Рожева Миша

Частина друга

ЦАР-ДНО

Розділ 1

ГРОШІ-ДІРИ

– Приїхали, – сказав Клоп. – Цар-Дно! Звучить грізно!

– У них є тут Цар? – запитала Маринка у Матіаса.

– Він – Цар, Король, Султан, Бей в одній особі. Для кого як!

– На вибір, – додав Едвард.

– Мені більше подобається Король, – сказала Діана. – Це якось романтичніше!

– Ну, і де тут у них Король? – нетерпляче спитала я, першою збігаючи по трапу. Мені моторошно хотілося скоріше побачитися з мамою і татом.

– Хто ви такі? – пролунало запитання.

Я не знаю, якою мовою воно пролунало. Мені здається, на Дні говорили на різних мовах, як у старому Вавилоні, але завжди був російський переклад, який звучав одночасно з іншими мовами.

Ми подивилися під ноги. Це була незвичайного виду жаба, яка сиділа на великому зеленому листі. На аркуші великими літерами було написано:

МИТНИЦЯ ЦАР-ДНА

– Здрастуйте, Сумаранська Піпа! – ввічливо посміхнувся Матіас.

– Самі здрастуйте! – накинулася на нього Піпа. – Ви хто? Живі чи мертві?

– Ми – змішана компанія, – подумавши, сказав Матіас.

– Живчики направо, мертві наліво, – скомандувала Сумаранська Піпа.

– Ми – одна делегація, – заперечив Матіас. – Приїхали на позачерговий з’їзд привидів. Я вже був тут один раз на з’їзді. Дуже такий був приємний з’їзд!

– Позачерговий з’їзд буде тільки в позаминулому році, – недовірливо примружилася Піпа.

– Ви не помилились? – сказала я. – Може, в майбутньому році?

– Мовчи, живчику! – презирливо сказала Піпа. – Багато ти розумієш!

– У них тут час іде ривками, – сказав Матіас. – То вперед, то назад…

– Це і є вічність, – підтакнув вертолітник. – Ми входимо до складу оргкомітету з підготовки позачергового з’їзду! – усміхнувся він Піпі.

– З вами, привидами, все ясно, – сказала Піпа. – А з живими ні. – Вона уважно подивилася на мене, Клопа, Маринку і Діану. – Вони – ваш корм?

– Ну, корм – не корм… – зніяковів Матіас.

– Але з’їзд вимагає жертв. Людських жертв, – випалив Едвард.

– Проходьте! Тільки майте на увазі, що вашим жертвам назад ходу немає! Зрозуміло?

Матіас і Едвард забарилися з відповіддю. Тоді Жаба-Прикордонниця звернулася до мене:

– Ви їхні жертви?

– Якщо чесно, – зізналася я, – ми – жертви нещасного випадку!

– Нічого дивного. Тут усі такі, – сказала Піпа. – Життя саме по собі – нещасний випадок!

– Неправда! – вирвалося у Клопа.

– Життя прекрасне, – вставила Маринка.

– Не кажіть банальностей, – строго сказала Піпа. – Нам із Дна видніше!

– Не будемо сперечатися, – поспішив утрутитися в розмову Матіас. – Наш з’їзд привидів обговорить і це питання.

– Живі, мета вашої поїздки!

– Я повинна зустрітися з Підводним Королем, – сказала я.

– Даремні сподівання! – вигукнула Піпа. – Щоб зустрітися з Королем, наші громадяни простоюють біля воріт палацу по тричотири роки. Крім того, до палацу нікого не пускають!

– Як же так? – не зрозуміла я.

– Дуже просто. Вони постоять-постоять три-чотири роки, а потім розходяться по домівках.

– Ми хочемо визволити наших батьків із Дна, – зізнався Клоп.

– Визволити? Я тобі визволю! – загарчала на нього Піпа, збільшуючись у розмірах від сказу. – Заборонено законом. Звідси ніхто не повертається без дозволу Короля. А з Королем зустрічей не буває. Отже, нічого вам тут робити!

Матіас злякався, що нас не пустять на Дно.

– Добре! – примирливо сказав він. – Пропустіть їх як наших жертв. Ми знайдемо їм застосування!

– Візьміть перепустки, – подивилася йому в очі Піпа. – Привидам – два червоних, а вам як жертвам – чотири зелених. Причепіть їх на одяг з лівого боку грудей і ніколи не знімайте!

– А для Рожевої Миші? – запитала я.

– У вас ще миша?.. Ти теж жертва? – запитала Піпа.

Рожева Миша гордо підняла голову:

– Ось іще! Я – всюдисуща Рожева Миша!

– Ах, пардон! Ми вас прекрасно знаємо! – раптом Жаба-Прикордонниця трохи злякалася. – Ось вам віпове посвідчення.

