скачать книгу бесплатно
– Бачиш, Юрiю, – обережно промовив Льова, – це зовсiм нiчого не важить, як людина виглядае…
– Що? Ну, покинь… Лице – дзеркало душi. Ти ж усе-таки медик!
Юрiй Олександрович почував себе чудово. Його душа по скiнченнi черговоi серii спроб нагадувала щось нiби першотравневе свято, уквiтчане переможними прапорами. Це був блаженний настрiй безтурботностi, хвилина розснаження скупченоi довгий час психiчноi енергii перед новим ii напруженням.
Коли вони пiдiйшли до будиночка на Жилянськiй вулицi, Юрiй Олександрович мимоволi засмiявся.
– Що за халупа, – сказав вiн. – Уявляю, якi монстри тут мешкають! Цiкава дiвчина могла б добрати собi цiкавiшого примiщення. Нi, Льово, я зовсiм перестаю вiрити в ii високi прикмети.
В кiмнатi Льова нiяково познайомив його з дiвчиною.
«А она смазливая», – байдуже подумав Славенко, тиснучи iй руку.
– Прошу знайомитися далi, – сказала Марта.
– Давид Семенович Іванчук, – промимрив кооператор, невдоволений iз забiгу ще двох осiб.
– Дмитро Стайничий, – сказав юнак-iнженер, що приiхав з Днiпропетровського.
– Вибачте, – сказав Славенко, – я не дочув вашого по-батьковi.
– Я його не сказав.
– Дмитро принциповий ворог по-батьковi, – сказала Марта. – Прошу сiдати! Льово, ви на лiжковi, у мене ж тiльки три стiльцi.
– Чим же пояснити вашу зневагу до батькiв? – спитав Славенко, обережно сiдаючи на стiльця, що не викликав до себе довiри. «Яка дурниця, що я тут», – подумав вiн.
– Нiякоi зневаги, – вiдповiв Дмитро, – Не було на Украiнi звичаю, щоб по-батьковi величати. Та й навiщо воно? Зовсiм зайве з боку практичного. Тiльки словом бiльше i на пам’ять важче. Далеко практичнiше й краще буде звертатись на «товариш», «товаришка».
– Якщо логiчно продовжити вашу думку, товаришу, – всмiхнувся Славенко, – то ще рацiональнiше було б звергатися на «пан»!
– Та це ж контрреволюцiя! Гiдра контрреволюцii, ха, ха! – зареготав кооператор.
– Але така рацiоналiзацiя суперечила б нашiй соцiальнiй практицi, – незичливо промовив iнженер. Подумавши трохи, вiн додав: – Воно правда, що «товариш» довший на вимову проти «пана», так що ж з того? Значить, задля практичностi треба «товариша» скоротити на «това», чи що.
– Або «тиша», «триша», «твиша», – пiдхопив кооператор.
– Та покиньте, нарештi, товаришi! – скрикнула Марта. – Ви всi страшенно нуднi! Все хочете зрацiоналiзувати й зробити практичним.
– Цього вимагае життя, – сказав Дмитро.
– А ви вiд нього нiчого не вимагаете! Правда, Льово?
– Я цiлком згоден з вами, Марто… Дозвольте закурити.
– Прошу. Перший раз вiльно всiм заразом, а потiм тiльки по черзi. Суворо по черзi. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження.
– Всiда готов, – сказав кооператор.
Всi, крiм дiвчини, зразу ж закурили, причiм Давид Семенович, маючи через бiднiсть свою жахливi цигарки, почастувався в Дмитра.
– Хто заговорить про рацiональнiсть або практичнiсть, – сказала Марта, – з того штраф двадцять копiйок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження!
– Всiда готов, – сказав кооператор.
«От богема», – подумав Славенко.
– Плачу карбованця авансом, – недбало заявив Дмитро, даючи грошi кооператоровi.
– Розписка за мною, – задоволено промовив той.
– У нашому приемному товариствi, – сказав Славенко, – щоб не ображати нашу прекрасну господиню, – вiн злегка вклонився Мартi, – нам годилося б розповiдати про якiсь цiкавi пригоди, про любовнi пригоди, на зразок як у збiрцi одного, якщо не помиляюсь, iспанського давнього автора, пiд назвою… здаеться, «Камертон»… чи щось подiбне…
– Який сором! – скрикнула Марта. – Ану ви, Дмитре, скажiть, чий це твiр i як вiн зветься?
