Рожева Миша

– Я утримався! – сказав тато. – Я готовий ризикувати всім, крім дітей.

– Бурі не буде, – сказала мама майже з жалем. – Ви подивіться, який захід!

Сонце тихо сідало в рожеве море, і ми все це оцінили.

– Узагалі так, – сказав дядько Юра, – дітей ми відправляємо.

– З нянею на додачу, – сказала мама.

– А ти вирішуй, як хочеш, – сказав дядько Юра татові.

– Нехай їде, – сказала мама. – У них є що обговорити з Матіасом. Матіасе, ви любите розумні розмови?

– Дуже! – вигукнув Матіас.

– Мій чоловік – фахівець по розумним ля-ля.

– Та що ви мене виштовхуєте на берег! – раптом обурився тато. – Врешті-решт, я теж люблю бурю.

– Ну і люби собі на здоров’я! – знизала плечима мама.

Няня зібрала мої речі, і тато з мамою вийшли нас проводжати. Клоп узяв мене за руку. Йому не терпілося залишитися зі мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корівку. Мама ласкаво обняла мене:

– З ким ти будеш сьогодні вночі спати? З Рожевою Мишею? – Діана прийшла до тями після операції, тримаючи на руках Рожеву Мишу.

– Звісно, – сказала я.

– Правильне рішення, – схвалив тато.

– Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони під час бурі!

Я можу дозволити собі так сказати татові. Але не мамі. Cама не знаю чому.

– Не потону! – підморгнув тато.

Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моєму татові, потім – мамі, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькі німці. Дядьку Юрі він придурливо помахав рукою, розчепіривши пальці, як пальмову гілку, а з Юлею взагалі не попрощався.

Матіас завів мотор, ми попливли до острова. Я встала в човні і весело стала махати батькам:

– Бувайте!

– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зі мною Матіас ламаною російською мовою.

– До завтра! – кричала, склавши долоні в трубочку, Маринка.

– Я вас більше ніколи не побачу… – голосив Матіас. – До побачення назавжди!

«До чого ж погано цей німець володіє російською мовою!» – дивувалася я.

* * *

Острів був кам’янистий, з невисокою рослинністю. Наче його об’їли козли. На пристані нас зустрів місцевий матрос, допоміг вилізти.

– Чому у вас острів називається нежилим, якщо у вас тут є навіть матрос? – запитала я.

– Він не рахується, – посміхнувся Матіас.

– А ви? Ви ж теж тут живете!

– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – відповів Матіас і дуже дивно на мене подивився.

Не тільки Матіас з матросом жили на безлюдному острові. Там були ще кухар, кухарка, якісь мовчазні слуги. Вони всі були з країни під назвою Перу. З тварин на острові жили пара шакалів, кілька зайців і облізлий кабан. І ще там був вертолітник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхідних дверей і який, здавалося, весь складався з протягів, Матіас сказав:

– Ну що? П’ємо чай?

– Ні! – сказали ми хором із Клопом і Маринкою.

– Купаємося в басейні з блакитною підсвіткою?

– Це можна, – байдуже відповіли ми.

– Або політаємо на вертольоті? – запропонував Матіас.

– Так! Так! – у захваті закричали діти, хоча я прямо вдавилася від страху. Я ніколи ще не літала на гвинтокрилі. Тут ми помітили, що біля будинку стоїть малесенький, як дрібна бабка, вертоліт. Матіас покликав вертолітника:

– Це військовий льотчик Едвард, – представив його Матіас. – Американець. Воював на різних війнах.

Едвард посміхнувся:

– Hi!

– Ви вбивали людей? – зацікавився Клоп.

– Я багато що робив на війні, – бадьоро кивнув Едвард.

– Що, правда, вбивали? – запитала я.

Я знала, що є люди, які вміють убивати людей, але мені не доводилося з ними близько познайомитися.

– Я вбивав, мене вбивали! – розвів руками Едвард.

