скачать книгу бесплатно
Кiлька вулиць iм випадало йти разом.
– Ви страшенно поволi йдете, – зауважила Марта.
– Перед нами ще далека путь, – усмiхнувся молодий.
– Хiба?.. Ах, я думала… Ви про життеву путь.
Бiльше говорити не було про що. Наприкiнцi Мартi подякувано за «ласкаву послугу», як висловилась Лiна, i дiвчина пiшла обiдати в брудненьку домашню iдальню, де годували дешево й несмачно. Потiм мала ще одвiдати державнi курси стенографii та машинопису, бо за квалiфiкацiю свою ретельно дбала.
Але настрiй Мартин укiнець зiпсувався. Цей шлюб був iй рiшуче неприемний! Чому? Вона просто заздрила, як можна заздрити з доброго дива на якусь дурницю – раптом i безапеляцiйно. «Вони будуть щасливi, безперечно будуть», – думала дiвчина. І хоч не мала жодного намiру чи навiть схованого бажання розбити оте iхне щастя, а от на тлi його почувала себе скривдженою!
Квiти невiдомого лицаря
Додому вона вернулась коло сьомоi години ввечерi, покiнчивши свiй дiловий день. Не так вiд роботи, як вiд глухого внутрiшнього хвилювання, дiвчина почувала себе до краю стомленою. «Ах, хоч би не прийшов нiхто!» – думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помрiяти.
У кухнi дружина кооператорова кiнчала останнi господарськi справи перед тим, як iти на посаду. Тетяна Ничипорiвна, жiнка заокруглених форм у своiй побудовi, була до байдужостi спокiйна. В лагiдностi, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрiсть, коли б це ставлення виявлялось у фiлософських трактатах, а не хатньому побутi. Ця жiнка, через непохитну вдачу свою, скрiзь приносила застиглiсть, лад i тиху вигоду – була жiнка затишку, симетрii, рiвноваги. Марта завжди уявляла ii оточеною юрбою дiтей, яких вона втихомирювала б i розважала. А насправдi в Тетяни Ничипорiвни була тiльки одна дитина, дочка Ада, i на Мартине запитання, чому вона бiльше дiтей не мае, мадам Іванчук лагiдно вiдповiла:
– Нiяк не можна. Грошей мало.
Кооператор усiм завжди казав, що дружина його служить у нархарчi, але вiдповiдь ця хибувала на зайву загальнiсть. Точнiше сказати, Тетяна Ничипорiвна завiдувала буфетом у Караваiвських лазнях, i ця посада була джерелом постiйноi прикростi для кооператора, якому працювати в такому мiсцi здавалось страшенно непристойним.
– Добридень… чи вже вечiр, – привiтно вiдповiла вона Мартi на вiтання. – А вас сюрприз чекае. У кiмнатi.
– Менi не сюрпризiв, а спати хочеться! Ох, як натомилась, – сказала дiвчина.
– Ну, що ви, не повiрю! У вашi лiта тiльки танцювати та гуляти, – добродушно обiзвалась Тетяна Ничипорiвна.
Засвiтивши в кiмнатi електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик бiлих хризантем, оповитий широкими, свiтло-кремовими паперовими стрiчками. Вiн несподiвано вирiс перед нею, як вилiплений iз снiгу, що ось-ось розтане, – тихий, урочистий i покiрний. Вiн так виглядав, немов прийшов до неi звiдкись далеким посланцем, принiс iй чиесь далеке й прекрасне вiтання!
Першу мить дiвчина стояла, геть зачудована; ii серце радiсно кинулось i велика нiжнiсть до квiтiв огорнула ii. Це була нiби чарiвна зустрiч, щедра винагорода за ii недавне збентеження. Перед ними вона теж розцвiтала, ставала легка, як iх пишнi макiвки, в очах своiх почуваючи бiле сяйво хризантем.
– Чудовi, чудовi, – шепотiла вона.
Зненацька цiкавiсть у нiй зайнялась: вiд кого цi квiти? Хто послав iй цю розкiшну посмiшку любовi? Вона хутко, не роздягаючись iще, пiдiйшла до кошика и почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нiчого не знайшла.
Це вже втрете вона одержувала отак квiти. Перший кошик мiсяцiв iз п’ять тому, другий, може, мiсяцiв зо два й оце зараз. Ну, та про першi два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватися за присилачiв, вибираючи з-помiж тодiшних своiх знайомих i iх вiдмову пояснюючи бажанням заiнтригувати себе. А тепер була цiлком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в ii життi зайшла, коли дiвчина лишилась самотня, коли всi попереднi знайомi вiдiйшли вiд неi, розчарованi, а новi розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звiсно, кооператора та Льови, неодмiнних, мовляв, спутникiв ii життевого руху!
