скачать книгу бесплатно
У нових умовах цiлковитого добробуту i забезпеченостi ота невтомна енергiя, що становить сьогоднi нашу силу, обернулася на кволiсть. Вже й у наш час деякi риси вдачi, колись конче потрiбнi людинi, щоб вижити, стали заважати тому, хто iх мае. Мужнiсть i войовничiсть, наприклад, не тiльки не допомагають, а навiть шкодять цивiлiзованiй людинi. У державi, де матерiальний добробут забезпечено, надмiрна сила, чи то фiзична, чи то розумова, була б нi до чого. Я дiйшов висновку, що протягом незлiченноi кiлькостi рокiв люди не знали нi вiйн, нi проявiв насильства, нi хижих тварин, нi спустошливих пошестей, якi викликають потребу поновити сили; не знали люди й роботи. За таких умов тi, кого ми звемо кволими, пристосованi для життя так само, як i дужi. Кволим навiть житиметься легше, бо сильнi органiзми страждатимуть од надлишку енергii, якоi не буде куди застосувати. Вишукана краса будiвель, що iх я бачив, була, безсумнiвно, останнiм виявом непотрiбноi вже енергii людства перед тим, як у його життi запанувала цiлковита гармонiя. Остання перемога, що започаткувала остаточний великий мир. Така неминуча доля всякоi енергii за умов повноi забезпеченостi. Спершу вона виявляе себе в мистецтвi та еротицi, а тодi приходять байдужiсть та занепад.
Цi мистецькi пориви також мусять зрештою завмерти, i вони вже майже зникли в тому Часi, в який я потрапив. Прикрашати себе квiтами, танцювати та спiвати пiд сонцем – ось i все, що лишилося вiд потягу до прекрасного. Але й це врештi-решт мусило змiнитися повною бездiяльнiстю. Всi нашi почуття i здiбностi набувають гостроти тiльки на точилi працi й необхiдностi, i треба ж такому статися, щоб це точило нарештi зламалося.
Стоячи на вершинi пагорка i вдивляючись у морок, який западав усе глибше, я подумав, що цим простим поясненням розв’язав свiтову проблему, розгадав до кiнця секрет цього чарiвного маленького народу. Можливо, винайденi ним засоби для обмеження народжуваностi виявилися занадто вдалими, i населення не тiльки перестало зростати, а навiть почало зменшуватись кiлькiсно. Тодi було б зрозумiло, чому в-них стiльки занедбаних та зруйнованих будинкiв. Пояснення це було дуже просте й дуже правдоподiбне, – як i бiльшiсть хибних теорiй.
VII. РАЗЮЧА НЕСПОДІВАНКА
Поки я розмiрковував над цим, занадто вже довершеним трiумфом людини, на пiвнiчному сходi, заллятому срiблястим свiтлом, зiйшов круглий жовтий мiсяць уповнi. Яснi маленькi постатi внизу припинили метушню. Повз мене безгучно пролетiла сова. Я здригнувся вiд нiчного холоду й вирiшив спуститися та знайти мiсце, де мiг би переночувати.
Шукаючи очима вже знайомий будинок, я перебiг поглядом по статуi Бiлого Сфiнкса на бронзовому п’едесталi. Чим вище сходив мiсяць, тим краще вона вирiзнялася. Поряд iз нею я бачив тополю, трохи далi – буйнi заростi рододендрона, чорнi в блiдому свiтлi мiсяця, i невеличку галявину. Я пильнiше придивився до неi, i раптом у менi прокинулась страшна пiдозра.
Нi, це не та галявинка, – упевнено сказав я собi.
Але це була та сама галявинка, бо лежала вона якраз перед обличчям Сфiнкса, яке було неначе поiдене вiспою. Можете собi уявити, що я вiдчув, коли остаточно пересвiдчився в цьому? Моя Машина Часу зникла!
Наче удар батогом по обличчю, мене обпекла думка про те, що я нiколи не повернуся до своеi доби i безпорадний залишуся в цьому дивному новому свiтi. Думка ця викликала в мене вiдчуття чисто фiзичного болю. Здавалося, що мене стиснули за горло й душать. За хвилину, охоплений жахом, я величезними стрибками уже мчав униз. Один раз я спiткнувся, полетiв шкереберть i подряпав собi обличчя. Не гаючи часу на те, щоб спинити кров, я схопився на ноги й знову побiг, а тепла цiвочка струмувала в мене по щоках i пiдборiддю. Бiжучи, я раз у раз заспокоював себе: вони трохи вiдсунули ii, поставили в кущi, щоб вона не заважала iм ходити по дорозi, – i мчав щодуху. Одночасно з певнiстю, яка iнодi з’являеться разом iз надмiрним переляком, я знав, що надii моi безпiдставнi i що Машини своеi я не знайду. Менi забивало дух. Думаю, що всю вiддаль мiж вершиною пагорка й галявиною, тобто близько двох миль, я промчав за десять хвилин. А я ж не такий уже й молодий. Дорогою я вголос кляв себе за свою нерозважливiсть, що так покинув Машину, i через це задихався ще бiльше. Та крики моi лишалися без вiдповiдi. Жодна жива iстота не показалася в мiсячному свiтлi.
Прибiгши на галявину, я побачив, що найгiршi моi побоювання справдилися. Нiде не видно було анi слiду Машини. Коли я опинився перед темними кущами, мене обсипало морозом. Я наче навiжений оббiг круг галявини, сподiваючись побачити свою Машину в якому-небудь закутку, а тодi раптом спинився й ухопив себе за голову. Надi мною в ясному свiтлi мiсяця височiв бiлий блискучий Сфiнкс на бронзовому п’едесталi. Його обличчя, нiби посiчене вiспою, неначе смiялося з мого розпачу.
Можна було б тiшити себе гадкою, що цi маленькi люди заховали мою Машину в якесь безпечнiше мiсце, якби занадто добре я не знав iхньоi фiзичноi i розумовоi млявостi. Це могло означати тiльки одне: тут iснувала якась невiдома сила, що вкрала мiй апарат. Я був певний, що вiн не мiг пересунутись у Часi, якщо лише в якiйсь iншiй добi не було створено такоi самоi Машини. Конструкцiя важелiв – згодом я покажу вам iх – унеможливлювала користування Машиною, коли ручки було знято. Виходить, вона могла пересунутися тiльки в просторi. Тодi де ж вона може бути?
Якийсь час я був неначе справдi божевiльний. Пригадую, я шалено бiгав мiж кущами довкола Сфiнкса й сполохав якусь бiлу тварину, схожу на маленьку лань. Пригадую також, як пiзнiше – вночi – бив кулаками по кущах, доки не подряпав у кров усi руки. Нарештi, схлипнувши, я в нестямi почвалав до великоi кам’яноi будiвлi. Простора зала була темна, мовчазна й безлюдна. Я послизнувся на вибоiстiй пiдлозi, упав на один з малахiтових столiв i мало не скрутив собi в’язи. Тодi я запалив сiрника й пiшов уздовж запорошених завiсок, про якi вам казав ранiше.
