скачать книгу бесплатно
Ukrainian dream. «Последний заговор»
Василь Зима
Радiоведучий Марк Лютий, головний герой роману Василя Зими «Ukrainian dream. Последний заговор» працюе в свое задоволення i готуеться до весiлля з донькою олiгарха. Та раптом до нього потрапляе вбивчий компромат на вiдомих полiтикiв i вiн мае обирати: пiти на компромiс з власним сумлiнням чи узятися за справу, ризикуючи втратити все, навiть власне життя. Долi героiв переплiтаються, подii, наче в калейдоскопi, змiнюють одна одну. Хто переможе, а хто загине – вiдповiдi у романi.
Василь Зима
Ukrainian dream
«Последний заговор»
Я давно присматриваюсь к этой стране и знаю, чего мне опасаться.
Михаил Зощенко
Роздiл 1 (Chapter 1)
«Ви думаете, що живете в краiнi, яка iде шляхом ринкових реформ i втiлюе принципи демократii? Даремно ви так думаете. Ви живете в краiнi, яка за тринадцять рокiв незалежностi скоротила втричi державний бюджет, ви живете в краiнi, народонаселення якоi за тринадцять рокiв незалежностi зменшилося на чотири мiльйони чоловiк, ви живете в краiнi, найкращi та найприбутковiшi об'екти приватизацii в якiй вiддано у власнiсть злочинного капiталу, ви живете в краiнi, в якiй до цього часу вирiшуеться питання, чи надавати чужiй мовi статусу офiцiйноi, ви живете в краiнi, в якiй залишаються жити або слабаки, або героi».
– Вимкни, чуеш? – вiн повернувся до вiкна i зручнiше вмостився у великому шкiряному крiслi.
– Програма ще не закiнчилась.
– Вимкни, чуеш? – невдоволено глянув з-пiд брiв.
– Нема питань, – пiдiйшов, натиснув кнопку, звук зник.
– Як цього хлопця звуть?
– Марк Лютий, вiн веде програму «Я i моя краiна».
– Ти його бачив?
– Нi.
– Я хочу, щоби ти на нього подивився, – устав, пройшовся кiмнатою, став бiля столу, мовчав, – цiкаво, вiн у це дiйсно вiрить? Нi, ну менi цiкаво, вiн просто так говорить чи вiн вiрить.
– У що? – витягнув руки з кишень.
– У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозрiють i захочуть щось змiнити.
– Не знаю.
– У людей уже е правда, i iм не треба iншоi, iм добре живеться з тiею, яка в них е.
– Напевно, хм. Ви про що?
– Я чув нещодавно, чи то читав в опозицiйнiй газетi, – пiдiйшов до бару, – не важливо. Так от, – узяв пляшку лiкеру, налив у чарку. – Історiя така дурна. В мiстi украiнському, в Красному Лучi чи що, люди такi бiднi, хм, – випив лiкеру, поставив рюмку на стiйку бару, – iдять собачатину запивають слiзьми голодних дiтей. Ти уявляеш? – подивився на нього, – Юро, ти уявляеш, я тебе питаю?
– Слабо.
– А я тобi кажу, це iхня бiда, i не треба iм соплi витирати. Менi важко собi уявити нiмцiв, чи британцiв, чи навiть полякiв, якi б iли собачатину i пили сльози дiтей. Наш народ не вбив жодного зi своiх тиранiв, румуни вбили, iталiйцi, чилiйцi досi готовi все вiддати, щоби повiсити Пiночета, а нашi люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуеш, жертимуть, бо вони не розумiють, що нiхто iм не винен, чуеш, нiхто.
– Ясна рiч.
– Набери менi директора цього радiо, де Лютий свою херню шуруе, давай бiгом.
– Зараз, – пiшов, повернувся зi слухавкою, натиснув кнопки. – Алло, з вами говоритиме…
– Дай сюди, – вирвав у нього слухавку, – чуеш, жук, ти зовсiм здурiв, що ти пускаеш в ефiр? Тобi наша краiна чимось не подобаеться? Їдь на хуй в iншу. Що ти вибачаешся, що ти пояснюеш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього грошi платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж вiн грошi бере? Сам платить за програму? Так закрий ii, твою мать. Не можеш? Я тобi поможу, чудо. Все, через мiсяць цього Лютого нiкуди на роботу не вiзьмуть, буде вулицi мести. Блядь, – кинув слухавку на диван, пiдiйшов до бару, налив лiкеру, випив, голосно хекнув, потiм подивився на охоронця, – Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'iбали потiм, чуеш?
– Чую. Я найду його. І що зробити?
– Придумай, – накинув пiджак на плечi i вийшов з кiмнати.
Роздiл 2 (Chapter 2)
– Чи е в мене жизненнi целi? – смiх у слухавку, потiм мовчанка. – Не, ну, таких конкретних нема.
– Скiльки тобi рокiв? – голос ведучого.
– Двадцять.
– Що ти закiнчив?
– Ха-ха, – знову цей хрипкий смiх, – школу.
– А крiм школи?
– Армiю. Да шо ти придолбався?
– А ти не пробував вступити до вузу?
– Не, в мене денег нема на платний.
– А безкоштовно?
– Ти мiй атестат вiдел? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночi по базару ящики розвожу.
– Скажи, а ти любиш свою краiну?
– Страну, яку?
– Украiну.
– А не, ну шо, нормальна страна, а шо, есть варiанти? Менi нравиться, хароша страна, незавiсiма, главне. Войни нема, хлеба хватае, хотя i подорожав. Жить можна.
– А ти б хотiв емiгрувати?
