скачать книгу бесплатно
Невеличка драма
Валер’ян Петрович Пiдмогильний
Рiдне
Роман «Невеличка драма» – це iсторiя нещасливого кохання Марти Висоцькоi та Юрiя Славенка. Красива, молода, сповнена сил i мрiй, Марта мае роботу й власне житло. Проте iй самотньо в мiстi, яке нещадно ii переслiдуе, вона живе мрiями про того единого принца, як у романах. До неi навiдуеться багато чоловiкiв, якi прагнуть мати ii за дружину або коханку. Однак нi з ким iз них Марта не погоджуеться на взаемини. І ось у це спокiйне розмiрене життя вриваеться нове почуття – пристрасть, яке Марта плутае з коханням.
Тут е все: несподiваний секс, марнi дiвочi сподiвання про шлюб, розрахунок i зрада.
Валер’ян Пiдмогильний
Невеличка драма
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
Невеличка драма
Роман на одну частину
В чарах кохання мое дiвування,
вiльною пташкою хотiла б прожить, –
вiльне кохання i вiльне обрання,
серденьку воля, як хоче любить…
(З дуже сентиментального романсу)
…Прийде час, коли ця жiнка буде вiдчувати себе дiвчиною, звичнiсть i знання любовних утiх залишаться в нiй, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона вiдродиться для нового життя.
(З дуже гарного роману)
На свiтi iва зовсiм сама…
У густому лiсi, де вона вступила з гострим щемiнням у серцi, з напруженням свiжого тiла й бажань, стояла тиша i вогкiсть. Жодного шелесту, свисту чи шарудiння – важкий лiс цей був мертвий, бездушний за серпанком ранкового повiтря. Вона не чула своiх крокiв по землi, так нiби пливла все вперед, далi, в глиб гущавини, i суворi стовбури, здавалось, розступались перед нею нескiнченною алеею, стелили iй шлях туди, де прагнула вона в своему легкому походi.
Вона вийшла на узлiсся. Невидиме сонце, десь iз-за ii спини, поклало широкий промiнь на степи, i от на пагорку побiч себе вона побачила церкву. Вона спинилась, i ii серце пристрасно закипiло в передчуттях, кожним ударом припинаючи ii до мiсця. Бо вiд церкви з горба врочисто сходив чернець. Ось пiдвiв вiн заросле обличчя i, малий вiддалiк, щокроку зростав, заступаючи церкву i обрiй. Вона чекала з надiею й страхом, його наближення почуваючи, як грозу… Ось вiн пiднiс руку до ii грудей, i ту ж мить позад його жахливого тiла повстали тисячi нестерпних дзвонiв, витягуючись у безконечний колючий звук, що в болiснiм коливаннi його вона впала у безвiсть.
Марта раптом розплющила очi й машинально схопила рукою будило, що потрясало кiмнату гострим, знайомим i бридким дзвоном. Хапливо ворушила пальцями, силкуючись спiймати жорстокий бiйчик вранiшнього гвалтiвника свого молодого сну. Годi, годi! Вона й так знае, що половина на восьму, що час уставати, вмиватись, снiдати й бiгти на посаду! Але запал будильний сам iз себе вже вичерпався, i блiдiсть лютневого ранку спокiйно глянула на дiвчину з-за прозороi завiски вiкна.
У ту мить Марта невиразно вiдчула холод, бо лежала горiлиць розкрита, зiбгавши в ногах ковдру й пiд покривало. Вона ще з хвилину полежала, щулячись, потiм поволi сiла на лiжку й мiцно стиснула руками обличчя, щоб вiдiгнати рештки сну. Тодi затремтiла, дiзнавши холоду вже явно, й хутко почала одягатись.
