скачать книгу бесплатно
– Але тепло вашоi душi зiгрiе iх, – запевнив Льова. – Душi, Марто! Нi, не думайте, що я якийсь… iдеалiст, як кажуть… але що з того, що душа – якийсь комплекс рефлексiв, коли ви ii в собi почуваете? Що з того, що звук е коливання повiтря, коли ви слухаете музику? Це порожнi слова, Марто, вони нiчого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотiв сказати, що це неправда, – додав вiн, збентежившись.
А що дiвчина не вiдповiла нiчого, вiн знову почав:
– Над людиною, Марто, багато що тяжить… У кожнiй людинi багато минулого… забобонiв… Вона вся в рамцях… iнодi в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина – це маленькi рамцi, потiм товариство, професiя, нацiя, клас… І коли людина скидае цi рамцi, тодi вона робиться чиста… вона з намальованоi картини робиться людиною…
Вiн глянув на дiвчину, що лежала, сплющивши очi, i на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помiтна посмiшка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очi його зайнялись глибоким, звiльненим вогнем, що нагадував фосфоресценцiю моря. Вiн стиснув руки й сказав майже пошепки:
– Ви не знаете своеi сили, Марто!.. А я ii почуваю… Вiд вас пашить теплом, ви – огнище щастя. Замерзлi, понiвеченi, затужавiлi приходять до вас i простягають руки… Скидають свое щоденне ярмо й приходять до вас… Марто, вiдчуйте свою силу й дайте iншим вiдчути ii.
Ви – цариця землi, все, що ви бачите, належить вам!
– Покиньте, Льово, – мляво сказала вона. – Я одержую шiстдесят карбованцiв на мiсяць.
– Все, все! – шепотiв вiн у екстазi. – Вам тiльки здаеться, що не належить, а насправдi належить, Марто… Ви не знаете своеi сили! А це знае… моя… любов…
Льова через велику силу вимовив останне речення й вiдразу знiтився пiсля збудження, його довга постать раптом осiла на стiльцi, зiбгавшись i зщулившись.
– Не женiть мене, Марто, – благально промовив вiн.
– Я вас не жену, – вiдповiла вона. – Але йдiть уже додому, ви дуже хвилюетесь.
Вiн покiрно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потiм несмiливо запитав:
– А можна… познайомити вас… я казав…
– Знайомте, – байдуже промовила дiвчина, пiдводячись. – Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого бiльше. Оце книжка? Ідiть, я читатиму.
Вiн мовчки вклонився й вийшов. Обережно й тихо, як завжди, причинив за собою вихiднi дверi, а на ганку спинився, замислившись. Дрiбний снiжок, що з вечора почав падати, вмить запорошив його постать, танучи на бурцях та борiдцi. Ця висока негнуча постать постояла трохи й довгими кроками потiм рушила з подвiр’я на вулицю.
Жив Льова на мало вiдомiй ширшому загаловi киян Арсенальнiй вулицi, яку не так-то й легко знайти в печерських нетрях i яку всi мають нахил плутати з вулицею Арсеналу, що тягнеться на пiвдень вiд славного в iсторii революцii заводу. Але яка вулиця Арсеналу широка й довга, така вузька та куца Арсенальна вулиця, що складаеться раптом iз двох кварталiв одноповерхових будинкiв з доконечними палiсадниками й силою котiв та собак. Що живуть тут винятково робiтники, поденщицi, пралi, бендюжники та чорнороби, якi зранку всi розходяться на працю, то вдень кiлькiсна перевага отих свiйських тварин над людьми стае цiлком очевидна. За невисокими парканами в глибу подвiр’я туляться мазанки сiльського типу, передiленi на кухню та кiмнату, де господиня обов’язково витре фартухом стiльця перед тим, як запросить гостя сiдати. Нiзвiдки мiсто не здаеться таким далеким, як iз цього мiського закутку, i треба бути напрочуд байдужим чи, може, до краю в собi зосередкованим, щоб з доброi волi в цiй глушi оселитись.
