Рожева Миша

Тут до нас піднявся скуйовджений хлопчик з чорним волоссям. Він ще схлипував, але, побачивши мене, відвернувся і витер кулаком очі.

– Клоп, – строго запитав його дядько Юра, – що ти робиш на яхті?

– Відбуваю покарання, – відповів Клоп. – Мене замкнули в каюті і не дають їсти.

– Не вірю! – скрикнув дядько Юра. – Ти ж залишився в порту. Ми тебе не взяли з собою.

– В останню хвилину ти вирішив узяти мене в море і замкнув у каюті.

– Я не пам`ятаю, – простогнав дядько Юра. – Я був наче в непритомності. Зате я пам’ятаю, за що тебе покарали.

– Я штовхнув її, – сказав Клоп, указуючи на Юлю.

– І що далі?

– Вона впала з яхти у воду і мало не потрапила під гвинт.

– Ти це зробив випадково, правда?

Клоп подивився на батька:

– Правда…

– Ось і повтори: я це зробив випадково…

– Я це зробив… Я хотів, щоб вона перетворилася на фарш! Ми всі подивилися на законодавця Юлю. Вона позеленіла.

– Ти жартуєш, – відмахнувся дядько Юра. – Ти ж знаєш, що Юля любить дітей…

– Вона ненавидить мене, – сказав Клоп.

– Ну все! – сказав дядько Юра. – Я бачу, що ви вже помирилися. Як ми з тобою домовлялися? До першої слізки каяття, вірно? За тобою ми влаштували спостереження і чекали, коли ти покаєшся. Ти не плакса, а тут розплакався. Каяття в повній мірі! Геть останні хмаринки гніву! Цілуйтеся! – наказав він.

Клоп і Юля повільно підійшли одне до одного, обнялися і знехотя поцілувалися в губи.

– Інша справа! – зрадів дядько Юра. – Недарма кажуть, що я чарівник. А де Марина?

– Марина? – здивувалася я. – Це ж порт.

– Моя дочка – теж Марина. Їй стільки ж років, скільки тобі. Тільки вона… ну красуня… Вона на яхті? – запитав він у Клопа.

– Зараз вийде.

– Діти, піднімайтеся на оглядовий майданчик. Там багато кубиків. Побудуйте віллу!

– Пішли! – Клоп простягнув мені руку.

– Бувай, мавпочко! А ми – в доміно. Сідай, думський діяче!

Граємо на таємні бажання!

Дядько Юра зажадав пляшку французької шипучки й оглянув гравців із задоволеним виглядом переваги.

* * *

– Мені здається, штормить, – сказала я зі стурбованим обличчям, коли ми піднялися на оглядовий майданчик.

– Хіба це штормить! – здивувався Клоп. На ньому була тільняшка, як у справжнього моряка. – Ти подивися, як гарно!

– Берега не видно, – сказала я, оглянувши море.

– Давай з’їмо морозиво! – сказав Клоп. – Ти некрасива, але ти мені все ж таки подобаєшся.

– Я ще вчора ввечері була найкрасивішою!

– Гаразд… Всі дівчата так кажуть! Але ти все одно мені подобаєшся.

– Чим?

– Не знаю. – Клоп натиснув на кнопку. Через хвилину ми вже їли морозиво.

– Я не зрозуміла, – зізналася я. – Ти не привид?

– Якщо я їм з тобою морозиво, значить не привид.

– Але твоє тіло залишилося в порту!

– Я – син бандита! – скрикнув Клоп. – У всякому разі, я б хотів бути привидом. Привидам легше живеться. Ти можеш стерти себе, як гумкою. А потім знову намалюватися.

– Ну так, можна стати невидимкою.

– Якби я був привидом, я б заліз у Кремль і влаштував там заворушення.

– Ти що! Це заборонено!

– Звичайно! А в тебе які погляди?

– Я б хотіла, щоб у Росії правив молодий принц. З таким же кучерявим волоссям, як у тебе. І в тільняшці…

– Ти монархістка?

– Мені просто подобаються кучеряві хлопчики.

– Хочеш, я подарую тобі тільняшку?