Вчора ввечерi вона не топила в хатi, хоч чотири полiна дров, щоденна порцiя палива, були принесенi й лежали купкою коло груби. Вернулась пiзно з театру, не який гарний настрiй був, тож лiньки було пiдпалювати, i спати вклалася хапливо вiд якогось невдоволення, вiд невиразноi ваги на серцi, що настирливо, хоч i нiжно, ii гнiтила. Щось таке, як душевна нудота, – легке й неприемне чуття розлагодженостi всерединi, як нiби в трибки душi потрапило сторонне твориво, чiплялось зубцiв i гальмувало iх поправний ритм. Але заснула швидко – i це завжди iй було, що хвилинами смутку чи прикростi сон приходив до неi лагiдно й охоче.
Льову вона не запросила навiть до хати. Але вiн не образиться. Взагалi iй обридло його дворiчне нудне впадання, мовчазне служiння, безбарвна мова й покора, непорушна покора! Подумати тiльки – вона вигонила його з хати, прилюдно дурнем узивала, забороняла мiсяцями на очi навертатись, i вiн терпiв. Вiн нi разу не розгнiвався! Один тiльки раз, дуже давно, сказав, що любить ii, i це неприпущенна помилка була з ii боку, що вона дозволила йому говорити про це в поривi жалю й самотностi. Неприпущенна помилка.
Тепер вона була вже в черевиках i хатнiй байковiй сукнi, що правила iй за халата. Енергiйно розчинивши дверi, вийшла до кухнi, де вiд геть замерзлих шибок було ще похмурiш i холоднiше. Тут на мить дiвчина спинилась, наслуховуючи, хоч i знала, що в цей час кухня бувае порожня; з ii сусiдiв фрау Гольц, нiмкеня, пiвгодини ранiше рушае на базар, а родина кооператора Іванчука розпочинае життя пiвгодини пiзнiше. Це, власне, й примусило Марту ставити свое будило на пiв до восьмоi, дарма що й о восьмiй вставши, вона вчасно б на посаду потрапила. Бо була на вдачу моторна i всi життевi дii робила на диво швидко – за хвилину прибиралась, iла нiби похапцем, ходила прудко, а капелюх i пальто мов самi на неi надягались, коли вона рушала з хати. Така сама була й на посадi, так що безпосередне начальство ii, завiдувач статчастиною махортресту, на що вже похмурий та неговiркий, а й то якось, щоправда, наодинцi назвав ii «добiрною робiтницею».
А все ж вона мусила щодня уривати непотрiбнi iй пiвгодини вiд свого власного сну, маючи на це поважнi, хоч i зовнiшнi причини. Справа в тому, що Марта любила вмиватись, власне, обтиратись холодною водою, а потiм шорстким рушником до червоного тiла. Це давало iй бадьоростi на цiлий день, iнакше почувала себе мов невиспаною, млявою i неприемною, як людина, що вiддавна звикла вранцi зуби чистити й один раз цю звичку зрадила. Вода була найбiльша пристрасть ii життя, бо виросла вона коло Днiпра, в Каневi, де рiчка широка й повновода. Батько ii, вчитель сiльський, до рибальства був дуже здiбний, i сама вона, хлоп’ячий ухил у вдачi маючи, була за дитинства йому вiрною i невтомною помiчницею. Там виробився в неi несвiдомий погляд на воду, як на виняткову питому стихiю життя, i вiдчуття води, як невичерпного джерела прагнення й сили. Тому зима, коли спиняеться рух великоi рiдини, завжди здавалась дiвчинi мертвою й лихою.
Отож до цього вранiшнього процесу, такого звичайного й загально обов’язкового, вона потай додавала ту внутрiшню, непомiтну на чуже око любоснiсть, що часто становить глибоке пiдгрунтя людських звичок, ту любоснiсть, що народжуеться iз давнiх забутих дiй, iз юнацьких нерозвинених прагнень, обертаючи звичку в неодмiнний ритуал життя, пiдносячи ii, щоденну й непомiтну, до високоi ролi основ особистостi. І воду вона уявляла завжди холоднуватою, як вода вечiрньоi рiчки, коли в перших сутiнках ночi юрбою йдуть дiвчата з хлопцями на берег i купаються там нарiзно, на кiлька крокiв вiддалiк. Пiдлiтком вона зазнавала радiсного почуття сорому й визивностi, бiжачи вiд скинутоi одежi до води, де рятувалась вiд гострих у пiтьмi хлоп’ячих поглядiв. І в цьому був цiлий клубок заборонностi, бо батько не схвалював ii вечiрнiх купань iз дiвчатами.