– Липове? – в гніві вигукнула Миша.

– Як можна! – зовсім принишкла Піпа. – Це посвідчення для наших найвсюдисущіших гостей. Воно – біле!

Рожева Миша прямо таки вирвала з рук Піпи білу перепустку, встала на задні лапи, причепила посвідчення до грудей і сказала нам рішуче:

– Ходімо!

– З вас двадцять дірок за перепустку! – встигла прокричати Піпа.

– Яких ще дірок? – здивувалася я.

– На Цар-Дні місцева валюта – гроші-діри! – пояснив Матіас. – Наймогутніша валюта в світі, забезпечена не нікчемним золотом, а самою вічністю. Це тобі не якийсь там фунт стерлінгів! Земне життя не гідне підводних дірок!

– Точніше, з вас тридцять п’ять дірок! – безапеляційно заявила Піпа, побачивши, що ми забарилися.

– Прошу вас, тридцять п’ять дірочок! – Матіас із готовністю вийняв з кишені купюру вартістю якраз у тридцять п’ять дірок.

Квитанції від Піпи ми так і не дочекалися.

– Відразу видно, що Дно! – процідила крізь зуби Рожева Миша.

Розділ 2

КЛУБОК СЛІВ

Ми вийшли з митної зони. На портовій площі пролунали оплески. Нас зустрічала юрба десь у двісті чоловік. На нас надягли пахучі вінки, як на Гавайських островах, і видали пластмасові пакети з подарунками.

– Це тут така традиція, – сказала Миша, – зустрічати утопельників вінками і подарунками. Натовп підставний – із жебраківбюджетників. Посміхайтеся і дякуйте. Подарунки так собі, – пошепки додала вона. – Як на шкільній новорічній ялинці!

Ми подякували натовп за шоколадки і печеньки і рушили до стоянки таксі. На нас дивилося здалеку велике, біле, як цукор, місто. Воно притягувало нас своїм ясним поглядом. Воно було обнесене старим дерев’яним частоколом. Тин гнив по обидва боки піщаної дороги, по якій ми йшли до стоянки таксі. Такі тини бувають у Росії в мертвих селах. Раптом я з жахом помітила, що на верхівках частоколу нанизані людські голови. Там, де голів не було, висіли перевернуті догори дном бідони, глиняні горщики, емальовані тази. Голів же було більше, аніж горщиків.

– Що це? – притулилася я до Матіаса.

– З лівого боку дороги, – сказав він, – нанизані голови нещасних, які намагалися звідси бігти назад на Землю.

– А з правого?

– Праворуч голови тих, кого не пустили в біле місто, тому що вони були дуже вже неприємними. Їм відрубали голови і повісили тут до того часу, поки вони не перетворяться на голі черепи. Тоді їх розітруть на борошно і посиплють ним доріжки в центральному міському парку. А ось і нещодавно страчена голова…

Голова корчила нам пики.

– Стривайте, та це ж думська депутатка Юля! – вигукнула Маринка.

– Вона тут, видно, нікому не знадобилася, – зауважив Клоп. Депутатка Юля показала йому синій обкладений язик.

– Прощавай, депутатко Юлю! А раптом я зустріну на колах голови моїх батьків? – злякалася я.

– Ні, – твердо сказала Рожева Миша. – Їх треба шукати серед жителів Цар-Дна.

На стоянці таксі ми завантажилися у великий, розбитий, іржавий лімузин. Нашим водієм був темношкірий хлопець, у минулому житті вихідець з Пуерто-Ріко.

– Куди вам?

– У центр!

Водій виявився говірким. Він зізнався, що на Землі теж був таксистом, працював у Нью-Йорку. Різниця між Землею і Дном здавалася йому незначною, як, утім, і для багатьох інших простих людей.

Ми виїхали на курну асфальтову дорогу, що веде в місто. Буквально через кілометр ми побачили, як по дорозі котиться велика галаслива куля. Таксист пригальмував: кулю неможливо було об’їхати. Куля була схожий на перекотиполе в людський зріст. Як з’ясувалося, це був Клубок Слів.

Ми повільно рухаємося за ним. Клубок Слів котиться, переливається всіма кольорами веселки, стукає в дерев’яні ложки і співає:

Ніжки—ніжки—ніжки—нашої—кришки—нашої—мошки—ложки—кішки—і—матрьошки—ріжки—ріжки—ніжки—довгої—кішки—довгої—кришки—ніжки—кішки—ложки.

– А ще брошки, – крикнув Клоп, висуваючись із вікна іржавого автомобіля.

– А гармошки! І – баби-йожки! – додала я.

– А ще кошики! – крикнула Маринка.