Історiя Льови з бурцями може бути за приклад зовсiм непристойного впливу особистих моментiв на людське життя. Народившись у тому ж таки Каневi вiд батька-фельдшера, вiн теж на фельдшера вивчився, потрапив на рiк до царського вiйська, звiдки 1917 року повернувся додому, вiдбув, незважаючи на несприятливi зовнiшнi обставини, палкий роман iз прекрасною дочкою канiвського касира, яка кiнчила чотири класи гiмназii, одружився нею i щасливо осiвся неподалiк рiдного села за волосного фельдшера. Тепер життя його обiцяло бути прямою лiнiею, до глибокоi старостi скрашеною жвавiстю його вдачi, простотою звичаiв та свiдомiстю своiх фельдшерських обов’язкiв. Але наприкiнцi року 1919 частина Червоноi Армii, проходячи селом, змобiлiзувала його до своiх потреб, вирвавши таким способом лiкпома Роттера iз родинного кубла, розлучивши його таким чином iз коханою дружиною, тiльки пiвтора року як спiзнаною, i прилучивши його таким робом до революцiйноi боротьби. На фронтi вiн лишився веселий, лагiдний, обов’язки своi виконував якнайчеснiше, але потай мрiяв i тужив за своею любою дружиною, яку на вiддалi починав просто-таки божествити. На самотi вiн створював цiлий культ цiеi жiнки, довгими годинами вночi захоплено мiркував про майбутню з нею зустрiч i нишком перечитував ii коротенькi листи.
Але ось через якихось пiвроку надiйшов вiд неi лист дуже довгий. У ньому касирова дочка писала, що фельдшер Роттер зав’язав ii молодий вiк, що вiн замкнув ii в чотирьох стiнах на селi, що вiн занапастив ii юнiсть, зрадницьки звiв ii, що вона нiколи не кохала його, що в неi е всякi пориви й вищi потреби й що нарештi знайшовся великодушний чоловiк, який зняв полуду з ii очей i спобiг цим ii любовi до скону. Отже, вона iде з тим надзвичайним чоловiком у широкий свiт, а йому наприкiнцi посилае прокляття за пропащий час свого життя.
Лист цей Льову, тодi 23-рiчного молодика, бiльше нiж здивував: вiн його приголомшив, зруйнував i знищив. Фельдшер Роттер анiчогiсiнько не мiг уторопати! Передусiм дружина за весь час шлюбного iхнього життя не виявляла найменшого незадоволення зi свого побуту чи його особи – навпаки, була до нього вельми нiжною, життя на селi ii, здавалось, цiлком улаштувало, сiльська iнтелiгенцiя була iй нiби достатнiм колом, де вона сяяла – i раптом, раптом! Раптом Льова дiзнав, що то е несподiванка. По-друге, вiн не мiг припускати, що дружина його здiбна на такий високий, витончений стиль iз прокляттям наприкiнцi, i тiльки багато пiзнiше дiйшов висновку, що лист цей був писаний пiд диктуру того невiдомого й незрiвняного чоловiка, що взявся звiдкись i розбуркав у його дружинi високi пориви. Хто це був, Льова так i не довiдався, бо коли згодом через рiк дружина прийшла до нього iз слiзьми й запевненнями, що той винятковий чоловiк просто ошукав ii i покинув напризволяще, фельдшер Роттер не схотiв з нею розмовляти й жорстоко вигнав ii у нападi несвiтського гнiву, якого сам злякався. Ще через рiк бiдолашна канiвська красуня з усiма своiми поривами, болями й прикростями померла з висипного тифу.