Ми залізли у вертоліт, пристебнулися і наділи дуже великі навушники, від чого відразу перетворилися на героїв мультиків. Діана з Маринкою і Рожевою Мишею залишилися на землі: в цій бабці їм не знайшлося місця. Вертоліт затрусився, як злий чаклун. Ми летіли над островом. Матіас повідомив у навушники, що зараз ми побачимо старий маяк.

Маяк стояв на скелі.

– Там хтось живе? – запитала я крізь шум.

– Цей маяк побудований в 1905 році… – почав Матіас.

– До нашої ери? – проявила я свою ерудицію.

– Йез! – зрадів Матіас. – У всякому разі, не раніше! Колись там жив доглядач із сім’єю. Але тепер маяк працює в автоматичному режимі.

– Там багато кажанів, – сказав вертолітник.

– І привидів, – додав Матіас.

– Ви їх бачили? – обмерла я.

– Ну так. Наш вертолітник теж може бути привидом.

Вертолітник почав нервово сміятися.

– Хіба привид може управляти вертолітом? – засумнівався Клоп. – Це має бути дуже розвинутий привид!

– З привидами страшно літати, – сказала я. – Вони ж не ризикують життям.

– Так, але вони ризикують смертю, – сказав Матіас.

Ми перезирнулися з Клопом, але промовчали.

– Я загинув на в’єтнамській війні, – зізнався вертолітник.

– Де? Де? – не зрозуміла я.

– У В’єтнамі!

– Це десь у Донбасі? – запитала я.

Відповіді я не почула. Наш вертоліт вилетів у море, і ми побачили яхту дядька Юри зверху. Вона спокійно погойдувалася на хвилях. З неї, як з труби, в небо здіймався стовп веселої музики. Ми висунулися і придивилися.

На верхній палубі моя мама танцювала з дядьком Юрою, а тато – з депутатом Юлею. Всі четверо були в одних трусах. У депутатки були розпущені мідні волосся, а на великих грудях бовтався величезний золотий хрест. Ми ще розгледіли чотирьох дівчат із пляшками шампанського в руках. Вони теж були в трусах. Вони всі наближалися до нудизму. Я впевнена, що люди майбутнього будуть складатися з одних нудистів.

Нарешті, вони почули і побачили вертоліт, втупилися в небо і здогадалися, що ми – це ми. Вони стали махати нам, але, на мій погляд, ми їм завадили. У всякому разі, Юля скоріше не махала, а відмахувалася від вертольота, як від гнойового жука. Ми політали-політали над ними, а потім ще довго літали просто так вечірнім небом.

Після польоту Матіас показав нам наші кімнати. Було дві дитячих. Як розміститися? Нам удвох з Маринкою? Брату з сестрою? Або як?

– Давай спати в одній кімнаті, – запропонував мені Клоп.

Діана обурено знизала плечима:

– Цього ще не вистачало!

– А що тут такого надприродного? – здивувалася я. – Клоп спатиме з одного боку дивана, я – з іншого…

– Я подзвоню мамі, – сказала Діана.

– Вона танцює, – попередила я.

– Гаразд, – великодушно дозволила Діана. – Спіть валетом! Ми з Клопом відкрили шафу. Там було багато чужого дитячого одягу. Ми зраділи і вирішили влаштувати маскарад. Я вбралася в костюм хлопчика-моряка й одягла білу безкозирку. Клоп довго думав, що б йому надіти і, зрештою, вбрався дівчинкою. На ньому було синеньке плаття з зірками і білі колготки. В ящику ми знайшли золоту дівочу перуку. Клоп з моєю допомогою надів його на голову. Взявшись за руки, ми підійшли до довгого, до підлоги, дзеркала. Ефект перевершив усі мої очікування. На нас дивилися хлопчик-матрос і чарівна дівчинка з милими щічками.

– Ну, як ми? – обернулася я до Рожевої Миші.

Вона придивилася до нас.

– Марусю, ти – чудовий матрос! А ти… – вона замислилась. – Дівчата в одязі хлопчиків виглядають більш природно, ніж хлопчики в одязі дівчаток.