За першою залою була друга, не меншого розмiру. Пiдлогу ii вкривали подушки, i на них спало десяткiв зо два тих маленьких людей. Гадаю, що друга моя поява, коли я наче виринув iз тихого мороку, вигукуючи якiсь безладнi слова й несучи запаленого сiрника, мусила була здивувати iх. Адже в iхнiй час уже зовсiм забули про iснування сiрникiв.
– Де моя Машина Часу? – скрикнув я, схлипуючи, немов скривджена дитина, i заходився стягати iх з подушок та трусити.
Моя поведiнка, напевно, здалася iм дивною. Дехто смiявся, але бiльшiсть мала досить переляканий вигляд. Озирнувшися навколо, я зрозумiв, що за даних обставин пробуджувати в них страх була б найбезглуздiша з мого боку рiч. Адже, як я зрозумiв удень, почуття страху було iм уже невiдоме.
Я миттю кинув сiрника, збив по дорозi когось iз нiг i через величезну iдальню вибiг з будинку. Позад себе я чув вигуки жаху, чув, як дрiботiли i спотикалися iхнi маленькi ноженята. Не можу сказати, що робив я тоi ночi пiд ясним мiсячним свiтлом. Гадаю, що через несподiване зникнення Машини я поводився як божевiльний. Я почував себе назавжди вiдiрваним од своiх, почував себе якоюсь дивною твариною в незнаному свiтi. Напевно, я кидався на всi боки й кляв Бога та свою щербату долю. Пригадую, що довга нiч розпачу та жаху страшенно виснажила моi сили. Пригадую, як я зазирав пiд кожен кущ i скрiзь, де й не могло бути Машини. Пригадую, що в темрявi мiж руiнами я надибував якiсь чуднi iстоти й не раз торкався iх. Пригадую, нарештi, як лежав на землi бiля Сфiнкса i у вiдчаi гiрко плакав, нарiкаючи, що так безглуздо загубив свою Машину, i врештi-решт заснув. Коли я прокинувся, був уже день. У травi стрибали два горобцi так близько, що я мiг би дiстати iх рукою.
Свiжий ранок додав менi бадьоростi. Я сiв, силкуючись пригадати, як опинився тут i чого в мене на душi так самотньо й тужно. Свiдомiсть поволi поверталася до мене. При денному свiтлi дiйснiсть постала передi мною у своему справжньому виглядi, i свою нiчну поведiнку я вважав тепер за напад божевiлля.
«Припустiмо найгiрше, – казав я собi. – Припустiмо, що моя Машина зруйнована, може, й загинула. Отже, треба заспокоiтись i набратися терпiння. Я придивлюся ближче до цього народу, дiзнаюся, що трапилося з моею Машиною i чи е змога дiстати потрiбнi матерiали та iнструменти, щоб зрештою збудувати нову. Це ж моя едина надiя, нехай i маленька, але все-таки краща, нiж розпука. І зрештою свiт цей чарiвний i цiкавий. І Машину, мабуть, просто забрали кудись. Тодi й поготiв менi потрiбнi витривалiсть i терпiння, щоб розшукати сховище й вiдiбрати Машину – силою чи хитрощами».
З цими думками я звiвся на ноги й озирнувся, чи не можна де викупатись. Я майже задубiв вiд утоми й був увесь вкритий пилюкою. Ранкова свiжiсть викликала в мене бажання стати самому чистим i бадьорим. Збудження мое минулося. Тепер я навiть дивувався, чого так розходився вночi. Я пильно оглянув галявину й згаяв чимало часу, розпитуючи, як мiг, тих людей, що проходили повз мене. Та вони не розумiли моiх жестiв – вони були або просто дурнi, або думали, що я жартую, й реготали вiд щирого серця. Я ледве стримався, щоб не надавати iм ляпасiв по iхнiх гарненьких усмiхнених обличчях. Безглуздий порив! Але я ще не скорив у собi диявола переляку й слiпого гнiву, i вiн брав гору над розсудливiстю.
Густа трава подала менi неабияку допомогу. На пiвдо-розi мiж п’едесталом Сфiнкса i тим мiсцем, де я вовтузився з перекинутою Машиною, я знайшов свiжi слiди. Видно було, що бiля неi порався хтось iз дуже вузькими, як у лiнивця, стопами. Це спонукало мене уважно оглянути п’едестал. Вiн був зроблений – я, здаеться, вже казав – з бронзи, але не з суцiльноi плити, а боки його прикрашали панелi з майстерною рiзьбою. Я постукав по них. П’едестал виявився усерединi порожнiм. Оглянувши панелi уважнiше, я побачив, що вони не зливаються з самим п’едесталом. Нi ручок, нi замковоi щiлини я не знайшов, але можливо, що панелi мали правити за дверi й вiдчинялися зсередини. В усякому разi, для мене було ясно, що мою Машину Часу треба шукати в п’едесталi. Як вона туди потрапила, то вже справа iнша.
З-помiж кущiв, пiд квiтнучими вiтами яблунь, виткнулися голови двох людей у жовтогарячих костюмах. Я всмiхнувся до них i на мигах попросив наблизитися. Коли вони пiдiйшли до мене, я жестом показав, що хотiв би вiдчинити бронзовий п’едестал. Та цей мiй жест справив на них дивовижне враження – менi важко навiть пояснити вам, який вираз з’явився на iхнiх обличчях. Уявiть собi, що в присутностi дуже добре вихованоi жiнки ви зробили якийсь непристойний жест – вона, певно, подивилася б на вас так само, як вони ото на мене. Можна було подумати, що я страшенно образив iх. Я покликав до себе ще одного дуже симпатичного чоловiчка в бiлому вбраннi; наслiдки – такi самi. Менi навiть стало трохи нiяково. Та, ви знаете, Машина була менi конче потрiбна, i я зробив ще одну спробу. Коли й цей малюк повернувся до мене спиною, я в три стрибки наздогнав його, закинув йому на шию полу його ж одежi й потяг за собою до Сфiнкса. Але на обличчi у чоловiчка вiдобразилися такий переляк i така огида, що я зараз же й вiдпустив бiдолаху.
Та я не мiг угамуватися й почав гатити кулаками по панелях. Менi здалося, що я почув усерединi п’едесталу якийсь звук, – точнiше кажучи, менi здалося, що хтось захихотiв, але я, напевно, помилився. Тодi я принiс iз берега рiчки здоровенну каменюку й заходився грюкати нею по панелях, доки не розплющив кiлька барельефiв i вiдбив добру частину мiдянки. Шум, що я зняв, чути було на милю навкруги, але нiхто не пiдходив до мене. Вони лише юрмилися на пагорку, потайки поглядаючи на мою роботу. Втомлений i розлючений, я сiв на землю, втупивши очi у Сфiнкса. Та я був занадто неспокiйноi вдачi, щоб довго чекати. Я – справжнiй европеець i не можу довго лишатися бездiяльним. Я ладний цiлi роки працювати над розв’язанням якоiсь проблеми, але просидiти нерухомо двадцять чотири години – то вже даруйте.
