скачать книгу бесплатно
Cьоме пророцтво Семiрамiди
Марина Варич
Життя в галактицi Чумацький Шлях невпiзнанно змiнилося. Воно минае у свiтi тiней, безсмертних, вiдьом i ропух. Подорожi до далеких планет стали такими ж звичними, як поiздка на метро, спiлкування з померлими – все одно що розмова по скайпу. Та попри це людство так i не знайшло вiдповiдi на питання: хто нас створив? Чи iснуе штучний розум в сусiднiх галактиках? Як змiнити минуле i передбачити майбутне? У пошуках вiдповiдi на цi питання героi повiстей та оповiдань долають сотнi свiтлових рокiв, проходять крiзь невидимi дверi в просторi, поринають у глибини свiдомостi. В цих мандрах вони зустрiчають небезпечних космiчних кiллерiв, Фатальну Вiдьму i Вовка-телезiрку…. Чи вдасться землянам з майбутнього знайти вiдповiдi на питання, якi здавна хвилюють людство, чи вони так i залишаться загадкою, яка вабитиме все нових i нових шукачiв iстини?
Марина Варич
Cьоме пророцтво Семiрамiди
Повiстi, оповiдання
Маска для Мардука
1. Три твоi сни
– Куди б ти не йшов i якою б довгою не була дорога, ти все-одно прийдеш до одного.
– До чого?
– До iстини…
…Вузлик висить над письмовим столом. Вiн припадае пилом, його обдувае вiтер. Пiд сонцем вiн здаеться помаранчевим, пiд мiсяцем буряковим, а насправдi – пурпуровий. Вузлик шовковий. Коли i хто зав’язав його, щоб ти згадав…
Згадав що?
Сонце, порт, гавань, лайнери, люди…
Нi, не так. Треба вихопити щось конкретне з-помiж цих образiв i вiд цього вiдштовхуватись.
…Люди, обличчя людей в порту, чоловiчi, жiночi, дитячi обличчя. Валiзи, бейсболки, окуляри. Незнайомець в сонячних окулярах впритул дивиться на тебе. Хто вiн?
Незнайомець вiдвертаеться i стрiмко йде геть. Можливо це шлях до розв’язки вузлика. Не можна його втрачати… Незнайомець поспiшае, похапцем озираеться, майже бiжить i губиться у натовпi. На тебе мчить гарячий вiд сонця i сп’янiлий вiд пива натовп. Вiн штовхае тебе у напрямку, в якому рухаеться сам. Це не твiй шлях i ти не обирав його…
Очi. На що можуть бути схожi очi? На море?
Море, гавань, кораблi, люди… Нi, це вже було.
Ти торкаешся пальцями повiк, проводиш ними вiд скронь до пiдборiддя. Ти мусиш згадати. Інакше не матимеш спокою до самоi смертi. Твоя дружина цитуе Делаланда: «Як божевiльний вважае себе Богом, так ми думаемо, що смертнi».
Тобi байдуже. Ти повинен згадати. Ти вiдчуваеш, що вiд цього залежить доля Асамблеi… Ось вiн – шлях в iнший свiт.
Асамблея, злiтна смуга, три зорельоти.
3, 2, 1. Чому три?… Нi, щось тут не так. Треба спробувати iнакше. З чим асоцiюеться асамблея? ООН, Рада безпеки, вiйна, вiйни… Зачекай. Спробуй мiркувати iнакше, вiдiйди вiд звичних стереотипiв, забудь про закони i забобони цього свiту. Думай, вiдповiдь лежить на поверхнi. Легенi наповнюються солоним морським повiтрям, амфiбiя, медузи, море… І знову море…
Ти ходиш вздовж пiщаного берега, хвилi лоскочуть слiди твоiх п’ят. Хвилi змивають слiди твоiх п’ят.
…Море гратиме грайливо,
Затремтить i здiйме хвилю,
Хлюпне талою водою,
Розiллеться над тобою…
… Звiдки це? Звiдки це i що там далi?!
