скачать книгу бесплатно
Спантеличений Олег повернувся до кiмнатки. На душi стало неспокiйно. Зателефонував Адiку.
– Слухай, тут щось вiдбуваеться. Мiсце розкопки обвели стрiчкою, мене викликали на замикання, а замикання нема.
– Ноги в руки i вали звiдти швидко! – скомандував Адiк.
– Куди? У них же моя адреса, моя трудова книжка!
– Отож. Сиди вдома i нiкому не вiдчиняй. Я спробую дiзнатися, у чому справа.
– Зрозумiв, – похмуро вимовив Олег.
Сховав мобiлку в кишеню i зачинився у своiй «вартiвнi» зсередини. Валити, як порадив Адiк, було б смiшно. Як, утiм, i замикатися на ключ у цiй комiрцi. Але вiдчуття страху зникло. Тiльки думка про перстень тамплiерiв чи госпiтальерiв, залишений в нижнiй шухлядi, змусила напружитися. Все ж треба було його трохи краще сховати. Особливо пiсля того, як Рiна покинула його помешкання з ключем вiд вхiдних дверей.
До кiнця робочого дня Бiсмаркова врiвноваженiсть випарувалася. Крокував вiн до службового входу напружено, раз у раз нервово озираючись.
Вдома, замкнувши за собою дверi, вiдчув полегшення. Насамперед дiстав перстень i сховав його до кишенi штанiв. Пiсля цього голод, що несподiвано прокинувся, поманив його на кухню.
Перед сном випив чарку коньяку i вже накрився ковдрою, коли з коридору долинув характерний скрегiт ключа в дверях.
– Нiчого собi! – здригнувся Олег, швидко натягнув штани i взув капцi.
У нього не було сумнiву, що прийшла Рiна, але радостi вiд ii появи вiн не вiдчував. Цей день уже пошарпав йому нерви, роздратував психiку i залишив масу питань. Що чекае його завтра – незрозумiло. Але ось тепер доведеться розважати цю дiвчину, що вiчно п’яна, у якоi в кровi бiльше коньячного спирту, нiж гемоглобiну.
Дверi вiдчинилися. Бiсмарк неквапливо вийшов у коридор i ввiмкнув свiтло. Лампочка, що спалахнула пiд стелею, освiтила зовсiм не Рiну, а мiцно збитого, схожого на культуриста хлопчину вiком пiд тридцятку.
Олега пробрав холодний пiт. Вiн раптом зрозумiв, що вiдступати нема куди. Хлопець закрив собою дверi, а бiгти на балкон, щоб волати про допомогу, або до вiкна на кухнi немае жодного сенсу. Вiн просто не встигне. Поки вiн намагатиметься вiдчинити вiкно або балконнi дверi, цей хлопець вирубае його однiею лiвою.
– Добрий вечiр, – незваний гiсть кивнув господаревi. – Я вiд Рiни.
– У якому сенсi? – очманiв Бiсмарк.
– Прийшов подивитися, чи все в порядку, – пояснив хлопець. – Мене звуть Коля.
– Коля? – повторив Олег. І раптом його осяяла здогадка. – Ти, напевно, ii брат?
– Звiдки ти знаеш? – здивувався той. – Так, я брат. Але не ii, а бiля неi.
– Брат бiля неi? – спантеличився Бiсмарк, не розумiючи, що вiдбуваеться i що йому в цiй ситуацii робити.
– Ти, напевно, спати вже хотiв, – гiсть нахилився i розв’язав шнурiвки на кросiвках. – Та ти йди, спи. Я на кухнi посиджу.
– А навiщо сидiти на кухнi? – запитав Бiсмарк i майже непомiтно доторкнувся до кишенi, з якоi ледь випинав сигнет. Наче перевiряв: чи на мiсцi вiн.
– Рiну почекаю. Ти йди, вiдпочивай! – голос хлопця став наполегливiший.
Бiсмарк зробив кiлька крокiв назад i зупинився бiля одвiрка. А хлопець пройшов повз нього на кухню. Всiвся за стiл, виклав перед собою планшет i увiмкнув iнтернет-iгри.