Незабаром я встав i почав походжати мiж кущами.
«Терпiння! – казав я до себе. – Якщо ти хочеш повернути собi Машину, мусиш дати Сфiнксовi спокiй. Коли вже вони вирiшили привласнити ii, то знищенням бронзових панелей аж нiяк не зарадиш собi. Якщо ж у них нема лихих намiрiв, то ти забереш ii назад, як тiльки порозумiешся з ними. Сидiти ж тут серед усiх цих незнаних речей i перед цiею загадкою – справа безнадiйна. Так легко й з глузду з’iхати. Краще придивися до цього свiту. Досконало вивчи його: не роби квапливих висновкiв. Урештi-решт ти таки знайдеш ключ до розгадки».
І раптом я подумав про комiзм цiеi пригоди. Уявiть лише собi: довгi роки я напружено вчився й працював, аби потрапити в майбутне, а тепер гарячково прагну вирватись звiдти. Я сам приготував для себе найскладнiшу й найпiдступнiшу пастку, зроблену будь-коли людиною. І дарма, що я смiявся тiльки з самого себе, я не втримався й зайшовся голосним реготом.
Коли я проходив через великий палац, менi здалося, що маленькi люди тепер уникають мене. Може, я й помилявся, а може, це було пов’язано з моiми намаганнями розбити бронзовi панелi. В усякому разi, я був майже певний, що вони уникали мого товариства. Я вдав, однак, що не звертаю на це нiякоi уваги, почав i сам триматися осторонь, i за день чи два нашi стосунки знову налагодились. Я, скiльки мiг, намагався вивчити iхню мову i провадив далi своi дослiдження. Може, менi незрозумiлi були деякi тонкощi, але iхня мова, по-моему, вiдзначалася надзвичайною простотою: вона складалася з самих iменникiв та дiеслiв. Абстрактних понять у нiй не було зовсiм, у всякому разi, – дуже мало, так само, як i слiв з переносним значенням. Речення були короткi, звичайно з двох слiв. Складнiших вони не здатнi були второпати. Думки про свою Машину та про таемницю бронзових дверей у п’едесталi Сфiнкса я вирiшив заховати в найдальший закуток своеi пам’ятi. Коли я достатньо пiзнаю цей свiт, моi знання самi приведуть мене до загадкових дверей. Але почуття, безперечно, зрозумiле вам, не давало менi вiддалятись бiльше як на кiлька миль од мiсця мого прибуття.
VIII. ПОЯСНЕННЯ
Наскiльки я мiг спостерегти, скрiзь була така сама разюча розкiш, як i в долинi Темзи. З кожного пагорба, куди я вибирався, я бачив безлiч багатих палацiв, нескiнченно розмаiтих щодо матерiалу та стилю, буйнi хащi завжди зелених рослин, розквiтлi дерева й високу папороть. Тут i там вилискувала срiблом поверхня рiчки, а далi пiдiймалось голубе хвилясте пасмо горбiв, що танули в чистiй блакитi неба. Повсюди мою увагу привертали численнi круглi цямрини, здавалося, дуже глибоких колодязiв. Один з них знаходився на стежцi, що вела до вершини пагорба, куди я вже пiднiмався. Як i решта, вiн був скраю прикрашений бронзою й захищений вiд дощу невеличким дашком. Сiдаючи бiля цих цямрин i зазираючи у них, я жодного разу не помiтив нi вiдблиску води, нi вiдображення запалюваних мною сiрникiв. Але з усiх колодязiв долинав якийсь шум, нiби стукiт великоi машини: так-так-так; стежачи, як колихалося полум’я сiрника, я помiтив, що в глибину ями постiйно надходить потiк свiжого повiтря. Я кинув клапоть паперу в один з колодязiв;
замiсть того щоб спускатися повiльно, вiн швидко полетiв униз i зник.
Трохи згодом я дiйшов висновку, що мiж цими колодязями i баштами по схилах пагорбiв iснуе якийсь зв’язок, бо й над баштами часто можна було бачити мерехтiння повiтря, як то бувае жаркого сонячного дня над морським берегом. Зiставивши всi своi спостереження, я вже не мав сумнiву, що це – цiла система пiдземноi вентиляцii, справжне значення якоi тодi я ще не мiг збагнути. Спершу я думав, що вона мае санiтарне значення. Таке пояснення здавалося досить правдоподiбним, але потiм виявилося цiлком хибним.
Мушу зiзнатися, що я дуже мало довiдався про каналiзацiю, водопостачання та шляхи сполучення в цьому майбутньому. У деяких утопiях i фантазiях про майбутне, що iх менi доводилося читати, наведено багато подробиць щодо тогочасних будiвель, соцiального ладу та iншого. Всi цi деталi легко описати, коли вони iснують лише в уявi письменника. Для справжнього ж мандрiвника, що, подiбно до мене, потрапляе в незнайому дiйснiсть, дiзнатися про все за короткий час майже неможливо. Уявiть собi, що, повернувшись додому, розповiдатиме своiм родичам негр, якого з Центральноi Африки раптом перенесено до Лондона. Що вiн знатиме про залiзничнi акцiонернi товариства, суспiльнi рухи, телефон i телеграф, транспортнi контори, пошту тощо? Навiть якби ми й розказали йому про них? Та й знаючи сам, хiба ж вiн зможе пояснити все це своiм неосвiченим землякам i примусити iх повiрити тим оповiданням?! А мiж негром i сучасною нам бiлою людиною вiдстань же значно менша, анiж та, що лежала мiж мною й людьми Золотоi Доби. Я вiдчував iснування чогось невидимого для мене, що забезпечувало менi всi вигоди, але навряд чи зможу пояснити вам, що саме це було – хiба лише передам загальне враження вiд якоiсь автоматично дiючоi органiзованостi.
От, скажiмо, поховання. Я нiде не бачив нi крематорiю, нi кладовища. Може, вони були десь поза межами тiеi округи, де я проводив своi спостереження? Це питання вiдразу ж зацiкавило мене й наштовхнуло на дальшi, пов’язанi з ним загадки: серед цих людей не було нi старих, нi хворих.