Тепер, коли ти сидиш серед порожньоi зали i споглядаеш насадження лотосiв, якi ростуть так щiльно, що вода пiд ними не проглядае, те, що вiдбулося за останнi 448 годин здаеться фантастичним сном.
Поруч з тобою маска. Маска людського обличчя. Добряче пом’ята, вона вже почала обростати першими легендами. Настане час i ii закриють у скляний склеп i вiдiшлють до музею. Ти прийдеш поглянути на неi разом з iншими i не впiзнаеш. Про неi напишуть у Писаннi i ти прочитаеш та не згадаеш.
Птахи, пролiтаючи над твоiм палацом, спiвають оду складену якимось писакою. У пiднiжжя скляноi гори проходить гурт людей, вiтаючи тебе з
iнавгурацiею. І ти дивуешся, що зовсiм недавно був одним з них. Дивуешся, що iм завжди потрiбно вiрити у якусь вигадку. А хiба тобi, нi? І що буде, якщо ти повiдаеш iм iстину?
Не треба поспiшати. Кожен прийде до неi сам. Своiм шляхом.
– Чого ви чекаете? – запитали з iншого кiнця кiмнати, довгоi i темноi.
– Нагороди, Ледi.
Вiдповiдь прозвучала не одразу.
– Що ж, ви маете право ii вимагати. Завдання загрожувало вашому життю i могло змiнити перебiг iсторii… Так чого ви жадаете: Раю чи Свiту iлюзiй?
– Я хочу повернутися на Землю, Ледi.
Пауза ставала гнiтючою. За скляною стiною йшов дощ i звук кожноi краплi лунко вiддавався у мозку. Нарештi голос вiдповiв.
– Пропоную вам переглянути ваше бажання.
– Я хочу повернутися на Землю, Ледi.
– Чи знаете ви, що тоi Землi, яку пам’ятаете бiльше не iснуе.
– Так, Ледi.
Дощ заграв голоснiше. Тепер його мелодiю вже не переривали нiчнi голоси.
Кап.
Кап…
Остання крапля розтанула у повiтрi, не допавши. Коли ваш сон раптово обриваеться, знайте, що десь не договорили i не дожили люди, що хтось не встиг виконати завдання важливi i не надто. Героi снiв живi, незалежно вiд того чи ви в них вiрите. Не забувайте про це нiколи. Це едине, що ви можете для них зробити.
2. Будь-яка свобода – умовнiсть
У невеличкiй кав’ярнi у Франсиско на Монмартрi людно i гамiрно. Грае саксофон, його нiхто не слухае, заходять i виходять люди, впускаючи у дверi тепле лiтне повiтря.
– Алiсо, ще пива усiм. І хазяiну теж. Я пригощаю, – гукнув Жак молодiй офiцiантцi.
– Жаку, а з якоi нагоди вечiрка? Ти що женишся? – запитав Карлик, давнiй приятель хлопця, який пригощав усiх пивом.
– А йди до бiса зi своiми жартами. – розлютився Жак. – Я сьогоднi познайомився iз самою Лi.
– Та ну?
– Та бреше вiн усе. – озвався кремезний чолов’яга, що стояв бiля стiйки.
– Провалитись менi на цьому мiсцi, коли брешу, – образився Жак. – Я говорив з нею, як з тобою зараз.
Присутнi подiлилися на тих, якi повiрили Жаку i тих, що нi:
– Що iй робити в нашому кварталi?
– А як вона тепер виглядае? Кажуть пiсля пластичноi операцii дуже змiнилась?
– Дуже худа i дуже руда, – промовив Жак, задоволений з того, що його слухають, – а очi, як трава на газонi Франсиско.
Хтось висунувся у вiкно глянути на траву. Хтось припустив, що це контактнi лiнзи.