Власне, нi ii поява у виглядi стародавньоi блудницi, нi передчасна смерть не справили вже на Льову великого враження – самого листа йому було досить. Це була страшна душевна катастрофа, абсолютне й незрозумiле спустошення його iстоти, тим бiльше дивне, що военнi обставини загалом не сприяють поглибленню особистих переживань, а зокрема у справах кохання роблять людей вельми легковажними. Хоч як там, а лiкпом Роттер вiд дружининоi зради дiстав сильну моральну контузiю, що поклала невиводнi слiди на все його дальше життя. Зненацька вiн почав виявляти на фронтi дивовижну хоробрiсть, пояснену вiд товаришiв звичкою до бойових обставин. Перед ним розгорнулися широкi перспективи в адмiнiстративно-лiкарськiй галузi, але висуватись вiн рiшуче вiдмовився. Лишившись на людях тим самим славним i лагiдним хлопцем, вiн наодинцi щораз глибше поринав у самоспоглядання, дедалi бiльше замикаючись i зосереджуючись у собi. Через своерiдну аберацiю внутрiшнього зору лiкпомовi уявлялось, що вiн чимраз вище пiдноситься над людьми, хоч насправдi вiн провалився в одну з душевних ковбань, яку легко спiткати на життевому льодi. В заслiпленнi йому здавалось, що з нього спадають якiсь пута, що вiн очищаеться й звiльняеться вiд тисячолiтнiх забобонiв людськостi та вступае до чистого, незацiкавленого сприймання життя, до безстрасного його поцiнування. Навкруги зрушувались пiдвалини, розв’язувались страшнi противенства, розлягались могутнi громи прийдешнього, i в цьому первiсному хаосi нового життя, серед кровi й буяння, запалу й жаху, у вирi неповторних подiй такий собi Льова Роттер затайливо, крадькома, чужий усьому й усiм, простував своею власною тропою, уперто длубаючись у чудернацьких думках, що невпинно в ньому плодились.
У цiм йому допомогли, звiсно, старi книжки, що вiн споживав уривками гулящого часу – книжки людськоi мудростi, на цигарки тодi драноi, отi запорошенi й пожовклi твори, де розум людський силкувався все з’ясувати й збагнути, споруджуючи в суперечливих думках вiчнi пам’ятки своеi спраги й неспокою. Фельдшер побожно перетрушував оцю ветош, на смiтник життя тодi спроваджену, ба почав навiть занотовувати виблиски свого власного мислення, поставивши за motto на зшитковi своiх дум слова з Серена Кiркегора: «…хто найщасливiший, як не найнещаснiший, i хто найнещаснiший, як не найщасливiший, i що таке життя, як не безумство, i вiра, як не божевiлля, i надiя, як не загайка вдару на ешафотi, i кохання, як не штих у рану»…
І треба визнати, що це речення було непоганим вступом до його мiркувань, що виглядали приблизно так:
«Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собi життя».
«Життевi радощi можна порiвняти зi шматком поганенького сала у великiй пастцi страждання».
«Наше народження е бiль, а смерть – мука. Жалюгiдне те, що мiститься мiж цими бiгунами».
І нiколи нiкому вiн своiх поглядiв не висловлював, нi афоризмiв своiх не читав, хоч не раз поривало його вiдкритися iз досягненням душi комусь iз товариських хлопцiв, яких на фронтi було чимало. Та наперед знаючи, що його навряд чи зрозумiють у тих обставинах, Льова мовчки зберiгав i збагачував свою таемницю, сам собi егоiстично втiшаючись скарбами душного й похмурого пiдземелля своiх розумувань. Змовчав вiн i перед молодим лiкарем Юрiем Славенком, що потрапив, вiдiрваний вiд наукових студiй, до iхньоi частини на польський фронт 1920 року, i з яким у Льови нав’язались щось нiби дружнi стосунки – найбiльше через те, що лiкпом брав на себе всю найважчу й найнебезпечнiшу роботу в лiнii вогню. Та стосунки цi хутко й урвалися, коли по скiнченнi вiйни тов. Славенко негайно вернувся до безпосередньоi своеi працi в лабораторii при Киiвському медiнститутi, а лiкпом Роттер, нарештi демобiлiзувавшись, вирiшив ще глибше вiддатись працi в лабораторii при своiй власнiй особi.
Що, за Льовиною теорiею, спосiб i мiсце життя нiчогiсiнько не важили, то вiн перебрав з 1920 року якийсь десяток мiст та професiй, аж поки 1927 року не прибув до Киева на працю в ковбасному вiддiлi одноi з безлiчi соробкопiвських крамниць. На цей час з нього вже цiлком виробився лагiдний аскет, що зрозумiв життя i простив людям, геть вiдмовившись вiд думки iх виправляти – тобто найпристойнiший з усiх можливих аскетичних типiв. Так вiн i провадив би у вищiм супокоi свое непомiтне iснування, коли б не зустрiв був якось батькового приятеля, вчителя канiвського, що потiм того незабаром помер, вiдiгравши в Льовиному життi фатальну роль: через нього-бо мудрець спiзнався з його дочкою, дiвчиною Мартою, колись пустотливим пiдлiтком, i закохався в неi так, як може закохатись людина, далека вiд людей та життя i винятково свiтовими проблемами заклопотана, – раптом, безглуздо й безнадiйно.
