Рожева Миша

– З Новим роком, Марусю! Ти в Москві в якій школі навчаєшся?

– У французькій.

– Парлє ву франсе? – вимовив він із жахливим акцентом. – Навіщо це тобі? Франція гине! Європа йде на Дно!

– Дикобраз у густій сметані! – заричав мій тато. – Ти сам ідеш на Дно!

Я нічого не зрозуміла. Але було ясно, що тато іноді любить ненавидіти письменника Коханова.

Французькі винороби подарували здичавілому американцю плавки кольору китайського прапора з золотими зірками. Тато тримав у руках подаровані французами дві пляшки вина, як двійнят. Мама подарувала йому антикварне зібрання творів Шекспіра в 9-ти томах, перев’язані мотузочкою. А що подарував їй тато? Красень-велосипед!

– Навіщо мені велосипед? – знизала плечима мама.

– Тату! Рожева Миша говорить людською мовою! – вставила я.

Тато відійшов від мене в здивуванні.

– Чоловіки недовірливі, – хитнула головою Рожева Миша. – Твій тато, навпаки, не бачить очевидних речей.

* * *

Пророкування Рожевої Миші збулися. Мине зовсім небагато часу… і, опинившись у клішнях у Крокуючого Екскаватора (ще один нік), на волосину від загибелі, я скажу собі:

– Якщо! Якщо я дивом урятуюсь, я сяду за стіл разом з Рожевою Мишою. Вона буде писати книжку для дорослих, а я – для дітей, мі все змішаємо, а що вийде – не знаю.

* * *

Новий рік тривав. Письменник Коханов захотів увімкнути телевізор, але тато знову на нього нагримав:

– Закінчуй отруювати атмосферу!

Замість телевізора пролунали звуки гітари. Довговолосий красунчик на дальньому кінці стола перебирав струни.

– Звідки він? – здивувався тато.

– З мого дитинства, – відповіла мама.

Ми з татом перезирнулися.

– З якого дитинства? – здивувалася я.

Мама погладила мене по щоці.

– Потім скажу!

– Ви хто? – примружившись, спитав гітариста тато.

– Гість.

– Це треба ж! Я так і думав! Заспівайте нам щось, – люб’язно усміхнувся тато.

Гості прислухалися.

– З чого починається жінка… – заспівав гітарист.

Гості вирішили, що це жартівлива пісенька, і радісно зареготали. Зарина закричала жабою. Дуже правдоподібно.

– Яке у нього важке підборіддя! – захоплено сказала Даша. – Як у метальника молота! – пожвавішали українські художниці.

Гітарист співав, невідривно дивлячись на маму.

– Пісня присвячується Олені Петрівні, – обірвав він пісню.

Гості заплескали.

– Дякую, – зніяковіла мама.

Рожева Миша пискнула у мене в руках:

– Не подобається мені цей волосатий!

– Гей! Що ти там пискнула? – Гітарист пильно подивився на Рожеву Мишу.

Гості закліпали. З усіх гостей лише гітарист здогадався, що Рожева Миша вміє говорити людською мовою.

– Я сказала, що мені подобається, як ти співаєш.

– Мовчи, Мишо! Що ти в цьому розумієш! – відрізав Красунчик.

Мені стало якось не по собі.

* * *

– Іване Іллічу, хочете кави? – Діана стояла коло тата з кавником.

– Га? Ти ж знаєш, що coffeeisnotmycupoftea! – голосно сказав тато. Щоб усі чули. Він неодноразово так говорив, і мені це вже давно набридло. Але гості охоче порснули зі сміху. А тато сказав:

– Ми думали, що тільки наша Раша живе без голови. Але помилочка трапилась. Тепер і Англія живе без голови, і Америка теж без голови. Джеку, чуєш, – гукнув він п’януватим голосом власнику нудистського пляжу, – yourAmericahaslostitshead! Всім відірвало голову! Тонемо! Тонемо! Пішли купатися!

Гості весело побігли до моря, гублячи по дорозі одяг. Ми з Рожевою Мишею поквапилися на ними. Кинувшись у воду, голі перетворювались на пливаючі голови.