Я скромно промовчала. Клоп зняв із себе тільняшку і простягнув мені. Я взяла її в руки. Вона була тепла, пахуча, майже жива.

– Дякую! Ти такий засмаглий!

– По-моєму, ти в мене закохуєшся.

– Я ж тобі сказала: мені подобаються кучеряві хлопчики!

Ми дивилися, як по морю в різні боки пливуть різні яхти. Раптом мені здалося, що на кожній яхті пливу я в різні боки і що поруч зі мною стоїть Клоп, який на кожній яхті пливе в різні боки…

– Що з тобою? – запитав Клоп, побачивши, що я схопилася за голову.

– Паморочиться голова.

– Заколисує?

– Ні!

«Може, я справді закохуюся?» – подумала я, але не стала тішити його хлоп’яче марнославство.

– Ти – незвичайна, – сказав Клоп.

– Не знаю… Дорослі вважають, що всі діти – однакові. Так дорослим зручніше жити. У нас під Москвою на сусідній дачі живе дівчинка Стася. Вона любить нашкодити. Зробити боляче. Але зі мною вона поступила ще гірше. Я закохалася в Даню. Він єврей. Живе в Ізраїлі. Але на літо приїжджає в Москву. Ми закохалися одне в одного…

Клоп чомусь занервував:

– Ти і зараз його любиш?

– Це перший хлопчик, з яким я цілувалася, – продовжувала я, не помічаючи його питання. – За будинком. У кущах. Діана у нас на дачі годувала його млинцями з варенням, а я подарувала йому машинку. Він її взяв і на наступний день подарував мені ляльку. Некрасиву! Але не важливо! Я поїхала в Москву на кілька днів – приїжджаю: Даня ховає очі й гуляє за руку зі Стасею. Я прийшла додому і в ванній вирвала у себе кілька пучків волосся. Було дуже боляче. Я стиснула руки в кулаки, стала бити себе по обличчю. Я подумала, що я потвора!

– На жаль, ти права, – пролунав голос дівчинки.

– Але я була тоді ще красунею! Чому мені ніхто не вірить?

– Віримо-віримо, – сказала дівчинка.

– Це Маринка. Моя сестра. Вона говорить тільки правду. Але вона – плакса, тому що у неї є схильність до філософії.

– Ну так! Всі філософи – плаксії, – сказала Маринка. – Справжня філософія народжується в сльозах.

Ми потиснули одна одній руки, не піднімаючи очей від взаємної ніяковості.

– І що було далі на дачі? – запитала Маринка, теж чорненька, як і Клоп.

– Діана мало не втратила свідомість, коли побачила, що я розбила собі обличчя. Що скажуть батьки! Але не треба все говорити батькам. Це погана звичка. Я і про няню їм далеко не все розповідаю. У моєї няні Діани великі циці, і мені цікаво їх помацати, коли ми іноді з нею спимо в одному ліжку. Діана крекче трохи, але дозволяє. А іноді я торкаюся п’ятою до її їжачка, ніби випадково. Я не розумію, чому це не можна робити відкрито, але я розумію, що це – не можна!

– Це – секс, – подумавши, сказав Клоп.

– Звідки ти знаєш? Може, просто дитяча цікавість.

– Можна я тобі задам філософське питання? У тебе росте там волосся? – запитала мене Маринка.

– А в тебе? – не розгубилася я.

– А в тебе? – затялася Маринка.

– Я через це волосся стала замикатися в ванній. А раніше ніколи не закривалася…

– Я теж! – зраділа Маринка.

– Коли Маринка трошки підросла, – сказав Клоп з поважним виглядом, – то першим ділом вона попросила у батьків атлас із анатомії. У чотири роки вона вже знала назви всіх кісток!..

– Ні фіга собі! – здивувалася я. – Ні, я не така. Але я не люблю, коли не володію своїм тілом.

– Я одного разу опісявся в дитячому садку, – заявив Клоп.

– А я навіть обкакалася в тиху годину! – з гордістю повідомила Маринка.

– Та ну! – чи то поспівчувала, чи то позаздрила я їй.

– А що було далі? – запитав мене Клоп.

