скачать книгу бесплатно
– У нього е деякi науковi знання, – вiдповiв той.
– Менi кортить якнайшвидше взятися до дiла – попрацювати над новим матерiалом, – старий кивнув головою на загорожу. Очi його заблищали.
– Охоче вiрю, – не зовсiм лагiдним тоном вiдповiв Мон-тгомерi.
– Ми не можемо пускати його туди, всередину, а будувати йому нову хатину – немае коли. Тим часом i довiрятися з нашими справами не можна.
– Я в ваших руках, – сказав я. Що воно оте «всерединi», я не мав нiякого уявлення.
– І я думав про те саме, – вiдповiв старому Монтго-мерi. – Але ж у мене е кiмната, де однi дверi виходять назовнi.
– Це чудово, – жваво обiрвав його старий, i ми втрьох пiдiйшли до загорожi.
– Менi дуже прикро, мiстере Прендiку, що ми змушенi так утаемничуватися, але ж не забувайте, що ви тут – непроханий гiсть. Наше маленьке господарство мае своi секрети, щось на зразок кiмнати Синьоi Бороди. Насправдi тут немае нiчого страшного для людей iз здоровим глуздом. Одначе, доки ми не знаемо вас ближче…
– Певна рiч, – вiдповiв я, – тiльки дурень мiг би прогнiватись на брак вашоi довiри.
На його суворому обличчi з’явилася ледь помiтна посмiшка, – люди цього похмурого типу посмiхаються самими куточками уст, – i вiн вклонився на знак вдячностi.
Ми пройшли повз головний вхiд до загорожi. Це була велика дерев’яна, кута залiзом брама пiд замком. Бiля неi лежала купа багажу з баркаса. Край загорожi були дверi, яких я не помiтив ранiше. Старий витяг iз своеi засмальцьованоi синьоi куртки в’язку ключiв, вiдiмкнув тi дверi й зайшов усередину. Оцi ключi, це ретельне замикання дверей навiть тодi, коли вони були в нього на очах, – аж надто мене вразили.
Я ввiйшов за ним у маленьку, хоча вбого, та затишно опоряджену кiмнатку; ii внутрiшнi дверi, що вели на бруко-ване подвiр’я, були вiдчиненi. Монтгомерi вiдразу ж iх замкнув. У темному кутку кiмнати висiв гамак. Невеличке без скла вiконце з залiзними гратами виходило на море.
Старий сказав, що ця кiмната буде моiм житлом. Внутрiшнi дверi, що iх «про всяк випадок» вiн замкне ще з того боку, не дадуть менi потрапити у двiр. Вiн показав на зручний шезлонг перед вiкном та на цiлу полицю книг бiля гамака. Це були здебiльшого працi iз хiрургii та видання грецьких i латинських класикiв, мову яких я ледве розумiв. Вийшов старий надвiрними дверима, – певно, не бажаючи вдруге вiдчиняти внутрiшнi.
– Звичайно ми тут iмо, – повiдомив Монтгомерi, а потiм, нiби вiдчувши несподiваний сумнiв, квапливо подався за старим.
– Моро! – почув я його голос.
Спершу це iм’я пропустив я повз увагу, та коли почав гортати книжки з полицi, у мене майнула думка: де я чув iм’я «Моро» ранiше?
Я сiв перед вiкном, дiстав сухарi, що залишилися в мене, i став зi смаком жувати iх. «Моро»?
Кинувши погляд у вiкно, я побачив одного з тих дивних людей у бiлому, котрий саме нiс вiд берега якийсь ящик. Незабаром вiн зник за вiкном. Тодi я почув, як позад мене в замку клацнув ключ. Далi з-за внутрiшнiх дверей долинув гамiр, що здiйняли хорти, приведенi в двiр. Вони й не гавкали, тiльки гарчали й пирхали. Чути було метушливий тупiт iхнiх лап i голос Монтгомерi, який заспокоював собак.
