скачать книгу бесплатно
Людина в масцi перевiв погляд на Дельфiна. Той дрiмав i позiхав. Вiн штурхнув його в бiк. Не спати, бо тобi може приснитися заборонений об’ект.
Дельфiн потягнувся. Думка, яка прийшла в його мозок зелена. Вона пахне травою, обвивае голову чiпко, нiби кiльця Сатурна.
Людина в масцi несвiдомо приеднуеться до цiеi думки. Кiльця розповзаються i захоплюють в себе i його мозок.
Слухай, думай, дивись. Тепер Дельфiн думае про кубик-рубик. Вони з Людиною в масцi крутять його в уявi. Синiй квадрат до зеленого вгору… Знову зелений – убiк i вгору. Тепер синiй вниз до синiх, а бiлий вправо, нi, там зеленi. Назад. Знову зелений.
Тепер до розкладання кубика приеднуеться ще один мозок – Медузи.
Синiй, зелений, ще один квадрат.
Всi трое перевертають кубик.
Бiлi квадрати утворили красиву латинську Х.
Х?!
Хто з вас трьох подумав про це першим?
Чи Дельфiн, чи Медуза, чи ти, Людино в масцi?
Яка рiзниця!
В очах одне одного вони прочитали, що подумали одночасно.
«Коламбус» хитнуло. Людина в масцi вхопився за штурвал, але корабель знову гойднуло i його вiдкинуло вбiк. Тепер за пульт ухопилися Дельфiн i Медуза. Вони iнстинктивно натиснули клавiшу «повний вперед», iх жбурнуло вбiк i вiдлiтаючи вони, зачепили ще кiлька клавiш. Заволав сигнал «небезпека».
– Що вiдбуваеться?
– Схоже магнiтна буря?
– Пульт не працюе…
– Нас засмоктуе чорна дiрка.
«Коламбус» на шаленiй швидкостi мчав у чорну пiтьму iз безколiрним вiдливом по краю.
Крутячись на вiтрi як пiр’я, тiльки разiв у 100 швидше, туди ж летiли уламки усiляких предметiв: вирванi з корiннями дерева, пошматованi скафандри, розтрощений човен, розбитий акварiум.
Людина в масцi мiркував про пiтьму кiлька хвилин тому. Чи не вiн викликав ii своiми думками?
Втiм, забути. Не тепер.
Корабель хитало, об нього вдарився якийсь предмет.
Людина в масцi ледве дотягнувся до штурвалу i розвернув корабель на 90 градусiв. «Коламбус» загуркотiв i дуже повiльно, так, нiби його здувало, почав розвертатися. В цей момент вiн зiткнувся з чимось громiздким, посипалось скло i пролунав зойк Медузи.
Коли Людина в масцi повернувся в ii бiк – побачив як ii i Дельфiна разом з пошматованими дверми затягуе у чорну дiрку. Вiн вiдчув запаморочення, вiдвернувся до пульту i тоi ж митi на Радарi з’явилась морда ропухи.
7. Мiж iлюзiею та реальнiстю
І навiть тепер, коли ти лежиш прикутий до бетонноi брили, коли твоi зап’ястя онiмiли вiд холодних ланцюгiв так, що не вiдчуваеш рук, а очi ослiпли вiд лазерних променiв, спрямованих в зiницi твоiм найзаклятiшим ворогом – трьома ропухами з неiснуючоi краiни, навiть тепер, коли ти знаеш, що вже не знайдеш ii, бо не зможеш випручатись з цiеi хитро влаштованоi пастки, яку охороняе Ягуар, Яструб i Анаконда, а якщо навiть зможеш, то що залишилось вiд тебе – сомнамбула, слiпий калiка. Будь-хто тобi дасть вдвiчi бiльше рокiв, нiж насправдi. І навiть якщо ти якимось дивним чином потрапиш у Помаранчевий палац i зустрiнеш ii там, вона не впiзнае тебе. Та й сам ти поспiшно заберешся геть. А якби вона впiзнала… ти сказав би з ламаним акцентом «Пробачте, мiс, ви помилились». Але навiть такий розвиток подiй неможливий, бо Ягуар, Яструб i Анаконда чатують за бетонною брилою. І все-одно ти думаеш про неi…
Ти думаеш вiдтодi, коли ви зустрiлися на площi Воскреслих.