Тепер вона зв’язувала цi три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука iх до неi скерувала. Острах узяв ii тодi, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за ii спиною й непомiтно пантруючи кожного ii руху. Чого вiн хоче i хто вiн такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступае в ii слiди й несе в собi страшнi несвiтськi бажання, – може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи ii появи?
Вона здригнула й хутко роздяглася.
Розпаливши в грубi, Марта пiд дiянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порiзнених уривкiв, що послужливо спливали iй у пам’ятi, уривкiв, до рiзного часу навiть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дiйснiстю власнi мрii, нiби явно снячи, лiпила дiвчина чоловiчу постать, вiдчувала ii близьку присутнiсть i невимовленi слова. І ця постать, яку вбачали ii нерухомi очi, нашила на неi жагучим огнем, поволi перетворюючись у казкового велетня, в радiсний кошмар неспокiйного чуття.
У дверi раптом постукано.
– Хто там? – злякано скрикнула дiвчина.
На порозi з’явився Льова. Вiн мiг без сторонньоi допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку нiхто не мав пiдстави боятися злодiiв, тому чорний хiд був вiдiмкнутий до пiзнього вечора.
– Ах, ви не могли хоч би один вечiр не прийти, – буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.
– Та я, Марто, власне, на хвилинку, – стурбовано промовив той. – Ви самi ж учора просили… ось книжку…
– Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дiвчина. – Чекайте, ось руки помию.
Тим часом Льова скинув кожушанку часiв вiйськового комунiзму, погрiв коло вогню задубiлi руки й обережно закурив.
– У вас квiти, – сказав вiн, коли дiвчина вернулась.
– Атож, квiти! От iз кого вам брати приклад! Якийсь таемничий невiдомий присилае менi вже третiй кошик. Абсолютно невiдомий! Далекий лицар! Та не стiйте ви, як стовп! – Льова був хоч i худий, зате довгий. – Зразу цiлу хату зайняв… Сiдайте на своему стiльцi. Це я розумiю – прислати незнайомiй квiти. В цьому е щось некорисливе, високе, миле. А ви от скiльки мене знаете…
– Але ж, Марто, ви самi… самi казали менi, щоб я… – нiяково забубонiв Льова.
– Знаю, що сама вам заборонила, – суворо спинила його дiвчина. – Смiшно було б, якби ви уривали зi своеi платнi на букети. Але можна б було хоч одну квiтку десь вирвати й подарувати!
– Тепер зима, Марто… квiтки не ростуть…
– Не виправдуйтесь!
– І потiм… одна квiтка, це якось надто сантиментально… i не сучасно… Інша справа отакий кошик…
– Не сучасно! Що ви так несучасного боiтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому iнша справа?
– Тут… тут розмiр i цiна викупае!
– Я захоплена, що ви нарештi сказали щось дотепне! – скрикнула дiвчина. – Але ж, любий Льово, як нудно цiлий рiк чекати вiд вас одного-однiсiнького дотепу.
Льова тупо посмiхнувся.
– Третiй букет я так одержую, – задумано казала Марта. – Три – це зачароване число, i невiдомий лицар мусить з’явитися, тричi про себе нагадавши,
– Це було б дуже до речi, – раптом промовив Льова.
– Ви теж маете якiсь плани на мого невiдомого лицаря, – спитала дiвчина, пильно на нього глянувши.
Льова страшенно знiяковiв.
– Ви, Марто, завжди… пiдозрюете мене, нiби я.
– Знаю я, що ви думаете! А втiм, може, й краще було б, якби невiдомий лицар… справдi з’явився, – сказала вона. – Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському станi опинились ми, сучаснi дiвчата, з цими лицарями! Ранiш дiвчина могла вiльно мрiяти, уявляти собi князiв, принцiв, королевичiв, чи як там, – це дурниця була, але можна було мрiяти, розумiете? А дiвчина чи взагалi молодiсть без мрii – це якось нудно… Мрii – це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви – служите в соробкопi, продаете, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищi обiйтися без мрiй?
– У мене е мрii, – хрипко вiдповiв Льова.
– От бачите! А зараз мрiяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простiше сказати, мрiяти знову-таки можна, але з мрii нiчого не виходить. Немае готових образiв для мрii, ви розумiете мене? Мрii нема за що почепити, виходить не мрiя, а туман… От припустiмо, почати б мрiяти за народного комiсара. Але ти знаеш, що народний комiсар – це дiлова людина, ти прекрасно уявляеш його, тобто реально, який вiн е, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови… Нi, про народного комiсара нiяк не можна мрiяти! – скрикнула вона. – Це… зовсiм не той стиль.