Все це було страшенно давно, чи здавалося страшенно давнiм, бо молодiсть у шаленiм розгонi своiм значить минуле горами й прiрвами. Пiсля того помер ii батько, але помер по-батькiвськи чесно, коли вона закiнчила вже 1927 року Киiвську комерцiйну профшколу та влаштувалась досить випадково й дуже щасливо в загальнiй канцелярii махортресту. Щасливо – бо пiсля двох мiсяцiв марудноi працi реестраторкою вона через здiбностi своi, очевидячки, потрапила дiловодкою до статчастини цiеi розлогоi установи з платнею шiстдесят карбованцiв, мiсячно.
Це помешкання на Жилянськiй вулицi вона знайшла мiсяцiв з вiсiм тому й була, загалом, вдоволена з нього, бо кiмната трапилась тепла, i комiрного за неi було тiльки п’ять карбованцiв мiсячно. За таку помiрковану ставку Марта мусила б подякувати сусiдовi своему кооператору Іванчуковi, що виговорив для неi цю цiну в орендаря, колишнього власника, що жив у окремому будинковi на подвiр’i. Єдина, та й то вiдносна хиба цiеi кiмнати полягала в тому, що вона була завелика про одну особу, i той самий кооператор у день ii входин жартома зауважив:
– Це кiмната з запасом: вийдете замiж, то й мужа буде де помiстити!
Взагалi з Давидом Семеновичем у Марти встановились приятельськi стосунки, i вiн часто заходив до неi ввечерi на дозвiллi, коли, вклавши свою чотирирiчну дочку спати, лишався самотнiй, бо дружина його працювала вечiрньоi змiни в нархарчi. Давид Семенович уважав за обов’язок свiй завжди на це скаржитись, але й зарадити нiчим не мiг, бо няньки, щоб дитину вдень доглядала, вони не спроможнi були найняти, а вiдмовитись вiд дружининоi платнi й поготiв.
Рiч у тiм, що Давид Семенович хоч i був кооператор, але деградований. Пiвтора роки тому вiн пiдпав пiд скорочення штатiв i вiдтодi нiяк не мiг потрапити пiд iх поповнення. Спочатку вiн був поставився до своеi пригоди бадьоро, бо не мiг припустити, що його безробiття буде довго тривати – це здавалось йому надто неприродним, – але в мiру вмирала його надiя, дедалi бiльше вiн визвiрявся. Тодi в механiчному дiяннi вiдповiдного декрета йому почала вбачатись присутнiсть глибших причин, що iх викривати було йому за жорстоку розраду. Передусiм вiн був скорочений за те, що чесний, за те, що не тiльки сам не крав, але й iншим красти не дозволив би.
– Я многим мiшав, – таемничо приказував вiн.
По-друге, вiн вважав, що потерпiв через незалежнiсть своеi вдачi.
– Не гнувся i гнутися не буду! – гордо казав вiн. – Не буду рабом!
Казав вiн це доволi тихо i то тiльки в товариствi людей, йому добре знайомих. А загалом кооператор доходив висновку, що нiякоi кооперацii в нас немае, тим бiльш коли скорочують ii найкращих представникiв, i що радянська влада належить до найсумнiших явищ у природi. Останне вiн сказав Мартi на самотi й пiд великим секретом.