– Після того, як я вирвала у себе волосся, я розлюбила Даню…

– Правильно! – схвалив Клоп.

– Мені пощастило з Діаною. У мене спочатку була стара нянямучителька. Вона привчила мене правильно тримати ніж і виделку. Співала колискові пісні – колись вона була директором музичної школи. Але я її не любила. І взагалі я її ніколи не згадую.

– Несправедливо, але дуже життєво, – сказав Клоп.

– Слухай! Візьми тільняшку назад.

– Ти чого?

–Вони не зрозуміють. Але будемо вважати, що вона – моя.

Ти будеш носити мою тільняшку!

– Давай, – Клоп узяв тільняшку і задумався: – У мене таке відчуття, що нас чекають страшні випробування!

– Це ти про Росію? – діловито запитала Маринка.

– Мені набридла політика… – зізнався Клоп.

– Страшні випробування? – перепитала брата Маринка. – Випробування, страждання… Вони стануть у нагоді мені як філософу!

* * *

– Чим ви тут займаєтеся? – Мама піднялася до нас на оглядовий майданчик.

– Говоримо про какунці, – сказала я.

– Молодці! – похвалила мама. – Дядько Юра просив передати, що ми зараз зупинимося і будемо купатися в кристально чистому морі. Я йду за купальником!

Коли слідом за нею ми стали спускатися на палубу, я не втрималася:

– За що ти Юлю викинув за борт?

– Та ну її! – відмахнувся Клоп. – У моїх жилах тече гаряча кров. Я ж тобі сказав: я син бандита!

Йому хотілося мене вразити.

– Я думала, ти пожартував.

– Ну, тепер у Юри супермаркет, а спочатку він був бандитом.

Хоча бандит – він завжди бандит!

Я подивилася на нього з повагою. Ще б пак! Син бандита!

– Давайте створимо підпільний гурток по боротьбі з дурістю дорослих, – запропонувала Маринка, зупиняючись на сходах і дивлячись на мене знизу.

– Марне заняття, – презирливо сказав Клоп.

– Я б їх усіх знищила. Залишила б живими тільки корисних дорослих, тих, хто нас обслуговує, – примружилася Маринка.

– Слушна думка! – на цей раз погодився з сестрою Клоп. – У каюті у Юри (вони обидва називали свого тата-бандита Юрою) в тумбочці біля ліжка лежить заряджений пістолет…

Мені теж захотілося сказати їм щось дивовижне.

– Придумала! – сказала я. – Я вам зараз покажу синдром банана.

– Синдром банана? – Вони підняли вгору схожі брови.

Я швидко збігала за бананом, який лежав у вазі з фруктами на оглядовому майданчику.

– Якщо банан очищати з правильного боку, з якого він росте, він буде смачним, солодким. Спробуйте!

– Смачний, – спробувала Марина.

– Не сперечаюся, – солідно сказав Клоп.

– Але якщо зачистити банан від задка, він буде гірким, навіть отруйним.

Діти спробували і ахнули:

– Справді! Гидота! – стали плюватися вони.

– Про це ніхто не знає! – сказала я. – Не проговоріться! – І з видом переможниці додала: – Пішли купатися!

Я побігла в каюту за купальником. У каюті я знайшла Рожеву Мишу, яка сиділа на дивані, грізно схрестивши на грудях лапи.

– Це обурливо! – заявила вона. – На мене напали якісь дивні чоловіки і сховали мене в сигарну коробку! Як іграшку.

– Але ж ти іноді виглядаєш, як мила іграшка!

– Дурниця! Я – мишачий кіборг! Я не дозволю так із собою поводитися! Я їм покажу! Я їх з’їм!

– Підемо купатися! – сказала я.

– Нізащо! – сказав мишачий кіборг.

* * *

Через п’ять хвилин я вже плавала в морі. Там така вода, що, коли піднімаєш руку, здається, що у тебе під рукою виростає блакитне крило. Клоп стрибнув з борту так красиво, що я навіть розгубилася від захоплення. У воді він підплив до мене і сказав:

– Я тобі заздрю. У тебе є мама.

– А у тебе?