Так просто в його життi сталася друга катастрофа, друга моральна контузiя, що знову його спустошила й заперечила.
Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрiя Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказiв. «Вiн цiкавий, розумний, вона може в нього закохатисяя», – думав вiн. І за мить його обпадали страшнi сумнiви. Проект обертався в нiсенiтницю, у хворе уявлення. Може, вчений взагалi не схоче з ним знатися? Так нi ж, вони здибалися разiв зо три за цей час, i той навiть заходити запрошував! От вiн i зайде… «У всякому разi, треба спробувати, у всякому разi», – переконував себе Льова. Вiн тремтiв вiд хвилювання. Власне, вчений був у нього единий знайомий, якого вiн без сорому мiг рекомендувати дiвчинi. Ах, чого вiн вчасно не подбав, щоб мати таких цiкавих чоловiкiв хоч душ зо три! А так йому лишалося тiльки покласти всi надii на одного. І вiн надiявся! «Це треба зробити, це обов’язково», – мiркував вiн.
Поки Льова, отак розважаючи, iшов iз Жилянськоi вулицi на Арсенальну, мiж якими вiдстань могла бути солiдним доказом глибини й сили його чуття, Марта якийсь час сидiла теж замислена коло теплоi грубки. Потiм раптом обернулась i постукала кулаком у стiну – це було звичайне хатне гасло для ii сусiда-кооператора, який невдовзi й з’явився на порозi.
– Хоч ви, Давиде Семеновичу, розкажiть щось цiкаве, – плаксиво озвалася до нього дiвчина.
– Хе, хе, – закректав кооператор, заходячи, – я, знаете, всiда готов, всiда готов!
Прекрасна сирена Ірена
Лiтня жiнка в чорнiй сукнi, суха й висока, на вигляд дуже старовинна – дружина вiдомою терапевта, професора Маркевича, тихо пiдiйшла до дверей доччиноi кiмнати й постукала.
– Ирен, к тебе можно? – пiвголосом спитала вона, вiдхиляючи до кiмнати дверi.
Тиша в помешканнi була майже абсолютна. Прийом у професора кiнчався, та й кабiнет його мiстився зразу коло парадних дверей, у протилежному кiнцi до iдальнi, де горiла лампа пiд широким матерчатим абажуром, що давав свiтло тiльки на стiл i вузьку просторiнь коло нього. Дубовi стiльцi попiд стiною здавалися темними кам’яними, картини, копii з Айвазовського, ледве яснiли у золочених рамах, повiшених за принципом симетрii, а довгий годинник червоного дерева з величезним вагадлом м’яко цокав до пари застиглому свiтлу над столом.
– Заходи, – вiдповiла дочка.
Тодi Марiя Миколаiвна переступила порiг i зразу ж причинила за собою дверi, щоб не вихолоджувати доччиного покою, де температура завжди була на п’ять ступнiв вища, нiж у цiлому помешканнi. Ірен любила тепло, власне, органiчно не могла терпiти холоду, тим-то для ii грубки встановлено спецiальну норму палива.
Ірен пiвлежала на софцi й читала, не пiдводячи вiд книжки очей. Мати сiла поруч i промовила по-росiйськи:
– Вже незабаром сьома…
– Ну? – спитала Ірен, дочитуючи речення.
– І сьогоднi четвер…
– Так. Знаю, – сказала Ірен, вiдсуваючи книжку. – Мамо, ти хвилюешся бiльш за мене!
– Ну, – улесливо промовила маги. – Але мене це трохи дивуе… Вiн бувае в нас уже пiвроку… Я знаю, що ти… проти нього нiчого не маеш, власне, вiн прекрасна партiя, показний iз себе, на становищi, з безперечним майбутнiм…
– Знаю, – урвала Ірен. – Про це ми з тобою вже говорили.
– Вибач, Іро, але я не розумiю цiеi повiльностi! В наш час це робиться швидше…
– Ну? – спитала Ірен.
