скачать книгу бесплатно
– Що ви, Лi, вони вас дуже любили.
– Якби ми не зустрiлись, вони були б живi.
– І дуже нещасливi. Як тi, хто втiк вiд вас.
– Тi, що втекли казали, що злякалися моеi краси.
– Що ж. Можна сказати й так. Ви справдi дуже вродлива, Лi.
– Ви гадаете, що моя краса вбивча?
– Викиньте це з голови, мiс. Вони всi помилялися. Їм здавалося, що познайомившись з вами, вони втечуть вiд усiх залежностей i умовностей i отримають повну свободу в роботi, в коханнi, в дружбi. Але повна свобода – це повне нiщо. Вiдсутнiсть бажань i почуттiв. Дехто називае це апатiею. Але насправдi це нiрвана. Істина так шокувала iх, що вони тiкали. Нiхто з них нiколи по-справжньому не хотiв бути вiльним. Вони шукали не вас, а свою нову залежнiсть. А за вашим iм’ям лише приховували своi лiнощi i небажання працювати над собою. Хтось думав, що свобода – це наркотики. А потiм – позбутися наркотичноi залежностi. Нiхто з них нiколи не знав, що таке справжня свобода. Нiчого. Їм буде даровано iнше життя i можливiсть зрозумiти.
– І Нек теж?
– Нек? Вiн завжди керувався своiми переконаннями. Вiн вирiшив, що вповноважений засуджувати зло – теракти, вiйни, смертi. Вiн намагався викорiнити ненависть, не збагнувши, щойно вона зникне – щезне i сам свiт. Такою була його залежнiсть. Я знаю, ви подiляли його погляди, Лi, але добро не завжди добро, а зло iнколи виправдане.
– ??
– Наприклад, коли автомобiль збивае юнака, який у майбутньому став би кiлером, вiн рятуе вiд травм його психiку, хоча i перетворюе його на фiзичного калiку…
Коли довго фокусуеш погляд на заснiженiй шапцi гiр, здаеться, вона зовсiм поруч. Але це омана, викривлене зображення дiйсностi на хвору сiткiвку ока.
Насправдi до пiднiжжя з десяток кiлометрiв. Коли ж наближаешся, гора вiддаляеться. Радарус рухома гора, скiльки не йди до неi, однак не досягнеш схилу. Про феномен Радарусу багато написано у всесвiтнiй географii. Дехто гадае, що саме це скляна гора – резиденцiя Бога, запорошена зверху снiгом. Проте, тобi зручнiше думати, що це витвiр Ілюзiонiстiв. Яка-небудь комп’ютерна графiка, вiзуальна реальнiсть якоi створюеться грою свiтла й тiней.
З висоти пташиного польоту Радарус розгледiти неможливо, але коли потрапляеш на материк – присутнiсть гори стае очевидною. Якщо дивитися на Радарус по черзi – то правим то лiвим оком – контури ii розмиваються, а потiм майже стираються. Це нагадуе намальовану аквареллю картину, що потрапила пiд дощ. За мить вибудуваний за конкретними законами i правилами свiт, перетворюеться на хаос. І тепер в абстракцii розмитих фарб, кожен бачить витвiр власноi уяви; те, що малюють його фантазiя i спогади. Адже спогади завжди впливають на уяву, навiть якщо ви iх призабули… Барви спливають з картини i вливаються в життя.
Кiлька раз Людина в масцi намагався говорити з Гаврилом про Радарус. Але скiльки б контролер не фокусував погляд на шапцi гiр i не закривав поперемiнно очi – нiчого не бачив, або не зiзнавався. Гаврило казав, що добряче пiдслiпуватий i тому, з якого кута не гляне на гору, не бачить нiчого крiм… Гори.
Гаврило фанатично вiрить, що в Радарусi живе Мардук, а все, що ввижаеться Людинi в масцi, його лякае i вiн хреститься. Що ж, хай собi. Напевно через фанатизм, а не через пiдслiпуватiсть Гаврило не помiчае, що гора несправжня, не зважаючи на ii вiзуальну матерiальнiсть.