– В якому сенсі? – не зрозуміла дівчинка на ім’я Клоп. Насправді його переодягання було набагато радикальнішим, ніж моє.

– У тобі є щось… не знаю що, – сказала я.

– Так-так, саме так! – погодилася Рожева Миша.

– А мені подобається! – сказала дівчинка Клоп.

– Підемо покажемося Діані!

Ми вбігли в кімнату Діани. На наш подив, вона була не одна і в дивній позі. Над нею навис Матіас, і мені було видно, що він хоче прокусити їй шию.

– Що за справи! – вигукнула я. – Що ви собі дозволяєте, Матіасе! Геть! Не смійте кусати Діану!

Він повернувся до мене, і я побачила його зуби-ікла.

– Ах, ось що! – сплеснула я руками. – Так ви, виявляється, ще й вампір?

– Вампір-дилетант… Вампірю у вихідні, – закровожерничав Матіас. – А сам-то ти хто, матросику?

– Діана – моя няня. По суті, моя приватна власність! Нічого гострити на неї зуби!

– Так ти Маруся! – посміхнувся іклами Матіас. – Так би відразу і сказала!

– Марусю! – закричала Діана. – Це ти? Як ти мене налякала! – Вона закуталася в простирадло. – Все-таки треба стукати, перш ніж вриватися в мою кімнату! Ну і що, що він вампір? Він навіть ще не встиг мені нічого жахливого зробити!

– А це що за красунечка? – зацікавився Матіас. – Марусю, де ти її відкопала?

Клоп зробив реверанс, як справжня дівчинка.

– Це Маринка? – скривилася Діана.

– Як ти гадаєш? – сказала я.

– Клоп? – ахнув Матіас. – Нічого собі! Подаруй його мені!

– Кого? – запитала я.

– Клопа!

– Але його немає. Є дівчинка.

– Ну, подаруй мені цю дівчинку. Нехай живе у мене на острові.

– А де ви бачите дівчинку, крім мене?

– Боже! – скрикнув Матіас. – Ці росіяни можуть заплутати навіть вампірів!

До кімнати вбігла Маринка:

– Що у вас відбувається?

Побачивши нас у костюмах, вона закричала:

– Я теж хочу бути іншою!

– Гаразд! – сказала Діана. – Валіть звідси. Дайте мені, нарешті, поспілкуватися з вампіром!

* * *

– Так, непогано бути хлопчиком, – сказала я, роздягаючись перед сном. – Прямо відчуваєш у собі мужність. Ти б мене любив, якби я була з тикалкою? – запитала я Клопа.

– Ну так, якби я був дівчинкою, а так, мабуть, ні, – похитав головою Клоп.

– Цікаво все-таки влаштоване життя, – сказала я. – Стільки всяких пікантних умовностей!

– Я втомився бути дівчинкою! – Клоп жбурнув золоту перуку на підлогу і почухав скуйовджену шевелюру.

«Милий», – солодко тьохнуло в мене щось усередині живота.

– Ага, а мені належить бути дівчинкою все життя!.. Чому тут так багато дитячого одягу? – вголос задумалася я.

– Треба запитати у вампіра Матіаса, – Клоп на очах перетворювався в хлопчика.

– Ти думаєш, він пристає до дітей теж?

– Звичайно! Смокче дітей, як льодяники!

– І нас з тобою теж?..

– Все може бути.

Я втупилася йому в пахву.

– Не бійся! – блиснув очима Клоп. – Я гну підкови! З раннього дитинства я мию ноги в біде! Я тебе захищу!

– Ти схожий на Ісуса Христа! – вигукнула я.

– Так, схожий! Краєм ока і краєм вуха, – погодився Клоп.

Розділ 9

БУРЯ

Під ранок я прокинулася від страшного гуркоту. Я подумала, що до нас у спальню ломиться вампір Матіас. Я стала трясти свого хороброго кавалера, але Клоп пускав солодку слину і не прокидався. У якийсь момент я вирішила, що гуркіт мені тільки сниться, але ліжко стала ходити ходуном, і я зрозуміла: це не сон.