Голий тато та гола мама про щось сперечались на березі (це той рідкісний випадок мене напружив: голі, наскільки я знаю, не сперечаються!). Я роздяглася та потягла їх у воду. Здичавілий американець пірнув у нових плавках з китайськими зірками. Гітарист сором’язливо купався віддалено від усіх. Рожева Миша від купання відмовилась. Діана теж. Вона сказала, що на роботі не купається. Коли ми вилізли на берег, ми казали, що вода та повітря на острові Плю однакової температури.

– З води не холодно вилазити, – зауважив тато, творець власних зауважень.

Рожева Миша зустріла мене, всю мокру, з хвилюванням.

– Він мені когось нагадує, – сказала вона мені занепокоєно.

– Ти про кого? – я розтиралася рушником.

– Про гітариста. Мені здається, він між ніг ховає хвіст.

Мама вирішила поглузувати наді мною:

– З ким ти розмовляєш? З Мишею, чи що? І що вона тобі каже?

– Вона каже, – сказала я тихо, – що гітарист між ногами затискує хвоста.

Мама реготнула:

– Цілком імовірно!

* * *

Діана відвела мене спати, коли дорослі взялися танцювати. Побачивши танок рудого поляка з якуткою Зариною, що зображувала шум тайги, вона сказала, що мені ще рано на таке дивитися.

– Ляжемо разом? – спитала я Рожеву Мишу. Я відклала блакитного ведмедика Сержика в дальній кут ліжка. Він стомлено сів, згорбившись.

– Пробач, милий Сержику… – пошепки сказала я. – Прощавай, плюшеве створіння!

Із вітальні лунали нестямні крики.

– Свято вийшло, – кивнула головою Миша.

Ми лягли і трохи поговорили.

– Твоя головна особливість? – спитала Миша.

– Я не позіхаю.

– Це як? Не ловиш ґав, все тягнеш у свою нору?

– Ні. Просто коли я хочу спати, я не відкриваю рота, як інші.

– Ніколи-ніколи?

– Ще жодного разу…

– На мій погляд, твої батьки… Це не моя справа, але вони кохають один одне?

– Що це за питання?

– Мені здалося… – замислилася Рожева Миша.

– Кажи!

– Ти зрозуміла, хто такий гітарист? Він хоче зруйнувати твою родину.

– Він такий сором’язливий…

– Сором’язливе зло – найбільш шкідливе!

– Марусю, досить теревенити! – гукнула Діана із сусідньої кімнати.

Палець до вуст, і я погасила нічник. Ще трошки поговорили під ковдрою.

– Знаєш, – зізналася я, – ще зовсім недавно я жила в суцільній казці. Навколо літали феї. В капелюсі розгулював Кіт у чоботях. Він знімав шляпу, і погляд у нього ставав такий сильний, що він міг рухати речі! Я розмовляла з квітками красолями, начебто вони живі танцюристки. Але тепер я страшенно самотня.

– Чому? – пискнула Рожева Миша.

– Я зависла… Не хочу дорослішати! Мені страшно, що у мене виростуть цицьки!

– Сиии!.. Добре, спи вже! – сказала Миша. – Я ненадовго злітаю до своїх.

– Хто вони?

– Потім розповім!

Вона виповзла з-під ковдри, суворо понюхала повітря. Як великий джміль, вона вилетіла у вікно.

Розділ 5

КОСА ДІВЧИНКА КОСИЛА НА КОСІ

Я ще не встигла заснути – рипнули двері. Хтось прокрався до мене в кімнату. Я думала – мама. Але це був він в чорному піджаку. Я лежала ні жива ні мертва. Гітарист сів на край ліжка, погладив мою руку. У темряві замість очей тьмяно блищали його білки.

– Хочеш пісеньку, дитинко?

Я гарячково думала. Якщо закричу, покличу Діану, я пропала.

Він мене задушить. Чому в нього такі очі? Я мовчала.