– Це не до моеi спецiальностi, – вiдмовив той. – Скажiть, будь ласка, – звернувся вiн до професора, – ви i е той Славенко, що викладае в медiнститутi бiологiчну хiмiю?
– Маю честь.
– Я знаю кiлькох ваших слухачiв, моiх товаришiв у роботi, i багато чув про вашi лекцii… зокрема про поставу практичних робiт…
– Штраф, штраф! – крикнула Марта.
– Штраф, ах, ах! – пiдхопив кооператор. – За практику штраф. Ваших у мене вiсiмдесят копiйок.
– На жаль, лекцii з бiологiчноi хiмii не посiдають у медiнститутi належного числа годин. Зорганiзувати окремий iнститут бiологiчноi хiмii е наше невiдкладне завдання. Щодо лабораторноi роботи, то, скiльки дозволяють нашi умови, я, звичайно, зрацiоналiзував ii…
– Штраф! – крикнула дiвчина. – І штраф пiдвищуеться до п’ятдесяти копiйок.
– Я бачу, що розмова менi дорого коштуватиме, – сказав Славенко, даючи грошi.
– За вашi спроби над бiлками, – провадив Дмитро, – я читав дещо в пресi. Звичайно, на бiлках я не тямлюся, i мене цiкавлять тiльки практичнi наслiдки…
– Штраф! – заревiв кооператор. – Марто, берiть з них по три карбованцi.
– Нi, це справдi щось неможливе, – мовила дiвчина. – На посадi практика й рацiоналiзацiя, вдома про практику й рацiоналiзацiю… фу, аж язик заплутався! Неможлива рiч! Сухарi якiсь… Давиде Семеновичу, – звернулась вона до кооператора, – повернiть iм грошi, вони гидкi й невиправнi.
– Ви хочете викреслити два найуживанiшi в нас слова, з яких одне безперечно е символ нашоi доби i новоi людини, – сказав Славенко, беручи назад полтинника.
– Так, – вiдмовив вiн Дмитровi, – преса подала дещо про моi дослiди i саме в площинi iх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, – сухо додав вiн.
– Що ви! – посмiхнувся Дмитро. – Щоб така матерiалiстична наука, як бiологiчна хiмiя, та не давала практичних наслiдкiв!
Славенко теж вибачливо посмiхнувся i вголос ввiчливо промовив:
– Матерiалiстична наука! Це смiливо сказано. Наука не е нi матерiалiстична, нi iдеалiстична, нi яка iнша. Вона е наука, та й годi. Вона безстороння i за напрям своiх висновкiв не вiдповiдае.
Молодий iнженер iз самого початку не видався професоровi дуже приемним. Той якось недбайливо сидiв на стiльцi, тримався страшенно незмушено, як завсiдник, i в тонi йому раз у раз бринiла фамiльярнiсть людини, що всiх звикла вважати собi за рiвню. Ковбойка з вiдкритим комiром i стрижена голова Дмитрова показувались йому доволi нахабними. «Певно, за цiею кралею впадае, хлопчисько!» – подумав вiн. І йому мимоволi хотiлося хлопця подратувати.
– Значить, до Бога завертаемо, – сказав Дмитро.
– В гостi до Ісуса Христа, ха, ха! – прикинув кооператор.
– А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його iснування наука нiколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великi слова Бекона: «Хто тiльки покуштуе з келиха науки, той заперечуе Бога, а хто вип’е той келих до дна, той пiзнае Бога».
– Це ми чули вiд проповiдникiв у Софii, – сказав Дмитро.
– А ви, Льово, в Бога вiрите? – спитала Марта.
– Та певно, що в Софii на колiнах лазить, – додав кооператор, що Льови зовсiм не боявся.
– Та що ви, Марто… звiдки це ви? – знiяковiв Льова. – І в Софii я нiколи не був…
– Признайтесь, Льово! – крикнула дiвчина. – Не уявляю собi, щоб ви в Бога не вiрили!
Льова зовсiм спантеличився. Кооператор заплескав у долонi.
