скачать книгу бесплатно
– Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повиннi мене зрозумiти. У своiй галузi я майже нiчого не маю росiйською мовою. Я мусив вивчати нiмецьку, англiйську й французьку. Торiк на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякi питання iз шовкiвництва i мусив вивчати ще й iталiйську.
– Ви бачите, як нас душать, – сказала мати. – Тисячу карбованцiв податку! Тисячу карбованцiв!
Юрiй Олександрович ввiчливо посмiхнувся.
– Так, це велика прикрiсть, – промовив вiн до матерi. – Ще бiльша, може, прикрiсть те, що певна матерiальна забезпеченiсть зробилася в нас вiд’емною прикметою. Маючи якихось зайвих п’ятсот карбованцiв, здобутих до того ж чесною працею, починаеш незручно себе почувати, починаеш таiтися з цим своiм невеличким достатком… Ми ще не вижили психологii вiйськового комунiзму, ми одягаемося, наприклад, гiрше, нiж могли б одягатися, силкуемося якнайскромнiше встаткуватися i щороку прибiднюемося. Пристойне вбрання вважаеться в нас за непристойну розкiш, i я знаю багатьох, хто й досi ще не вилiз iз жахливоi толстовки…
– Бо кожен ледар мае право крикнути тобi: то непман! – сказала мати.
– В соцiалiстичнiй краiнi пануе психологiя жебракiв, – зауважила Ірен.
– Ви хочете щось сказати, професоре? – спитав Славенко.
– Та дивiться, ваш чай уже зовсiм прохолов!
Пiсля першоi склянки, швидко випитоi, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посмiхався, бурмотiв «чудово» й переходив у грайливий настрiй.
– І все-таки, незважаючи на всi оцi прикростi нашоi доби, – вiв Славенко, – я мушу категорично висловитися за неi.
– Вiн хоче потрапити до мiськради, – скрикнув, смiючись, професор.
– Татко, не пустуй! – з докором мовила Ірен.
– Ви помиляетеся, професоре, – вiдповiв Славенко, – громадськi навантаження я теж залiчую до великих прикростiв нашоi доби. Але я бачу i ii незрiвняннi прикмети. Доба так званоi диктатури пролетарiату е, насправдi, доба боротьби розуму за абсолютну першiсть.
Вiн на мить спинився, немов даючи усвiдомити враження вiд своiх слiв, а потiм заговорив трохи мiцнiшим голосом з неприемними нотками самовпевненостi, – тим голосом, яким читав лекцii студентам.
– І коли це зрозумiти, тодi в iншому свiтлi стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речi над людиною – це найганебнiша влада, найбiльша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти ii, треба було рiч скомпрометувати, принизити достаток у психологii цiлого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваете вже чистоi радостi, коли ваше чуття вiд придбання речi вже подвоене, то це е перший удар по вiковiчнiй владi матерiального. Їi треба зруйнувати. Люднiсть загине, якщо iй не пощастить сконцентрувати всi своi сили у вищих, розумових сферах дiяльностi. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку iжi, та зате знатиме смак розумовоi радостi. Новий побут полягатиме в суворому спрощеннi всiх матерiальних та чуттевих потреб. Тут досить буде статистики й розподiлу. Людина втратить до них iнтерес, бо зiйде на вищий поверх свого iснування. Вона бiльше буде жити духовним i менше матерiальним – от у чiм я вбачаю справжнiй поступ людськостi, що пiдлягае невблаганному економiчному рушiевi. Земна людськiсть зростае, i кожного нового зайду на землi треба нагодувати, одягти й узути. Зрiст людностi й обмеженiсть ресурсiв нашоi планети – оцi два чинники об’ективно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунiзму…
– Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! – скрикнула стара професорова.
Славетний терапевт, що до нього лiкуватись iздили з усього Союзу, в нападi безпосередньоi радостi влучив дружинi хлiбною кулькою просто в нiс.