– Рожева Мишо! – крикнула я не своїм голосом. – Що це?

– Земля трясеться! – застукала зубами Рожева Миша, яка спала в кріслі.

«Піп на курці несеться…» – мимоволі відгукнулася моя підкірка. Я підбігла до вікна. Ще поштовх! Я побачила, як антикварний маяк упав з обриву в море. В кімнату влетів Матіас з мертвотно сірим обличчям. Він був у мокрому жовтому плащі до п’ят.

– На підлогу! – скомандував він. – В отвори дверей. Так безпечніше!

За Матіасом до нас закотилися клубками тварини острова: пара шакалів з приниженими посмішками, безбашенні зайці, кабан, що з’їхав з глузду. Вони забилися під диван і тремтіли.

Крізь гуркіт стихії ми раптом почули чийсь владний голос:

– Якщо ми живемо на морському дні, то це ще не означає, що я повинен щодня їсти рибні котлети!

– Хто це? – запитала я Рожеву Мишу.

– Господи! – благала вона. – Так це ж долинув до нас голос самого морського царя!

Рожева Миша в страху підбігла до мене. У вікно ми побачили, як море мордує яхту дядька Юри. Величезні хвилі били її з розмаху. Якісь чоловічки з’являлися на залитій морем палубі й швидко зникали. Яхта крутилася, як дзиґа.

І раптом знову в нашій дитячій пролунав потойбічний звук. Але тепер це був уже не цар з його рибними котлетами. Спочатку акорд гітари. Потім голосом, схожим на голос Гітариста, що спотворив мене, пролунали схвильовані слова:

– Олено, сюди-сюди! В тунель! Сміливіше! Олено-Олено! В тунель! До мене!

Хтось ніби схопив яхту величезними руками за боки і потягнув униз. Вона спочатку встояла й навіть спробувала вирватися. Її знову рвонули вниз. Яхта нахилилася, зачерпнула води, але знову встояла. Утретє її так різко потягнули вниз, що вода завирувала, і яхта провалилася крізь хвилі.

– Гітарист! – як поранена пташка, пискнула Рожева Миша. – Це його пекельні витівки! Втім, ніякий він не Гітарист!

– А хто?

– Краб-Вершитель!

– Що це означає? – тремтячим голосом запитала я під тужливе завивання шакалів, зайців і кабана.

– Це означає… – Рожева Миша мужньо подивилася на мене, – це значить, що твої батьки потонули!

– Мамо! Батьку! – впала я на коліна і почала битися головою об стіну. – Що ви наробили! Навіщо ви потонули?

* * *

Земля здригнулася в останній раз, напружилася грудьми, вигнулась ребрами – стихла. Хвилі ще вирували, але море мало-помалу заспокоювалося. Землетрус скінчилося.

– Я піду кинуся зі скелі! – схлипувала Маринка.

Клоп стиснув кулаки:

– Я готовий вбити цього підлого Бога!

– Добре, що хоч діти вижили, – витирала сльози Діана, притулившись до Матіаса. Матіас сидів на дивані, широко розставивши коліна, низько опустивши свою чорно-руду голову.

Мене з дитинства вчили релігії. Тоді це вважалося модним. Мене вчили, що померлих Бог забирає на небо, і вони дивляться на нас. Смерть не здавалася мені страшною. Але з яхтою було поіншому… Як… як я буду далі жити?

– Чому ти не плачеш? – у сльозах повернулася я до Клопа.

– Якщо ти плачеш, я не повинен плакати ні за яких обставин!

– Хіба тобі не шкода тата?

– Звичайно, шкода. Але що я про нього знав? – закусив він губу. – Значить, така доля.

– Я ненавиджу тебе! – закричала я на Клопа. – Доля? Що це? Дурне слово!

Клоп майже силою взяв мене за руку:

– Батьки не потрібні до тієї хвилини, поки вони є. Але ми не пропадемо! Мій тато був багатим. Від нього мені з Маринкою щонебудь перепаде. Ми з тобою виживемо, даю слово!