Мушу признатися також, що моi первiснi теорii про автоматичну цивiлiзацiю та про занепад людства недовго задовольняли мене. Але нiчого кращого я не мiг придумати. А суперечностi мiж моiми теорiями й дiйснiстю я зустрiчав на кожному кроцi. Величезнi палаци правили тiльки за притулок для сну та за iдальнi. Нiяких машин чи пристроiв я нiде там не бачив. Разом iз тим усi цi люди вбиралися в гарний одяг, який, проте, мусить оновлюватись, а iхнi сандалi, хоч i нiчим не оздобленi, були, однак, зразком досконалих i вишуканих виробiв. Так чи iнакше, а iх треба було десь i комусь робити. А мiж тим у цих людей я не помiчав нi щонайменшого потягу до працi. Не було там нi крамниць, нi майстерень, але не було нiбито й нiякого постачання. Весь час вони тiльки бавилися, купалися в рiчцi, пiвжарто-ма флiртували, iли та спали. Я не мiг зрозумiти, на чому тримаеться такий лад.
А тут ще пригода з Машиною Часу. Щось невiдоме заховало ii в п’едесталi Бiлого Сфiнкса. Навiщо? На це я аж нiяк не мiг вiдповiсти. А цi безводнi колодязi, а цi вентиляцiйнi башти? Я вiдчував, що менi бракуе ключа для розгадки. Я вiдчував… Як би це вам пояснити? Ну, от уявiть собi, ви знаходите напис чистою англiйською мовою, де фрази переплелися з фразами, в яких мова й лiтери вам зовсiм невiдомi. Ось як на третiй день мого перебування уявлявся менi цей свiт вiсiмсот двi тисячi сiмсот першого року.
Того ж таки дня я придбав собi, сказати б, друга. Я сидiв на березi й дивився, як на мiлинi купалося кiлька людей. Раптом одного з них схопили корчi, i рiчка понесла його за водою. Течiя там була досить швидка, але бiльш-менш досвiдчений плавець легко подолав би ii. Щоб ви краще зрозумiли дивну психiку цих iстот, я тiльки скажу, що жодна з них i не ворухнулась, щоб допомогти бiдолашному створiнню, яке тонуло в них перед очима й ледве чутно пищало. Побачивши таке, я миттю роздягся, кинувсь у воду, перехопив його й витяг на берег. Розтерши йому тiло й вiдновивши кровообiг, я незабаром привiв те створiння до тями i з задоволенням пересвiдчився, що воно зовсiм не постраждало. Та про маленьких людей я був невисокоi думки, тому не чекав нiякоi вдячностi. Але цього разу я помилився.
Трапилося це ранком. Повертаючись пiсля полудня з прогулянки, я знову надибав цю маленьку жiнку (бо то, виявляеться, була особа жiночоi статi). Вона зустрiла мене вигуками захоплення й подарувала величезну гiрлянду квiтiв, очевидно, зроблену спецiально для ii рятiвника. Це створiння зацiкавило мене. Може, мене просто гнiтила самотнiсть, тiльки я дав iй зрозумiти, що високо цiную ii подарунок. Якусь хвилину ми сидiли в невеличкiй мармуровiй альтанцi й весело розмовляли, – переважно усмiшками. Пiдкреслена симпатiя цiеi маленькоi iстоти тiшила мене, як могла б тiшити дитяча вiдданiсть. Ми рвали одне для одного квiти.
Вона раз у раз цiлувала менi руки, а я також не залишався в боргу. Я спробував поговорити з нею i довiдався, що ii звуть Вiна. Що означало це iм’я, було менi невiдомо, але, в усякому разi, воно дуже пасувало iй. Так почалося наше приятелювання, що тривало тиждень, а як скiнчилося – скажу далi.
Вiна була зовсiм як дитина. Вона хотiла завжди бути зi мною й не вiдходила вiд мене. Я навiть вирiшив, що втомлю ii тривалою прогулянкою, а потiм кину: нехай собi кричить та плаче. Передi мною ж стояли нерозв’язанi свiтовi проблеми. «Я прибув у майбутне, – казав я до себе, – не для того, щоб гаяти час на флiртування». Але коли я трохи випередив ii, вона впала у такий розпач, так несамовито кричала та плакала, що я ледве заспокоiв бiдолашну. А втiм, ii присутнiсть давала менi чимало втiхи. Спершу я вважав ii почуття дитячою прихильнiстю i тiльки згодом, на жаль, уже запiзно, зрозумiв, що значила для неi розлука зi мною. Тодi я не розумiв, як багато важить i вона для мене. Завдяки любовi, що ii ця чарiвна iстота виявляла в якомусь надзвичайно милому пiклуваннi про мене, я повертався до Бiлого Сфiнкса наче додому i, зiйшовши на пагорбок, починав шукати очима ii чепурненьку постать у бiлому, гаптованому золотом убраннi.
Вiд неi я довiдався, що людство ще не позбавилося почуття страху. Вдень вона нiчого не боялась i виявляла до мене зворушливе довiр’я. Одного разу в мене виникло бажання злякати ii страшними гримасами, але це викликало в неi тiльки смiх. Але вона боялася темряви, боялася тiнi, боялася кожноi чорноi речi. Морок жахав ii над усе, i це навертало мене до дальших мiркувань i спостережень. Я помiтив, мiж iншим, що, коли починало сутенiти, цi люди сходились у великi будинки й спали завжди гуртом. Увiйти до них поночi без свiтла – значило страшенно сполохати iх. Я нiколи не бачив, щоб вони ввечерi виходили з будинку або щоб спали поодинцi. Та я був такий необережний, що спав окремо вiд iхньоi юрби, не зважаючи на розпуку Вiни.
Спочатку Вiна хвилювалася, але нарештi ii чудна прихильнiсть до мене взяла гору, i останнi п’ять ночей нашого знайомства вона спала зi мною, поклавши голову менi на плече. Та я ухиляюся вiд головноi теми своеi iсторii, розповiдаючи про цю жiнку. Здаеться, напередоднi врятування Вiни я прокинувся вдосвiта. Спав я неспокiйно – менi снилося, що я потонув i що морськi анемони своiми тендiтними щупальцями торкаються мого обличчя. Здригнувшись, я розплющив очi, i менi здалося, нiби якась сiрувата тварина в ту ж мить шаснула з моеi кiмнати. Я намагався заснути знову, та не мiг – мене гнiтило якесь прикре передчуття. То було ранньоi пори, коли речi тiльки починають виринати з нiчноi темряви, коли все навкруги, вимальовуючись досить виразно, здаеться, проте, ще безбарвним i нереальним. Пiдвiвшись, я спустився у велику залу й через неi вийшов на забрукований плитами майданчик перед палацом. Я подумав: коли вже так, треба скористатися з нагоди й подивитись на схiд сонця.
Мiсяць ще не зайшов, i примерхле його свiтло, мiшаючись з першими проблисками ранку, утворювало якийсь таемничий присмерк. Кущi стояли чорнi, земля була сiра, небо – блiде й безрадiсне. На пагорбi привидiлись менi якiсь примари. Пiднiмаючись схилом, я тричi поглядав нагору i щоразу бачив там бiлi постатi. Двiчi менi здалося, що бiле, схоже на мавпу створiння бiгло на вершину пагорба, а один раз бiля руiни я побачив цiлий гурт iх: вони тягли за собою якесь темне тiло. Посувалися вони дуже швидко, i менi не пощастило з’ясувати, куди вони подiлися – чи не зникли мiж кущами. Ви ж розумiете, тодi тiльки розвиднялося, мене трусило вiд холоду, як то завжди бувае на свiтанку, i я не дуже покладався на своi очi.