– Ха, ха, ха! – засмiявся вiн. – Ірусько, серденько, цукру менi!
– Так iз вас завзятий комунiст? – лагiдно запитала Ірен, подаючи цукор.
– Атож, – вiдповiв Славенко, – я почуваю себе цiлком пристосованим до життя в комунiстичнiй громадi. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почуваеться. Передусiм до розумових iнтересiв покликано широкi маси, якi жили досi нiкчемним тваринним побутом; науку звiльнено вiд усяких iдеалiстичних забобонiв, поставлено iй виразну й високу мету – безпосередньо служити людям у боротьбi з природою. Вiд цього, правда, потерпiли деякi псевдонауки, як от iсторiя лiтератури й iншi, до неi подiбнi, якi зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальнi й пожиточнi цiнностi. Я, зрештою, навiть не розумiю, як взагалi лiтература – розумiю тут лiтературу не наукову, – могла стати об’ектом дослiдження. Щоправда, – звернувся вiн до Ірен, – ви тут зо мною не погодитесь: ви читаете белетристику, любите мистецтво.
– Атож, тут маемо трохи рiзнi смаки, – посмiхнулась Ірен.
– Але Ірен не так багато й читае, – зауважила мати.
– Я це цiлком розумiю i, коли хочете, виправдую, – сказав Славенко.
– А лiтератори нашi пищать, – сказав професор, беручи улюблене тiстечко «наполеон». – У мене лiкуеться один вiд виразки шлунковоi, чудовий хлопець, так каже, що заiдае iх… якесь замовлення заiдае…
– Причина розпачу, що охопив, скiльки вiдомо менi, найкращих представникiв лiтератури, – сказав Славенко, – полягае в тому, що лiтература й мистецтво взагалi не спроможнi вже своiми способами виконувати соцiальне замовлення…
– Атож, вiн так i сказав: соцiальне замовлення! – скрикнув професор.
– Соцiальне замовлення, тобто вiдбивати дух нашоi доби, – провадив Славенко, злегка вклонившися професоровi. – Його може виконати тiльки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслiдок нерозумiння природи й життя; це нерозумiння митець переносить, не розв’язуючи, в художнiй твiр, дiстаючи в цьому iлюзорне заспокоення, якого зазнають i тi, хто в тiй чи тiй формi цей твiр сприймае. Вiдтворити нерозумiння, а не знищити його – от, противно науцi, основна прикмета мистецтва. Звичайно, воно промовляе ще до нашоi вiдсталостi, до нашоi неорганiзованостi, що ми взяли в спадок вiд минулоi пiвкультури i що в нас цiлком зрозумiла й виправдана, як я й казав вам, Ірен… Але це в нас, iнтелiгентах, що мусили перетравити так звану буржуазну цивiлiзацiю, яка суттю своею е тiльки переходовий ступiнь до справжньоi цивiлiзацii. І зовсiм не зрозумiла рiч, коли дехто пiдтримуе теорiю нового мистецтва, мистецтва для робiтничого класу…
– Ах, цi письменники надзвичайно нудно пишуть, – сказала Ірен. – Я теж не пiдтримую iхньоi теорii.
– Інакше вони й не можуть писати! Це залежить не вiд iхньоi нездарностi, а вiд цiлком об’ективних причин. Вони е жертва непрощенноi традицii, вони чинять замах iз нiкчемними засобами. Новий робiтничий клас, чи сказати точнiше, – новий пагiнець людськостi, що зростае за загальними законами еволюцii, i зокрема за законами евгенiки, якраз i мусить визначатися високим щаблем духовноi органiзованостi, який виключае потребу мистецтва. Робiтничий клас, нових людей, надзвичайно влучно схарактеризував Кайзерлiнг в однiй зi своiх робiт: нова людина, на його думку, е тип шофера, простий, бадьорий i озброений практичними, власне, технiчними знаннями.