– Мені ніхто не потрібен, крім мами і тата. Кращих у світі мами і тата…

– Ти обіцяла: ми одружимося! Маринка буде жити з нами!

– Божевільний! – вирвалася я. – Не хочу я тебе! Хочу маму і тата!

– Відчепись від неї! – крикнула Маринка. – Пішли краще кинемося зі скелі!

Вона схопила брата за сорочку і потягла з кімнати. Матіас схопився з дивана і закрив тілом двері дитячої. Він повірив, що сестра з братом кинуться зі скелі.

– Я сподіваюся, що ми їх знайдемо, – раптом сказав він.

– Тіла приб’є до берега? – запитав Клоп.

Я знову розревілася.

– Ні… Зовсім не те… – похитав головою Матіас, – Але це таємниця, я повинен подумати…

– Яка ще таємниця? – запитала Маринка.

– Таємниця життя і смерті, – тихо сказав Матіас.

– Вона вам підвладна? – втупилася в нього Маринка.

– За ідеєю, вона повинна бути підвладна людям. Але люди зайняті війною і всякою поганню. А цим ніхто ще серйозно не зайнявся.

– Крім нас, філософів, – заперечила Маринка.

– Чому ти називаєш себе філософом? – насупився Матіас.

– Мені подобається це слово… – пояснила Маринка. – І потім я читала «Критику чистого розуму» Канта. Кілька сторінок…

– Зрозуміло! – обірвав її Матіас. – Але філософи нині практично скінчилися, а таємниця смерті залишилася… Зрештою, ви можете спочатку жити у мене на острові, – продовжував він. – Це такий мирний острів! Недарма до мене на острів приїжджають відпочивати найкращі футболісти світу, найкращі монархи і диктатори, найкращі музиканти і письменники…

– Мені зараз не до письменників, – розлютилася я.

– Але пожити тут? Це такий мирний острів! Я подарую тобі всю дитячий одяг з дитячої кімнати! Там є найпрестижніші бренди!

– Не хочу! – відрізала я. – Ви обіцяли знайти мені моїх батьків!

– У мене є план. Не будемо втрачати надії. Надія – ось чим відрізняється людина від тварини!

– Дурниця, – заявила Рожева Миша. – Я теж харчуюся надією. Не кормом єдиним!

– Мені так шкода твого тата, – раптом глибоко зітхнула Діана, гладячи мене по голові. – Адже він такий хороший! Такий добрий! Такий… такий…

– Мама – теж, – уточнила я.

– Ну, так… Але тато… він такий привабливий!

– Так, твій тато Особлива Думка був класним, – сказав Клоп. – Без одного з батьків ще можна йти по життю, а без двох уже не пострибаєш.

– Ти все-таки милий, – несподівано для себе сказала я. – Шкода, що не очкарик. Я люблю очкариків!

– Заради тебе я готовий зіпсувати очі! – заявив Клоп.

– А що, якщо ми дітям дамо морозиво? – з хитрою посмішкою запитала Діана Матіаса. – Маруся любить мангове!

– Знайшла час для мангового морозива! – стримала я свою няню.

– Діти відхідливі, – Діана підняла очі на Матіаcа, шукаючи розуміння.

– Але дивись, – сказав мені Клоп, – хіба ти не читала казки? Там часто-густо помирають батьки, і нічого…

– Ну так, – зітхнула Маринка, – в казках діти самі б’ються за своє життя!

– Знаєш, – раптом таємниче звернувся до мене Матіас, – щось говорить мені, що вийде… Пішли!

* * *

Ми всі зібралися в центрі будинку, у Великому Залі. Матіас натиснув на кнопку, і підлога в середині залу розсунулась. Під підлогою нічого не було видно. Повна темрява. Очі Матіаса засвітилися по-особливому. Я відвела його в сторону.

– Що там, у темряві? – запитала я.

Він мовчав. Я несподівано для нього махнула рукою, як шаблею, і перетнула його руку біля ліктя, не відчувши опору. Рука його була як туман.