– Я йшов на змiну, по дорозi зазирнув до Франсиско на каву з вершками. – розповiдав Жак. – Дивлюсь, сидить вона…
… Вона сидiла на вiдкритiй терасi i пила мiнералку з бульбашками. Цього разу у неi було довге руде волосся i бездоннi зеленi очi. Жак вмостився напроти («Дозволите?»), хоча поруч були усi столики вiльнi. Вона вiдповiла ствердно, з акцентом.
– Ви не француженка, мiс, – констатував Жак.
Вона дивилась на нього, не моргаючи.
– Хоча ви й розумiете французьку, але у вас англiйський акцент. І ваша зовнiшнiсть… Ви напевно з Пiвнiчноi Британii чи Шотландii.
– Можна сказати й так. Колись я жила там.
– В Британii найчарiвнiшi жiнки у свiтi. Ви в Парижi у справах, чи вiдпочиваете?
– І те, й iнше. Я подорожую, – вона усмiхнулася.
– Так ви мандрiвниця! Я можу показати вам мiсто. Бульвар Клiшi, Собор Паризькоi Богоматерi…
– Цiль моеi подорожi, – почала незнайомка з точнiсiнько таким акцентом, як i на початку, але цiеi митi вiдносну тишу порушили кiлька пострiлiв.
– Вiйна? – звела вона брови.
– Нi, що ви, мiс, це один дурень так вiтаеться iз своiми сусiдами. Може вам ще щось замовити?
– Вiн глухий?
– Хто, вiн? Дурень? Нi, вiн художник. Живе в кораблi-мийцi, он там, – Жак непевно махнув рукою праворуч.
– Навiщо вiн це робить?
– Що?
– Стрiляе.
– Чорти його знають. – Жак стенув плечами. – Колись я спитав його про це, вiн сказав, що вiльна людина i робитиме все, що йому заманеться. Вiн iспанець. Іспанцi, вони всi такi.
– Менi треба з ним познайомитись, – мовила вона.
– Марна трата часу, мiс, вiн – кразi…
– Як це?
– Крейзi, – Жак винувато усмiхнувся. – Здаеться, так кажуть англiйцi. Коротше, не сповна розуму. – Жак покрутив пальцем бiля скронi.
– Все одно менi треба з ним побалакати. Я люблю мистецтво.
Жак знову стенув плечима.
– Це не малярство, а карикатура. Малюе якiсь трикутники, кубики, ромбики, а потiм каже: «Тут намальованi три жiнки». Крейзi. Я вас можу провести до нього. Але потiм не кажiть, що я не попереджав. Вiн не надто гостинний…
– Пабле, – прокричав Жак з порогу, – Я до тебе гостю привiв. Мiс любить мистецтво i хоче познайомитись з твоею писаниною. – Гей, Пабле, ти вдома? От бiсовий порiг, – вилаявся Жак i потер вдарену ногу.
Посеред кiмнати сидiв худорлявий чоловiк i водив вугiллям по мольберту. Вiн озирнувся лише на мить i знову вiдвернувся до картини.
– Ти б намалював мiй портрет? – запитала вона.
Вiн кiлька секунд дивився на неi, потiм похитав головою i продовжив малювати.
– Чому нi?
– Мiй колiр рожевий, а твiй помаранчевий. Я не малюватиму тебе, – вiдповiв художник.
– Я ж казав, що вiн крейзi. – втрутився Жак.
– Я б гарно заплатила.
– А я малюю лише те, що менi заманеться.
– Ти вважаеш себе зовсiм вiльним? Вiльним вiд усього? – запитала вона.
Якийсь час вiн мовчав.
– Моя свобода – моi картини. Ну i що з того, що кожен в них бачить рiзне? Я ж бо знаю, що на них. Ось картина три жiнки, а, можливо вона тут одна, а то й бiльше. Я малюю вночi, а сплю вдень. Вiтаю друзiв вистрiлом з револьвера…
– Ти так само легко як i вiд грошей вiдмовишся вiд корабля-мийки i свого iменi? – запитала Лi.
Художник вдоволено усмiхнувся.
– А вiд своiх картин?
– Атож.