– На заходi справдi е мода на шоферiв, – зауважила Ірен.
– Вона мае, як бачите, глибшi пiдвалини, – сказав Славенко. – Я цiлком пристаю на чудове Кайзерлiнгове визначення, яке, з одного боку, поширюе наше щоденне розумiння робiтничого класу як носiя нових iдеалiв, бо тип шофера включае в себе все поступове, вiд робiтника заводу до працiвника науки, – але з другого боку, й звужуе його, вiдтинаючи мiщанськi елементи робiтництва, якi треба визнати за чималi, хоч би на пiдставi зацiкавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищоi органiзацii е такий самий анахронiзм, як i ворожiння на кавнiй гущi.
– Ха, ха, ха! – засмiявся професор.
Марiя Миколаiвна теж посмiхнулась.
– І менi дуже приемно вiдзначити, – вiв Славенко, – що в серединi самого мистецтва народжуеться його заперечення. Певна частина митцiв дiйшла вже до розумiння нiкчемностi мистецтва в наш час i пiдносить гасло знести його до ролi спорту. Цих пiонерiв я щиро вiтаю, бо тiльки спорт i наука можуть вiдродити людськiсть… Моi зауваження про мистецтво, – додав вiн, – можуть видатись надто загальними, бо грунтуються на уривкових вiдомостях, але вони цiлком випливають з моеi концепцii новоi людини й зверхньоi ролi розуму за нашоi доби. Звернiть увагу на наше прагнення зорганiзувати час, зорганiзувати вiдпочинок, роботу – i примат розуму в нашiй психологii стане вам цiлком очевидний. Рацiоналiзацiя – не тiльки виробництва, але й цiлого життя – це е високе гасло нашоi доби. В цьому розумiннi ми йдемо за заповiтами Великоi Французькоi революцii, ступаемо в слiди великого Робесп’ера, що над гiльйотиною пiднiс культ богинi розуму. Звичайно, ми вiдмовляемось вiд смiшних зовнiшнiх атрибутiв цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп’ерова спроба, хай навiть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маете допомогти менi поетично висловитись, – раптом звернувсь вiн, посмiхаючись, до молодоi господинi. – Я хотiв ужити тут музичного термiну, яким означають вступ до опери…
– Увертюра, – сказала Ірен.
– Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великоi опери розуму!.. Оце тi мiркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, якi походять здебiльшого вiд консервативностi нашоi психiки.
– Та ми всi вже чудово примирились, – сказав професор.
– А я не примирюсь! Не можу! – скрикнула Марiя Миколаiвна, згадавши синiв, яких загибель вона призвичаiлась ставити на карб бiльшовизмовi, дарма що один з них полiг на iмперiалiстичнiй вiйнi.
– Ти надто нервова, мамо, – холодно промовила Ірен.
У цю мить на дверях з’явилась Пелагея.
– Там по вас, Степане Григоровичу, приiхали, – сказала вона.
– Так, так! – скрикнув професор. – Я й забув, у мене консилiум о восьмiй… Ви бачите, я навiть чаю не напився… Іду, iду, – крикнув вiн Пелагеi. – Чудово… Марусю, – звернувся вiн до дружини, – наготуй менi, знаеш, лiтературу про шлунковi хвороби й торiшнi моi записки пiдбери… завтра лекцiя…
– У вас незрiвняна дружина, – сказав Юрiй Олександрович, прощаючись iз ним.
– Вона й лекцiю за мене прочитае, чудова! Іду, iду, – крикнув ще раз професор i вибiг, чи, певнiше, викотився з кiмнати, бо куценький був i товстий.
– Жiнка повинна бути помiчником своему чоловiковi. Так мене виховано, i так я виховувала…
– Мамо, пiди доглянь, щоб батько не забув чого, – сказала Ірен.
– Хочете ще чаю, Юрiю Олександровичу? – спитала Ірен, коли вони лишились на самотi.