– Ой! – я з жаху затиснула рукою рот.

– Спробуй ще разок, – сказав викритий привид.

– Як? – я витріщила на нього очі.

– Ну, ще раз! – попросив він.

Я подумала з хвилину і знову махнула рукою, як шаблею. На цей раз його рука виявилася твердою. Моїм пальцям стало боляче.

– Ой! – знову скрикнула я, на цей раз від болю. – Так ви хто?

– Я можу бути як людиною, так і примарою, – спокійно відповів Матіас. – Іноді зручно бути безтілесним. Іноді краще бути людиною. Наприклад, коли ведеш машину і тиснеш на газ. Машина краще слухається людини, ніж примари.

Я продовжувала зі страхом стежити за ним.

– Привиди тобі ще знадобляться, – запевнив мене Матіас із доброзичливою усмішкою: – Особливо ті, хто люблять надію… Вважай, що я твій привид.

– Зрозумійте, я жодного разу в житті не бачила таких… як ви…

– Зараз не час боятися привидів, – Матіас подивився на годинник.

– Але як ви стали напівлюдиною-напівпривидом?

Матіас насупився:

– Не дитяча це історія. Мені треба повірити в тебе, щоб розповісти.

– Гаразд. Не будемо втрачати часу, – погодилася я. – Час шукати маму і тата.

– Я ще візьму з собою вертолітника.

– Американця Едварда?

– Так. Він дуже ефективний привид!

Розділ 10

ДЕХТО

Через сорок п’ять хвилин темрява в центрі залу стала поступово розсмоктуватися. Освітилися червонуватим світлом сходи, що ведуть до нижнього майданчика. На майданчику виділилися ковані чорні двері. Це були двері… ліфта!

Ліфт – але куди?

Ми всі, з зібраними речами, Маринка – з зеленим рюкзачком, вже стояли перед ліфтом. Це був великий вантажний ліфт із кнопками, що світяться, і скляною кабіною.

Матіас натиснув на кнопку, і ми стали швидко, з пронизливим свистом, спускатися. Діана заплющила очі. Маринка прикрила долонькою рот.

– Маринко! – несподівано згадала я свою розмову з дядьком Юрою. – А в тебе є менс?

– Ти хоч знаєш, про що питаєш? – подивилася на мене Маринка.

– Не дуже. Це що, гірше сексу? Ми тут можемо загинути, а я так і не дізнаюся, що таке менс!

– Я дам тобі філософське визначення менсу. Але як-небудь іншим разом, – строго сказала Маринка. – Зараз займаємося вивченням підводного світу.

Едвард жваво усміхався, підслуховуючи нашу розмову. Ліфт вирвався з підземелля і пішов глибоко під воду. Клоп дивився, як за стінами ліфта виникають і рояться якісь дивні видіння.

– Я колекціоную видіння, – пояснив Матіас. – Тут у підводних клітях у мене є цілий музей людських видінь.

У цей момент якісь скелети стали стукати в нашу кабіну, трясти її й дряпати вікна. Вигляд у них був далеко не завжди дружній.

– Не хвилюйтесь! Це тільки бачення, – сказав Матіас. – Вони небезпечні тим, хто в них вірить.

– Це сни? – посірів Клоп, ухиляючись від простягнутої руки скелета, яка дивним чином просунулась до нас прямо в кабіну.

– А ці фрагменти тіл? – остовпіла Маринка, побачивши, як людське серце і кисть руки впливли до нас у кабіну.

– Авіакатастрофи… – пояснив Матіас. – Раптова смерть.

– Аааа! – закричала Діана, яка на секунду розкрила очі й побачила танцююче перед нею в воді тіло мого тата з припухлим животом, напівзігнутими ногами і розставленими в різні боки руками. За ним плавали у воді дядько Юра, який з хижою посмішкою хапав Юлію за ноги, і моя мама зі з’їденими рибами очима.

Мене знудило. Видіння зникли. Мене ледве-ледве відкачали.