– На попа його висвятити, – сказав вiн.
– Вам смiшно? – спитала дiвчина в Дмитра. – Хiба право вiрити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.
– Особисто воно так, а практично – це значить, що душа вбога.
Притому iнженер видобув цигарку, хоч якраз курив i Славенко.
– Киньте цигарку, двом курити не можна, – сказав кооператор.
– Дарма, кватирку вiдчинимо.
Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на iхне цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:
– Який же з вас, Льово, тюхтiй! Який ви непристойно м’який та добросердий! Справжнiй Ісус Христос… І нiкому ви не потрiбнi.
– А яких же треба, Марто? – серйозно спитав Льова.
– Треба мiцних.
– Пiзнаю украiнську жiнку, – задоволено промовив Дмитро.
– Дозвольте запитати, коли це не секрет, – посмiшкувато запитав Славенко, – чому ви вважаете за можливе надавати саме украiнськiй жiнцi всяких чеснот i чим, на вашу думку, украiнська жiнка вигiдно рiзниться вiд будь-якоi iншоi?
– А це довго говорити, – вiдказав iнженер.
– Щось сьогоднi Дмитро неговiркий, – сказала Марта. – Йому, бачите, здаеться, – звернулась вона до Славенка, – що iсторiя виробила в украiнськоi жiнки багато позитивних прикмет…
– Не здаеться, а так воно i е, – обiзвався Дмитро.
– Менi зовсiм випадково, у зв’язку iз загальним процесом украiнiзацii, довелось обiзнатися з народною думою про Марусю Богуславку, – зауважив Славенко. – Ця украiнська жiнка випустила з турецького полону запорожцiв, користуючись iз прихильностi пашi до себе, але ж сама до рiдного краю вертатись не схотiла. Даруйте, я не вбачаю в ii вчинковi великоi вiдваги! Ця Маруся, зрештою, нiчим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своiм милосердям до землякiв спокутувати зраду батькiвщинi. Тобто i незайманiсть зберегла, i капiталу набула.
– А Бондарiвна? – спитав Дмитро.
– З цiею украiнською жiнкою я ще не мав нагоди обiзнатися. Щиро сказати, я вперше чую ii iм’я, та коли вона будь-чимсь цiкава, я обов’язково запитаю про неi в свого лектора. Проте можна з певнiстю сказати, що кожна нацiя мае дужих i кволих, енергiйних i млявих, розумних i дурнiв. Кожна нацiя мала своiх героiв та героiнь, а коли не мала, то iх вигадували. Але тiльки слiпий може не бачити, що поступ стирае нацii. Корiння нацiональних вiдмiнностiв полягало в рiзницях економiчно-географiчних умов, отже й побуту певноi групи людей. Але технiка згладжуе економiчнi особливостi, географiчнi умови завдяки щiльнiшому спiлкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут – житло, одяг та звичаi – стремлять до единого вселюдського стандарту. Рiч вiдома, що залiзниця й авто, взагалi шляхи сполучення, е найбiльшi вороги нацiональноi окремiшностi. Отже, все те, що живить нацiональнi рiзницi, мае корiння в минулому, а не в сучасному. Нацiональнi рiзницi нинi е тiльки iнерцiя, якоi рушiйна сила завмирае.
– Все це софiстика, – буркнув Дмитро.
– Якщо ви логiчнi мiркування вважаете за софiстику, то якi аргументи здаються вам чинними?
– Практичнi, – сказав Дмитро. – Життя здаеться менi чинним, а не мiркування. Я, знаете, пролетар – менше слiв i бiльше дiла.
– Тодi я радив би вам подивитись на справу з класового погляду.
– Давно дивлюсь.
– І що ж ви бачите?
– Смотрю у книгу й вижу фигу, – зареготав кооператор.
– Бачу, що треба нацiональнi прагнення довести до вiдпору, вичерпати iх. Тодi й справдi нацiональнi рiзницi зникнуть.
– Не зникнуть, нiколи не зникнуть! – сказав кооператор. – От я скiльки помiчав: як тiльки два хахли зберуться, так i полаються.