Йому, щоправда, iнодi траплялись рiзнi дрiбнi доручення завдяки колишнiм зв’язкам, випадковi комiсiйнi виiзди на периферiю здебiльшого спекулятивного характеру, але все де не могло, звiсно, розрадити його пiсля улюбленоi кооперативноi працi та сталоi платнi. Але минав час, палке обурення екс-кооператора вщухало, лишалась сама роздратованiсть, образа, якась глуха ненависть до всього, що навкруги дiялось, i до людей так само. Коли б не дружина, що заробляла, Давид Семенович сидiв би вже в бупрi за шахрайство; коли б до його вдачi додати розуму, скорочення штатiв зробило б iз нього видатного песимiста, а так вiн був просто жовчний бурчун, нецiкавий i примiтивний у своiх висловах.
Проте Марту розважало його буркотiння, на його злостивiсть вона часом i радо смiялася, i вiн невдовзi зробився вечiрнiм завсiдником у ii кiмнатi. А дiвчинi приемно було мати коло себе цього хатнього злобителя, що нагадував лиху, але немiчну тварину iз завжди вищiреним, тiльки що беззубим ротом. Почуваючи до себе цiкавiсть, Давид Семенович, звiсно, подвоював свое старання, але смiливостi злувати йому рiдко коли ставало й перед стороннiми, бо малознайомих вiн трохи побоювався. Зате, потрапивши Марту знову на самотi, вiн надолужував свою мовчанку якнайбрутальнiшими дотепами на адресу ii вiдвiдувачiв, яких вiн сукупно охристив «лизунами».
Все це Марту розважало ще краще, але вона помiтила, що Давид Семенович надто часто випадково виходить вранцi до кухнi саме в той час, коли вона в чималому дезабiлье проробляла там процедуру вмивання. Тож дiвчина й вирiшила, зрештою, пересунути на пiвгодини ранiше свое користування кухонним грантом.
У своiй кiмнатi Марта хутко прибралася й зовсiм непомiтно, мiж дiлом, випила пiвпляшки молока з хлiбом, свiй щоденний снiданок, якщо не лiчити чаю, питого в установi. Конечна потреба пристойно вдягатися примушувала, цiлком природно, дiвчину заощаджувати на iжi, добираючи харчiв простих, дешевих, але заразом i поживних. Тепер вона була вже зовсiм готова для громадсько-корисноi працi, але будило ще не показувало належного для цього часу. Тому дiвчина сiла до столу й розгорнула книжку.
Та, як це часто бувае людям чи то надто романтичним, чи просто невдоволеним на певнiй дiлянцi свого iснування, книжка на цей раз стала дiвчинi тiльки за зовнiшню точку опертя для стороннiх думок, ii очi – синяво-сiрi й великi, насиченi елегiйним чаром юностi, що крие в собi таемницю любовного гiпнозу – поволi, навiть нiби врочисто пiдвелися вiд перших рядкiв i втонули в просторiнi кiмнати. Так вона сидiла п’ять, десять хвилин – не мрiючи ще, але почуваючи млосний, пестливий бiль, немов нiжний жаль за неоцiнною втратою чи невиразне передчуття ii. Це був той сум, що заворожуе своею тихiстю, лагiднiстю свого першого дотику, поеднуе в собi й радiсть болю, i страх його, манить, засотуе в свою чарiвну глибiнь, чудним способом обертаючи тугу в незмiрне задоволення. Вiн нишкне й здiймаеться, стихае й голоснiшае, як далекий гомiн, вiн пульсуе разом з ударами серця, i нечутне випромiнення цього ясного чаду створюе навкруги обвiтря примарного щастя. А тодi вже в сп’янiлiй, зневоленiй уявi виникають мрii.
Раптом якась надто зухвала думка спробувала торкнутись ii голови, i Марта хутко пiдвелася.
«Яка дурниця», – подумала вона.
Пiсля цього дiвчина не схотiла лишатись у кiмнатi й, одягнувшись, вийшла на вулицю.
