку примощувалася на ослiнчику на балконi, взимку вбивала бiльше часу на кухнi бiля плити, грiлася. Олеговi батьки до неi навiдувалися рiдко. Вони взагалi Киiв не любили. Та й тiтку, здаеться, теж. Сидiли у своему Чернiговi, як i зараз сидять. У хрущовцi на першому поверсi. Вiкна за залiзними гратами «вiд злодiiв», якщо раптом помилково полiзуть. Красти ж бо у них нема що. Мати – педiатр у полiклiнiцi, батько – шкiльний учитель iсторii. Батько i вдома залишався учителем i все Бiсмаркове дитинство скрашував оповiданнями про Римську iмперiю i державу Урарту. Олег слухав його дуже уважно в вiсiм рокiв, напiвслухав у тринадцять i перестав слухати в п’ятнадцять, коли почалися його тiнейджерiвськi конфлiкти з батьками. Жити за гратами на вiкнах в тiснiй хрущовцi першого поверху з бiдними фiнансово батьками-iнтелiгентами стало нестерпно. Пiзнього ранку пiсля випускного, коли голова ще шумiла вiд шампанського i безсонноi аж до свiтанку гулянки, батько i мати покликали його, ще добряче причмеленого, на кухню i поставили перед сухим, жорстким вибором: унiверситет або робота. Звичайно, вiн вчинив нерозумно, але що ще можна було чекати вiд пiдлiтка, який щойно попрощався з десятирiчним шкiльним термiном? Вiн послав iх матом, натягнув на ноги сандалi i грюкнув дверима.
Кiлька днiв пожив у приятеля, не вiдповiдаючи на дзвiнки. Потiм все ж таки повернувся. І здивувався, що повернення блудного сина не викликало нового скандалу. Батьки його зустрiли насупленi, але тихi. У батька в очах навiть прочитувалася скорбота.
– Тiтка Клава померла, – повiдомив батько.
Мабуть, у сiмнадцятирiчному вiцi людина не особливо вiрить в iснування смертi. В кожному разi, повiдомлення спочатку тiльки спровокувало давнi i нещодавнi спогади, адже Бiсмарк частенько тiкав з Чернiгова до Киева пошвендяти, i якщо загулював, то ночував у неi, у батьковоi тiтки. Вона до нього ставилася добре. Навiть грошенят iнодi пiдкидала зi своеi невеличкоi пенсii.
– Тiтка Клава померла, – повторила роздратовано мама, не помiтивши на обличчi у сина скорботноi мiни, яку треба «зодягати» в таких випадках. – І залишила тобi спадок!
– Квартиру! – додав батько. – Треба буде оформити всi документи на неi, продати ii i купити тут, поряд з нами. У нас квартири дешевшi, за ii квартиру можна, напевно, трикiмнатну знайти!
– Ви що, з глузду з’iхали? – вибухнув тодi Олег. – Продавати квартиру в Киевi, щоб купити в Чернiговi? Та нiколи в життi! Якщо це моя квартира – я в нiй житиму!
Так Бiсмарк став киянином i ще жодного разу про це не пошкодував. Правда, з батьками стосунки охолонули. Телефонували вони йому тiльки у свята i починали розмову завжди з докорiв i звинувачень. «Тобi на нас наплювати!» – ця фраза, сказана мамою, обов’язково повинна була прозвучати на початку розмови. Потiм вона його соромила через легковажне ставлення до вибору фаху. «Про тебе ж усi питають! І що я повинна розповiдати? Що ти працюеш кур’ером в iнтернет-крамницях? Це ж просто жах якийсь!»
– Треба iй зателефонувати i повiдомити, що моя кар’ера пiшла вгору, i я вже черговий електрик! – посмiхнувся в думках Бiсмарк, згадавши традицiйнi маминi закиди на свою адресу.