– Нi, дуже дякую, – сказав Славенко. – Я волiв би краще попросити, щоб ви заграли щось.
– А, ворог мистецтва, ви любите музику!
– Кожен мае своi хибкостi, Ірен.
У вiтальнi Ірен сiла до рояля, а Славенко вигiдно пiрнув у м’який фотель.
– Дозволите курити? – спитав вiн, добуваючи шкiряного цигарника.
– Прошу, – вiдповiла господиня, розгортаючи вальси Шопена.
Славенко не розумiв музики i не почував великоi потреби ii слухати. Але в домi професора Маркевича вiн виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих мiркувань: передусiм, це тiшило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самотi говорити. Вiн почував, що iхне знайомство дiйшло вже до того ступеня, коли взаемини повиннi бути з’ясованi, але вiдкладав надалi остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирiшив. Ірен, вiн був певен, також розв’язала ii, але тiльки мовчазна згода була мiж ними, а жодного слова про шлюб чи тим бiльш про кохання ще не сказано. Знову-таки двi причини зумовлювали його зволiкання: насамперед робота його не була ще скiнчена, а крiм того, десь потай йому все-таки не хотiлось змiняти свого холостяцького всистематизованого життя. «Це, зрештою, великий клопiт», – думав вiн про шлюб. Потiм, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попереднiй побут, i в цьому була непоборна прикрiсть. Юрiй Олександрович чудово уявляв собi, як розподiлятиметься його майбутня доба в подружньому життi, добре знав, у якiй кiмнатi вiн тут житиме, навiть прикинув уже, як розташувати в нiй своi книжки, а проте нехiть до кардинальноi змiни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнiшнi родиннi функцii, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, вiн бачитиметься й муситиме розмовляти з ii батьками, якi його аж нiяк не цiкавили. Але забрати Ірен з батькiвського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнiшими тортурами. «Нiчого не вдiеш, закiнчу ось роботу, то й оженюся», – подумав вiн, пускаючи дим.
Власне, Юрiй Олександрович уже всi питання розв’язав, крiм статевого. За юнацьких рокiв, вiн, як i чимало юнакiв, задовольняв своi молодi потреби самостiйно, а до жiнок почував острах i зневагу. Потiм, трохи змужнiвши, поборов у собi цю звичку – тiльки через шкiдливiсть ii – i довгий час жив iз своею робiтницею, яка, через невимогливiсть свою, не ставила йому жодних претензiй, абсолютно не зв’язувала його, отже, й не заважала йому в науковiй працi, де вiн хутко поступував. Навпаки, вона навiть посередньо допомагала науцi, дбаючи про вигоди молодого вченого. Але непередбаченi родиннi обставини покликали хатню робiтницю назад на село, звiдки вона була приiхала, i Юрiй Олександрович лишився без жiночоi пiдтримки.
Тодi вiн вирiшив до цього питання вже не вертатись, «Я вже немолодий (йому було тодi двадцять дев’ять рокiв), – подумав вiн, – життя мое визначене й виповнене, спробую обiйтися без цих дурниць». Вiн запровадив суворий режим, фiзкультуру, обливання, i отак протримався цiлий рiк – досi найблискучiший рiк своеi науковоi кар’ери. Але бажання вiд такого режиму не тiльки не вщухли, а, навпаки, потай змiцнiли, й раптом об’явились у загрозливiй формi. Юрiй Олександрович пiдпав душевному томленню, загальна невдоволенiсть почала його мучити, i сон його зробився неспокiйний. З’явились навiть легенькi кошмари. «Що за чорт, – подумав вiн, – такий дрiб’язок заважае менi спокiйно працювати!» І в нападi легковажностi вiн, сам для себе несподiвано, вчинив за традицiею замах на свою нову покоiвку, що приходила вранцi прибирати йому помешкання, грiти чай та виконувати рiзнi доручення. Але дiстав серйозного одкоша.