Одноповерховий крихiтний будиночок на Жилянськiй вулицi, де вона жила, стояв iз забитим на зиму парадним ходом. Це був захiд проти зайвого холоду, бажання зберегти кiлька дровин у суворому бюджетi мешканцiв. Убогий домок i вбогi пожильцi його були дiвчинi доброю школою самостiйного життя. Скрута е мати розрахунку, стриманостi, самообмеження, таких потрiбних дiвчинi з шiстдесятьма карбованцями мiсячноi платнi. І справдi, Марта в потребах своiх була дуже обережна, мусивши часом пiвроку збиратись на потрiбну рiч – черевики, сукню, капелюх. З юнацьким романтизмом у багатьох своiх поглядах вона влучно й непомiтно поеднувала життеву практичнiсть, оте вмiння мати завжди нове вбрання, хоч i до краю перероблене, тримати в досконалiм порядковi взуття, не рвати панчiх, уникати плям i дiрок. Театр, навiть кiно були iй за великi ласощi, бо заможнiших зальотникiв, що могли ii розвагами частувати, вона через якийсь мiсяць механiчно втрачала, видаючись iм надто неприступною, а неодмiннi ii прихильники, нещасливий кооператор та соробкопiвець Льова з матерiального погляду виглядали ще гiрше вiд неi.
Тих, заможнiших, вона нiколи не шукала, але вони бiльш-менш систематично знаходились самi. Дiвчина зневажала iх за певнiсть, але з наiвною хитрiстю iхнi послуги використовувала, аж поки не розчаровувала своею поведiнкою. Їхнi намагання ii незмiнно обурювали, намови завжди видавались смiшними, i от недавно, тижня з пiвтора тому, вона мала рiшучу балачку з таким увивачем, молодим господарником, що довгенько ущедряв ii видовиськами й цукерками. Вiн обурено назвав ii каменем, безсердечною дiвчиною, не здiбною любити взагалi й зокрема «по-справжньому», та й пiшов собi геть, як i багато iнших. А другого вечора Давид Семенович, обережно зайшовши та Марту саму побачивши, хитро запитав:
– Це ви вже одна?
– Хоч ви пожалiйте мене, покинуту!
– Гарбузик? По губах, значить, лизуна, хе, хе!
Вчора вони з Льовою до театру на нiмецький рахунок ходили – кожен платить за себе!
Марта йшла заснiженими вулицями, щулячись вiд морозу в демiсезонi з пристiбнутим хутровим комiром, i швидко лiчила в головi: половина лютого, березень, половина квiтня – разом два мiсяцi, а там весна, весна! Ще трохи, зовсiм трохи почекати, i буде тепло, розтане цей гидкий, холодний снiг, розiв’ються дерева, i життя стане геть iнше – життя без пальта, як вона подумала. Далi лiто, рiчка, вiдпустка – загалом дiвчина зрозумiла, що перспективу на цей рiк мае якнайкращу, й бадьоро вступила в Махортрест.
У своему вiддiлi вона з’явилася перша, бо було ще тiльки за чверть дев’ята, а спiвробiтники, крiм самого зава, сходились звичайно майже одночасно за п’ять хвилин до початку роботи. Але на ii столi лежав заадресований iй лист, тож Марта мала чим згаяти гулящий час.
Днiпропетровське, 19.11.28.
Марто,
Нагадую про себе, як i обiцяв. Власне, попереджаю тебе, що наприкiнцi лютого я буду в Киевi, маю лiквiдувати всякi справи, бо в Днiпропетровському влаштувавсь остаточно й тут залишаюсь. Але в Киевi в мене е ще одна справа, про котру ти догадуешся i я дуже прошу тебе згадати все, що ми говорили, обмiркувати це практично й зустрiти мене з вiдповiддю. Намiри моi не змiнились, i ти не легковаж iх.
Дмитро.
Дiвчина мимоволi посмiхнулась. Що за упертий хлопець! Це був единий з ii знайомих, що закидав iй не про кохання, а про справжнiй, законний шлюб! Тому три мiсяцi вiн зник з ii обрiю, подавшись iз дипломом полiтехнiки на один з днiпропетровських заводiв, i от влаштувався там остаточно. Але яке право мае цей хлопчисько на неi тикати?