Зазвичай пiсля нiчноi змiни Олеговi досить було чотирьох-п’яти годин сну, щоб вiдновитися. Але цього дня азарт, спровокований нiчними знахiдками, пiдняв його з канапи вже до полудня. Вiн розстелив на письмовому столi газету, виклав на неi трофеi, дiстав набiр звичних iнструментiв, якими користувався для очищення знайдених у землi медалей, монет та iншого дрiб’язку. Набiр складався зi стоматологiчних штопферiв i кюреток, а ще обов’язкових для останньоi стадii очищення щiточок з дротяною щетиною рiзноi жорсткостi. Налиплi глину й землю очищати з залiза Другоi свiтовоi вiйни треба було не без зусиль, але вiдносно легко. Тут же вiн мав справу з налипом давнiшим, багатовiковим, тому й перстень узяв пальцями з особливою обережнiстю, i штопфер вибрав мiцнiший – таким можна кiнськi зуби розсувати. Став продряпувати штопфером дiрку, в яку колись входив палець власника персня. Скам’янiла глина не пiддавалася, але вiстря iнструмента все ж таки залишало на нiй слiди. Вiдклавши сталевий «олiвець» штопфера набiк, Олег пiдсунув до себе стоматологiчний електробур. Ввiмкнув, пiднiс його голiвку до персня, немов до зуба. Легке дзижчання бура змiнилося на напружене, важке. Кiлька разiв притиснувши бур до глини, Бiсмарк пiднiс перстень до очей i увiмкнув настiльну лампу. Слiд вiд бура йому не сподобався. Якщо глина дiйсно закам’янiла, то боротися з нею доведеться врештi-решт не буром, а свердлом. А це для персня небезпечно. Так вiн може разом з каменем розколотись на дрiбнi шматочки.
Довгий предмет, покритий такою ж глиною, Олег вирiшив поки взагалi не чiпати. Замiсть цього посидiв з пiвгодини над грудкою, в якiй начебто щось «ховалося». Пробував ii легеньким стоматмолоточком простукати, сподiваючись випадково знайти слабке мiсце, в якому грудка розколеться. Але дуже скоро вiн узагалi засумнiвався в тому, що вона може в собi щось приховувати. «Що зовнi, те й усерединi!» – вирiшив вiн. Але все ж певнi сумнiви стосовно цiеi грудки залишалися, адже була вона важчою за звичайний камiнь такого ж розмiру.
Стомившись вiд марних спроб побачити знахiдки в первiсному виглядi, Олег лiг на канапу i задрiмав. Йому навiть щось снилося, але тут тишу зруйнував дзенькiт мобiлки.
– Привiт! – продзвенiв Адiкiв юнацький голос. – Я втомився чекати!
– А, вибач, я прийшов i вiдразу заснув! – почав виправдовуватися Бiсмарк.
– Менi б твоi нерви. Ну раз я вже тебе розбудив, то розповiдай. Що знайшов?
– Що знайшов? – перепитав Бiсмарк, гарячково думаючи: про що Адiку розповiдати, а про що краще не треба. – Та знайшов дещо, але не таке, що аж ах. Тому й не дзвонив.
– Конкретнiше!
– Лiпше я тобi покажу.
– Не покажу, а передам! – поправив його Адiк. – Тобi з такими речами треба бути обережним, а я знаю, що з ними робити.
– Ну гаразд, передам.
– Коли i де? Можу через пiвгодини до тебе пiдiйти.
– Нi, давай краще в каварнi. У «Ярославi», за годину. Менi треба ще душ прийняти, поголитись.
У ваннiй Бiсмарк пiдставив голову пiд струмiнь холодноi води. Вистачило хвилини, щоб нарештi бадьорiсть опанувала все тiло.
До торбинки вiн поклав грудку глини i довгастий предмет. А перстень заховав у нижню шухляду, вирiшивши залишити його для себе, як найцiннiше зi знайденого. Все ж це вiн, а не Адiк пiв ночi порпався в землi, це вiн ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звiльненням з посади чергового електрика. Ця посада йому i геть нi до чого! Ризикував вiн радше власною свободою! Адже за такi речi можуть i посадити! А свобода для нього – головна, найвища цiннiсть! Опiсля за рангом цiнностей стоiть помешкання тiтки Клави, що стало його киiвським житлом, далi, як не крути, сiм’я, якi-не-якi батьки, що зробили для единого сина все, що могли, поки вiн був маленьким: забезпечили його тiльки гарними спогадами про дитинство i не надто драматичними спогадами про шкiльну юнiсть.