Геть спантеличений, вiн вирiшив порадитись iз своею старенькою матiр’ю, що самотньо жила на Подолi, i якiй вiн щомiсяця акуратно висилав грошi поштою, а сам не з’являвся по пiвроку i ii до себе допускав неохоче. Старенька мати страшенно зрадiла передусiм з його вiзити, а крiм того, з довiри до себе вiд сина, якого вона звикла незаперечно божествити. Цiлковита його одвертiсть у такiй iнтимнiй справi дуже потiшила ii.
– Розумiю, розумiю, Юрочко, – сказала вона. – Оженитися тобi треба, от що.
– Я сам гадаю, що це буде найрацiональнiша рада, – вiдповiв син, походжаючи по хатi. – Але з ким?
– Ох, не знаю я жiнок твого кола…
– Я сам iх не знаю! Але я мiркував собi, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жiнкою, без нiяких претензiй, яка б не дуже заважала менi. Тут, на Подолi, певно знайшлася б така… Як ти думаеш, мамо?
– Та воно з простою, звiсно, менше мороки, тiльки ж там дiти пiдуть, i люди у вас буватимуть..
– Ну, з дiтьми ми ще «будем подивитись», як кажуть, а от iз знайомими вийде справдi незручно… Скiльки ще забобонiв, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю.
Вiн довго розважав i не добрав нiчого кращого, як одвiдувати концерти та вечiрки в Домi вчених, де пристойно було з’являтись i де, крiм самих учених, великою кiлькiстю бували iхнi родини. Тут вiн познайомився з Ірен, яка йому сподобалась i вiдразу видалася вiдповiдною на ролю серйозноi, розумноi i привабливоi дружини. Вона вiдповiла йому мовчазною згодою, i вiдтодi Юрiй Олександрович вiдчув величезне полегшення. Тепер вiн мав що вiдповiсти своiм розбурканим чуттям, i вони, як це часто з людськими чуттями бувае, ускромились вiд поважноi перспективи майбутнього заспокоення.
– Вона справдi цiкава, – подумав вiн, дивлячись крiзь звоi тютюнового диму на освiтлений профiль Ірен. – Добре було б зараз пiдiйти i так обiйняти ii! Але тодi треба було б говорити про одруження… Вiдкладiмо.
– Ви ще не заснули? – спитала музикантка.
– Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!
Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не вiдрiзняв, потiм обернулась до нього й спитала:
– Ви ще маете час?
– На жаль, ще маю тiльки п’ять хвилин, – вiдповiв Славенко, глянувши на годинника.
– То симфонiю Грiга, яку я вивчила, заграю вам iншим разом, – сказала Ірен, сiдаючи коло нього. – Прошу цигарку… Як посуваеться ваша робота?
– Я цiлком з неi вдоволений, – сказав молодий учений. – Чергова серiя спроб кiнчаеться цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованiсть нашоi лабораторii. Наступну серiю, безпосередньо з попередньою зв’язану, гадаю розпочати зразу ж. По тiм того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякi важливi особистi справи.
– А ця нова серiя довго триватиме?
– Максимум пiвроку.
– Я не буду вас затримувати, Юрiю Олександровичу, хоч, ви знаете, ваше товариство менi дуже приемне, – сказала Ірен, пiдводячись.
– Як i ваше менi, – вiдповiв Славенко. – Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати ii, треба стати ii рабом, треба вiддати iй ввесь час i всi думки. Задля неi доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляеться той, що шукае золотоi середини мiж наукою й собою: той здрiбнюе себе, не збагачуючи й науки.
– Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто, – тепло сказала Ірен. – Не почувайте над собою цього обов’язку. Ви завжди можете протелефонувати…
– Я високо цiню вашу увагу до себе, – сказав Славенко, цiлуючи iй руку на прощання. – Повiрте, Ірен, вiдколи ми познайомились, я вiдчув себе мiцнiшим у працi… до мене вернувся спокiй, що мене був покинув. Ви зробились моiм добрим генiем… якого я нiзащо не хочу втратити.