Тепер розмова пiшла на полiтичнi та економiчнi теми, де Юрiй Олександрович, якого суперечка з iнженером почала тiшити, розвивав дуже песимiстичнi думки про майбутню долю людськостi, виявляючи на всю широчiнь свою здiбнiсть орудувати чiткими та заокруглими логiчними конструкцiями. Своiм справжнiм поглядам на шкоду вiн прагнув насамперед заплутати i збити супротивника.
Говорив спокiйно, стримано пiдкреслюючи належнi мiсця, i почував велику приемнiсть вiд своеi мови, своеi особи i своеi переваги над усiма присутнiми. Принизити iнженера здавалось йому доконче потрiбним, але Дмитро, дарма, що розмова тiльки мiж ними двома точилася, вiдповiдав йому надто коротко й неохоче. Власне, вiн тiльки заявляв свою незгоду з висновками професора, але вiд дискусii ухилявся.
Кооператор, почувши про полiтику з економiкою, зразу принишк. Цi теми здавались йому раз на все забороненими, отже, дуже небезпечними. Вiн стурбувався, вийшов навiть iз помешкання подивитись, чи не пiдслуховуе хто, хоч вдома, крiм малоi дочки його, була ще тiльки нiмкеня, фрау Гольц, яка вже спала й поза тим взагалi недочувала. Все-таки кооператор похитав головою i подумав: «Напрасно вони про це говорять. Напрасно».
Марта слухала, прихилившись спиною до плахти, що висiла над лiжком за килим. Одноманiтна i дуже, зрештою, нудна розмова, яка не потребувала вiд неi нi заохочення, нi навiть втручання, була дiвчинi до вподоби. Бо присутнiсть усього товариства була iй важка. Кожен день додавав iй неспокою, який на посадi вона ще стримувала, а вдома майже з ним не боролась. Квiти, присланi iй останнього разу, вже встигли зiв’яти, i вона викинула iх, усохлi, з гнiвом, вона навiть кошика спалила, а все ж у ii грудях лишилась iх бiла присутнiсть, як необорна спрага. Дiвчина бачила iх у снi – ними вкритi були цiлi поля, гори, крутi взбережжя рiчок, де вона ходила, але, доторкнувшись до iх пелюсток, вона замiсть м’якостi почувала рiжуче лезо, колючi захованi терни, що ранили в кров ii долоню. І цi рани приймала ii душа. «Може, я хвора?» – думала вона. Та й справдi, вона слаба була на ту нiжну й непереможну недугу, що таiться в надрах землi й людського тiла, за переказом iз землi повсталого, – на недугу прагнення до сонячного палу, що без кiнця обертае плодющу вогкiсть життя.
До приiзду Дмитра й до вiзиту нового знайомого Марта поставилася цiлком байдуже. «Все це не те, не те», – подумала вона десь потай. Спочатку спробувала грати ролю веселоi i чемноi господинi, але новi гостi за розмовою нiби про неi й забули. Тодi й вона перестала на них зважати. Кiмната щораз бiльше сповнювалась тютюновим димом, що поволi облягав лампу пiд скляним абажуром у формi тюльпану. Кутки в кiмнатi потемнiли, i дiвчинi починало здаватись, що вона далi й далi вiдсуваеться вiд людей, що коло неi сидiли, i з тоi далечi бачила iх так, як краевид, коли на нього глянути в широкий кiнець бiноклю.
– Благословiть форточку одкрить, – сказав до неi кооператор. – А то тут газова атака.
Марта здригнула.
– Вiдчинiть краще грубку, однаково витягне, – сказала вона. – Ви вже все, товариство, переговорили?
– Ми торкнулися багатьох питань, – сказав Славенко, – але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче вiдомих, не вважав за потрiбне заперечувати моiх тверджень, хоч i не погоджувався з ними.
– Бо ви казали не те, що думаете, – похмуро сказав Дмитро.
– Ви берете на себе невдячну роль читати в моiй душi, – зауважив Славенко.
Йому нiхто не вiдповiв, i небезпека мовчанки раптом повстала в кiмнатi. Але Славенко не дав iй поширитись i промовив, пiдводячись:
– За тим, товариство, дозвольте дякувати за приемно згаяний час та перепросити наприкiнцi, що я прийшов незапрошений i, може, навiть перешкоджав своею присутнiстю.
– О, нi, заходьте й далi, будь ласка, – сказала Марта.