– Мовчання – ознака згоди, дитинко, – підморгнув більмом гітарист. Він заспівав тихим голосом:

– Коса дівчинка косила на косі…

Мені раптом стало смішно. Я хихикнула. Гітарист перестав співати і змовницьки розсміявся:

– Я хочу взяти тебе з собою на Дно.

– На яке ще Дно?! – вирвалося у мене.

– Ага! Заговорила! На яке? На морське!

– Я не хочу…

– Там добре… – оксамитово промовив гітарист. – Давай дружити…

Він несміливо протягнув мені свою тонку долоню з великою кількістю срібних каблучок. Ну як тут утримаєшся? Я завжди відгукуюся з радістю, коли мені пропонують дружити.

– Добре, – я потиснула його милу руку. – Ти пожартував про Дно?

– Ми будемо найбільшими друзями… Ти навіть не уявляєш, хто тобі пропонує дружбу… Але і не треба, я цілком безкорисливий…

Ми з тобою так здружимося, що неодмінно опинимося на дні.

– Мені й тут добре…

– Там набагато краще. Що найголовніше в житті? Найголовніше в житті – це не життя, а смерть. Гнила діра! Але я… Я проведу тебе повз смерті… Ти навіть не помітиш…

– Як це?

– Ми будемо дружити проти твого тата…

– Чому?

– Ну ти ж знаєш, який він смішний… Насправді, це пуста, ница людина. Твій тато – Особлива Думка – кудлата воша!

– Що?! Тато просто розпатлався на Новий рік, тому що сам варив крабів… і хвилювався… щоб усім сподобалось…

– Ненавиджу, коли варять крабів… У мене таке відчуття, що це варять мене…

– Мого тата ще ніхто не називав кудлатою вошею… – Я вгледілася в мого нового друга. – Ти перевертень!

– Звісно! – засміявся він. – Я заберу на Дно твою маму разом з тобою. Я від неї втрачаю голову!

– Але мама живе з татом!

– Начхати я хотів на твого тата! Я тобі кажу: нікудишня він людина!

– Не смій…

– Хочу і кажу! Він – кудлата воша!

У мене потекли безпорадні сльози.

– Зате мама твоя – ніжне лимонне деревце! Я пересаджу її до свого палацу і буду поливати… поливати… і нюхати її лимони… У мене палац розміром з московський Кремль.

– Не хочу! Забирайся геть, перевертню! – закричала я.

– Мовчи! – раптом озлився гітарист. – Ще слово – я зроблю з тебе потвору!

– Дулю тобі! Не зробиш!

Гітарист піднявся:

– Не забудь подивитися на себе ранком у дзеркало, опудало! Грюкнув дверима. Через хвилину в кімнату вбігла Діана.

– Що з тобою?

Я сіла на ліжко й гірко заплакала.

Розділ 6

УТРАТА ОБЛИЧЧЯ

Рано-вранці я прокинулася від дзвону в вухах. У вікні ніжне небо. Гул голосів у вітальні зростав так, наче злітав літак. Билися об підлогу келихи. Кричав тато. Кричала мама. Брязкіт тарілок.

У довгій білій майці з Дональдом на грудях я побігла босоніж у вітальню. Відчинила двері. Святковий стіл мав вигляд бурелому. Мама в кутку з тарілкою. Тато в середині кімнати – з тарілкою. Сині з золотою облямівкою тарілки їх улюбленого сервізу.

– Як ти смів! Це мій телефон! Це мої… – мама торохнула тарілку об підлогу, – есемески!

Тато у відповідь теж кинув тарілку. Вони схопили по новій.

– Хто кликав тебе в гості? – крикнув тато. – Хто, я питаю, хто?!

– Мамо! Тату! Що ви тут робите? – крикнула я.

– Еееее… Ми кидаємося тарілками! – навіть не озирнувся на мене тато.

– Чому так багато битого посуду?

– Ми ще не навчилися його ловити! – пояснив тато.

– Відправляйся спати! – наказала мама.

Я зробила вигляд, що послухалась її, а сама сховалась під дверима та підглядала.

В руках у мами опинився великий заварювальний чайник. Її улюблений чайник. Вона зітхнула і поставила його назад на стіл.