Спати Олеговi розхотiлося. Вiн тепер сидiв за письмовим столом, наливши собi ще одну чарочку коньяку. Сидiв, дивився на неi, але не пив. Намагався зосередитися. Намагався зрозумiти, що вiдбуваеться. Намагався визначити: чи пов’язаний цей дивний i несподiваний прихiд «Брата-бiля-Рiни» з дзвiнком панi з Софiйського заповiдника, яка вигнала його з дому на роботу, вигадавши замикання в гаражi. Начебто нiчого цi двi подii не об’еднувало окрiм того факту, що сталися вони в один i той самий день. Але цей збiг сам по собi вже викликав у Олега пiдозру.
Обережний стукiт вiдвернув Бiсмарка вiд його сумнiвiв. Вiн здригнувся. В прочиненi дверi просунулася голова Брата-бiля-Рiни.
– Я пiду вже, – повiдомив Коля. – Рiнi привiт! Ну i ти розумiеш, як треба поводитися з нею?
– Що розумiю? – очманiло втупився на хлопця Олег.
– Як правильно поводитися, – наполегливо повторив той. – Рiна – особлива! Їi треба прощати, розумiти, охороняти i оберiгати! Якщо якiсь непонятки, можеш менi передзвонити. Я там на кухнi свiй номер залишив.
Олег вийшов у коридор i прослухав до кiнця скрегiт ключа в замку. Хлопець поводився так, нiби це вiн тут жив, а не Олег. І мовби в квартирi тепер нiкого не залишилося.
На кухнi Бiсмарк знайшов вiзитку з номером телефону i вiддрукованим текстом «Брат Микола».
– Брат? Чий брат? – Олег пхикнув. – Секта якась. – подумав вiн i, несподiвано для самого себе, заспокоiвся. Тобто всю напругу дня i вечора немов рукою ворожки зняло. Вiруючим людям, незалежно вiд церкви або секти, Бiсмарк апрiорi довiряв. Усi вони йому, не вiруючому, здавалися людьми добрими, правильними i поступливими.
Роздiл 10
Львiв, травень 1941. Богдан Курилас iде на уродини
Професор не вiрив жодним запевненням, що нема до нього претензiй, але скорився долi, i ось уже третiй день, як уважно перечитував рукопис, робив виписки i намагався второпати, що ж такого зацiкавило НКВС. Імовiрностi того, що його будуть вербувати, не пiддавав сумнiву. Сексотiв нiколи не бувало забагато. Сексоти повиннi були стежити навiть однi за одними, не пiдозрюючи про це.
Професор поголився, вбрав чисту напрасовану сорочку, яку подала йому дружина, i за хвилю вони вийшли на залюднену Ягеллонську*, з неi завернули на Гетьманськi Вали*, якi совети перейменували на вулицю Першого травня, й рушили до Академiчноi*. Гучномовцi транслювали маршi й бравурнi советськi пiснi, якi кликали в свiтле майбуття. Колишне Корсо – улюблена львiв’янами вечiрня стометрiвка – було, як i давнiше, запруджене. Але рiзниця з довоенним часом рiзко кидалася в очi. Уже не видно було львiв’ян, якi прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усi намагалися, мов щурi, оглушенi гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стiни. Зате повагом тепер проходжувалися окупанти з Росii, повбиранi в конфiскований у мiсцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неi звикли, вона напоювала iх гордiстю за великий советський народ.
З початком травня 1940-го на вулицях позникали «снiговi баби», як львiв’яни називали росiянок, що прибули сюди в своiх звичних куфайках i валянках, замотанi у вовнянi хустини. Поменшало на вулицях вiйськових, iх перекинули у Фiнляндiю та Прибалтику.
В iсторика Остапа Марковича були уродини. Зiбралося вузьке коло друзiв. Курилас подарував товаришу сорочку i краватку. На цю пору такi речi вже стали дефiцитом, але пiдпiльно ще можна було дещо добути, бо окремi крамарi, побачивши, як наiзники скуповують все пiдряд за безцiнь, поховали товари i зачаiлися.