– І я боюсь, що щось станеться… Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повиннi рахуватись. А той четвер вiн не приходив зовсiм…
– У нього було засiдання, – поволi вiдповiла дочка. – А в суботу ми були з ним у театрi, коли тебе це цiкавить…
Марiя Миколаiвна неймовiрливо похитала головою.
– Не забувай, що тобi вже двадцять дев’ять…
– Справа в тiм, мамо, – сказала Ірен рiзко, – що вiн працюе зараз над великою роботою. Вiн мусить ii спокiйно закiнчити. В цiй роботi його майбутне, про яке ти казала… Якщо я напосiдатиму, то можу тiльки вiдштовхнути його. Знаеш цих учених – для них робота передусiм, на це треба зважати. Я мушу тепер же показати йому, що можу пiдтримати його, поступитись до певноi мiри собою, своiми iнтересами. А коли вiн роботу закiнчить…
– Це, може, через рiк буде…
– Хоч i через два! Яка ти примiтивна, мамо!
– Я бажаю тобi добра… І потiм помешкання… Цей об’еднаний житлокооп конче хоче нас ущiльнити. Кiмната, яку ми призначали Юрiю Олександровичу, пiд загрозою… Може, запропонувати йому перебратися до нас тим часом?
– Кiмнату тим часом можна заселити якоюсь родичкою чи кимсь iншим, – вiдповiла Ірен. – І до цих розмов бiльше не повертатись.
Марiя Миколаiвна пiдвелася.
– Не гнiвайся, Ірен! Ти знаеш, що я пережила пiд час твого першого замiжжя. Я не можу тепер не турбуватись…
І вона вийшла накривати чай.
Ірен закурила й сiла. Сьогоднi вона вирiшила не перевдягатися. Синя шевйотова спiдниця й бiла англiйська кофточка надають ii постатi стрункостi й iнтимностi. Пофарбоване в ясно-рудуватий колiр волосся хай лишиться трохи розкуйовджене – така недбалiсть посвiдчить за простоту й товариськiсть взаемин. Треба тiльки напахтитися тонко i рiзко, бо пахощi пiдкреслюють тiло, стелють до нього непереможно принадний шлях. Вони створюють безпосереднiй, сливе духовний, але любосний зв’язок мiж тiлом, що вилучае iх, i тiлом, що вдихуе, оповивають чуття м’якими й теплими маревами, дають спiзнати любовну мрiю, як виточену й далеку реальнiсть.
Вона засвiтила лампу при туалетi з потрiйним дзеркалом, а лампу над софкою зразу ж погасила. Ради вигоди й зручностi в ii кiмнатi коло кожноi меблi, що могла бути ввечерi потрiбна, в тiй чи тiй формi прироблено електричну лампку – коло софки, туалету, дзеркальноi шафи, лiжка, закритого параваном у схiднi розводи, не згадуючи вже за висячу лампу в формi блiдо-рожевого лiхтаря; та Ірен нiколи не дозволяла двом лампам заразом горiти, бо на повну мiру перебрала вiд матерi крайню ощадливiсть, вiдповiдно перевтiливши ii в приемну акуратнiсть. Затишний i теплий порядок був у ii хатi, де вона сама й прибирала, попiл з ii цигарки нiколи не падав iнде, крiм мушлi-попiльницi, навiть панувала якась внутрiшня стрункiсть у безладдi на етажерцi з бездiллям, де стояла дрiбна старовина, навiть маленькi хiнськi бовванцi та чудернацькi гiндуськi божества. Поруч на спецiальному столику вишикувано тринадцятеро бiлих слонiв: вiд чималого, з дециметр заввишки, й кiнчаючи крихiтним, як пiвмiзинця.
– От i все гаразд, – подумала Ірен, пильно оглянувши себе з дзеркало.