– Навіщо ти порпався в моєму телефоні? – втомленим голосом запитала мама.

– Тебе не було в кімнаті, прийшла есемеска. Я думав: хтось із гостей, а тут бачу: куча есемесок! Хамські! Нахабні! Дівчинка моя ненаглядна… Підпис: КРАБ! – Тато витер долонею піт із лоба: – Хто це КРАБ?

– Не має значення… – сказала мама.

Тато покрутив тарілку і як торохне її об підлогу!

– Не бий посуд! – верескнула мама.

– Ти сама почала!

– Якщо ти будеш на мене кричати, я… – Мама скочила на підвіконня.

Я затулила очі руками. Мами вистрибне з вікна і розіб’ється! Тут раптом з-під столу виповз письменник Коханов. Здається, він провів там залишок ночі. Він повз накарачках до дверей і, відповзаючи, сказав:

– Лєно, це перший поверх!

– Вірно, – прохолодно погодився із запеклим ворогом тато.

– Як ти мені обрид! – огризнулася на нього мама.

Тато кинувся до неї. Замахнувся. Мама обхопила його, щоб уникнути удару. Тато зняв її за ноги з підвіконня й став смикати в різні боки. Мама розпатлалась. Тато з подивом подивився на неї і став завалювати її на підлогу, встелену битими тарілками. Я затисла долонею рота: вони ж поріжуться!

І дійсно: вони почали кататися по підлозі, скавчати та бруднитися кров’ю. У мами луснула нарядна сукня. Я подумала: він їй висмикне ноги, як ляльці. Я почула, як мама застогнала, і мені стало її дуже шкода. Але тато її не жалів. Він так сильно її не жалів, що вона закричала, а тато, нагнувшись над нею, голосно дихаючи, закричав у відповідь. «Ну, все, – подумала я, – кінець сім’ї!»

– Тату! – закричала я, вискочивши в кімнату. – Досить!

Мама конвульсивно обсмикнула сукню. Вона підскочила з підлоги й підбігла до мене. Обняла. Придивилась до мене:

– Що в тебе з обличчям?!

– Що з обличчям? – Я схопилась за лице.

– Іване! – закричала мама. – Ти подивись, що з її обличчям!

– Жах! – підбіг тато. Затулив своє лице руками. – Що з нею зробили?

– Що зі мною зробили? – Я вирвалася з рук мами, кинулася в ванну, зачинилась.

Подивилася в дзеркало. Мені стало зле. На мене дивилась моя карикатура. Обличчя можна було впізнати, але воно стало недоладним. Вуха витягнулися й відкопилилися. Моє гарне чоло стало спадистим. Щоки впали. Розпух ніс. Ніздрі вивернулися навиворіт. На жовтих не моїх щоках з’явились цілі галявини прищів. Очі звузились, недовірливо зсунулися до носа. Я стала схожа на мавпочку.

Я заревіла в голос. Упала на кахель. Не знаю, скільки минуло часу… Я прийшла до тями, коли мама присіла до мене. Взяла за руку. Дивно поглядаючи на мене, повела до спальні. Поклала на ліжко і сіла, обхопивши чоло долонею.

– Як це трапилось? – влетів у мою спальню тато. – Хто спотворив тебе? Ні, це несумісно з моїм життям!

– Це мине! – авторитетно заявила мама. – У Марусі почався перехідний вік!

Тато замовк, підкорюючись жіночим таємницям. Навшпиньки він вийшов зі спальні.

– Мамо, знаєш, хто приходив до мене в кімнату? Гітарист!

– Коли? – стрепенулася вона.

– Перед тим, як я заснула.

– Не може бути! Він пішов разом з гостями.

– Чесне слово!

– І що?

– Він кликав мене на морське Дно. Говорив, ми з тобою будемо жити у нього в підводному Кремлі! Називав тебе лимонним деревцем…

– Правда чи що? – не стримала усмішки мама.

– Ну да… А коли я відмовила йому, він сказав: подивися на себе в дзеркало! Мариш!

– Він тобі наснився, – рішуче сказала мама.

– Це він – КРАБ?