Гостi частувалися навстоячки, розбившись на маленькi групки. На столi були новi совiтськi напоi – горiлка, шампанське, i старi запаси – горiлка Бачевського, хорватськi вина. З закусок – ковбаса, оселедцi i багато кав’яру, чорного i червоного. За Польщi вiн був дорогим, але не дефiцитним, за росiйськоi окупацii – навпаки: дешевий, щоправда, був лише в ресторацiях. Крамницi пропонували переважно оселедцi i горiлку. Хлiб, молоко зникали з самого ранку.
Степан Шурхало, який викладав латину, вивiв Куриласа на балкон покурити.
– Дурний я, що не втiк, – зiтхнув. – А тепер потрапив у безвихiдь.
– Що таке?
– Мене змушують доповiдати щотижня про всi розмови на кафедрi.
– Чому саме тебе?
– Бо я iм близький соцiяльно. З пролетарськоi родини.
– О, Господи! – похитав головою Курилас. – Днями до мене забiгав попрощатися один наш спiльний знайомий саме з такоi нагоди: його теж змушували доповiдати. Я здивувався: «А то чого? Та ж ти походиш з пролетарськоi родини». А вiн: «Власне! Це i е причина. Бо вони вважають, що я для них iдейно i соцiяльно близький. Тямиш? І тому, мовляв, повинен помагати встановлювати iхню владу в Галичинi».
Обое розсмiялися.
– Хто ж то? – запитав Шурхало.
Курилас визирнув з балкону на вулицю. Перехожих не було. Вкiнцi вулицi стояло темне авто.
– Не скажу, – промовив глухо, – поки не довiдаюся, що йому це вдалося. Сам розумiеш…
– Звiсно.
– Але чого ти переживаеш? – знизав плечима Богдан. – Хiба в нас на кафедрi ведуться якiсь антирадянськi чи нацiоналiстичнi розмови? Про що доповiдати? Маемо кiлькох нових викладачiв з Союзу. То хто б при них щось собi дозволив?
– Я так i сказав, коли мене викликали позавчора. А вiн менi каже: «Ви зi мною не щирi. Хiба професор Курилас не нарiкав, що не змiг пообiдати в ресторацii через те, що туди напхалася купа офiцерiв?» Я здивувався. Бо що ж тут такого? А вiн: «Цi офiцери вашi визволителi! Вони життям ризикували, щоб визволити вас з польського рабства. Ви навпаки повиннi радiти, що маете честь обiдати разом з ними».
– Звiсно, це честь, коли сидиш бiля такого офiцера, а вiн вишмаркуе носа тобi пiд ноги.
– О, дякую, вже маю що на тебе донести, – розсмiявся Степан. – Але якщо поважно, то це означае, що вони не одного мене завербували. І тепер, якщо хтось промовчить про якусь слизьку бесiду, то другий чи навiть третiй донесе.
– Ну, що ж – мене теж викликали, – признався Богдан.
– І тебе? – Шурхало був щиро здивований.
– Так, на завтра. В обiд. Вже й Рудницького попередили, що вiн мене замiняе.
– То, може, тебе хочуть арештувати?
– Нi, виглядае на щось iнше. Попросили мене перечитати уважно хронiку Ольгерда.
– Навiщо це iм?
– Звiдки менi знати… Завтра довiдаюся.
– Що ж, повертаймося до гостей…
Жiнки тим часом жваво обговорювали появу советських дам в театрах i фiлармонii. Їхнiй вигляд вражав: неймовiрний коктейль запахiв i, звичайно ж, червонi берети, якi вони нiколи не скидали, бо лiнувалися робити фризури.
Чоловiки натомiсть залiзли в полiтику. Гостi Марковича були давнiми спiльними друзями, як господаря, так i Куриласа, вiддавна нi з чим один перед одним не крилися i не кремпувалися. Не вiдчували страху й зараз, коли зачепили теми доволi загрозливi.