Якось Людина в масцi спробував заговорити з Гаврилом про те, що бачили на верхiвцi гори двое його попередникiв – ув’ язненi федеративний терорист Маурикiй i хакер Сiзiф. Гаврило усiляко вiдкараскувався вiд цiеi теми, але зрештою розколовся:
– Тi двое як i ти вважали гору нереальною. – мовив вiн пошепки i перехрестився. – Скажи, будь ласкавий, що може бути справжнiшим вiд Мардука? Може ти, якого вiн створив? Ви всi трое божевiльнi, хоча вам i вiдомi закони фiзики, алхiмii, генноi iнженерii i електронного потоку iнформацii. Але трапляються i розумнi божевiльнi. Ти думаеш, якщо начитався усiляких книжок, то став крутiшим за Мардука? А ти створи такий свiт як вiн, здiйсни такий справедливий суд як вiн.
Ну, щодо справедливостi його суду, Людина в масцi з Гаврилом посперечався б. Наприклад, була б його воля, затiйники свiтових вiйн поплатилися б за злочини ще за життя…
– Материк вiчноi мерзлоти вас звiв з глузду. Що бачили тi двое, питаеш? Та що вони могли бачити? Сiзiфу ввижався на горi якийсь його ворог. Вiн бився з ним за правилами дзюдо, карате, кун фу. Вiн постiйно перемагав противника, а той знову пiдводився i все починалося спочатку. А Маурiкiй бачив савану. Вiн казав, що на вершечку гори сновигають леопарди, зебри i носороги. Ще вiн бачив жирафу. Хiба не безглуздя на заснiженiй горi бачити звiрiв з савани?
Гаврило замовк. Людина в масцi дослухався до свого внутрiшнього голосу: «Нi, це не безглуздя. Хiба ти бачиш не те саме? Маурiкiй бачив савану, тому що вона лишила найяскравiший вiдблиск у його пам’ятi. Так як в твоiй Анаконда, котра вжалила тебе в Африцi, коли ти був хранителем храму, так як яструб, що виклював тобi око, коли ти був росiйським мисливцем, i як ягуар, що роздер твою сiм’ю в одному з в’етнамських зоопаркiв – ось чому ти бачиш саме iх. І ти поволi починаеш усвiдомлюеш неможливiсть i абсурднiсть того, що бачиш, точнiше того, що змушуе тебе бачити твiй страх. Як?
Як може Анаконда, для якоi температура нижче 29 градусiв смертельна, витримувати такi морози? Чому вона не ворушиться? А яструб? Чому його очi нерухомо синi? Ти десь бачив такi очi?… Колись у порту на тебе так дивився незнайомець крiзь окуляри. Як же можуть бути людськi очi яструбиними? Чому ти не запитав себе про все це ранiше?
Цей материк зомбуе людей.
Ти послiдовно добираеш аргументи, не впускаеш в душу нi крихти сумнiву, i контури тварин тануть i розмиваються, як акварельнi малюнки пiд дощем. Тепер ти бачиш усю недосконалiсть форм яструба – його недбало загострений дзьоб i пiр’я, мов у обскубаного горобця. В Анаконди хвiст чи недомальований, чи вона ховае його у снiг. А ягуар? Як же бути з ягуаром? Вiн помiтно зменшився i мружиться i вже бiльше не нагадуе грiзну iстоту».
– Треба щоб ти вiрив у мене, – каже вiн тобi.
– Кому треба?
– Але ж я страшний. Ти повинен мене боятися. Якщо ти наблизишся, я розiрву тебе.
Ти смiешся, закинувши голову. Пiд цим кутом ягуар видаеться зовсiм крихiтним.
Ти бiльше не вiриш у нього, як i в справжнiсть того, що бачиш.
Адже ти лiтаеш швидше за вiтер, твоi руки мiцнiшi за сталь, а погляд запалюе вогнi. Все що ти бачиш – лище комп’ютерна графiка.
– Людино в масцi?! – здивовано вигукнув крихiтний Ягуар вустами свого проектанта i невпевнено додав, – повернись назад.
– Аякже, аж бiгом.
Тепер вони впiзнали тебе, свого господаря, який витворив iх у власнiй уявi i надiлив грiзними рисами, тебе, без якого не iснувало б iх. Тепер ти вирiс удесятеро, а ягуар, ягурчик, ягуаронько перетворився на крихiтну iстоту на батарейках. Ти дивишся на них мов юнак, який на горищi бабусиноi хати випадково знайшов iграшки, якими бавився в далекому дитинствi. Колись вони здавались тобi великими i страшними, колись… Вони дивляться на тебе нерухомим скляними очима, не мигаючи. Хто влаштував весь цей ляльковий театр?