Коли вiн пiшов, до вiтальнi тихо вступила Марiя Миколаiвна.
– Вiн знову нiчого не сказав тобi? – сумовито спитала мати.
– Вiн сказав усе, що менi треба, – вiдповiла дочка.
Четверо в однiй кiмнатi, крiм дiвчини
Кiмната професора бiологiчноi хiмii на вулицi П’ятакова була згори донизу виповнена кострубатим порядком людини, заклопотаноi науковою працею. В цьому спецiально чоловiчому порядковi важить сама лиш доцiльнiсть, обдерта, як стара жебрачка, й заразом безоглядно ворожа до всяких питань естетики. Шафи на книжки, рiзного розмiру, матерiалу та кольору, насуплено стояли вздовж стiн – якi випинаючись, мов вагiтнi, вперед, заставленi книжками в два ряди на кожнiй полицi, iншi стрункi й високi, що вмiщали книжок тiльки в один ряд. Серед них були й горорiзьбленi дубовi, й скромнi гладенькi сосновi, i пара американських – з десяток рiзноманiтних шаф, куплених випадково в мiру з’являлась на них потреба. Але не можна було заперечити, що всi вони, незважаючи на свою вiдмiннiсть, однаково добре застерiгали вiд пороху всю масу спецiальних книг, усерединi iх замкнутих. Надмiр книжок лежав дуже рiвними й акуратними купками на пiдвiконнi, трохи затемнюючи вдень кiмнату, та на столi до письма, якого абсолютна чистота могла навести на думку, що ним, можливо, нiхто й не користуеться. Стiл цей, хоч i завантажений книжками, видавався, проте, пустинним через вiдсутнiсть на ньому каламаря, бо Славенко писав винятково м’яким хiмiчним олiвцем, загостряючи його спецiальною машинкою, що нагадуе прилад шолушити кукурудзу в мiнiатюрi. По шухлядах у столi були складенi рiзнi папери й нотатки, рахунки на всiлякi дрiбнi витрати за кiлька рокiв, документи, листування, що зберiгалось у конвертах, де зазначено iм’я дописувача та його адресу – i все це так доладно, що господар мiг, не дивлячись, усе потрiбне йому зразу ж здобути. Великого клопоту довелось ученому зазнати, поки вiн призвичаiв до своiх вимог нову прибиральницю, яка, дарма що на честь ii замах учинено, все-таки лишилась у нього служити: це був уже не перший замах у ii життi, крiм того, працi в професора було мало, а ставку вона одержувала цiлу. Але вона мусила так орудувати в кiмнатi, щоб жодна рiч не була зсунута чи перекладена з свого питомого мiсця – коли б це сталося, настрiй Юрiя Олександровича рiшуче зiпсувався б на пiвдня, i вiн позбувся б потрiбного для працi спокою.
Стiни в брунатних шпалерах були вiльнi вiд будь-яких прикрас, рiзних там фотографiй чи картин, але так само й без павутиння; широка канапа була громiздка для кiмнати, але, з другого боку, надзвичайно зручна спати.
– Так, ти переконав мене, – сказав Славенко, що сидiв коло столу, вигiдно витягнувши ноги, – переконав, друже! Взагалi, добре зробив, що зайшов… Інодi почуваеш оту дурну потребу – даруй на словi – побачитись зi старими знайомими, а може, ще й нових придбати. Це, зрештою, безглуздо, бо всi люди однаково нецiкавi, обмеженi в своему особистому побутi, i всi особистi стосунки базуються передусiм на бiологiчних потребах, а потiм на звичцi й традицii. Є, наприклад, традицiя ходити в гостi, влаштовувати вечiрки тощо… Все це з неробства, друже, повiр менi! Нема чого робити, от i сходяться люди докупи… Жалюгiдна рiч! Бо такi сходини аж нiчогiсiнько не додають до нашого досвiду. Помiркувати добре – на кий чорт менi бути знайомим, наприклад, з нiмецьким хiмiком Абдергальденом, видатним працiвником на полi бiологiчноi хiмii? Чи збагатять мене вiдомостi про його вигляд, костюм, дружину, вдачу? З мене досить прочитати його працi. І коли б ми могли зiбрати людську енергiю, що марно тратиться в так званих особистих стосунках, коли б могли скерувати ii в розумову працю…
– Але ж треба людям i спочити, – обiзвався з канапи Льова.