– Цiкаво, що вони арештовують навiть членiв Компартii Захiдноi Украiни, – сказав викладач мовознавства Олексiй Гуркевич. – Тих, що виiхали до СССР, розстрiляли ще в тридцять сьомому, а тепер виловлюють тих, хто, довiдавшись про колективiзацiю та голод, повернув советському консулятовi у Львовi свою членську картку. Цього вони нiкому не дарують. Арештували вже журналiста Степана Рудика* i його товариша, видатного жидiвського комунiста Людвiга Розенберга*, вони обое вiддали назад членськi книжки КПЗУ на знак протесту. А коли iх арештували, то викинули iхнi сiм’i на вулицю, конфiскувавши все майно. Обое отримали по вiсiм рокiв в’язницi.
– Ну, Сальцьо Розенберг, як ми його по-приятельськи кликали, поплатився, мабуть, ще й за те, що був сотником, членом проводу украiнського сiчового стрiлецтва i воював проти москалiв, – втрутився Курилас. – Такi в них теж у списку.
– До мене звернувся мiй випускник, дуже мудрий i дiевий хлопець, якого громада села вибрала на вiйта, – розповiдав Маркович. – Але ще треба було, аби його затвердили в райкомi. Коли ж вiн приiхав туди, секретар райкому прискiпливо прочитав його бiографiю та анкету i запитав: «А чи е у вашому селi хтось, хто за Польщi сидiв у тюрмi?» Вiн здивовано вiдповiв, що його село було дуже бiдне, затуркане, там нiхто не займався полiтикою, а тому нiхто заарештований не був. А секретар: «Менi не йдеться про полiтику. Мене цiкавить, хто взагалi сидiв у тюрмi?» Хлопець тодi згадав, що справдi один чоловiк був засуджений за те, що забив сокирою свою жiнку. «О! – втiшився комiсар. – Якраз таких нам i треба!»
Всi розсмiялися.
– То правда, якраз таких iм i треба, – погодився Гуркевич – Людей безсердечних i жорстоких. Адже вони мусять органiзувати колективiзацiю, i всiх заможних господарiв, оголосивши куркулями, виселити на Сибiр. М’якосердих i совiсних на це дiло не вiзьмуть.
– Дехто намагаеться з ними загравати, як от Квiцiнська, що мае на Коперника велике багате помешкання. Вона запросила кiлькох червоних командирiв до себе на прийняття, накрила щедрий стiл, повитягала старi запаси алкоголю. А завершилося все тим, що командири напилися, посварилися, побилися, потрощили iй посуд, поперекидали меблi, а потiм ще й донесли в НКВС на буржуйку.
– Та так iй i треба. Стара дурепа, – махнув рукою Маркович. – А що ваш син, Богдане? Давався чути?
– На жаль, нi. Сюди ж нiхто вiд них не перебiгае. От жодних вiсток i нема.
Роздiл 11
Киiв, жовтень 2019. Сон сидячи спричиняе провали в пам’ятi
Через неглибокий сон Бiсмарк почув приглушенi незнайомi голоси, брязкання посуду i автомобiль, що проiхав пiд вiкнами. Йому захотiлося перевернутися на другий бiк, але зробити це виявилося не так легко. Розплющивши очi, вiн побачив, що прокинувся в каварнi, сидячи на м’якiй кушетцi за столиком.
– Ну й ну! – прошепотiв.
Навкруги товклися люди. За п’ять крокiв вiд нього перед барною стiйкою стояла черга. «Вам розiгрiти?» – запитав чоловiчий голос. «Так, розiгрiйте» – вiдповiла дiвчина.
– Що я тут роблю? – злякався Олег, загальмовано роззираючись.
Поруч снiдали вiдвiдувачi. За широкими вiкнами жила своiм звичайним жвавим життям осiння киiвська вулиця Ярославiв Вал. Мобiльник показував за п’ять хвилин десяту. Коли ж вiн сюди прийшов? Коли цю каварню вiдчинили? Так, згадав, адже ii не зачиняють! Вона цiлодобова! Отже, ii й не вiдчиняють тому, що вiдчинена завжди.
Нудний головний бiль заважав зосередитися, заважав викликати ближню пам’ять. І тут Олега осяяло, i вiн знов опустив погляд на мобiльник. Перевiрив останнi дзвiнки. О пiв на першу ночi i о пiв на другу вiн розмовляв з Адiком. При цьому спочатку сам телефонував Адiку, а о пiв на другу вже Адiк – йому.