Нарештi небо на сходi почервонiло, денне свiтло повернуло всьому свiтовi природнi барви, i я подався на розвiдку. Та нiде не було й слiду тих бiлих постатей, немов вони були звичайними витворами пiвтемряви.
– Напевно, мара, – сказав я собi. – Цiкаво б знати, з якоi вони доби.
Менi спало на думку оригiнальне зауваження Аллена[4 - Чарлз Г. Аллен (1848–1899) – англiйський письменник i природознавець.]. Якби кожне поколiння, помираючи, залишало по собi привиди, – казав вiн, – то свiт був би сповнений ними вщерть. Згiдно з такою теорiею, привидiв за вiсiмсот тисяч рокiв мусило б назбиратися безлiч, тож i не дивно, коли четверо з них навернулись менi на очi. Та це був лише жарт, який нiчого не пояснював, i цiлий ранок я думав про цi бiлi постатi, аж доки врятування Вiни не внесло в мое життя певноi розради. Напiвсвiдомо я пов’язував iх з тiею бiлою твариною, яку сполохав, шукаючи першого вечора свою Машину. Товариство ж Вiни, хоч i було приемне для мене, не могло, однак, надовго вiдвернути моi думки вiд цих загадкових iстот.
Здаеться, я вже казав, що клiмат за тоi Золотоi Доби був значно теплiший вiд нашого. Не знаю, що саме було причиною цього. Може, Сонце стало гарячiшим. А може, Земля наблизилась до нього. Заведено вважати, нiби Сонце з плином часу холоне. Але люди, не обiзнанi з такими теорiями, як, скажiмо, теорiя Дарвiна-молодшого[5 - Джордж – Г. Дарвiн (1845–1912) – англiйський астроном математик, син Чарлза Дарвiна.] забувають, що планети одна за одною мусять повернутись до центрального свiтила й упасти на нього. Пiсля кожноi такоi катастрофи Сонце спалахуватиме з новою енергiею; отож, можливо, яку-небудь з ближчих до Сонця планет уже й спiткала така доля. Та хоч би як там було, а факт лишаеться фактом – сонце пекло набагато сильнiше, нiж тепер.
Одного дуже гарячого ранку – здаеться, четвертого за мого перебування там, – шукаючи притулку вiд спеки й слiпучих променiв сонця, я опинився в руiнах величезного будинку неподалiк вiд того палацу, де я спав i харчувався. Пробиваючись мiж купами камiння, я потрапив до вузькоi галереi, кiнець та бiчнi вiкна якоi були заваленi кам’яними уламками. Пiсля яскравого сонячного свiтла я спершу не бачив нiчого i посувався вперед навпомацки. Перед очима в мене розпливалися якiсь кольоровi плями, оскiльки перехiд од свiтла до темряви був занадто рiзкий. Раптом я прикипiв на мiсцi. З мороку на мене дивилося двiйко очей, у яких вiдбивалося свiтло, що пробивалося знадвору.
Природжений iнстинктивний жах перед дикими тваринами охопив мене. Я стиснув кулаки i втупився в очi, що свiтилися в темрявi. Страшно було навiть поворухнутися. Менi спала на думку абсолютна безпечнiсть, серед якоi жило тогочасне людство. А тодi я пригадав iхнiй незрозумiлий страх перед темрявою. Трохи отямившись, я ступив крок наперед i заговорив. Голос мiй, зiзнаюся, був досить хрипкий i помiтно тремтiв. Моя простягнена рука доторкнулася до чогось м’якого, i зараз же блискучi очi вiдскочили набiк, i щось бiле прошмигнуло повз мене. Страшенно переляканий, я все ж таки наважився обернутись i побачив маленьке мавпоподiбне створiння з якось дивно нахиленою вниз головою. Швидко перебiгши освiтленим простором, воно наштовхнулося на гранiтну брилу, вiдсахнулось i вмить заховалось у чорнiй сутiнi за iншою купою камiння.
Я, звичайно, не мiг розгледiти його як слiд, але знаю, що було воно тьмяно-бiлого кольору, мало дивнi великi сiрувато-червонi очi, а на головi й спинi росло в нього бiле, як льон, волосся. Істота ця промчала так швидко, що я не встиг навiть помiтити, рачкувала вона чи бiгла, дуже низько опустивши руки. Хвилину повагавшись, я пiшов за нею до другоi купи камiння. Там я нiчого не знайшов, але, проблукавши якийсь час у глибокiй темрявi, натрапив на один iз тих круглих, подiбних до колодязя отворiв, про якi я вже говорив; цей отвiр був наполовину прикритий поваленим стовпом. «Чи не могло це створiння зникнути в колодязi?» – раптом майнуло менi в головi. Запаливши сiрника й глянувши всередину, я побачив маленьке бiле створiння, яке, не зводячи з мене блискучих очей, швидко втiкало вглиб. Я ввесь аж здригнувся; воно було дуже схоже на людину-павука. Створiння це спускалося по стiнi, де була цiла низка металевих виступiв, що, очевидно, правили за драбину. Догоряючи, сiрник обпiк менi пальцi. Я впустив його, i, коли запалив новий, маленька потвора вже зникла.
Не знаю, чи довго так я просидiв, вдивляючись углиб колодязя. В усякому разi, я не мiг тодi повiрити, що то була людська iстота, але поволi правда поставала передi мною дедалi виразнiше. Люди на цей час роздiлилися на два абсолютно рiзнi види: гарненькi дiти Горiшнього Свiту не були единi нашi нащадки, цi бiлявi нiчнi потвори – також спадкоемцi минулих поколiнь.
Згадавши про башти, про мерехтiння повiтря над ними, про свою теорiю пiдземноi вентиляцii, я почав здогадуватись про справжне iх призначення. Але яку ж тодi роль у моiй врiвноваженiй схемi життя людства вiдiграе цей лемур? І яке його ставлення до безтурботностi цих прекрасних мешканцiв Горiшнього Свiту? І що криеться там, у глибинi цього отвору? Я сiв бiля колодязя й почав переконувати себе, що менi, в усякому разi, небезпека не загрожуе, i якщо я хочу розв’язати цю незрозумiлу загадку, то я мушу спуститися вниз. А проте я страшно боявся навiть зрушити з мiсця. Поки я отак мiркував, повз мене iз свiтла в затiнок пробiгли двое гарненьких наземних людей, що наче гралися у кохання. Чоловiк гнався за жiнкою й обсипав ii квiтами.