– Кошмарні сни, – пояснив Матіас. – Але кошмарами справа не вичерпується.

– А це хто? – ледь ворушачи губами, запитала я, показуючи пальцем на дивну істоту, яка, звиваючись, разом з нами спускалася вниз.

– Дехто!

– Не зрозуміла.

– Це такий черв’ячок! – шанобливо відгукнувся про черв’ячка Матіас. – Його так і звуть: Дехто.

– А що Дехто робить?

– Дехто – нерв життя. Без нього життя б зупинилася.

– Як це?

– Він породжує сни, мрії, міражі, глюки, видіння і харчується ними, як хлібом. Дивись, Дехто хоче з тобою поговорити.

Дехто підібрався до скла кабіни і приліпився до ліфта, що летів униз. Він дивився на мене сумним, доброзичливим поглядом.

– Дехто, – сказала я, – що сталося з моїми батьками?

– Вони потонули.

– Я можу їх урятувати?

– Поспішай, поки мама не перетворилася в русалку на виданні, а тато – в водяного вченого з особливою думкою.

– А куди мені йти?

– Знайди Підводного Короля. Тільки він може тобі допомогти.

– Ах, не вірю я в ці казки…

– Це не казки, – скрушно сказав Дехто. – Це підводне життя після життя.

– По-моєму, це теж казки, – пробурмотіла я, незважаючи на моє релігійне виховання.

– Не сперечайся з ним, Дехто знає ключові смисли життя! – шепнула мені на вухо Рожева Миша.

– Смисли життя?

– Смисли життя давно викрадені, – сказав Черв’ячок. – Люди намагаються вижити без них.

– Як це?

– А ось так! І обов’язково знайди Залізний Ключ з подвійною борідкою… Він дуже стане в нагоді тобі!

– Але таких ключів – хоч греблю гати! – вигукнула я. – У нас від гаража такий ключ… І від квартири в Москві… Як його знайти? Він же не золотий!

– У тому-то вся і складність, – махнув хвостом Дехто і розтанув у темряві.

Ми долетіли на ліфті до самого низу шахти, не розбившись, але з волоссям, що встало дибки. Там унизу, серед тисячі різних риб, прихована у водоростях, що рухалися, колами плавала величезна жовта сигара.

– Мій потайний підводний човен, – сказав Матіас.

– А хто капітан?

– Я! – Мені посміхнувся вертольотник Едвард.

– Куди пливемо? – запитала я.

– У бік надії, – відповів американець.

– Дуже по-американськи! – розсміялася я. – Куди ще плисти з американцем, як не в бік надії!

– Ти ще маленька дівчинка, – не образився Едвард, – але запам’ятай, що я тобі скажу. Надія – така ж важлива частина людини, як руки і ноги. Якщо ми відрубаємо її, ми станемо каліками. Саме надія дала нам можливість обзавестися таким важливим поняттям, як Бог.

– До чого тут Бог? – запротестувала я. – Він учинив посвинськи, відібравши у мене маму і тата. Клоп правий. Терпіти не можу Бога!

Оптимістична особа американця змінилася. Він підніс палець до рота:

– Тссс! Лаючи Бога, ти вбиваєш надію. А як ми будемо шукати твоїх маму й тата, якщо ми заздалегідь відмовилися від надії?

– Гаразд, – сказала я. – Не будемо відривати собі ноги і руки. Вони нам ще знадобляться. Може, вже попливемо?

Ми пройшли до човна по прозорому рукаву, влізли в нього, задраїли люки. Незабаром запрацювали мотори, почалося занурення. Навколо нас ворушився підводний світ. Ми з Маринкою втупилися в ілюмінатори. Я боялася, що знову побачу скелети. Я страшенно боялася, що знову побачу моїх утоплеників, маму і тата, яких розривають на шматки акули. Але навколо були тільки дрібні риби. Ми пливли на підводному човні, опускаючись усе нижче і нижче. Я швидко заснула, уражена всіма нещастями. Напевно, я довго спала. Я прокинулася, коли справа по борту підводного човна спалахнуло світло.