– У мене ніколи не було мами.

– Хтось же повинен був тебе народити!

– Теоретично так.

– Запитай у Юри!

– Він не говорить.

– А, може, він взяв тебе з дитбудинку?

– На нього не схоже.

– Звідки ти знаєш? Може, він раніше був іншим. Хочеш, я у нього вивідаю?

– Як?

– Ну, це моя вже справа.

– Не треба. Обережно, медузи!

– Ці не кусаються.

– Ще й як кусаються! Загалом, я боюся знайти свою маму.

– А я боюся, коли мої батьки сваряться. І ще як сваряться! Але вони не розлучаться: не захочуть мені зіпсувати життя!

– Звідки ти знаєш?

– Я бачу, що мама не дуже любить мого тата. Але вони все одно сплять разом, на одному ліжку.

– Це ще ні про що не говорить.

– Вони голі сплять! Я сама бачила!

– Ти бачила свого тата голим?

– Так. Ну і що? Я – нудистка з трьох років… – З борту яхти солдатиком стрибнула Юля, піднявши стовп бризок. – У тебе скоро буде мачуха.

– Мачуха! Я тому і хотів перетворити її в фарш. Якби мені це вдалося, мене б не посадили. Я б сказав, що я – випадково. Відбрехався би. А тато забув би її на наступний день! Навіть на похорон фаршу не пішов би.

– Значить, ти не розкаявся і плакав не по-справжньому?

– Спочатку я розплакався з жалю до себе. У всіх на яхті красиве життя, а я сиджу під замком. А потім мені стало шкода її теж…

– Чому?

– Тому що ця Юля – така дурна!..

Маринка підпливла до нас з усмішкою.

– Що ти хочеш робити на тому світі? – запитала вона у мене.

– На якому світі? – не зрозуміла я.

– Що ти хочеш робити після смерті? – уточнила вона.

– Філософиня! – пирхнув Клоп. – Знайшла що запитати!

– Мовчи! – гримнула на нього Маринка.

Клоп набрав повітря в легені й пірнув глибоко. Він вочевидь випендрювався переді мною.

– Дивне запитання, – сказала я. – Життя у нас тільки починається.

– Уранці прокинешся, а ввечері – вмирати. Як метелик, – промовила Марина.

Я задумливо глянула на неї й теж глибоко пірнула.

Розділ 8

ЗАСЕЛЕНИЙ НЕЗАСЕЛЕНИЙ

На заході сонця ми підійшли до незаселеного острова і неподалік від нього кинули якір. До нас назустріч виплив гарний катер. Я побачила здалеку високу людину в білій сорочці. Коли наші матроси прив’язали катер до корми, він піднявся на яхту, відмовившись від простягнутих рук. У нього було цікаве волосся: чорно-руде, упереміж. Мені сказали потім, що вони натуральні.

Він сів з нами вечеряти. Дядько Юра дуже старався, щоб чорно-рудому на яхті сподобалося. На столі стояли три вази з чорною ікрою. Ікра була чорною, але в кожній вазі трохи різного кольору: чорно-сіра, сіра, золотиста… Я знаю: золотиста – дуже дорога. Дорослі навколо неї завжди чаклують. Мій тато обожнює ікру до непристойності. Він заради ікри готовий на злочин. Може бути, тому я принципово ікру не їм.

Людина в білій сорочці дивилася на вази з ікрою в священному жахові.

– Пригощайся! Пригощайся! – говорив йому дядько Юра, накладаючи на тарілку гору золотистої ікри. – Іранська, найсмачніша!

Матіас (так звали німецького власника острова) занервував:

– Я з’їм що-небудь інше. Все з’їм! Тільки не це!

– Чому?

– Я її дуже багато переїв у житті, – сумно зізнався Матіас. – У мене від неї алергія не проходить по кілька місяців!

Матіас говорив ламаною російською мовою. Чим більше він говорив, тим більше мені здавалося, що він його остаточно зламає.

– Це дуже недобре, коли ти спочатку дуже бідний, а потім дуже багатий, – сказав Матіас, нахилившись до мене. – Мій тато з Гамбурґа дав мені тільки 800 доларів, коли я пішов сюди… Запрошую вас після вечері до мене на острів. У мене можна попивати чай, а потім ще раз повечеряти. Крім того, на острові добре спати!