Нiч, що минула, поступово ставала зрозумiлiшою, втрачала контури чорноi дiри. Згадалася Олеговi раптова панiка, яка охопила його пiсля пiвночi, коли вiн зрозумiв, що заснути пiсля пережитого не зможе. Вiн намагався вiдволiкти себе вiд реальностi iнтернетом, чаем, коньяком, але панiка не вiдступала. І тодi вiн зателефонував Адiку i запропонував зустрiтися. «До тебе зайти? Я все одно недалеко, в центрi», – запитав Адiк, геть не здивований таким пiзнiм дзвiнком. «Нi, бiля мене на розi Валу i Франка е цiлодобова каварня», – вiдповiв Бiсмарк. Потiм Адiк передзвонював, казав, що спiзнюеться. Але все ж приiхав, i вони сидiли тут, за цим самим столиком. І Бiсмарк скаржився своему наставниковi з чорноi археологii на Рiну, якiй вiн довiрив ключi вiд квартири i яка передала iх якомусь хлопцю-культуристовi, членовi чи то секти, чи то церкви.
Історiя з ключами викликала в Адiка глузливу посмiшку. «П’яна дiвчина з твоiми ключами – це твое особисте життя. Я в ньому розбиратися не буду. А ось те, що ти про виклик на роботу i фейкове замикання розповiдав, це пiдозрiло. Це мене куди бiльше хвилюе».
Черга до стiйки розсмокталася. Бiсмарк узяв лате i повернувся на мiсце.
– До вас уночi дiвчина приходила! – почув над головою.
Озирнувся. З тацею в руках бiля нього зупинилася молода жiнка, що вже прибрала порожнi горнятка з сусiднього столика.
– Що ви сказали? – перепитав Олег.
– Десь о п’ятiй до вас дiвчина пiдсiла. Ви мiцно спали. Я думала, вона хоче у вас гаманець з кишенi витягнути, але вона мене запевнила, що вас знае. Навiть iм’я назвала, але я вже не пам’ятаю, – пояснила жiнка.
– Ага, – кивнув Олег, перевiряючи кишенi. – Симпатична?
– Не дуже! – жiнка знизала плечима i пiшла.
Збитий з пантелику, Бiсмарк вiдволiкся вiд спогадiв про розмову з Адiком. Допив каву i подався додому. Перед дверима забарився. На мить затамував подих, приклав до дверей вухо, перевiряючи, чи немае там когось чужого.
Полежав з пiв годинки на канапi. За цей час i головний бiль випарувався, i чiткiше пригадалася нiчна бесiда з Адiком. Радше вже не бесiда, а найголовнiше. Адже Адiк прийшов з торбинкою i в якийсь момент, роззирнувшись, витягнув золоте рукiв’я кинджала або ножа. На рукiв’i – знайоме зображення. Два лицарi на одному смiшному довгому конi. «Подивися на цю золоту красу! Адже ж круто?!» – зажадав пiдтвердження Адiк, сам зачаровано вдивляючись у предмет своеi нинiшньоi гордостi, нiби це вiн його викопав. «А там же ще щось було, в глинi?» – нагадав йому Бiсмарк. «А-а! Так! З тiею штукою треба ще повозитись!» – вiдмахнувся Адiк. І перед тим, як пiти, дав Бiсмарку важливе i термiнове завдання, нiяк не пов’язане з небезпечною чорною археологiею.
Олег набрав його номер.
– Привiт! Знаеш, у мене провали в пам’ятi! Ти менi щось вночi розповiдав, а я не пам’ятаю.
– А ти вже вдома? Як там? Стороннiх немае?
– Немае.
– Я тобi папiрець дав. Список. Там прiзвища i адреси, за якими треба пройтися i поговорити.
Бiсмарк перевiрив кишенi куртки, витягнув складений учетверо папiр. Розгорнув.
– А хто цi люди?
– Археологи, якi там копали ранiше. Вони вже померли.