Побачивши, що я стою бiля колодязя i, спираючись на повалений стовп, зазираю всередину, вони дуже стурбувалися. Помiчати цi отвори, очевидно, вважалося в них ознакою поганого тону, бо, коли я показав на колодязь i спробував iхньою мовою запитати про нього, люди цi знiяковiли ще бiльше й одвернулися. Проте моi сiрники iх зацiкавили, i я спалив кiлька штук, щоб забавити iх. Тодi я знову спитав про колодязь, але знову не дiстав вiдповiдi й вирiшив облишити iх та звернутися до Вiни – може, вона скаже щось. Думки моi щодо нового свiту зовсiм змiнилися: всi моi теорii виявилися неспроможними i поступалися мiсцем для iнших. Тепер у мене був ключ до розгадки значення колодязiв та вентиляцiйних башт i до розкриття таемницi бiлих привидiв. Не кажу вже про бронзовi панелi пiд Сфiнксом i про свою Машину Часу. Поволi, ще досить невиразно ставали зрозумiлiшими економiчнi проблеми, якi спершу здалися менi такими незбагненними.
Ось який я зробив висновок. Ясно, що цей другий вид людей жив пiд землею. Три обставини свiдчили, що тi створiння мешкають там, звикли до нового становища i лише зрiдка виходять на поверхню землi. По-перше, бiлясте забарвлення iхнього тiла, властиве бiльшостi тварин, що живуть у темрявi (як, наприклад, рибам iз кентуккiйських печер). По-друге, великi очi, здатнi вiдбивати свiтло, – звичайна прикмета нiчних тварин, наприклад кiшки чи сови. І нарештi явний страх перед сонцем, iхня вайлувата, непевна хода, iхня звичка опускати голови, коли на них падае свiтло. Все це – ознаки надзвичайноi чутливостi сiткiвки iхнiх очей.
Земля пiд моiми ногами, мабуть, порита була тунелями, в яких жили представники Новоi Раси. Вентиляцiйнi башти й колодязi, порозкидуванi скрiзь, крiм берегiв рiчки, свiдчили, як широко розгалужуються iхнi ходи. Хiба ж не природно було припустити, що в цьому штучному Пiдземному Свiтi i створювали всi тi вигоди, якими розкошувала наземна раса? Думка була така правдоподiбна, що я вже бiльше не сумнiвався i почав розмiрковувати, як же сталося це розмежування единоi раси. Ви, може, з недовiрою поставитеся до моеi теорii, але я сам незабаром переконався, що вона близька до iстини.
Менi здавалось, я принаймнi цiлком виразно бачив, що соцiальна рiзниця мiж капiталiстами й робiтниками з плином часу збiльшувалася. Тут i лежить ключ до розв’язання всiеi проблеми. Вам це, певно, здасться смiшним, навiть неймовiрним, але на цей шлях ми стали вже за наших часiв. І тепер уже даеться взнаки тенденцiя використовувати для потреб цивiлiзацii пiдземнi простори, що не вимагають особливих прикрас. Маемо, наприклад, лондонський метрополiтен, люди будують новi пiдземнi електричнi залiзницi, попiд землею прокладають шосейнi шляхи, вiдкривають ресторани та майстернi, i кiлькiсть iх невпинно зростае. Очевидно, думав я, ця тенденцiя усе посилювалася, аж доки промисловiсть остаточно втратила право перебувати пiд сонячним свiтлом. Щодалi вона все бiльше занурювалась у землю, там будували величезнi фабрики та заводи, доки… Та й тепер, хiба який-небудь робiтник в Іст-Ендi не живе в умовах, що фактично не дають йому змоги використовувати всi вигоди земноi поверхнi?
Знову ж таки багатi люди, – безперечно, завдяки своему витонченому вихованню i прiрвi, що вiддiляе iх вiд брутальних злидарiв, – багатi люди, кажу, намагаються вiдмуруватись вiд мас, i через це значнi простори землi стають неприступнi для бiльшостi населення. Тепер у такому становищi вже половина найкращих мiсць навкруги Лондона. Прiрва мiж багатiями й бiдняками ставатиме все ширшою, бо вища освiта вимагатиме забагато часу та грошей, i люди заможнi плекатимуть у себе дедалi витонченiшi звички… Взаемини класiв, що тепер подеколи призводять до мiшаних шлюбiв i якi дещо гальмують розподiл людського роду на два окремих види, з часом траплятимуться все рiдше. Отже, зрештою, на землi лишаться самi заможнi, що житимуть у розкошах, прагнучи лише краси та комфорту, а пiд землею – незаможнi, що не матимуть нiчого, робiтники, примушуванi повсякчас призвичаюватись до пiдземних умов свого iснування. Живучи там, iм, безсумнiвно, доведеться платити, i платити чимало, за провiтрювання своiх печер. Непри-стосованi до нового життя або тi, що мають бунтiвливу вдачу, мусять вимерти. Але нарештi все врiвноважиться, i пiдземнi мешканцi так звикнуть до нових умов iснування, що будуть, по-своему, не менше щасливi, нiж iхнi володарi на поверхнi землi. Цим, на мою думку, пояснювалася витончена врода одних i блiдiсть других.
Великий трiумф людства, про який я мрiяв, набув тепер у моiй уявi зовсiм iнших форм. Це не був, як я гадав, трiумф морального вдосконалення й загальноi спiвпрацi. Натомiсть утворилася справжня аристократiя, озброена всiма здобутками науки, аристократiя, що доводила до логiчного кiнця нашу сучасну iндустрiальну систему. Ця перемога була не тiльки над самою природою, а й над нашим ближнiм, над людиною. Така була моя теорiя. Я не мав напохватi утопiчних романiв, що ними мiг би керуватися. Може, пояснення моi цiлком помилковi, але я таки думаю, що вони найправ-доподiбнiшi. Припустивши це, я мусив визнати, що цивiлiзацiя, досягши зенiту, йшла тепер до свого заходу. Надмiрна забезпеченiсть володарiв свiту призвела iх до змиршавiння й зледачiння, до виродження. У цьому я пересвiдчився на власнi очi. Яку еволюцiю пройшли Пiдземнi Мешканцi, я не знав, але оскiльки бачив морлокiв (так, до речi, iх називали), то мав пiдстави гадати, що в них тип людини зазнав ще бiльших змiн, нiж в елоях – вродливiй расi, з якою я вже познайомився.
Тут передi мною знову постало питання: навiщо взяли морлоки мою Машину Часу. Бо я був певний, що то вони ii забрали. Невже елоi – вища раса – не можуть примусити iх повернути менi Машину? І чого вони так бояться мороку? Я почав розпитувати про пiдземний свiт Вiну, та нiчого не добився. Спершу вона вдавала, що не розумiе моiх запитань, а потiм вiдмовилась вiдповiдати на них. Вона тремтiла так, нiби ii жахала навiть сама тема розмови, а коли я став напосiдати, вибухнула плачем. Окрiм моiх власних, це були единi сльози, якi я бачив у Золотiй Добi. Помiтивши iх, я зараз же перестав згадувати про морлокiв i намагався поводити себе так, щоб з обличчя Вiни зникли цi слiди людських почуттiв. Минуло небагато часу, i вона вже смiялася та плескала в долонi, коли я врочисто запалив перед нею сiрника.