Мене вражала таемничiсть, якою оточили себе цi двое людей, i я задумався й про них, i про iм’я «Моро», що звiдкись було менi знайоме. Але людська пам’ять дуже примхлива, i я нiяк не мiг пригадати, де й за яких обставин я чув його. Потiм думки моi перейшли на незбагненну химернiсть того спотвореного чоловiка, що, обмотаний у бiле, повертався вiд баркаса. Нiколи не бачив я такоi ходи, таких чудних рухiв, як у нього. Жоден iз цих людей, – я пам’ятаю, – не озивався до мене, хоч я помiтив, що бiльшiсть iз них поглядала в мiй бiк, – але якось дивно, наче крадькома, i зовсiм не тим вiдвертим поглядом, що в справжнiх дикунiв. Я не розумiв, якою мовою вони розмовляють. Всi цi люди були навдивовижу мовчазнi, а коли говорили – голос iх звучав рiзко й неприемно. Чого iм бракувало?.. При цьому я згадав очi потворного служника Монтгомерi.
Вiн увiйшов саме тодi, коли я подумав про нього. Одягнений тепер у бiле, вiн нiс невеличку тацю з вареними овочами й кавою. Коли вiн, ставлячи на стiл тацю, ласкаво менi уклонився, я аж вiдсахнувся, отетерiвши вiд подиву: пiд чорними пасмами його волосся я побачив, яке в нього вухо! Воно зненацька з’явилося перед самими моiми очима. Вухо було з гострими кiнчиками, вкрите брунатною шерстю!
– Ваш снiданок, сер, – сказав вiн.
Я не зводив iз нього погляду i не мiг здобутися на вiдповiдь. Вiн повернувся й пiшов до дверей, чудно поглядаючи на мене через плече.
Я провiв його очима, i в цю ж мить пiдсвiдомо, з незбагненноi примхи мозку в пам’ятi моiй невиразно спливла фраза: «Жахи Моро». А чи саме так? Яке ж перше слово? Аж он воно, – пам’ять перенесла мене на десять лiт у минуле, i я враз пригадав: «Жахи Моро»! Якусь мить ця фраза тьмяно вимальовувалась у мене в головi, а тодi нарештi я побачив ii, написану червоними лiтерами на сiруватiй обкладинцi невеличкоi брошури. Читання цiеi брошури хоч на кого навело б жах. Менi пригадалося все ясно, до найменших подробиць, – та вже давно забута брошура знову яскраво постала менi в пам’ятi. Я тодi був ще хлопцем, а Моро мав уже, певне, рокiв п’ятдесят. Це був учений-фiзiолог, досить вiдомий у наукових колах багатством своеi уяви i гострою прямотою своiх поглядiв. Чи це був саме той Моро? Вiн опублiкував кiлька разючих фактiв переливання кровi та ще був широко знаний як автор праць про вiдхилення в загальному розвитковi органiзму. Та раптом цю блискучу кар’еру було обiрвано. Вiн мусив залишити Англiю. Якийсь журналiст пiд виглядом лаборанта дiстався до його лабораторii, маючи намiр зробити згодом сенсацiйнi викриття. Завдяки неймовiрнiй випадковостi, – якщо справдi то була випадковiсть, – його жахлива брошура набула гучноi популярностi. Саме в день ii надрукування з лабораторii Моро втiк облуплений, пошматований собака.
Був тодi кiнець лiта, у пресi затишок, – отож вiдомий видавець, двоюрiдний брат тимчасового лаборанта Моро, вирiшив хоч цим схвилювати громадську думку. Вже не вперше ця сама «громадська опiнiя» повставала супроти експериментальних дослiджень. Доктора Моро просто вигнали з краiни. Може, так i слiд було зробити, тiльки ж надто вже благенька пiдтримка його з боку iнших експериментаторiв, а так само й те, що мало не всi вченi колеги позрiкалися його, – все це заслуговувало найтяжчого осуду. Щоправда, деякi з його дослiдiв – коли вiрити звiтовi журналiста, – були занадто жорстокi. Та проте йому, можливо, й пощастило б дiйти миру з громадськiстю, якби вiн припинив своi дослiдження, тiльки ж вiн не пристав на те. Зрештою так би вчинила бiльшiсть людей, що вже скуштувала чару дослiдництва. До того ж вiн не мав родини, – отже, мiг дiяти, як йому заманеться.