У цю мить на очi Мартi лягло ззаду двi руки. Дiвчина здригнулась, але сухо промовила:
– Товаришу Ворожiй, облиште вашi недоречнi жарти.
– Ну як ви вгадуете, iй-богу! Нiяк вас не злякаеш, – засмiявся Ворожiй, рахiвник iх вiддiлу, вiдпускаючи ii. – А, лист! Вiд кого ж це лист, Марточко?
Вiн узяв Марту пiд руку й мiцно стиснув iй лiкоть, силкуючись другою рукою вiдняти листа.
– Пустiть! – крикнула вона, розлютившись. – Я раз i назавжди вимагаю не чiплятись до мене! Менi обридло…
– Та тихше, товаришко Марто, ще люди збiжаться, – спантеличено промовив Ворожiй. – Ну от, уже й пустив.
Але Марта не могла стриматись. Почервонiвши, вона кричала:
– Чiплятись ви вмiете, а людей боiтесь! Нахаба! Попереджаю вас, що ще раз, i я подам заяву до мiсцевкому… Що це? Кожен мае право ображати тебе, тикати тобi…
– Та коли це я тикав? – здивувався Ворожiй.
– Не тикали, то завтра тикатимете, якщо не провчити нас!
– Та замовчiть, кажу вам! – визвiрився рахiвник. – До вас iз ласкою, а ви скандал тут розводите…
– Що це у вас за гвалт, добридень, – привiталась, увiйшовши, машинiстка Лiна.
– За погоду сперечаемось, – буркнула Марта.
– Погода гарна… Але чому крик такий? – спитала Лiна.
– Це, бачите, товаришка Марта завжди гарячиться, коли про погоду… Застудитись, мабуть, боiться, – прикро мовив Ворожiй. «Інтелiгентка», – подумав вiн.
– А, он що!
Лiна, сумирна й негарна з себе дiвчина, здивовано глянула на Марту й почала розкладати папери коло машинки. Ретельна в роботi до педантизму, надзвичайно стримана й тиха, вона тiльки стукотом машинки зраджувала свою присутнiсть у кiмнатi. Взагалi режим у статчастинi був вельми тихий i працьовитий, можна сказати винятковий для буйного трестiвського життя. «Тихо, як у статистицi», – казали службовцi. Спричинилась до цього, звiсно, не Лiнина вдача, а постать самого завiдувача Безпалька, людини мовчущоi i дiловоi. Вiн був iз тих, кого слухаються мимоволi, без жодного примусу чи нагадування, тому й паливода Ворожiй непомiтно пiдкорився суворiй атмосферi цього вiддiлу. Всi знали, що, крiм завiдування статистикою, товариш Безпалько взагалi багато важить у трестiвських справах завдяки великому економiчному досвiдовi, i навiть дивувались, чому вiн не посяде якоiсь вищоi, вiдповiдальнiшоi посади. Але хто казав, що на перешкодi цьому стоiть його позапартiйнiсть, iншi запевняли, що вiн трохи дивак i завзятий мисливець.
О десятiй з половиною рiвно вiн з’явився – високий, з великим чолом, iз сивиною на скронях, колишнiй красун, зразковий представник чоловiчоi статi, i, коротко привiтавшись до своiх трьох спiвробiтникiв, мовчки взявся до працi.
Пiд час перерви, коли кожному принесено склянку чаю, Лiна пiдiйшла до Марти й нiяково сказала:
– Товаришко Марто, в мене е до вас велике прохання… Чи не можете ви пiти зо мною пiсля перерви?.. Я в товариша Безпалька вже взяла дозвiл… на нас двох, – хутко додала вона.
– Де ж це йти?
– Бачите… Я хочу… Я маю записатися сьогоднi в загсi… виходжу замiж. А загс о третiй закриваеться, i коли ми пiдемо пiсля працi, то спiзнимось…
– Невже ви виходите замiж? – здивувалася Марта.