Пiднiмаючись по Франка вгору, Олег зрозумiв, що якось занадто швидко зiбрався, а отже i до каварнi прийде ранiше, нiж треба. А ранiше, нiж треба, йому туди не хотiлося.
На розi Ярославового Валу i Франка вiн зупинився бiля газетного кiоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дiвчинi, що якось розгублено стояла зовсiм поряд. Пристойно одягнена, в джинсах i в недешевiй яскраво-жовтiй куртцi з каптуром, вона, вiдчувши на собi його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.
– Ви зi мною не вип’ете? – запитала жалiбно.
«Чорт, розвести на бабки хоче», – подумав Бiсмарк.
– Вибачте, у мене зустрiч.
– Ви не подумайте, – вона вийняла з кишенi куртки пачку п’ятисоток. – Я сама можу вас пригостити.
Вiд несподiванки Бiсмарк знизав плечима. Подивився на годинник.
– Ну, пiвгодини у мене е, – вимовив уже м’якше.
– Можемо просто сюди, – кивнула вона на вхiд до пiдвального лiванського ресторану.
– Два «Геннесi», – скомандувала вона барменовi, як старому знайомому, вмощуючись на високий стiлець.
Бiсмарк влаштувався поруч. «Нiчого собi», – подумав вiн про замовлений коньяк.
Вона пригубила, i одразу ii очi засвiтилися iншим, спокiйнiшим свiтлом.
– Дякую! – кивнула Бiсмарку.
– За що?
– За емпатiю. Як тебе звати?
– Олег.
– Олежик, – протягнула вона i знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.
Бiсмарк розкрив рота, але якось думки змiшалися i вставити чергове слово в розмову не змiг. Замiсть цього пригубив «Геннесi».
– А чого убили? – все ж поцiкавився.
– Там, можливо, i я винна, – почала було говорити дiвчина i раптом, вiдмахнувшись, замовкла.
– А тебе як звуть? – запитав Бiсмарк.
– Рiна.
– Це як Катерина?
– Нi. Батьки мене чомусь назвали – Рiя. Менi це взагалi не подобалося вiд самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, помiняла.
– Рiя? – в подивi повторив Бiсмарк. – Це як Марiя? Чого це вони тобi половину iменi дали?
– Вже не запитаеш. Розбилися на машинi. Давно. Вiдправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виiхали забрати на вокзал i – на пляцок. На них «Камаз» налетiв. Але потiм один знайомий батька на поминках напився i прошепотiв менi на вухо, що вони менi рiдними не були. Що удочерили. Документiв про удочерiння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рiднi, i що вiн iздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фiгня якась!
– Нiчого собi! – здивувався цiй драмi Бiсмарк. – У тебе в життi, як у кiно!
– Гiрше! – твердо заявила Рiна. – В кiно я б зараз бу- ла багатою i щасливою, i чоловiк у мене був би супермен з «Теслою».
– Ну та ж у тебе грошi е, отже, ти вже багата!
– Грошi i щастя, це як чай з кавою – чомусь не змiшуються. А якщо змiшати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.
Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дiдька та й пiти? – подумав. – Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловiк або приятель вигнав з дому. Тому i стояла бiля кiоску».
– А ти загалом чим займаешся? Чимось для душi? – запитала вона раптом.
– Чому для душi?
– Бо грошей у тебе немае!
– Ну так, можна сказати для душi, – зiтхнув Олег. – Археологiею займаюсь.
– Археолог? – пожвавилася вона.
– Не зовсiм. Це на зразок хобi. Я – чорний археолог, – признався вiн раптом i одразу пошкодував про сказане.
Рiна не здивувалася. Усмiшка зробила ii обличчя добрiшим.
– Знаеш, ми з тобою одне одному пiдходимо, – насмiшкувато прошепотiла вона.
– Чому?
– Обое чорнi.
– У якому сенсi?
– Ну ти – чорний археолог, я – чорний бухгалтер…
– А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночi працюеш?