Про неi вже говорили всi. Про ii красу i екстравагантнiсть, i про те, що вона завжди самотня. Вигадували рiзне. Казали, що лiтак, на борту якого був ii чоловiк, збив меркурiанський снайпер. Іншi, що вона тричi була одружена на найбагатших людях свiту i всi трое померли вiд отруення цiанiстим калiем. Казали й iнше, буцiмто вона не ходила замiж, а до 20 рокiв жила в горах Тянь-Шаню, звiдки вперше спустилася кiлька днiв тому.
А ти просто побачив ii i тобi стало байдуже до всього, що говорили.
Вона стояла перед фонтаном i дивилась на свое вiдображення у водi. Ти пiдiйшов i збовтав воду парасолею.
– Справжня краща, мiс.
Вона повернулась i подивилась неприродно великими, кольору зелених лимонiв очима. І в них було так багато… суму.
– Чому вiд мене усi тiкають, Нек? – запитала вона дзвiнким голосом.
І тодi ти взяв ii руку i сказав:
– Я не втечу вiд тебе, Лi, нiколи.
Але ти обманув ii.
І ось тепер ти борсаешся, прикутий до цiеi брили, i навiть не знаеш, в якiй частинi свiту знаходишся.
Все, що ти запам’ятав, коли твоi очi ще бачили – чорнi гори, якi нависали над тобою з усiх сторiн i сонце, що сiдало за твою макiвку.
Отже, якщо повзти на захiд, колись таки натрапиш на Помаранчевий палац.
Втiм, можливо, тебе зумисне поклали пiд таким кутом, щоб тобi ввижались гори. Ти напружуеш руки, намагаешся розiрвати кайдани.
Ти знаеш, що перш нiж доповзеш до палацу, зустрiнешся з Анакондою, що дрiмае позаду тебе. Ця зустрiч не лишае шансiв на порятунок. Та все ж, ти спробуеш.
Правим вухом ти чуеш кроки. Недбале човгання нiг по бетону… І голос Гаврила, контролера цiеi частини землi.
– Вам не зимно?
Яка турбота!
– Дякую. Нi.
– Я повинен стежити, щоб в цiй частинi землi був лад. З вами все гаразд?
– Авжеж…Якщо можна так сказати про людину, прикуту до бетонноi брили.
– Можливо хочете попоiсти?
– Можна й поiсти. Курку iз запеченими овочами.
Гаврило винувато потупцявся.
– Такого немае, мiстере арештований.
– Тодi телятину в томатному соусi.
– М’яса немае нiякого.
– А що е?
– Є вiвсянка, шоколад… Є кава… І ще е цигарки.
– Гаразд, принесiть менi все це.
– Я вже принiс, мiстере арештований. Якщо ви дозволите, я вас погодую.
– А можна з мене ненадовго зняти кайдани, щоб я поiв сам?
– Менi шкода, але це забороняеться.
– Навiть на час обiду? Навiть одну руку?
– Нiяк не можна.
Помовчали.
– Слухайте, Гавриле, ви знаете за що мене арештували?
– Кажуть ви вбили тiнь Інспектора снiв i ще двох.
Людина в масцi вилаявся крiзь зуби.
– Я нiкого не вбивав.
Мене це не обходить, мiстере арештований.
Ще помовчали.
– Де ми знаходимось, Гавриле?
– Острiв вiчноi мерзлоти, 1400 кiлометрiв вiд найближчого населеного пункту, майже в центрi айсберга. Я повинен стежити, щоб у вас все було гаразд.
– Авжеж.
– І щоб ви не ображались, мiстере арештований. Я анiчогiсiнько проти вас не маю. Менi платять грошi за те, що я вас стережу. Я вже старий i на iншу роботу не влаштуюсь.
Робота i грошi. Грошi i робота. Вiчнi проблеми…
– Я не ображаюсь, Гавриле… У тебе е дiти?
– Дочка, мiстере арештований.
– Чим вона займаеться?
– У неi кондитерська у Рожевому Пелiканi.
– Це де?
– У сузiр’i Андромеди.
– Якщо мене колись вiдпустять, я провiдаю ii. Можливо щось переказати?
– Скажiть, що ii батько живий i здоровий.
– Гаразд, скажу.
– Дякую, мiстере арештований.
– Зарано, Гавриле.