– Хiба це так дивно i… неможливо? – почервонiла Лiна. – Правда, я негарна, це знаю…
– Нi, нi, зовсiм не тому, – вiдповiла Марта, хоч здивувалася вона здебiльшого якраз «тому». – А просто дивно, що от бачиш людину мiсяць, два, три i нiчого не помiчаеш… А в людинi тим часом щось важливе, вiдповiдальне робиться. І коли дiзнаешся, то робиться дивно… Нi, я дуже рада, вiтаю вас! Хто ж вiн, «обранець серця», «володар таемних дум»?
– Ну, що ви говорите! Це… життева рiч, та й годi. Ми давно вже збиралися, а тепер е змога: його батьки виiжджають, а нам лишають помешкання. Вiн служить, я служу, якось можна жити…
По дорозi до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життевоi подii товаришчиноi вона була абсолютно не причетна, а проте мусила вiдiграти в нiй – як-не-як – почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов’язки старшоi дружки, освяченi колись пишними традицiями та обрядами. І, щоб схитнути вiдчуженiсть, Марта промовила:
– Знаете, чому в нас крик був? Цей Ворожiй чiпляеться до мене, як застане на самотi. Вiн, зрештою, непоганий хлопець, але в’iдливий безмежно.
– Невже? А, та ви цiкава! У вас, мабуть, багато цього… романiв?
Вона спитала досить вибачливо, тоном людини, що стоiть уже над цим.
– Нi… тобто я нiкого не люблю, – суворо вiдповiла Марта.
– Це звичайно приемно для дiвчини, – вела Лiна свою думку, – але без цього можна жити… Головне життя, от! Треба якось жити.
У кiмнатi загсу iх уже чекали двое молодикiв, з них один наречений – в оленячiй куртцi, доволi елегантний, з люлькою в зубах. Знайомлячись iз Мартою, вiн увiчливо посмiхнувся, назвав свое прiзвище, але не звернув на дiвчину жодноi уваги.
Їм довелося трохи почекати, поки оформить свою розлуку попередня пара – очевидно, дрiбнi мiщани, що пiвголосом, але завзято сперечалися за розподiл спiльного майна. Все цiннiше вони встигли вже подiлити, поки прийшли дiвчата, i зараз змагалися за двi пари курей та три слоiки варення. Чоловiк доводив свое право на обидва об’екти.
– Ти подушки забрала? – казав вiн. – Харашо, хай я на каменi спатиму, а курицi й варення – це менi, так i по закону виходить…
– А грамафон? Ти грамафона й забув, де твоя совiсть!
– Та ви подiлiться, – байдуже обiзвався урядовець. – Кури однiй сторонi, а варення другiй.
– Согласна, – заявила жiнка. – Хай менi кури, а йому варення.
І тут чоловiк раптом виявив безодню великодушностi:
– Та я ще тобi й банку варення дам, коли миром!.. Малинового хочеш?
Потiм до перетинки пiдiйшла Лiна зi своiм претендентом, дали всi потрiбнi лаконiчнi вiдповiдi, всi розписалися, i двi людськi iстоти були отак санкцiонованi вiд держави виконувати старий бiблiйний заповiт.
На вулицi свiдок нареченого зразу попрощався, i вони лишилися втрьох. Марту ввесь час поривало спитати, чи будуть молодi оформляти свiй шлюб i релiгiйно, але вона соромилась. Надто вже була iй ця пара чужа! І саме те, що Лiна вдалася до неi, особи цiлком сторонньоi, пiдказувало iй, що вони мають загс за порожню формальнiсть.
«Будуть, будуть, – думала вона. – Потiм улаштують вечiрку, гостей покличуть… Ах, як це, зрештою, гидко!»
– Зараз у мене загальнi збори мiсцевкому, – сказав молодий.
– А я пiду до бiблiотеки, – вiдповiла Лiна.