Я впевнювався, що це був саме той Моро. Все свiдчило на користь такоi думки. Я збагнув тепер, для чого було привезено пуму та iнших тварин, що потрапили з рештою багажу до загорожi, i зрозумiв, що означае той дивний, невиразний, ледве знайомий запах, який досi менi тiльки пiдсвiдомо вчувався. Це був антисептичний запах операцiйноi кiмнати. Я почув, як десь за стiною закричала пума; заскавулiв собака, так наче його били.
Але певно, що для людини, тим паче, коли вона цiкавиться наукою, вiвiсекцiя не е настiльки жахливою, щоб ii аж так утаемничувати! Думки моi нараз перестрибнули на iнше, i знову постав передi мною служник Монтгомерi, його гострi вуха й очi, що свiтилися в темрявi. Я споглядав простерту перед моiм зором зелену морську далечiнь, яка пiнилась пiд легким вiтерцем, i неймовiрнi подii останнiх днiв спливали одна за одною в моiй пам’ятi.
Що воно все це означае? Ця замкнута загорожа на пустельному островi, цей вiдомий вiвiсектор i цi скалiченi та спотворенi люди?
VIII. КРИК ПУМИ
Десь близько години дня моi думки й пiдозри були обiрванi приходом Монтгомерi. Його дивний служник, що ввiйшов за ним, принiс на тацi хлiб, якiсь овочi та ще щось iстiвне, пляшку вiскi, кухоль води, три склянки й три ножi. Я скоса зиркнув на це чудне створiння й побачив, що воно спостерiгае за мною своiми на диво метушливими очима. Монтгомерi сказав, що пополуднуе разом зi мною; Моро ж не прийде, бо не мае часу.
– Моро? – запитав я. – Це iм’я менi знайоме.
– Сто чортiв! – вигукнув вiн. – Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з’ясування наших таемниць. Ви п’ете вiскi?
– Дякую, я не вживаю спиртного.
– Я б теж хотiв… Та пiсля бiйки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна нiч. Тодi менi видалася щастям пропозицiя Моро поiхати з ним. Дивна рiч…
– Монтгомерi, – раптом випалив я, коли служник причинив за собою дверi, – чому в нього такi гострi вуха?
– До бiса! – вилаявся вiн, не встигши пережувати iжу, а потiм, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: – Гострi вуха?
– Еге ж, iз гострими кiнчиками, – вiдповiв я по змозi спокiйнiше, хоч сам ледве переводив подих, – i вкритi темною шерстю.
Монтгомерi задумливо налив собi вiскi з водою.
– Менi завжди здавалося, що його вуха прикритi волоссям.
– Я побачив iх, коли вiн схилився, ставивши на стiл каву. І в нього очi свiтяться в темрявi.
Спiврозмовник мiй тим часом уже встиг отямитись вiд несподiваного запитання.
– Отож i я гадав, – промовив вiн трошки шепелявим голосом, – що з вухами в нього не зовсiм гаразд, бо вiн усе прикривае iх чуприною. Який же вони мають вигляд?
Було ясно, що Монтгомерi просто викручуеться, але брехуном не можна було його назвати.
– Вони з гострими кiнчиками, – сказав я, – невеличкi й порослi шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалi ця людина – одна з найдивнiших iстот, якi менi доводилося бачити в життi.
Пронизливий i хриплий страдницький крик тварини долинув до нас iз загорожi. З глибини й сили цього крику було зрозумiло, що це пума. Я помiтив, як Монтгомерi здригнувся.
– Так… – озвався вiн.
– Де ви його знайшли?
