скачать книгу бесплатно
– А вiд кольорiв?
Пабло мовчав. Лi чекала.
Вiн заперечно похитав головою. Вона зiтхнула.
– Я багато мандрую, але ще не зустрiла жодноi вiльноi людини.
– Свобода завжди умовна.
– А потiм вона почала танути у повiтрi, – розповiдав Жак. – Спершу я думав, що це менi привидiлося, але вона стала зовсiм прозорою i зникла.
Тi, що слухали iсторiю зашумiли.
– Схоже це справдi була, Лi…
– Та вигадуе вiн усе.
– Іч, фантазер.
– Хiба не бачиш, перебрав хлопець трiшки.
– А ходiмо попитаемо Пабло…
3. Дивний гiсть
Якби котресь iз ваших життiв минуло в Туманному Альбiонi, ви б навчились цiнувати кожен сонячний день. Золотi i срiбнi краплi падали на охайно пiдстрижену траву англiйських газонiв. Взагалi всi англiйцi люди охайнi i пунктуальнi.
Контора мiстера Нека працюе з 10-оi до 17-оi мiнус двогодинна перерва з 13-оi до 15-оi. Його автомобiль часто буксуе у розм’яклiй вiд дощу землi десь посеред фермерського господарства, яке вiн провiдуе по дорозi на роботу. Тодi хазяiн залишае авто серед калюжi до вечора i рушае у контору пiшки, забруднючи дорогою високi гумовi чоботи. Мокра земля чавкае пiд ногами, iз болота вистрибують жаби подивитися хто iде…
По правдi кажучи, до контори можна доiхати i на Трiстанi, але пiсля прогулянок пiд дощем кiнь довгенько чхае. Ще простiше дiйти пiшки. Та мiстер Нек не з тих, хто вибирае найлегший шлях.
Його контора – не центральний офiс бензозаправок Пiвнiчноi Англii, не фабрика по виготовленню вiвсянки i не лавка, де торгують снами. Це звичайна мерiя мiстечка Холiхед, керувати яким йому випала нагода у цьому життi. Загалом, до контори можна й не ходити. У Холiхедi усi працюють фермерами i справами державними та мiсцевими не переймаються. Втiм, Нек, як i всi його земляки, людина принципова i на роботу приходить вчасно.
Обiдня перерва у його родинi пахне вiвсяними пластiвцями i шоколадом…
Людина за життя розкривае своi можливостi лише на 10 вiдсоткiв. Так могло бути i з мiстером Неком. Але все змiнили два дзвiнка в дуже охайнi дверi. Голос його дружини сповiстив, що прийшла людина «у справi».
Халепа. І в обiдню перерву не дадуть вiдпочити. Нек пiдвiвся, пiшов до дверей…
Досить було одного погляду, аби зрозумiти, що прийшла не людина.
Тiнi за ним грали три сонати для просвiтлених, не порушуючи гармонii жодного з музичних творiв. Його плащ до самоi шиi переливався сiмома смугами: червоною, помаранчевою, жовтою, зеленою, синьою, блакитною, фiолетовою. Смуги то змiшувались, то змiнювали свою послiдовнiсть, як пролитий бензин пiд сонцем. В кризовi моменти пам’ять повертаеться за лiченi хвилини i Нек збагнув хто перед ним.
– Голуба Ледi чекатиме на вас сьогоднi опiвночi, – змовницьки пiдморгнув гiсть i вклав мiстеру Неку в долоню невеличкий круглий предмет. Це був бейжик. – Дорогу пам’ятаете?
Вiн пам’ятав.
– Як ви знайшли?…
– О, бувало й складнiше.
Гiсть чемно вiдкланявся, потьмянiв i розтанув у повiтрi.
Вiн сказав: бувало й складнiше. Отже, вiн запрошений не один. Де ще можуть знаходитись Вони? Та де завгодно.
Вiн приходить через дверi мiж двома свiтами. Цi дверi з’являються, коли сонце зустрiчаеться з дощем, тому iм’я його Веселка i вiн найшвидший посланець Голубоi Ледi. Його прихiд завжди знаменуе випробування. У Ледi е тисячi крилатих посланцiв, якi лiтають швидше вiтрiв, проходять крiзь стiни, розчиняються у повiтрi i водi, не горять у полум’i. Але якщо приходить Веселка, зустрiч буде тривалою, i не гарантуе повернення. Хоча, надiя все ж лишаеться.