– Ми з Юлею залишимося тут, – твердо сказав дядько Юра.

– Для всіх місця вистачить, – сказав Матіас.

– Ми без вас не поїдемо, – сказав мій тато, звертаючись до дядька Юри.

Матіас почав його умовляти, але дядько Юра не погоджувався. Він хотів, щоб ми спали у нього на яхті.

– Ми давно не бачилися, – сказав він. – Хочеться посидіти, поговорити.

Матіасу замість чорної ікри принесли російську відварну картоплю в мундирі. Картопля диміла. Він почав їсти її з задоволенням. Дядько Юра почав сперечатися з моїм татом. Він сказав, що все на світі зумовлено:

– Це науковий факт.

– Нічого подібного, – наминав золотисту чорну ікру мій тато Особлива Думка.

– Іване! Це не пристойно! – зауважила мама.

– Нічого подібного! – гарячкував тато, не слухаючи маму. – Хоча б наполовину нам надана свобода вибору.

У цей час прибіг Клоп з пістолетом у руці.

– Руки вгору! – закричав він, цілячись в Юлю.

Депутатка стрімко підняла руки вгору.

– Ви теж, всі! Крім дітей!

Усі дорослі підняли руки вгору, включаючи Матіаса й офіціанток.

– Це захват яхти дітьми! – проголосив Клоп. – Ви – наші заручники. Слухай мою команду: ось вам мотузка! – він витягнув з кишені котушку жовтої вірьовки. – Зв’язуйте одне одного.

– Це іграшковий пістолет! – заспокоїв дорослих дядько Юра, звертаючись переважно до Юлі.

– Іграшковий? – Клоп навів пістолет на дядька Юру. Дядько Юра змінився в обличчі. – Ви будете нашими рабами. А ми – піратами! Ми будемо розбійничати на морі!

Дорослі мовчали. Мама подивилася на мене, але я відвернулася. Я не знала, що їй сказати… Дорослі стали в’язати одне одному руки, але руки в них тремтіли і погано слухалися. Матіас зголосився всіх зв’язати:

– Мені як німцеві, хоча я цього страшно соромлюся, подобається ваша гра!

– Це захват яхти! Це не гра! – крикнув на нього Клоп. – Прислуга, на кухню!

Уся команда офіціантів і матросів із зв’язаними руками повалила на кухню. З’явилася Маринка зі старовинним арбалетом в руках. Вона зняла арбалет у дядька Юри в каюті-кабінеті зі стіни. Маринка сіла за стіл, підперши кулаком підборіддя.

– Доросле життя особливо коротке, – сказала вона. – Яка різниця: вмирати сьогодні або завтра?

Матіас спритно зв’язав руки самому собі. Клоп підійшов до Юлі й приставив пістолет до скроні.

– Щоб ви не думали, що це жарт, я її пристрелю, – сказав Клоп.

– Що ти хочеш робити після смерті? – поставила Маринка депутатці своє коронне запитання.

– Я про це не думала, – відповіла депутатка, зрадівши парламентській можливості щось обговорити. – Швидше за все, я заборонила б райські кущі! Це розкладає населення! Я б створила в раю трудові табори під девізом: праця і воля!

– Стріляю, – сказав Клоп.

– Клопику, миленький, будь ласка… Пожалій мене… Я кругла сирота… Я з простої робітничої родини… Мій тато бив мою маму і лаявся забороненими Думою словами… Моя мама – вчителька початкових класів… – заголосила Юля і гірко заплакала.

Я дивилася, як вона плаче. Я думала про те, як легко стати нелюдом з пістолетом у руці. Мій тато Особлива Думка сказав з болем у голосі:

– Ось воно, нове покоління! Кого ми виховали!

Мама зі зв’язаними руками притиснулася до нього, шукаючи захисту.

– Дорослі викликають у мене зневагу, – зауважив Клоп.

– У мене теж, – захихотіла Маринка.