– Е-е… Та нiби у Сан-Францiско… Вiн i справдi бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звiдки вiн. Та я до нього звик. І вiн до мене. А чим, власне, вiн вас так уразив?
– Та вiн весь якийсь протиприродний, – вiдповiв я. – Щось у ньому е таке… Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькiсть його викликае в менi якусь огиду, аж здригаешся, наче вiд дотику чогось нечистого…
Монтгомерi, переставши iсти, зауважив:
– Дурницi, я цього не помiчаю.
І взявся знову жувати.
– Менi таке й на думку не спадало, – сказав вiн. – Але, видно, команда шхуни це вiдчувала…. І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капiтан…
Раптом удруге почулося виття пуми, ще бiльш страждальне. Монтгомерi стиха вилаявся. Я вже хотiв спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березi, коли це знову закричала нещасна звiрина, цього разу короткими й уривчастими звуками.
– А тi вашi люди, що були на березi, – все-таки почав я, – до якоi раси вони належать?
– Бравi хлопцi, га? – неуважно вiдповiв Монтгомерi, з кожним криком пуми все бiльше насуплюючи брови.
Я замовк. А з-за муру долинув зойк iще жахливiшоi розпуки. Монтгомерi зиркнув на мене похмурими сiрими очима й пiдлив собi вiскi. Потiм спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тiльки з його допомогою вiн урятував менi життя. Здаеться, вiн хотiв пiдкреслити, що саме цьому я завдячую своiм життям. Вiдповiдав я неуважно. Полуденок невдовзi скiнчився, i служник з клиноподiбними вухами поприбирав зi столу. Монтгомерi вийшов. Вiн насилу мiг приховати свое роздратування вiд крику пуми, пiдданоi вiвiсекцii. Заявивши, що в нього щось не гаразд iз нервами, вiн пiшов, тим самим тiльки посвiдчивши слушнiсть моiх пiдозр.
Крики тварини й справдi страшенно дратували. По полуднi вони стали ще гучнiшi. Спочатку вони тiльки рiзали вуха, а далi й остаточно вивели мене з рiвноваги. Я вiдкинув школярськi переклади з Горацiя, якi пробував був читати, i, зцiпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кiмнатi.
Потiм я пробував затикати собi пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати менi нерви. Нарештi цi крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кiмнатi. Я вийшов на свiже повiтря, пiд заспокiйливе промiння надвечiрнього сонця, i, проминувши головнi ворота, що як i ранiше були замкненi, повернув за рiг огорожi.
Надворi крики чутно було ще дужче. Немовби всi страждання свiту злилися в один цей голос. Можливо, – я не раз про це думав згодом, – якби, скажiмо, в сумiжнiй кiмнатi хтось мовчки терпiв подiбнi муки, – я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання мае голос i сiпае нам нерви, – лише тодi нашу душу опановують такi жалощi. Яскраво сяяло сонце, лагiдний морський вiтерець колихав зеленi вiяла пальм, – та свiт, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних i кривавих примар, аж доки я вiдiйшов так далеко вiд загорожi, що звiдти вже не долинав жоден звук.
XI. ЩОСЬ У ЛІСІ
Я продирався чагарником, що рiс на схилi пагорба за огорожею, сам не знаючи, куди йду. Згодом проминувши цiлий гайок струнких дерев, я опинився по той бiк пагорба, де внизу вузеньким вибалком протiкав струмок. Я зупинився й прислухався. За пройденою вiддаллю, а може, й за густим листям дерев звукiв од загорожi тут не було чути. Тиша стояла непорушна. Раптом з шелестом вигулькнув кролик i щодуху дременув по схилу. Не знаючи, що далi робити, я присiв у затiнку на узлiссi.
Мiсце було прегарне. Буйнi заростi обабiч приховували струмок, i тiльки в одному мiсцi трикутною латкою виблискувала водяна гладiнь. На тiм боцi в синюватому серпанку виднiли непролазнi хащi дерев i витких рослин, а над ними – спокiйна блакить неба. Де-не-де бiло й малиново цвiли якiсь невiдомi квiти. Хвилину погляд мiй блукав довкола, а потiм я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомерi. Та надмiрна спека заважала розмiрковувати, i незабаром мене взяла дрiмота.