– Зовсiм iнший стиль, – погодився Льова.
– Або от пiсенька е, – вела дiвчина:
Не хочу я чаю пити
з побитого чайника,
а хочу я полюбити
ДПУ начальника…
Це просто смiшно, це вже пародiя на мрiю… У мене сьогоднi одна товаришка замiж вийшла. Дуже симпатична дiвчина, така проста, тiльки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з’явилося помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовнiше, каже вона, «треба жити»! Нi, так жити не можна! Треба створювати собi iлюзii.
– Ви, Марто, це… дуже правильно сказали, – обiзвався Льова.
– Отже, хай живуть iлюзii!
Марта поривчасто пiдiйшла до квiтiв, нахилила велику хризантему й притиснула ii до щоки.
– Фу, яка вона холодна й… вогка! – скрикнула дiвчина, випускаючи квiтку.
Льова злякано на неi глянув. Вона сiла на стiльця проти нього й за хвилину похмуро сказала:
– Льово, зачинiть грубку, вона вже зовсiм перегорiла… Знову в хатi холодно буде… Сядьте коло мене, – сказала Марта, коли вiн упорав грубку. – Я сьогоднi i взагалi останнiй час дуже погано себе почуваю… Якась неврастенiя. Так iнодi стане важко й… неприемно. І потiм самотнiсть… Почуваеш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колi. За цим колом е багацько людей, може, дуже цiкавих, напевно дуже цiкавих, але ти iх не знаеш… Це ясно, що всiх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але iнодi це бувае й приемно… Інодi хочеться, щоб нiкого-нiкого не знати!
– Вам треба закохатись, Марто, – серйозно сказав Льова.
Дiвчина обурено схопилась.
– Яке ви маете право так казати! – скрикнула вона. – Що це за неповага до жiнки? Ось ваше справжне чоловiче обличчя! Для вас ще одноi революцii буде замало! Який егоiзм i яка висока думка про себе! Чоловiки можуть сумувати, це в них, бачите, вищi пориви, а жiнцi треба тiльки закохатись, i все буде гараздi Так, по вашому, виходить? Вона виконае свою роль… Чоловiки будуть творити, керувати й даватимуть жiнкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти замiж? Хоробростi не стало? У, гидота! Як ви смiли так думати? Я скiльки разiв казала вам, щоб нiяких розмов про любов мiж нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цiеi умови додержати не можете, то прошу надалi не приходити!
Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бринiла в ii голосi – може, якраз тому, що Льова своею щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило ii, розкрив таемницю немудроi мрii, що може прибирати в дiвочiй уявi найхимернiших форм.
– Яка вона прекрасна, – захоплено думав Льова.
Через марнiсть свого чуття до дiвчини вiн фатально почав зазнавати втiхи вiд приниження. А що його постiйне зринання iз соробкопiвського небуття в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, ii не могло не дратувати, то й крику та гдирання в iх розмовах, отже, й таемноi радостi для хлопця було досить. Отак Льова робився добровiльним козлом вiдпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявiв ii гнiву. Кiлька разiв траплялося, що дiвчина й справдi його вигонила; тодi Льова йшов сповнений гнiтущоi насолоди вiд цiлковитого знищення свого «я», вiд болiсноi образи, що нею жив якийсь час на самотi, потiм починав знову тужити за дiвчиною й знову з’являвся до неi в потрiбну хвилину.
Марта, зненацька заспокоiвшись, стомлено сiла й запитала:
– Та в кого ж, зрештою, закохатись?
Льовi й на одну навiть мить не спало на думку, що – закохайтесь у мене. Але вiн ураз пожвавiшав.
– О, Марто, нащо ви так кажете?.. Ви мали… багато нагод…
– Чекайте! Всi нагоди були нiкчемнi. Студентiв я виключаю, бо кiнчила вже профшколу. Цi хлопцi так, мiж наукою, хотять до речi десь там здобути й дiвчину. Це для них своерiдна, дуже приемна розвага, а головне – це закiнчити школу. Це цiлком законно, – засмiялась вона, – але й я iх теж цiлком законно виключаю. Письменники шукають заразом i матерiалу – це щонайменше гидко. Господарники надто бундючнi, молодi iнженери надто захопленi своiм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителi, адмiнiстратори – все це не те, не те… Бо менi хочеться, – сказала вона в пiдступi нудьги, – закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романi!
Льова кивнув головою.
– Але й вiн мусить закохатись так само, – суворо додала вона. – Вiн мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов’язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне…
– Марто, як ви чудово говорите!..
Очi в Льови сяяли, вiн схилився, так нiби мав ось-ось упасти перед дiвчиною навколiшки.