– Подумаєш! – вигукнула я. – Настав на тебе заряджений пістолет, ти теж викличеш презирство!

– Так, всі ми начебто люди, поки на нас не наставили пістолет, – погодилася Маринка. – Ну, а ви, Іван-Особлива-Думка, ким би ви хотіли бути після смерті?

– О, – сказав мій тато, – я часто думав про це! Я б хотів стати консультантом. Так-так, консультантом при престолі Всевишнього з прав і в справах людини. Мені здається, люди зайшли в глухий кут.

– У всякому разі, ми зараз у глухому куті, – сказала я. – Мені все це набридло, – звернулася я до Клопа.

– Хвилиночку! – сказав Клоп. – Давай для початку я всетаки прикінчу цю заборонщицю!

Депутатка знову заканючила.

– Клопе! Накажи зв’язати мене! – заявила я.

– Ти чого? Хіба тебе це не надихає? – здивувався Клоп. – Ти сама говорила, що дорослі – нудні люди. Навіщо їх жаліти?

– Я виходжу з гри! – сказала я, не вдаючись у подробиці. – Я не хочу бути піратом!

– Ось як! – насупився Клоп.

Я розуміла, що він заради мене затіяв захват яхти. Кохання, на жаль, здатне на все.

– Ти впевнена?

– Вельми впевнена, – сказала я, для солідності вживши слово вельми.

Клоп приставив пістолет до своєї скроні:

– Ви мені набридли! Я йду з життя, щоб не втратити обличчя.

– Стій! – сказала я, виступаючи вперед. – Ти мені потрібен. Залишся!

– Правду кажеш?

Я кивнула.

– Я тобі потрібен! – Клоп підняв руку з пістолетом і вистрілив у небо. У мене від пострілу заклало у вухах.

– Ми з тобою одружимося? – запитав Клоп.

– Гаразд!.. Але не сьогодні! – прочищала я пальцями вуха.

– Пообіцяй вийти за мене заміж!

– Ну… Обіцяю…

Він зрадів, узяв і викинув пістолет – далеко в море! Хоча дорослі були ще зі зв’язаними жовтою мотузкою руками, вони відразу повеселішали. Якось непомітно вони розв’язали зубами одне одному руки.

– Мені сподобалася твоя гра, – серйозно сказав Матіас і потиснув Клопові руку.

– Увага! – раптом у повній ейфорії закричав дядько Юра. – Це був іграшковий пістолет! Команда була попереджена! Ми вирішили з Клопом вас трішечки полякати!

Він обняв Клопа і залився сміхом:

– Яблуко від яблуні… га-га-га!.. – Колишній бандит і син бандита разом від захвату впали під стіл.

– Та ну вас, пустуни! – полегшено розсміялася моя мама. Слідом за нею розсміялася Юля. Із зеленої вона ставала зелено-рожевою, як пастила. Навіть мій тато хихикнув миролюбно. Всі веселилися, і тільки Матіас зберігав похмурий німецький вигляд, але і він не стримався – теж зареготав.

* * *

– Це що у вас тут була за стрілянина? – піднялася на палубу Рожева Миша і зупинилася в дверях.

– Миша, що розмовляє! – втупившись у неї продовжував реготати дядько Юра. – Не може бути! Я після цієї стрілянини, мабуть, збожеволів!

Мій тато знову взявся за чорну ікру.

– Все ж таки наша краща за іранську, – сказав він мамі, уминаючи ложками відразу з трьох ваз.

– Ікряний патріот! – усміхнулася мама.

– Даремно смієтеся! – строго сказала Рожева Миша дядькові Юркові.

– Відчепись! За тобою плаче мишоловка! – замахав на неї руками дядько Юра.

– Вона – іграшка з майбутнього, – пояснила я.

– Я – мишачий кіборг! – наполягала на своєму Рожева Миша. – Чого вони стріляли? – пошепки запитала вона у мене.

– Нічого страшного, – сказала я.

– Цю Мишу треба заборонити, – заявила депутатка Юля. – Це антирелігійна Миша! Відрижка язичництва! Вона ображає мої православні почуття!

Дядько Юра схопив Рожеву Мишу за лапу, смикнув і – відірвав її. Я закричала. Миша – теж.