Не знаю, чи довго я так прокуняв, тiльки раптом вивiв мене з цього стану якийсь шурхiт у зеленiй гущавинi за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхiв’я тростини й папоротi. Потiм на берег вийшла якась iстота, – з першого погляду важко було розпiзнати, що воно таке. Створiння те нагнулося й почало пити воду. Тiльки тодi я побачив, що це людська iстота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!
На нiй була якась синя одежина, шкiра ii – бронзового кольору, а волосся – чорне. Мабуть, незвичайна потворнiсть була притаманна всiм тутешнiм остров’янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.
Я весь подався вперед, щоб краще ii розгледiти. Грудка лави, зрушена моею рукою, покотилася по схилу. Людина з винуватим виглядом зиркнула вгору, i нашi очi зустрiлися. Вона миттю схопилася на ноги i, не спускаючи з мене погляду, незграбним помахом руки витерла рот. Ноги в цiеi iстоти були майже вдвiчi коротшi за тулуб. Отак ми стояли, мабуть, добру хвилину, розгублено дивлячись одне на одного. Та раптом вона шаснула в кущi, кiлька разiв ще пильно озирнувшися, i шелест листя поступово завмер у далечинi. Довго пiсля того, як вона зникла, я сидiв та дивився iй услiд. Вiд мого дрiмотного спокою не залишилося й слiду.
Щось шелеснуло в мене за плечима; я швидко оглянувся i встиг помiтити, як промайнув бiленький хвостик сполоханого кролика, що вже зникав за вершиною пагорка. Я зiрвався на рiвнi ноги.
Поява тiеi потворноi напiвдикоi iстоти свiдчила, що це вiдлюддя не таке вже й пустельне. Я нервово озирався навкруги, шкодуючи, що не маю нiякоi зброi. Потiм менi спало на думку, що ця ж людина була в синiй одежi, а не гола, як дикуни, i я намагався переконати себе, що то в неi тiльки вигляд хижий, а сама вона – миролюбна.
Та все ж таки ii поява позбавила мене спокою. Я пiшов лiворуч схилом пагорка, приглядаючись до прогалин мiж струнких стовбурiв дерев. Дивно, чому ця людина рачкувала, та ще й пила воду iз струмка просто ротом?.. Нараз почувся крик якоiсь тварини. Я подумав, що це, мабуть, пума, i повернув у бiк, протилежний тому, звiдки долинув крик. Так спустився я до струмка, перебрiв його i рушив далi через чагарник.
Несподiвано увагу мою привернула якась червона пляма на землi. Пiдiйшовши ближче, я побачив, що це чудернацький зморшкуватий гриб, подiбний до лапатого лишаю. Тiльки я доторкнувся до нього, вiн одразу розплився у водяний слиз. Пiд тiнню пишноi папоротi я побачив неприемну картину – на землi лежав iще теплий труп кролика з вiдiрваною головою. Його обсiли зеленi мухи. Я зупинився, вражений видовищем розбризканоi кровi. Отож один iз прибульцiв на острiв уже загинув не своею смертю!
Жодного iншого знаку на трупi не було. Виглядало так, наче кролика просто впiймали й вiдiрвали голову. Дивлячись на це пухнасте, ще не застигле тiльце, я мимохiть замислився, як таке могло трапитись. Невиразний страх, який збудила в менi ота напiвлюдська iстота бiля струмка, ставав дедалi вiдчутнiшим. Я почав усвiдомлювати, як небезпечно блукати тут, серед невiдомих менi мешканцiв. Гущавина довкола нараз наче зовсiм змiнилася. У кожному закутку чатувала засiдка, за кожним шурхотом чулася загроза, нiби якiсь незримi створiння чигали на мене.