Людина в масцi мовчав. Гаврило теж. Потiм Людина в масцi заговорив до себе: «Ти не повинен зненавидiти його. Очевидно вiн непоганий чоловiк. Йому так самiсiнько хочеться охороняти тебе, як i тобi сидiти на цiй брилi. Але що вдiеш? Це його робота.
Але вiн боягуз, а ти – нi.
Але вiн вiльний, а ти – прикутий до цього шматка бетону i руки твоi ниють. Втiм, це ще як поглянути. Ти не виконуеш чужу волю за грошi, ти не вiдрiкаешся вiд своiх переконань за папiрцi…
Ти мiг би ненавидiти його. Але ненависть викличе подвоену ненависть. У тебе i так забагато ворогiв. Лiпше заручитися його симпатiею.
Ненависть… Вона може прийти будь-якоi митi. А ти повинен ii зустрiти. Вона не запитуе чи ти пiдготувався до зустрiчi i не чекае доки вдягнеш сорочку, зав’яжеш краватку, почистиш зуби i вiдчиниш дверi. Вона без дозволу вламуеться в твое життя, вмощуеться у те крiсло, яке iй до вподоби… Лукава, лицемiрна i дуже спокуслива самозванка.
З неi починаеться помста. Зло зникне, коли зникне останнiй ненависник. В тобi немае ненавистi. Ти давно звiльнився вiд неi. В тебе е мета i кiлька варiантiв ii досягнення. Ненависть лише вiдбирае енергiю i вiддаляе мету. Так, в тебе е вороги, але ти не бажаеш iм зла. Тобi потрiбно тiльки, щоб нiхто не заважав реалiзацii твоiх планiв. Якщо ропухи шкодитимуть… що ж, доведеться iх прибрати, хоча ти цього i не прагнеш. Ти мусиш зберiгати енергiю. А ще тобi треба якомога швидше вилiкуватись i звiльнитись.
Але ненависть… Якщо коли-небудь вона зникне остаточно, що штовхатиме на героiчнi вчинки, на захист вiд злодiiв i заздрiсникiв i чи зможе справедливiсть перемогти у зоряних i мiжгалактичних вiйнах, коли ненависть щезне? Твоя вiдповiдь однозначна – так. А на героiзм пiдiйматиме любов до свободи.
Кроки ненавистi вже близькi. Вона шукатиме у тобi навiть найменшу крихту образи, щоб роздмухати ii. Поринь у медитацiю, дихай рiвно i спокiйно, звiльнися вiд усiх думок. Нехай жодна не надокучае тобi…Тепер вона дуже близько. Якщо вона схоче поговорити з тобою – не вiдповiдай. Вона чудовий оратор i прекрасно дискутуе. А ти ще заслабкий, щоб починати дебати. Колись ти викличеш ii на розмову, але не тепер. Ще не сьогоднi. Ти чуеш ii подих над своiм лiвим вухом. Але ти мав достатньо часу, щоб пiдготуватися до зустрiчi. Кiлька хвилин вона розглядае тебе своiми холодними сiрими очима. Не знайшовши в тобi злостi, йде геть. Ти чуеш як вiддаляються ii кроки, як зникають ii парфуми. Цього разу вона програла.
Але вона неодмiнно повернеться, щоб взяти реванш. Ти мусиш бути насторожi. Ти знаеш як вона пiдступае. Спершу закрадаеться образа на життя, потiм злiсть на себе, потiм починаються пошуки винного, найчастiше ним стае той, хто поруч.
Я прощаюсь з тобою, образо, менi нема за що нарiкати на долю, адже в нiй була Лi. Як виявилось – цiна за неi – життя. Та я не один поплачусь за тебе, Лi, iх тисячi, тих хто полюбив свободу.
Цiкаво, де ти зараз, Лi? Можливо сидиш у кiмнатi, заставленiй книгами твого улюбленого фiлософа Ерiха Фромма i чекаеш, коли хоч хтось iз тих, хто зiзнавався тобi в любовi повернеться?
І були днi. Довгi ешелони днiв одужання.
У Помаранчевому палацi сонячнi променi грають у пасьянс з тiнями апельсинових дерев.
– Лi, ви знову сумуете? – запитуе Ерiх Фромм у жiнки, що сидить напроти.
– Я думаю, Ерiху, про тих людей, якi загинули на вiйнi. Це через мене?