IX. МОРЛОКИ
Вам може здатися дивним, що тiльки через два днi наважився я почати знову своi пошуки в тому напрямi, де, очевидно, лежав ключ до розгадки. Цi тьмяно-блiдi тiла викликали в мене неподоланний страх. Колiр iхньоi шкiри був такий, як у черв’якiв або в якихось iнших iстот, що зберiгаються заспиртованi по наших музеях. До того ж вони були бридко холоднi на дотик. Можливо, мое почуття страху частково пояснювалось симпатiею до елоiв, чия вiдраза до мор-локiв поступово передавалася й менi.
Наступноi ночi я спав погано – може, занедужав. Мене мучили сумнiви i раз чи два охоплював безпричинний божевiльний жах. Пригадую, що я безгучно прокрався до великоi зали, де у свiтлi мiсяця спали маленькi люди, – тiеi ночi Вiна спала серед них, – i трохи заспокоiвся в iхньому товариствi. Менi спало на думку, що за кiлька днiв скiнчиться остання чверть мiсяця, ночi стануть темнi, i цi бридкi пiдземнi створiння, цi бiлуватi лемури, цi новi черв’яки, якi змiнили колишнiх, з’являтимуться серед нас частiше. Наступнi два днi я вiдчував неспокiй, як людина, що все вiдволiкае невiдкладну справу. У мене не було сумнiву, що поверну я свою Машину тiльки тодi, коли смiливо розкрию таемницi
Пiдземного Свiту, але менi бракувало вiдваги пiти назустрiч тим таемницям. Якби я мав товариша, то все було б значно легше. Але я був жахливо самотнiй, i думка лiзти в морок колодязя лякала мене. Не знаю, чи здатнi ви зрозумiти моi почуття, але менi повсякчас здавалося, нiби за спиною менi загрожуе якась небезпека.
Мабуть, оцей неспокiй, оця непевнiсть i примушували мене з кожним разом усе далi й далi вибиратися в розвiдку. Якось, пiшовши в пiвденно-захiдному напрямi до гористоi мiсцевостi, що зветься тепер Ком-Вуд, я угледiв оддалiк, там, де лежить сучасне мiсто Бенстер, велику зелену будiвлю, не подiбну своею формою до тих, що я бачив доти. І вона була бiльша розмiрами за будь-яку iншу. Фасад був оздоблений на схiдний лад: пофарбований у блискучi блiдо-зеленi та зелено-блакитнi кольори китайськоi порцеляни. Така рiзниця в зовнiшньому виглядi, очевидно, була зумовлена якимось особливим призначенням будiвлi, i я вирiшив докладно оглянути ii. Та наставав вечiр, я був уже втомлений довгими мандрами i вiдклав оглядини на завтра. Я повернув назад, до пестощiв маленькоi привiтноi Вiни.
Вранцi, проте, я зрозумiв, що моя зацiкавленiсть Палацом iз Зеленоi Порцеляни значною мiрою була самообманом: просто вона давала менi змогу вiдкласти ще на день екскурсiю, якоi я так боявся. Тодi я вирiшив, що зволiкати бiльше не можна, i того ж таки дня пробрався до колодязя бiля руiн з гранiту та алюмiнiю.
Маленька Вiна подалася зi мною. Дорогою до колодязя вона весело танцювала, але коли ми пiдiйшли до нього, i я перегнувся через цямрину й зазирнув униз, страшенно захвилювалася.
– До побачення, Вiночко! – я поцiлував ii, нахилився до отвору й почав обмацувати виступи на стiнах. Вiдверто кажучи, я поспiшав, бо боявся, що рiшучiсть зрадить мене. Спершу Вiна лише дивувалася, а тодi з жалiбним криком кинулася до мене й заходилась тягти назад своiми маленькими рученятами. Думаю, що ii втручання тiльки змусило мене довести справу до кiнця. Я вiдштовхнув ii, може, навiть трохи брутально, i за секунду був уже в колодязi. Перекривлене жахом обличчя Вiни схилилося над отвором. Щоб заспокоiти ii, я всмiхнувся, але зараз же глянув униз – доводилось уважно придивлятися до непевних виступiв, за якi я чiплявся.
Колодязь, куди я полiз, був ярдiв двiстi завглибшки. Спускатися треба було по металевих виступах у стiнах колодязя, пристосованих для iстот, набагато менших i легших за мене. Через це я скоро втомився… але не тiльки втомився. Один iз металевих виступiв зiгнувся пiд моею вагою, i я мало не полетiв у чорну безодню. Якийсь момент я висiв на однiй руцi i надалi вже не наважувався спинятися для вiдпочинку. Дарма що болiли руки й спина, я спускався прямо сходинками якомога швидше. Надi мною, в отворi колодязя, в темнiй блакитi неба сяяла зiрка i чорною тiнню вимальовувалась голiвка Вiни. Стугiн машин унизу ставав дедалi чутнiший i неприемнiший. Все, крiм маленького кружала вгорi, було зовсiм чорне. Коли я знову пiдняв голову, Вiни вже не було видно.
Самопочуття мое було жахливе. Я навiть хотiв був повернути назад, так i не дослiдивши Пiдземного Свiту. І все-таки спускався далi. Нарештi менi пощастило: праворуч я ледь розрiзнив якийсь невеличкий отвiр у стiнi. Я влiз туди й опинився у входi до вузького пiдземного тунелю, де можна було лягти й перепочити. Це було саме вчасно. Руки моi пашiли, спина нила, я тремтiв, боячися, що ось-ось зiрвуся. До того ж непроглядний морок дуже впливав на моi очi. Повiтря було сповнене гудiнням машин, що накачували в колодязь повiтря.
Не знаю, чи довго я так пролежав. Привiв мене до тями дотик чиеiсь маленькоi руки, що обмацувала мое обличчя. Я миттю схопився, запалив сiрник i побачив три бiлi постатi, подiбнi до тiеi, що я бачив уже колись серед руiн. Вони вмить вiдсахнулися вiд свiтла: морлоки, як я вже казав, постiйно жили в цiлковитiй темрявi, i в них були величезнi очi, що вiдбивали свiтло, як зiницi глибоководних риб. Звичайно, вони бачили мене в цьому мороцi i, наскiльки я помiтив, зовсiм не боялися мене. Так, коли я запалив сiрник, вони кинулися тiкати й поховалися в чорних западинах та тунелях, звiдки тiльки блищали iхнi дивнi очi.