Я вирiшив вертати назад. Круто обернувшись, я прожогом, мало не в розпачi, кинувся бiгти через гущавину, прагнучи щонайшвидше вибратися на вiдкритий простiр.
Зупинився я вчасно, бо мало не вискочив на галявину, яка утворилася, мабуть, вiд вiтролому. Буйна памолодь уже почала боротися за вiльне мiсце, а позад неi суцiльним муром височiли дерева, облiпленi виткими рослинами; густо росли гриби та розмаiтi квiти. Передi мною, на вкритому лишаем стовбурi поваленого дерева, пiдiбгавши ноги, сидiло трое потворних створiнь. Мого наближення вони ще не помiчали. Одне з них скидалося на жiнку, двое – були чоловiки. Якщо не зважати на шматки червоноi тканини, що оповивали iм стегна, вони були голi. Шкiра iхня була рожевувата на колiр, – у жодного дикуна я не бачив подiбноi. Масивнi обличчя були без пiдборiдь, лоби занадто опуклi, а на головах стирчало рiденьке щетинясте волосся. Я нiколи не бачив таких твариновидих людей. Вони розмовляли, чи, певнiше, один iз них говорив до iнших, i всi трое так захопилися, що нiхто й не помiтив, як я надходжу. Вони хитали головами й погойдувались iз боку на бiк. Потворний чоловiк так швидко сипав словами, що я, навiть чуючи iх, не спромiгся будь-що второпати. Скидалося на те, що вiн править якiсь теревенi. Згодом його голос став iще верескливiший. Розвiвши руки, вiн схопився на ноги.
Решта схопилися також i, розводячи й собi руками, заходилися вторити йому, похитуючись у такт пiснi. Впадали в око iхнi надзвичайно куцi ноги та худi довгi ступнi. Всi трое повiльно заходили в танку, незграбно притупуючи ногами i махаючи руками. Якийсь примiтивний мотив можна було вловити в iхнiй ритмiчнiй скоромовцi з приспiвом «ва-лула» чи «балула». Очi iхнi блищали, на потворних обличчях сяяла дивна радiсть, а з безгубих ротiв текла слина.
Спостерiгаючи цi смiшнi, чудернацькi рухи, я нарештi ясно зрозумiв, чим, власне, так неприемно вони вразили мене i збудили суперечливi вiдчуття чогось дуже незвичного й водночас дуже знайомого. Цi три iстоти, захопленi виконанням свого таемничого обряду, мали достеменно людську подобу, i разом з тим було в них щось вiд тварини. Незважаючи на свою людську зовнiшнiсть i на лахмiття одежi, кожне з них мало на своiм ествi вiдбиття чогось тваринного, що виявлялося в рухах, у поводженнi, в якiйсь невловимiй схожостi на свиню.
Я стояв, приголомшений цим вiдкриттям, i найжахливiшi пiдозри закружляли вихором у мене в головi. Чуднi iстоти почали одна за одною пiдстрибувати й рохкати. Одне створiння послизнулося й на мить стало на всi чотири, перш нiж пiдвестися. Проте й цiеi митi було досить, щоб помiтити його тваринну суть.
Я тихенько повернувся й шаснув у кущi, холонучи вiд самоi лише думки про те, що трiск гiлки або шелест листя може викрити мене. Минуло чимало часу, поки я зважився йти вже вiльнiше.
Мене турбувало тодi едине – вiдiйти чимдалi вiд тих огидних створiнь, i я й незчувся, як вибився на ледь помiтну стежку, що пролягала мiж деревами. Перетинаючи галявину, я вiд несподiванки аж здригнувся, завваживши помiж дерев чиюсь пару нiг. Хтось крадькома йшов паралельно зi мною на вiддаленнi якихось тридцяти ярдiв. Його голову й верхню частину тулуба закривало густе листя витких рослин. Я рвучко зупинився, сподiваючись, що те створiння не помiтило мене. Та в цю ж мить зупинилося й воно.