4. Серед моря iмен
Дощ, дощ, дощ… Чому планета плаче? Щоб дiстатись в Голубу залу потрiбно багато води. Отже, iснуе чимала ймовiрнiсть, що там, де сьогоднi ллеться дощ, готуються до фуршету у Голубоi Ледi. Для перемiщення у просторi також можна скористатися морем. Але це привiлей Дельфiна. Якщо не знаете, яке море вiн обере, краще не ризикувати. Двох вода не перемiстить.
Нек творив заклинаннями дощ. Цей дощ грав чарiвнi вальси i сонати. Опiвночi музика стане магiчною i здатною перемiстити його в будь-який куточок всесвiту.
Дощ лле безперервно. Звiдки знати, де вiн штучний, де справжнiй?
Коли крапля на великiй швидкостi мчить в океан, найкраще розумiеш, що таке спорiдненiсть. Крапля падае довго. Часу достатньо, щоб збагнути, що вона частина монолiту води, що ii бiльше не буде, та з’явиться безлiч iнших, якi складатимуться з неi. Але i вони зникнуть, i вiчним буде тiльки океан, який впiймае в своi обiйми кожну краплю, що хлюпнеться в нього.
Лайнери, люди на човнах, риба, пiщанi i кам’янистi береги – все це колись було краплями i стане краплями, щоб впасти в безмежний океан життя.
Нек плюснувся у воду, прочитав заклинання i набув звичних форм. Вiн пройшов контроль на кислотнiсть, на вмiст в органiзмi бактерiй та радiацii, вибрав собi нове iм’я i поплив до резиденцii Голубоi Ледi.
Здаля ii апартаменти нагадують широко розчахнуту пащу морськоi кiшки. Колись йому, Неку, – а тепер Людинi в масцi довелось змагатись не на життя з таким хижаком. Та вже з пiвсотню рокiв вони не зустрiчаються в морських глибинах. Схоже, що той звiр був останнiм.
Навiщо Ледi придумала таку форму своему помешканню: щоб вiдлякувати небажаних гостей, чи щоб iсторiя не забула зовнiшнiсть морськоi кiшки, нiхто нiколи не дiзнаеться. Проте, це завжди було темою для балачок серед просвiтлених.
Бiльшiсть гадае, що кiшку збудували за порадою психологiв. Навiть коли вдесяте пiдпливаеш до апартаментiв, першi кiлька секунд кожного проймае холод, хоча нiхто в цьому i не зiзнаеться. Вогники двох червоних очей у голубому просторi легенько посмикуються, а з пащi капае вода. Оволодiти емоцiями вдаеться швидко. Дехто потiм навiть посмiхаеться. Мовляв, оригiнальна лякачка, а, втiм, першi кiлька секунд були i iх не забудеш. Чим ближче наближаешся до пащi-входу в апартаменти, iлюзiя, що поруч з тобою морський хижак слабшае i скоро зовсiм зникае. Бейжик пропускае запрошених до голубоi зали, попискуючи.
Довга голуба зала залита блакитним свiтлом. У свiтлi плавае морський пил i рiзнi види риб зiштовхуються одна з одною. Посеред кiмнати круглi тацi з морськими стравами. Медуза та Дельфiн вже прибули. Вони лишили собi старi маски.
Гостi вешталися мiж довгих зелених водоростей, провадили неспiшну бесiду. Скидалось на те, що вони когось чекали. Дуже може бути, що цей хтось – Людина в масцi.
Музика грала майже нечутно, вона гармонiйно доповнювала стиль розмови запрошених i дизайну кiмнати. Спершу навiть здалося, що це плескiт води фонтанiв-дерев i спiв морських риб, що гойдаються на вiтах. Але вона линула з далекого кутка i розливалась по всiй кiмнатi.
Людина в масцi помiтив свого старого приятеля Слiпого Лiру. Вiн не змiнився вiдтодi як вони востанне розмовляли: тiльки довге срiбне волосся i борода стали ще довшими, а колись карi очi – ще зеленiшими. Лiра грав на хвилях i кожна хвилька видавала новий м’який звук не схожий на всi попереднi.
Колись Слiпий Лiра був навiгатором японського корабля. Вiн проплив усi iснуючi моря i океани i знав багато морських пригод. Життя Лiра обiрвав шторм в Індiйському океанi. Коли вiн опинився на днi, то зiграв на хвилях довгу оду вдячностi Правителю морського царства за те, що по смертi отримав можливiсть поглянути на пiдводний свiт, де ростуть кораловi рифи, розважаються найрозумнiшi дельфiни i кожен ранок розчiсуе оливкове волосся прекрасна донька Посейдона. Тоi митi Голуба Ледi якраз пiд’iхала на морському конику оглянути новий затонулий корабель i почула музику японського навiгатора. Вона забрала затонулого моряка у своi апартаменти, щоб вiн вiчно грав пiд зеленими фонтанами-деревами.