– Не підходить! – відрізав Клубок Слів.

– Ну тоді.... – Маринка задумалася. – Головешки!

– Погань, звичайно, але підійде! – видав Клубок Слів.

Словесне перекотиполе заклекотало, увібравши в себе наші пропозиції, і заспівало:

Головешки-брошки-від-баби-йожки-ніжки-баби-йожки-привіт-брошки! Якщо будеш битися, вставай, країно величезна, вставай, я буду кусатися!!

– Маячня якась! – не витерпів таксист, загудів і різко обігнав словесне перекотиполе.

– І багато тут на Дні катається таких Клубків Слів? – запитав Клоп.

– Вистачає! Катаються, паразити, по дорогах! Слова у нас часом існують самі по собі, окремо від людей.

Тут ми побачили ще один Клубок Слів, але тільки дуже маленький і скромний. Він котився по узбіччю дороги і виспівував одне і те ж:

Хованки-на-грядці-миготять-пальці…Хованки-на-грядці-миготять-пальці…Хованки-на-грядці-миготять-пальці…Хованки-на-грядці-миготять-пальці…

Клубочок перетнув нам дорогу. Ми мало не врізалися в нього і різко зупинилися – мотор заглух. Замість того, щоб злякатися, він заговорив скоромовкою:

– Одного разу я подумав, на що схожий автор прози, так? І мені здалося: на рожеву мишу. Істота дивна, цікава, безстрашна і полохлива, завжди на межі паніки і правди, зради і вірності.

– Наклеп! – скривилася Рожева Миша.

– А рожевий колір тому, – тривала скоромовка, як ні в чому не бувало, – що таких мишей не буває…

– Як не буває? А я? – здивувалася Миша.

– … і я вирішив, – торочив Клубочок Слів, – написати про рожеву мишу книгу, тобто в загальному про самого себе. І ось що вийшло: книжка про мінливість краси і потворності, висока серія і покопатися ти… ти… ти…

– Повіяв вітер, і останні слова зовсім зіпсувалися, – сказала я, сумно дивлячись услід Клубочку Слів.

– Я буду з тобою судитися! – люто погрозила Миша кулаком у бік Клубочка Слів. У неї з рота навіть вилетіла слина сказу.

Шофер, проклинаючи все на світі, насилу завів мотор, і ми поїхали далі.

– І як же ви тут живете? – поцікавився Клоп у таксиста, бачачи муки Миші й бажаючи змінити тему.

– Ми не живемо, – покосився таксист на Клопа, – а потопаємо у вічності.

– А чому, вибачте, у вас іржава машина?

– Тому що ми потопаємо у вічності, – ображено відповів шофер.

За проїзд до центру міста він взяв із нас сімнадцять дірок, але Матіас додав йому ще пару дірок за мимоволі завдану образу.

– Але як ми знайдемо наших батьків? – вилазячи з машини, сказала Маринка. – Тут стільки людей!

Розділ 3

ГОТЕЛЬ «МОРЗІРКА»

– Не тільки людей! – видивлялася по сторонах Діана.

По центру міста йшли, їхали, над центром міста летіли, кружляли, ширяли всілякі тварі. Крім людей, було багато гібридів. Риби, схожі на людей, і люди, схожі на змій, людиноподібні жаби, вовкисобаки. Сурмили, задерши хоботи, слони. Було шумно, як на турецькому базарі. Шмигали крокодили. Скакали верблюди. Траплялися маленькі і напівмаленькі тварини: кроти, хом’яки, козенята… Проїхали макаки в шоломах на спортивних мотоциклах. Зустрічалися рідкісні тварини. На перехресті, наприклад, ми побачили сімейство медоїда. Медоїди – зухвалі. На наших очах батько-медоїд відібрав у леопарда авоську з купленим у крамниці м’ясом.

– Для початку знімемо готель, – сказала Рожева Миша. – Раз у вас є місцеві діри…

– Трохи, але є, – уточнив ощадливий Матіас.

– Це дуже небезпечне місто, – сказала Рожева Миша. – Воно не призначене для туризму. Тут не люблять тих, хто, як ви, потрапили сюди без запрошення від місцевого начальства.

– Взагалі-то, – заперечив Едвард, – місто спочатку було задумане, як райське місце.

– Так, тут не зустрінеш похоронних процесій, – похмуро додала Рожева Миша.

– Але і пологового будинку тут не знайти, – вставив Матіас.

– Діти народжуються на дому? – запитала я.

– Тут не вмирають і не народжуються, – підсумував Едвард. – Головне гасло Царя-Дна озвучене нашим таксистом: ми потопаємо у вічності!

Ми стали блукати вулицями у пошуках пристойного готелю.