– Повинна бути казка, – гарячково вела вона. – Розкриваеться завiса, i таке м’яке, м’яке свiтло… Виростають гаi, в них затишок, пухка трава… І тут рiчка. Ввечерi рiчка тиха, здаеться, пiдеш по нiй… А входиш все глибше, глибше, вода пiдiймаеться, стаеш легка, скидаеш iз себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведiть менi невiдомого лицаря!
– Але… як я довiдаюсь, хто от… хто присилае вам квiти?..
– Хiба обов’язково того самого?.. – задумливо промовила Марта.
Льова мовчки закурив i глибоко замислився, пальцями лiвоi руки нервово шарпаючи кiнчики бурцiв. Цi бурцi, дарма що рiденькi, на тлi голених облич сучасностi зразу вирiзняли хлопця, давали йому оригiнальне й примiтне лице. В них було щось старосвiтське, щось вiд минулих часiв, коли рослиннiсть на чоловiчому обличчi вважалась за ознаку мужностi, а коса становила неодмiнну прикмету жiночоi краси. А тепер, коли ножицi й бритва змiнили лице людськостi, бурцi можуть викликати тiльки здивування. Але Льова завiв бурцi на смак колишньоi своеi дружини, а потiм вони вже механiчно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, вiн нагадував не так лева, як пуделя.
Мовчанку урвала дiвчина.
– Я вам, здаеться, дурниць наплела, – холодно сказала вона. – Ідiть додому.
– Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своiм знайомим…
– Навiщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? – спитала вона, вмостившись на лiжковi.
– Це… один лiкар.
– Що за дивак! Та вiд лiкарiв же аптекою тхне? І потiм вiн почне мене лiкувати.
– Це такий лiкар, що… нiкого не лiкуе.
– Який же вiн лiкар?
– Учений, тобто професор, – пояснював Льова. – Нi, нi, вiн дуже молодий… Такий, як… я, – додав вiн, червонiючи. – Я забув, яка в нього спецiальнiсть… але вiн не лiкуе.
Дiвчина мовчала, заплющивши очi.
– Ми познайомились з ним на фронтi, в Червонiй Армii, – провадив Льова. – Отам йому довелося хоч-не-хоч лiкувати… а я був у нього за фельдшера…
– У вас спецiальностi одна вiд одноi краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!
– Не можна судити людину по спецiальностi! – болiсно скрикнув Льова i, засоромившись свого пориву, тихо додав: – Марто, я казав вам, ви знаете, що не те важить у людинi, що вона робить… Це варварський погляд, – сказав вiн i знову злякався. – Пробачте, я хотiв… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви, може, образились, Марто, що я так говорю?
– Нi, нi, – мляво вiдповiла дiвчина, – кажiть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радiсно ворухнувся.
– Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освiченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, i менi iнодi боляче робиться, що я такий неук… Але я iнодi думаю, що не в науцi справа… Це зухвала думка, але я iнодi думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це, може, смiшно! Але кожен живе так, як може, – це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозумiти це, тодi все зрозумiеш… Кожен живе так, як може – як це правильно, Марто! І ви, i я теж, i вашi сусiди, i всi люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…
– Що ж робити? – спитала дiвчина. – Якось сумно у вас виходить, нiби свого життя не можна змiнити. Це ви погано надумали! Нi, вашу теорiю треба викинути, на неi нiхто не пристане.
– І хай! – палко пiдхопив Льова. – А все-таки всi жили й житимуть так, як можуть… І нiчого, Марто, в цьому нема сумного… Можливостi кожного величезнi… Великi люди, – це тi, що використали своi можливостi…
– Отже, кожен може бути великим! – засмiялась Марта.
– Кожен, Марто! Хiба ви не почуваете хвилинами, що здатнi на щось велике? Тiльки не знаете, на що саме… Вся рiч у тiм, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя вiдхиляе думки вiд самого себе… А ви, Марто, це цiлий свiт, великий свiтлий свiт… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуемо в людинi, – це тiльки крихти… може, навiть найгiрше з того, що е в людинi… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от дiловодка, чи реестраторка, чи машинiстка – хiба це важливо? Це для статистики, для вашого завiдувача, а для свiту ви новий, радiсний свiт…
– Ваша теорiя з сумноi обертаеться на веселу! Почувати себе цiлим свiтом – вiд цього нiхто не вiдмовиться… – сказала дiвчина. – Але свiт цей, Льово, ефемерний. Вiн годиться тiльки для своеi кiмнати, щоб мрiяти перед квiтками… невiдомого лицаря! Ах, я не можу забути, якi холоднi тi хризантеми!