Зiбрання не вiдзначалося оригiнальнiстю: нiчого не провiщало несподiванок. Але в останньому завданнi вони втратили Йога, коли той намагався перемонтувати Колесо Енергii. Тодi вони спробували покласти край зухвальству енергетичних потокiв i пiдпорядкувати iх конкретному закону, який спрямував би енергiю на зародження добрих i справедливих задумiв.
Для цього Йог розробив програму, яка мусила надати енергетичним потокам i добрим намiрам протилежнi заряди. Програма мала утворити мiж ними взаемне тяжiння. Та щойно Йог почав запуск свого шедевру – Колесо захопило його, прокрутило кiлька раз на очах Нека, Медузи i Дельфiна i зникло у пiвнiчно-схiдному напрямку.
Людина в масцi струсив iз плаща на пiдлогу останнi краплi. Краплi впали i забринiли. Потiм було стримане коротке привiтання.
– Вiдтодi як ми зустрiчались востанне ти жодного разу не зв’язався нi з ким, – почала Медуза. – Ми кiлька раз намагалися вийти на контакт, але ти не вiдповiдав. Ми думали з тобою щось скоiлось.
– Я був надто заклопотаний однiею важливою справою.
Вiн збрехав. На його пам’ятi не було жодноi спроби контакту – нi вiкон, нi снiв. Очевидно хтось свiдомо вiдключав його пам’ять.
– Ми не могли ухвалювати рiшення без тебе, – додала Медуза. – Адже в тебе право вето.
– Чудово. Що за рiшення?
Медуза перезирнулася з Дельфiном.
– Ледi нас покликала, щоб провести екстрене засiдання Асамблеi. Ми самi поки що мало знаемо.
– Плiткують, що у Галактицi завiвся космiчний пiрат, – шепнув Дельфiн.
– На котру годину заплановане засiдання? – Людина в масцi поглянув на годинник. У мене увечерi важлива зустрiч.
– Це пов’язано з музикою? – запитала Медуза. – Ти здаеться складаеш ноктюрни?
Вiн обережно глянув на Медузу. Чи не намагаеться вона вдати, що знае найменше про його останне життя? Якщо вони його розшукали, то iм все уже вiдомо. З нею треба бути насторожi. Втiм, як i з Дельфiном.
Вiн спробував перевести розмову на iнше:
– Йог не намагався вийти на контакт з кимсь iз вас пiсля iсторii з Колесом?
Вони похитали головами.
– Схоже, йому не вдалося врятуватися.
Людина в масцi кивнув. Зустрiч мала початися за чверть години.
– Дивну маску ти собi обрав цього разу, – сказав Лiра Людинi в масцi, перебираючи бiлими пальцями хвилi.
– Бачиш, Лiро, для мене самого загадка, до яких сил себе вiднести – до лiвих чи правих. Тому яку б маску не вдягнув, вона на вiдповiдатиме моiй сутностi.
– У кожному з нас е добре i лихе. Важливо, що переважае. Якби тобi довелося розчавити мураху, ти мав би збудувати мурашник, – мовив Лiра.
Людина в масцi посмiхнувся:
– Менi доводилося чавити не лише мурах. І не з власного бажання. Мене вистежували, я захищався…
– Вбивство пiд час захисту не вбивство.
– А приречений однак помре, бо закiнчилось його земне життя, – продовжив Людина в масцi. – Я знаю. Що у вас тут нового?
– Глухомань… – зiтхнув Лiра. – великi кораблi давно не тонуть. Так, iнколи маленькi човники з одним-двома рибалками. Флотилiя Голубоi Ледi вiдчутно порiдiла. Лише вчора через розпад ядерного палива розвалились 4 пiдводнi човни i 2 шхуни.
Лiра заграв голоснiше. Людина в Масцi притулився до рожевого фонтану, вода якого пахла розмарином i прикрив очi…
– Тут, до речi, недавно була Лi, – сказав Лiра, не припиняючи гру…
Людина в масцi уважно глянув на нього.
– Вона розмовляла з тобою? Давно?
– Рокiв зо два тому. Ти що iй грошi винен?
– Ти про що?