– На! – віддав мені лапу дядько Юра.

Я тримала її лапу в своїй руці. Тато рвонувся рятувати Мишу, але як?

– Чого кричите? Чого ревете? – стиснув губи дядько Юра. – Несіть клей!

Команда в сірому помчала за клеєм. Клей був доставлений.

– Давай! Приклеюй! – наказав мені дядько Юра.

Тремтячими руками я стала приклеювати. Але не приклеювалося, як треба, тому що клей роз’їдав гуму, яка стирчала з рваної лапи Рожевої Миші. Миша зціпила зуби, щоб не кричати від болю.

Все це робилося без анестезії.

– Чому цей бридкий клей роз’їдає гуму?! – звернулася я до дорослих у повному відчаї.

– Не знаю, – мляво потиснув плечима тато.

– Хто ж його знає! – пародіюючи тата, знизав плечима дядько Юра.

– Так викинь ти її й купи собі нову! – нетерпляче вигукнула депутатка Юля.

– Навіщо ви, дорослі, існуєте, якщо навіть не знаєте, чому клей роз’їдає гуму! – заволала я.

– Здається, рука все-таки приклеїлася, – придивившись до пацієнтки, сказав Клоп.

* * *

У цей момент задзвонив мамин телефон. Я впізнаю його по звуку. У неї такий космічний дзвінок – він усіх гіпнотизує. Мама вийняла з сумочки телефон, тихо прочитала на моніторі:

– НЕВІДОМИЙ… Я не люблю, коли номер не визначений, – сказала вона, звертаючись до тата.

– Візьми-візьми, – порадив тато. – Напевно, це з Росії.

– Алло!

Чим далі вона слухала, чим більше у неї на обличчі висловлювалося занепокоєння, що переходить у паніку.

– Вибачте, це хто? – запитала вона.

Було чутно, що там хтось говорить впевненим, спокійним голосом. Вона схвильовано обвела поглядом тата, дядька Юру, мене і слабким голосом вимовила:

– Добре.

Телефон роз’єднали. Всі дивилися на маму.

– Дуже дивний дзвінок, – розгублено сказала мама.

– Хто телефонував? – запитав тато.

– Не знаю. Подзвонив якийсь чоловік і сказав, що ми всі повинні покинути яхту, тому що скоро буде страшний шторм і, якщо не переїдемо на острів, ми загинемо.

Дядько Юра сказав:

– Шторму не буде. Це дрібний гад – пранкер! У мене Клоп цим теж балується…

– На жаль, шторм буде, – сказав Матіас. – Я не знаю, хто вам дзвонив, але він має рацію.

– Хитрун! Ти хочеш усіх нас затягти на свій острів! – закричав дядько Юра.

– Та що нам шторм! – сказала мама. – Урешті-решт, я люблю пригоди!

– Яхта міцна, – сказав дядько Юра. – Їй ніякий шторм не страшний.

Матіас похитав головою:

– У вас діти.

– Я б не став через них ризикувати, – погодився тато.

– Не будь боягузом, – сказала мама. – Утім, ти можеш їхати на острів з дітьми.

– Мудре рішення! – підтримав маму дядько Юра. – Ви з Матіасом валіть на острів!

– Голосуємо! – запропонувала Юля. – Я як депутат не можу не проголосувати. Хто за те, щоб дітей відправити на острів?

Всі підняли руки вгору.

– Одноголосно!

– Хто хоче залишитися на човні?

– Я не можу наполягати, – втрутився Матіас. – Але я б усе-таки запропонував вам усім переночувати у мене. У мене теж весело!

– Давайте голосувати, – строго сказав дядько Юра. – Хто за те, щоб залишитися на яхті?

Мама перша підняла руку вгору. За нею дядькоЮра і Юля. Тоді я теж підняла руку.

– Ти хочеш залишитися? – запитала мама.

– Я люблю бурю, – сказала я.

– Я утримався! – сказав тато. – Я готовий ризикувати всім, крім дітей.

– Бурі не буде, – сказала мама майже з жалем. – Ви подивіться, який захід!