Мама приклала пальця до губ, поцілувала мене:

– Не переживай! Усе виправимо! Тепер косметологи роблять будь-яке лице, – запевнила вона і пішла до дверей.

* * *

Але тут знову увірвався тато. Він був невтішний. Він рвав на собі волосся. Мама не витримала:

– Ти більше любив красу Марусі, ніж її саму! Вона для тебе – іграшка!

– Припини! – Тато навіть не став сперечатися з нею.

– Я тобі кажу: проблеми перехідного віку! Прищі всілякі…

– До чого тут прищі!

– І взагалі… – сказала мама. – Ну, подумаєш: схожа на мавпу! Мавпи – милі створіння. Ми все одно будемо її любити.

– Ти говориш так, як ніби ти заздрила її красі!

– Нісенітниця!

– Ні, заздрила!

– Відчепись!

– Ні, звичайно, обличчя ми їй реставруємо, – сказав невтішний тато. – Для дівчинки краса – головна справа. Але наша сьогоднішня морська прогулянка скасовується!

– Ні в якому разі! – обурилася мама. – На морі лице Марусі може відновитися.

– Ти думаєш?

– Я в цьому впевнена! Пішли купатися!

– Я не піду купатися, – сказала я. – Я ненавиджу себе! Я знаю, куди я піду. Я піду в ванну і повішуся!

– Що?! Не роби цього! – закричав тато.

– Вона розумна дівчинка, – жорстко сказала мама. – Вона не буде вішатися!

– Буду! Буду! Буду!

– Не втрачай розум… – процідила мама. – Ми скоро прийдемо! Не встигли вони піти на пляж, як до мене в кімнату влетіла Рожева Миша:

– Боже! Це ти не ти?

– Не знаю. Можева Риша… Тьху… У мене заплітається язик… Я божеволію.

– Що може бути гірше того, що з тобою сталося! – безжально вигукнула Рожева Миша.

– Гітарист… – знову голосно заплакала я. – Покликав маму на Дно. І мене також…

– Я не знала, що Тринь-Бринь… – Рожева Миша з сумом дивилася на мене.

– Що ще за Тринь-Бринь?

– Так звуть Гітариста на дні ті, хто його боїться і ненавидить…

Я дивлюся, що його влада поширюється і на Землю.

– А хто тоді Краб, який писав мамі любовні есемески?

– Неважко здогадатися…

– Стільки імен!

– Він – нескінченне явище…

– Це як?

– Йому немає кінця.

– Не розумію… Нічого не розумію… Цей Тринь-Бринь, або як його там, мене знівечив, зробив мавпою, а маму з татом змусив кидатися посудом.

– Посудом?

– Я вранці увійшла до вітальні… Дай хустку… – Я висякалася. – Тато і мама кидалися один в одного тарілками.

– Багато побили?

– Дуже!

– А далі?

– Мама вскочила на підвіконня, щоб викинутися з вікна!

– Ой!

– Нічого страшного! Тут письменник Коханов виповз із-під столу і говорить: «Це ж перший поверх…»

– Ну так!

– Письменник виповз за двері, а тато стягнув її з підвіконня і став лякати, що вдарить.

– І що?

– Він повалив її на підлогу! Прямо на розбите скло!

– Це не для людей зі слабкими нервами!

– Вони засмикалися на підлозі, як ніби їх б’є струмом, а коли перестали смикатися, вони навіть разом розсердилися на мене, коли побачили, що я бачу те, що я бачу.

– Тарілки розбиті, але сім’я ціла! Нічого страшного! – взялася в боки Рожева Миша, як суддя на футбольному полі.

Свисток їй в лапи!

* * *

Я вийшла в сад з Рожевою Мишею на руках:

– Мама сказала: тепер можна зробити собі будь-яке обличчя.

Уся надія на це!

– Якщо дівчинка негарна, треба розвивати їй хоча б розум. Це остання надія! – насупилася Рожева Миша.

– Кому потрібна розумна потвора!