– Ну, – протягнув Лiра, – людина може бути такою злою на когось тiльки, якщо iй виннi багато грошей.
– Я не… – Людина в масцi обхопив голову руками.
Довга простора зала. Ледi сидить у м’якому крiслi кольору бiрюзи, лускае фiсташки, п’е голубу воду з бульбашками i час вiд часу хитае маленькою нiжкою, взутою у розшитий дiамантами черевичок. Цього разу ii розкiшне смарагдове волосся зiбране у хвiст. Вона не поспiшае починати розмову. Здаеться обмiрковуе, що сказати. У неi право першого голосу. Ледi незворушна i байдужа, саме така, якою мае бути Істина, сестра Свободи.
– Ви знаете чому вас викликали у цю кiмнату?
Питання, очевидно, риторичне.
Втiм, вони вiдповiли:
– Нi, Ледi.
– Всесвiт у небезпецi. У ньому з’явилися космiчнi пiрати. Ви згоднi захищати ваш Всесвiт?
– Наш Всесвiт. – поправив Людина в масцi.
Посмiшка ледь торкнулась ii тонких губ.
«Нi» – не вимовив жоден iз запрошених.
– У нас з Тадом е певнi пiдозри. З диску ви дiзнаетесь як вiдбулися три вбивства в нашому Всесвiтi. Застерiгаю – це не iмiтацiя, а запис реальних подiй. Отож, почнемо.
5. Три смертi, якi сколихнули свiт
Старi свiти не зникають безслiдно. Вони продовжують свое iснування, але поза свiдомiстю iх автора. Вони мов неприкаянi ширяють у чорних дiрках Галактик, додаючи хаосу заплутаному простру. Якщо такий блукаючий свiт трапиться вам на шляху, коли будете мандрувати мiжгалактичним коридором, лiпше оминiть його. Собi безпечнiше. Такi настанови дають на кожному зоредромi, перш нiж здати в оренду лiтаючу яхту, шхуну чи зорехiд. Проте, не усi iх дотримуються. Інколи через цiкавiсть мандрiвник пiдлiтае занадто близько до забороненого об’екту, а той засмоктуе його у своi тенета. Зазвичай повернутись неможливо.
Блукаючому свiту для iснування постiйно потрiбна нова енергiя, тому вiн i поглинае усе, що наближаеться до нього на видиму вiдстань. Так чинить бiльшiсть свiтiв. Втiм, якщо вам трапиться срiбний блукалець – можете не перейматися. Це свiт волхвiв, ельфiв i просвiтлених. Тi, кому щастило погостювати у срiбному свiтi, розповiдали усiлякi дива. Втiм, сьогоднi срiбнi блукальцi – неабияка знахiдка. А от планета Несхiдного Сонця не схожа на жодну з описаних.
На планетi Несхiдного Сонця, як завжди, парило. Омега сидiв у верандi перед вiкном, яке нiколи не прочинялось i дивився на кактусовi насадження, що простягались довкола на кiлька сотень кiлометрiв. Голову його прикривав трикутний капелюх з газетного паперу кiлькастолiтньоi давнини. Вiн нi про що не думав.
– Напевно Мардук вiд нас вiдвернувся, – раптом сказала Даяна Роуз, потушивши в попiльничцi цигарку.
– Ти знову починаеш! Ще 2 тисячi рокiв тому Аркс iз Скари методом експериментальноi фiзики довiв, що нiякого Мардука не iснуе. Мiльйони рокiв жрицi нас дурили цим мiфiчним персонажем i до того ж так вправно, що навiть такi кити науки як Парфагор, Медалев i Моносов ходили до Жовтого палацу аби вiдсвяткувати день народження придуманоi iстоти, – вiдповiв Омега.
– Хотiла б я поговорити з Арксом, – зiтхнула Даяна. – Я впевнена, що його тортурами примусили зректися вiри в Мардука.
– Ти з ним уже не поговориш, вiн пiвгодини не дожив до початку вiчностi.
– Прикро… Я пам’ятаю, коли я ходила до школи, моя бабуся частенько навiдувалась до Жовтого Палацу i просила у Мардука – то сонця, то дощу. І все – отримувала, – Даяна додала в каву вершкiв i вiдставила фiлiжанку на пiдвiконня.
– Даяно, ти не можеш цього пам’ятати. Тобi вже стiльки рокiв, що ти не можеш цього пам’ятати.
– Еге ж, скiльки рокiв! Ти й не знаеш, що доки ми не загубили час, нагадувати жiнцi про ii вiк було вульгарно.