На тридцятому роцi свого життя, завдяки високiй органiзованостi своеi вдачi, завдяки розважливостi, що керувала, не ушкоджаючи, ii чималими жiночими пристрастями, вона була в розцвiтi своеi принади. Через три-п’ять рокiв вона неминуче мусила погладшати, але зараз повнота була iй тiльки за окрасу. Починала свою молодiсть Ірен iз сентиментальноi, гарнюньоi й випещеноi панночки, закоханоi в ставного пiдпоручника й зарученоi з ним за всiма приписами релiгii та звичаiв. І коли року 1919 пiдпоручник цей мусив забиратися з добровольчим вiйськом десь далi вiд нареченоi i украiнськоi землi, Ірен заприсяглася не бувати в жодному товариствi, не знати жодних розваг, не знати посмiшки, аж поки вiн не повернеться. Цiлий рiк вона витримала цю страшну обiтницю, противну основним нахилам ii темпераменту, а потiм за якийсь тиждень зiйшлася з одним здоровим i хитромудрим хлопцем, який, без певного минулого, але з цiлком певними намiрами, взявся працювати в постачаннi. Ірен промандрувала з ним два роки по всяких усюдах, по селах i мiстах, де кидано ii коханця, що тримав свою милу, не гребуючи способами, в теплi й великих на той час достатках. Коли ж кiнець кiнцем цього пройду розстрiляно з вироку ревтрибуналу, Ірен не вельми за ним пошкодувала – кочове життя iй обридло й однаково не показувало надалi перспектив, тож i визнала вона за вчасне й доречне знову пристати до батькiвського дому, голодного й холодного за вiйськового комунiзму, а тепер збадьорiлого й пiдлатаного в перших подихах непу.
Прикрих спогадiв про це мандрiвництво в Ірен не лишилося; свiй вчинок вона цiлком виправдувала молодiстю та обставинами й була навiть певна, що теж вiддала данину революцii. Незважаючи на всi пригоди, вона вернулась зрiвноваженою, досвiдченою жiнкою, що тiльки зовнi зберегла подiбнiсть iз колишньою ажурною панною. Пригоди вплинули на неi позитивно, вони розвинули ii й усталили, а разом з тим вона й репутацii своеi не втратила, бо мати зумiла зберегти доччину таемницю, прикривши ii правдоподiбною версiею про гостювання в тiтки аж у Сибiру, де, казала вона, не почувалось голоду й молодiй дiвчинi безпечнiше було прожити лихолiття. Ірен дуже легко могла пiдтримувати цю казку, бо хвилi постачання носили ii i по Сибiру. Навiть батько ii, професор, якого мати на поводку водила, не мiг би точно вiдповiсти, що саме було цi три роки з його любою Ірою. А в iнтимних розмовах з матiр’ю вся ця iсторiя фiгурувала пiд делiкатною назвою «першого замiжжя».
По тiм того ще одна пригода трапилася Ірен, але про неi й сама мати тiльки невиразно могла здогадуватись. У кiмнатi, що тепер призначалась Юрiевi Олександровичу Славенку, жив рокiв зо два тому якийсь медик-студент. Згодом вiн вибрався.
Тим часом професор Маркевич вiдпустив останнього хворого, скинув халата й востанне вимив руки. Потiм узяв зi столу слухову трубку, машинально поклав ii в жилетну кишеню, лишивши розкидом на столi шматки паперу, картки, де записував хворих, та з пiвдесятка олiвцiв, якими писав рецепти, i пiдiйшов до шереги украiнлiсiвських засклених шаф, що стояли з книжками попiд стiною. Тут вiн постояв iз хвилину, замислившись, але зрештою махнув рукою i весело вийшов з кабiнету.
У передвiтальнi покоiвка пiдтирала пiсля пацiентiв пiдлогу, i професор, iдучи, озвався до неi:
– Ну що, кiнчили, Пелагее? Чудово!
В iдальнi вже кипiв i булькав самовар. Ірен вийшла зi своеi кiмнати i розставляла на столi чайне накриття, бо за звичаем професорського дому вечiрнiй час був у обов’язках молодоi господинi.
– Добривечiр, моi любi! – сказав професор, сяючи. – Моi хорошi! Як ся маемо, га? Чудово, чудово!
Вiн поцiлував руку дружинi, що поцiлувала його в голову, i навпаки – руку йому поцiлувала дочка, а вiн ii в скроню. Це теж був обов’язковий ритуал, що повторювався щоразу, вранцi й увечерi, коли професор з’являвся в родинному колi.
Але вiн ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:
– Як ся маемо, Ірусю? Мое ти серденько! О, ти виглядаеш чудово!
Старший син його загинув ще на iмперiалiстичнiй вiйнi, другий син, захопившись iдеею поновлення Росii, був забитий пiд Киевом 1919 року, i тепер дочка лишилась единим нащадком професора, единою метою його батькiвського захоплення.