– Це тiпа за рубеж уiхати? А на фiга? Каму я там всрався? Я шо, по-iхньому панiмаю? Не. Я буду жить тут.
– Як жити?
– Да як все живуть. Не хуже других, хотя, наверно, i не лучше. Нормально жить буду. Я ж не то шо Серьога со второго под'езда, тот сколовся на хер уже. А я шо, я як все. Ну все, давай, менi надо ящики везти, обед кончився. Прiвети всiм i удачi, – гудки в слухавцi.
– З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаемо нових дзвiнкiв. Нагадаю, що в ефiрi з вами Марк Лютий i радiопрограма «Я i моя краiна». Я – це кожен з вас, а моя краiна – це 48 мiльйонiв людей, про яких ви нiчого не знаете. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.
– Дзвiнок! – Звукорежисер зробив вiдмашку, Марк поправив навушники.
– Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?
– Так.
– О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.
– Давайте без матiв, у нас прямий ефiр.
– Извини, братан, не хотел, вырвалось. Я тебе за жизнь свою рассказать хочу.
– Назвiться, будь ласка.
– Кирилл из Киева. Короче, я с торговыми точками работаю. Нормальным людям помогаю, а барыг и жлобов разных прессую. В общем, я тут мужика одного под молотки пустил. Он гад редкий, денег был должен, не отдал, смылся там в село к бабке одной, я его забил на хер.
– Ви не боiтеся казати це в ефiр? Вас чуе вся краiна.
– А нифига, мне по банану, меня все равно хер кто найдет, и даже искать никто не будет. Я б его не забил, его б менты порешили, я знаю. Я вот чего, мне пацана его жалко. Малой у того урода остался. Я хочу, шобы он нормальным пацаном вырос. Деньги хочу на его счет перевести.
– Скажiть, Кириле, ви любите свою краiну?
– А я хер на нее забил. Что она мне дала? Ствол в руки да пометку в паспорте? Я, может, учиться хотел пойти, а так по беспределу пока, еле от братвы да от ментов отбиваюсь.
– А що ви знаете про свою краiну?
– Мля, ну ты и спросил. Ну шо знаю? Ну, большая страна. Хохлов в ней много. Русских, абреков теперь, правда, тоже хватает. Жлобья из сел понаехало, ходят, воняют по городу, на языке своем собачьем базарят.
– А ти ким себе вважаеш?
– Да че я? Я нормальный пацан, не черный, не китаец, не азер там, не хачик.
– А цiлi в тебе е?
– Цели? Есть. Как без них? На Натахе жениться, квартиру купить, тачку новую, а то моей уже полгода, старая стала.
– Спасибi Кирилу з Киева, але ви, Кириле, не поспiшайте класти слухавку: для вас сюрприз. По-перше, ми обов'язково виконаемо ваше прохання й вiдкриемо благодiйний рахунок, про що всiх наших слухачiв повiдомимо, але це ще не все. Ви – десятитисячний слухач, який додзвонився на нашу програму «Я i моя краiна», i ви виграете тижневу подорож до будь-якого мiста Украiни. Квитки i проживання в готелi оплачуе наш спонсор. Ви тiльки вказуете час.
– От спасибо. Давай я через месяц поеду во Львов? Никогда там не был.
– Львiв, то й Львiв, ваше право. Кирило з Киева вирушае до Львова, де цiлий тиждень проживатиме в готелi «Жорж», у номерi люкс. Кого ви вiзьмете з собою?
– Натаху, конечно, кого же еще?
– Отже, ви з Наташею мандруете до Львова, а ми продовжуемо мандрувати Украiною й чекати на вашi дзвiнки, – гудки в ефiрi.
– Марку, – звукорежисер забiг до студii, – ти кажи одразу таким Кирилам, щоби не матюкалися в ефiрi. Це ж узагалi, я не встигаю затирати звук.
– Добре, добре, – Марк утомлено опустив голову i тер пальцями скронi.
– Давай, дзвiнок, – звукорежисер усiвся в крiсло, Марк широко розплющив очi.
– Алло, Марк Лютий в ефiрi з наступним нашем гостем, а наш гiсть…
– Юля Причепа з Донецька.
– Юля Причепа з Донецька украiнською мовою.
– А якою мовою я мала б розмовляти?
– Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють росiйською.
– А що, Донецьк – Росiя? Хiба це не така сама Украiна, як i Львiв, i Чернiвцi, i Киiв? Не треба звикати до росiйськоi мови донеччан.
– Гаразд, Юлю, переконали. Вiдтепер зафарбовуемо Донецьк у жовто-блакитнi кольори. Ви студентка?
– Так.
– І що ж ви нам розповiсте?
– Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирi. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.
– Скiльки вам рокiв?
– Яка рiзниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися – це приемно, – вона кинула слухавку.
Марк кинув навушники на стiл i довго тер пальцями очi.
Потiм подивився на Степана i махнув рукою – це означало, що вiн не пiде пити чай з усiма, а поiде у справах, щоб повернутися о шостiй i продовжити радiотрафiк.
– Марку, ти чуеш? Почекай. – Степан узяв його за руку.
– Що, Стьопо? Недовго давай: я поспiшаю.
– Коротше, мужик якийсь телефонував, вiн казав, що ти вчора в клубi якусь дiвчину зачепив, так вона його кохана, i вiн тепер тебе хоче вичислити.
– Ну, – Марк надягав куртку.
– Так ти обережно там, дивись не ходи сам пiзно. Може, з ним поговорити, з мужиком? Хлопцiв покличемо.
– Це моi проблеми, Стьопо. Вiн на АОН телефонував?
– Так.