– Може, знімемо готель у Російському кварталі? – запропонував Едвард. – Це найвеселіший квартал у всьому місті!

– Ми приїхали сюди не для веселощів, – урезонив колегу Матіас.

Центральні вулиці були забиті іржавими автомобілями. Вони гули писклявими голосами. Водії сварилися між собою. На перехрестях сиділи жебраки, просили милостиню. Грали вуличні музики. Готелів було чимало, але всі вони були схожі на нічліжки.

– Яка діра! – сказав Едвард, коли ми виходили з чергового готелю.

– Зате вартує п’ять дірок з людини за ніч! – крикнула з вікна службовка нічліжки. – Вас тут ніхто не знайде!

– Ми самі декого шукаємо… – сказав Клоп.

– Знайшли де шукати Декого! – здивувалася службовка. – Ідіть далі по цій вулиці. На третьому перехресті поверніть наліво. Знаєте різницю між право і ліво?

– Я знаю! Я лівша! – сказав Клоп.

– Якщо ти лівша, тоді поверніть праворуч, – крикнула службовка.

На третьому перехресті ми повернули направо і побачили похилу вивіску готелю «Морзірка». Замість обіцяного Декого за конторкою сиділа товста жінка з котячим обличчям.

– Драстє, – нервово сказала вона. – Я вас уже зачекалася. Де забарилися?

– Ніде, – відповіла я.

– Я так і думала. Давайте сюди перепустки.

Ми відкріпили перепустки і передали господарці.

– Заселяйтесь! Кімнати для вас готові.

– А куди йти? – запитав Клоп.

– Прямо по коридору, а далі видно буде.

Ми так і зробили: пішли по коридору і непомітно для себе заселилися. Нам з Діаною дістався номер із сірими стінами і двома залізними скрипучими ліжками. Між ліжками на тумбочці стояла вазочка із засушеною, червоною трояндою. Рожева Миша, пред’явивши віпове посвідчення, отримала відмінний номер люкс. У неї у ванній виявилося джакузі з морською водою. Наші чоловіки-привиди зайняли схожий на наш з нянею номер. Клоп і Маринка отримали комірчину розміром із собачу будку. Не встигли ми з Діаною вимити руки, як пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила господиня готелю:

– Негайно зайдіть до мене.

Уся наша команда зібралася навколо неї.

– Зараз приїде поліція і всіх вас заарештує, – холоднокровно оголосила вона.

– За що? – закричали ми.

– За те, що ви обдурили Суринамську Піпу. Ви їй сказали, що приїхали сюди на позаминулий всесвітній конгрес привидів, а насправді ви приїхали сюди по-шпигунськи шукати ваших родичів, що втопилися!

– Неправда! – вигукнув Матіас.

– Що неправда? – обурилася господиня. – Я сама чула, як ви, – вона вказала пальцем на Матіаса, – сказали, що шукаєте…

– Я нічого подібного не говорив!

– Подвійна брехня. У мене все записано! Суха червона троянда у вазі – моя підслушка.

– А що поганого в тому, що ми шукаємо своїх батьків? – не витримав Клоп.

– У нас тут ніхто нікого ніколи не шукає! – заявила господиня. – Це заборонено законом!

– Гаразд, – миролюбно сказав Едвард, – переходьте, господине, на нашу сторону, а за це ми вас, господине, покатаємо на підводному човні. Буде незабутня подорож.

– На підводному човні? Ой, хочу! – зраділа господиня. – Тут узагалі так нудно… Тільки я товста! Я залізу?

– Проштовхнемо! Ми любимо товстих, – вишкірив зуби Матіас.

– Вважайте, що я вже ваша. Поліція відміняється! А що сталося з вашими родичами?

– Утопилися, – зітхнув Клоп.

– Будемо сподіватися, що вони перетворилися на русалок! – вигукнула господиня.

– Ось і я кажу, що без надії жити не можна, – зрадів Едвард. – Однак якщо її мама і могла перетворитися на русалку, то як бути з татами?

– Чоловіки теж бувають русалами. Тільки на них у цій якості ніхто досі не звертав уваги, і тому вони фактично не існували. Втім, мені говорили, часи змінюються.

– У вас у місті є склад утоплеників, з яких робляться русалки? – запитав Едвард.

– У нас є все, дорогенький, крім перелічених готелів, – сказала Господиня Готелю. – Наше місто безкрайнє. Воно складається з міст-супутників. У кожному свої закони… Склад утоплеників, з кого роблять русалок? Треба звернутися в Стіл Довідок.

– Ходімо туди, – рішуче сказав Едвард.

– Звичайно, – сказала Господиня Готелю. – Правда, Стіл Довідок довідок не дає. Він існує для видимості. Але ми повинні, і це наше право, почати з видимості.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.