– Спочинок мусить бути дiйсний, – вiдповiв Славенко. – Але що то за спочинок, коли люди витрачають розумову енергiю на порожнi балачки, виснажують свiй мозок нiкчемними мiркуваннями про справи, якi iх не торкаються i не будуть торкатися? Я не згадую вже про той випадок, коли вони просто напиваються… Сон – от единий i дiйсний спочинок для людини! Але ми, нащадки звiра, живемо пiд владою безглуздих атавiзмiв, що iх знищать тiльки майбутнi поколiння… Тим-то й ти переконав мене. Тiльки менi ще не зовсiм ясно, чому ми мусимо йти саме до цiеi дiвчини? Чи не краще було б просто походити мiстом?
– Це менi спало на думку випадково, – сказав Льова. – Але ти не пожалкуеш… це розумна й цiкава дiвчина…
– Якби я почав цiкавитися дiвчатами, то вся моя робота к чорту пiшла б! І дозволь наперед заперечити щодо ii розуму: саме слово «дiвчина» – ти вслухайся в нього, – мiстить у собi прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дiвчина вона… Аргумент «за» це те, що вона, як ти кажеш, украiнка. Мушу ж я десь на практицi застосувати свое знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна рiч – нашiй увазi рекомендують мову, якоi не почуеш на вулицi i якою нема з ким розмовляти!
– О, вона чудово розмовляе по-украiнському, – радiсно сказав Льова.
– Тiльки умова – на пiвгодини. Я вiрю в твоi найкращi почуття до мене, вiрю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалi, ти потрапив на зовсiм незвичайний у мене настрiй, – сказав Славенко, пускаючи дим. – Чергова серiя моiх спроб закiнчилась блискуче. Беруся тепер за нуклеопротеiди! До речi, де ж живе ця Бiсектриса, ця мадемуазель Помпадур?
– Дуже близенько, на Жилянськiй, чотири квартали звiдси…
– Це спрощуе справу. Ходiмо. Ах, чорт! – раптом скрикнув вiн. – Сьогоднi день, коли я роблю вiзит шановному професоровi Маркевичу! Але в мене сьогоднi нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай…
І вiн переказав телефоном професоровiй покоiвцi Пелагеi, що нездужае, просить вибачити й прийти не може.
– Бачиш, ти призвiв мене до брехнi, – сказав вiн Льовi. – Але до брехнi я ставлюсь цiлком розумово: менi не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатне й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребуе. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього.
– Але час скажено йде, – сказав вiн, беручи на вулицi Льову пiд руку. – Пам’ятаеш наш саморобний шпиталь на польському фронтi?.. Як це давно було! Чорт бери, так i зiстарiтись непомiтно можна.
– Ми вже й так старi, Юрiю, – меланхолiйно зауважив Льова.
– Не в тому, зрештою, рiч, старим чи молодим бути. Про мене старiсть навiть приемнiша, спокiйнiша, але ж умирати не хочеться! Умирати нiколи не буде приемно, теорii Мечникова надто нереальнi… Слухай, скажи зараз щиро, – ти справдi не боявся небезпеки на вiйнi, чи просто вдавав?
– Нi… справдi не боявся… Так виходило, що не боявся.
– Дивна рiч! Але тебе не впiзнати. Не впiзнати бравого лiкпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаеш.