– Дякую, тату, – вiдповiла Ірен.
– Ну, чаю, чаю! – скрикнув професор. – Ірусь, усе на мiсцi?
Чай був улюбленим напоем професора i, власне, единою його розвагою. Обiдати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечерi вiн мiг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого – для цього на тацi стояв чепурний кошик з десятком вуглин, якi й пiдкидалось щипцями в самовар, щоб пiдтримати його в станi кипiння.
– Зараз прийде Юрiй Олександрович, – озвалася мати. – Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину…
– Юрiй Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник… – сказав професор. – Що за голова! Блискучий розум! Але… Ірусю, золотко мое, доглянь самовара, щоб не прохолов!
Справдi за якусь хвилину пролунав дзвiнок, i з’явився Юрiй Олександрович Славенко – високий чорнявий молодик, рiвно зачiсаний, з довгастим енергiйним обличчям. Вiн привiтався, поцiлував жiнкам руки, а професорову руку мiцно потиснув.
– О, силач, – скрикнув Степан Григорович. – Чудово, зараз питимемо чай! Сiдайте, прошу вас.
– Чай у вашому домi, професоре, стоiть поза всякою конкуренцiею, – сказав Славенко. – Вiн незрiвняний своiм ароматом i прозорiстю. Безперечно, господиня знае секрет, – додав вiн, глянувши на Ірен. – Вдома я про такий чай не можу навiть мрiяти… Моя «рабиня» частуе мене таким пiйлом, вiд якого, зрештою, можна дiстати перекруту кишкового.
– Ха, ха, ха! – засмiявся професор. – Та, мабуть, ще й холодним!
– Це невигода холостяцького життя, – зауважила мати.
– Мамо, присунь менi цукор, – з притиском сказала Ірен. – Прошу, Юрiю Олександровичу.
– Дякую, – промовив той, беручи склянку. – А надто зараз я не вiдмовлюсь вiд склянки гарного чаю. У мене справдi в горлi пересохло…
– Ви пiсля лекцii? – спитала Ірен. – Прошу, тато!
– Ірусь, ти молодець у мене! – сказав професор.
– Нi, де там! – вiдповiв Славенко. – Власне, я таки з лекцii, але уявiть собi, з лекцii украiнiзацii!
– Невже? – здивовано скрикнув професор.
– Яке безглуздя! – сказала мати. – Це ж заважае вашiй роботi!
– Уже три мiсяцi, – сказав Славенко.
– Не заздрю вам, – сказала Ірен.
– Я сам собi не заздрю, – смiючись, промовив Славенко. – Але що поробиш! Я пiдходжу до цiеi справи цiлком розумово. Треба ж було колись вивчати полiтграмоту, яка, звичайно, i для мене особисто, i для бiологiчноi хiмii абсолютно не потрiбна! Тепер украiнська мова, i я не певен, чи задля громадськоi користi нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарськоi справи…
– Коли всi куховарки керуватимуть державою, – сказала Ірен.
– Атож, ви цiлком мене зрозумiли. Проблема куховарки стоiть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсiм природна рiч – живемо ми неминуче в певних обставинах, i цим обставинам мусимо щось сплачувати…
– Марусю, – раптом звернувся професор до дружини. – Я забув тобi, серденько, сказати: на нас близько тисячi карбованцiв прибуткового податку наклали!
– То це треба негайно опротестувати, – пiвголосом промовила вона.
– Я не маю найменшого сумнiву, – вiв далi Славенко, – що найближчого часу, принаймнi в науковiй галузi, мовна проблема буде радикально розв’язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що пiсля кiлькох столiть розвою, зараз для нас, учених, середньовiччя з единою латинською мовою е поступовий iдеал! Звичайно, ми повиннi прагнути до новоi, простоi i сконденсованоi мови, яка вiдповiдала б нашим розумовим потребам. Сучаснi мови, в тому числi й наша росiйська, занадто зiпсованi лiтературою, занадто переобтяженi синонiмами, не припущенними в науковiй роботi. Есперанто мене дуже цiкавить, i я вже добре засвоiв його… заразом з украiнською мовою.
– Я проти есперанто, – заявив професор. – Ірусь, ще скляночку!