– Жіноча краса за великим рахунком застаріла, – вирішила підбадьорити мене Рожева Миша. – Є купа розвинутих жінок, які вважають, що жіноча краса – це підла вигадка альфа-самців, і треба щосили уникати бути красивою: погано виглядати, витравляти з себе привабливість…

– Так, я чула… – насупилася я. – Повір мені, Мишо, ця мода скоро пройде!

– Ні, це надовго, – усміхнулася Миша. – Все перевернулося! Колись поет вважав себе вище кухаря, а тепер кухар вважається вище поета…

У саду було порожньо. Мені стало страшно. Я подумала, що батьки вбили одне одного і лежать десь тут поруч мертві…

– Діано, де мама з татом? – Вона принесла мені в сад сніданок.

– Пішли на море… Що у тебе з обличчям?! – обмерла Діана.

– Я стала потворою, – в сльозах відповіла я.

– Не те слово! – Діана доклала руку до щоки.

– Ти думаєш, це пройде?

– Бідолаха… – Діана схлипнула.

– А як живуть інші, некрасиві? – сказала я. – Ось ти, наприклад…

– Ні, вибач, я гарненька, – заперечила Діана. – Один мій шанувальник навіть застрелився через мене. Правда, потім він все ж таки вижив…

Я закусила губу, міркуючи. Я ж тільки що пройшла через вітальню: немає там битого скла. Все виблискувало на сонці.

– Дивно…

– Що дивно? – насупилася Діана.

– Адже вони рано-вранці кидалися тарілками.

– Хто?

– Батьки.

– Перестань вигадувати!

Діана пішла до себе на кухню. Рожева Миша зістрибнула з моїх рук і стала бігати по траві.

«Як швидко всі вони заспокоїлися! – подумала я… – Ну, так, потворою стала я, а не вони. Мавпа! А їм наплювати! Чуже горе – це як нестійкий запах! Виїхати! Швидше виїхати! Повернуся до Москви, підкрадуся навшпиньки в моїй ванні до дзеркала, і – диво: я знову красуня!»

У сад вибігла Діана. У руках – тарілка гречаної каші з молоком. Мобільний телефон плечем притиснутий до вуха. Погляд благальний. Розмова з шанувальником, з тим, хто стрілявся.

Діана метнула тарілку на стіл і повернулася, щоб бігти назад, але телефон вислизнув і плюхнувся в молочну гречку, окропивши моє нове потворне обличчя.

– Діано! – пролунав з тарілки відчайдушний голос. – Що з тобою? Алло!

Телефон забулькав і замовк.

– Потонув… – отетеріла Діана.

– Гречана каша з телефоном! – оголосила я.

На білому судовому стільці біля мене зареготала Рожева Миша. Діана злобно втупилася в неї:

– Теж мені реготуха!

Я виловила телефон двома пальцями:

– Як дохле мишеня!.. Ой, пробач, Рожева Мишо!

Миша не відповіла. Надулася! Вона підозріло сильно надулася… Я не люблю, коли люди переграють… і миші теж… Вона тоді ще не була відкрита мені, не зробила свій сумний comingout.

– Діано, не хвилюйся! Тато тобі новий айфон купить. – Я витерлася серветкою і підбадьорливо поплескала Діану по руці. – Я хочу показати тобі фокус!

Я схопила часточку лимона з блюдця, сунула в рот. Обличчя в Діани зморщилося, як ніби вона сама смокче лимон без цукру, як ніби вона не бачила цей фокус сто тисяч разів. Коли я була зовсім маленькою, я обожнювала смоктати лимони. Я тарабанила по столу: хочу лимон! Мама з усмішкою простягала часточку. Тато від захвату белькотів незрозуміле:

– У Марусі занадто кисло-солодке життя!

Мама гладила тата по руці. Приходили гості. Мама з татом говорили їм, що я особлива, ні на кого не схожа! Я показувала фокус. Всі зойкали. Тато розводив руками:

– Кисло-солодке життя!

* * *

Рожева Миша пов’язала на шию білу серветку і разом зі мною взялася за гречану кашу. За сніданком я розповіла їй дещо зі свого життя:

– Коли я народилася, мама з татом дуже зраділи. Ось, казав тато друзям, знайомтеся: Маруся Менделєєва! Така крихта, а вже Менделєєва!

– Менделєєва! Сиии! – підтакнула Рожева Миша.

– Ну так! І дзвіночки дзвонили: Маруся Менделєєва! Маруся Менделєєва!

– Ти знаєш, як народжуються люди?

– Мені Діана показала на прикладі котів. Мама і народила мене, як кішка! Всього за двадцять хвилин! Смішно, що люди приховують, як вони роблять дітей. Тварини не приховують, а люди по кутах ховаються!

– Тварини кращі за людей! – заявила Рожева Миша.

– Та ну!.. Це занадто смілива заява, – охолодила я її тваринопоклонство. – Знаєш, коли я була зовсім маленькою, тато з мамою спали в обіймах. До них з ранку прибіжиш, залізеш у постіль, насолоджуєшся.

– Розумію, – разлибилась Рожева Миша.

– Та що ти розумієш! – Я закотила очі від легкого роздратування. – Я ніколи не думала, що одного разу стану учасницею страшної казки. Вона завелася у нас вдома, як заводяться павуки.

– Павуки… – задумливо повторила Рожева Миша. – Я знаю один випадок…

– Стій, дай я розповім! Вони і тоді любили по-різному. Тато дуже залежав від мами. Від її примх і настроїв. А мама любила тата зі шпилькою. Кепкування переходило в роздратування. Коли роздратування переходило всі межі, мама схоплювалася і починала гладити тата по голові.

– Ти спостережлива!

– На жаль. Тупим щастить у житті!

– Не впевнена. Продовжуй, будь ласка!

– Мама при мені (вона думала, що я нічого не розумію) зізнавалася подругам, що тато не в її смаку. Навіть коли вони народили мене, у мами на горизонті виникали тіні. Одні тіні перетворювалися в друзів сім’ї, інші кружляли на відстані…

– Що ти хочеш: вона жахливо красива! – розвела руками Миша. – З неї б’ють фонтани бажань!

– Простіше кажучи, – примружилася я, – все почалося, коли мені було два тижні. У Париж приїхав один з друзів сім’ї, московський іспанець Хуан. Тато влаштував скандал і хотів вигнати його з нашої кімнати в готелі. Але мама сказала, що якщо він вижене Хуана, вона розіб’є мені голову об підлогу.

Миша застигла, як статуя.

– Звідки ти знаєш?

– Не знаю… Тато сказав, що вона цього не зробить. Мама схопила мене і розмахнулася мною, як бейсбольною битою. Тато відступив і здався… Тато з Хуаном возили мене в зеленому візку Stokker у Люксембурзький сад, який пахне самшитом, розглядали мармурових французьких королев і порівнювали їх спереду і ззаду з моєю мамою…

– А мама?

– Мама чекала Хуана в ліжку в рожевій нічній сорочці, а тато йшов до бару і пив віскі…

– А де тепер Хуан?

– Не знаю… Ну, а потім, у Москві, батьки стали все більше лаятися, мама грюкала дверима. Вони не помічали в ці хвилини, що я мучусь від того, що вони сваряться!

– Нелюди! – верескнула Рожева Миша.

– Через ці скандали нерви у мене оголилися. Я ненавиджу, коли дорослі брешуть дітям…

– Але ж діти самі люблять казки, – запротестувала Рожева Миша. – Корінь життя – він солодкий!

– Через казки ми зростаємо інвалідами. Ми віримо в казки, а на сусідній вулиці – війна.

– Яка війна? – заметушилася Рожева Миша.

– Я все бачу! По парку повзуть танки, ламаючи дерева… Вони голосно стріляють! Мишо, ховайся!

Миша кинулася ховатися під ліжко.

– На землі валяються солдати… Але я ще маленька…

– Не знаю! – засумнівалася з-під ліжка Рожева Миша. – У тебе свідомість, як безрозмірні панчохи!

– Я пишу з помилками… Я нічого не напишу без твоєї допомоги, Рожева Мишо!

– У нас можуть бути різні погляди на життя. – Миша вилізла з-під ліжка і обтрусила себе лапами.