Я пробував заговорити з ними, та iхня мова, очевидно, вiдрiзнялася вiд мови елоiв, i я мусив покладатись лише на власнi сили; в мене знову майнула думка тiкати, навiть не починаючи своiх дослiджень. Проте я сказав собi: «Це твiй обов’язок», – i навпомацки рушив тунелем далi. Шум машин чувся ще виразнiше. Нарештi стiни розступилися. Я запалив сiрник i побачив, що опинився в просторiй склепiнчастiй печерi. Я не встиг ii роздивитися всю, тому що сiрник скоро погас.
Побачив я, звiсно, небагато. З темряви виступили обриси чогось подiбного до величезних машин, що вiдкидали чудернацькi тiнi, пiд захист яких поспiшили втекти примарнi морлоки. Мiж iншим, у печерi було дуже душно i тхнуло свiжою кров’ю. Трохи далi стояв маленький стiл з бiлого металу, на якому лежало щось наче м’ясо. Отже, морлоки, виявляеться, були м’ясоiднi! Пам’ятаю, що тодi мене здивувало: м’ясом яких тварин вони харчуються. Усе я вiдчував i бачив дуже неясно: i важкий запах кровi, i величезнi тьмянi тiнi, i цi огиднi постатi, що, причаiвшись у затiнках, чекали, коли знову западе морок. Аж ось сiрник мiй, догоряючи, обпiк менi пальцi й упав з рук, блимнувши в темрявi червоною цяткою.
З того часу я не раз думав про те, як погано був пiдготовлений до такоi подорожi. Вирушаючи на Машинi Часу, я був безглуздо впевнений, що люди Майбутнього випередили нас у всьому. В мене не було нi зброi, нi лiкiв, нi тютюну, а курити менi часом хотiлося страшенно, – навiть сiрникiв я не взяв у достатнiй кiлькостi. Та й про фотоапарат не подумав. А можна було б зафiксувати цей Пiдземний Свiт i на дозвiллi уважно його роздивитися. Тепер же зi мною була лише та зброя, якою обдарувала мене природа, – руки, ноги й зуби. Цi засоби самозахисту та ще чотири останнi сiрники – ото й усе, що в мене залишалося.
Іти далi в темрявi, серед цих машин, я боявся, – я ж тiльки зараз побачив, що мiй запас сiрникiв кiнчаеться. Менi нiколи й на думку не спадало бути ощаднiшим, i я спалив iх не менше як пiвкоробки, вражаючи елоiв, для яких огонь був новина. Я стояв, замислившись, з цими чотирма сiрниками в руках, коли це вiдчув, як чиiсь тонкi пальцi помацали мое обличчя. На мене вiйнуло якимось смородом. Менi здалося, що я чую дихання цiлого натовпу цих жахливих маленьких створiнь. Я вiдчув, як хтось обережно намагаеться вiдiбрати в мене сiрники, а чиiсь руки тягнуть мене ззаду за одежу. Неприемно було вiдчувати, що цi невидимi iстоти обмацують тебе. І тодi в темрявi я раптом усвiдомив, що менi не збагнути iхнiх намiрiв та вчинкiв. Я крикнув на них так голосно, як тiльки мiг. Вони вiдскочили назад, а потiм, я виразно чув, як почали знову наближатися i, осмiлiвши, стали тягти мене назад, про щось перешiптуючись мiж собою. Я затремтiв i, майже не тямлячись, скрикнув удруге. Цього разу вони перелякалися менше i, якось дивно хмикаючи, немов смiючись, знову пiдiйшли до мене. Зiзнаюся, мене охопив жах. Я вирiшив запалити ще одного сiрника i тiкати пiд захистом свiтла. Так я й зробив. Запаливши ще клапоть паперу, що знайшовся у мене в кишенi, я вiдступив до вузького тунелю. Та коли ввiйшов туди, мiй вогонь погас, i я почув, як у темрявi, наче листя на деревi, зашелестiли морлоки. Вони кинулись за мною, iхнi кроки лунали тихо й часто, немов дощовi краплини.
За хвилинку мене схопило кiлька рук, силкуючись вiдтягти назад. Я запалив другого сiрника й помахав ним перед самими iхнiми обличчями. Ви не можете й уявити собi, якi то були бридкi, нелюдськi обличчя – блiдi, без пiдборiдь, а сiрувато-червонi очi великi, блискучi й без повiк. Як витрiщилися вони на мене, заслiпленi й здивованi! Та я не мав часу роздивлятися, запевняю вас. Я вiдступив ще i, коли погас другий сiрник, запалив третього, що догорiв саме тодi, як я дiстався до отвору колодязя. Я трохи перепочив, бо менi аж млосно ставало вiд невпинного стукоту помпи внизу. Тiльки я взявся за виступ, як мене в ту ж мить схопили за ноги й силомiць потягли назад. Я черкнув останнiм сiрником… вiн зараз же й погас. Та руки моi були вже на виступах, i, шалено вiдбиваючись ногами од морлокiв, я мерщiй подерся вгору. Вони стояли внизу i, блискаючи очима, стежили за мною. А якийсь малий негiдник деякий час навiть переслiдував мене, мало не стягнувши з моеi ноги черевика.
Дорога нагору здалася менi нескiнченною. Коли лишалося пролiзти десь двадцять-тридцять футiв, мене почало нудити, i я ледве не зомлiв. Останнi кiлька ярдiв були най-жахливiшi. Декiлька разiв голова в мене йшла обертом, i я вже думав, що падаю. Нарештi я таки якось вибрався з колодязя, хитаючись пройшов через руiни, вийшов на слiпуче сонячне свiтло i впав долi. Навiть сама земля здалася менi тут чистою та запашною. Пригадую, як Вiна цiлувала менi руки та обличчя, як навколо лунали голоси iнших елоiв… І тут я знепритомнiв.
X. КОЛИ НАСТАЛА НІЧ
Тепер мое становище погiршилося. Якщо не враховувати хвилини вiдчаю в ту нiч, коли я загубив Машину, мене ще пiдтримувала надiя на втечу з майбутнього свiту, але моi новi вiдкриття похитнули ii. До цього часу я вважав, що на завадi менi стоять тiльки дитяча безпосереднiсть тих маленьких людей та ще якась невiдома сила, яку неважко буде подолати, як тiльки я познайомлюся з нею. Тепер же виникла нова перешкода – морлоки, цi злiснi, нелюдськi створiння. Я iнстинктивно зненавидiв iх. Ранiш у мене було вiдчуття людини, що впала в яму й думае лише про те, як вибратись iз неi. Тепер я почував себе звiром у пастцi, до якого наближаеться ворог.
Цим ворогом, як не дивно, була нiчна темрява пiд час нового мiсяця. Страх перед нею збудила в менi Вiна своiми спершу мало зрозумiлими натяками про темнi ночi. Неважко було здогадатися, що означають ii слова. Щербатий мiсяць дедалi танув, а морок ночi ставав усе глибшим i тривалiшим. Тепер я хоч частково зрозумiв, чому наземнi люди так бояться темряви. Я намагався розгадати, якi ж мерзеннi дiла творять морлоки в безмiсячнi ночi. Тепер я переконався, що й друга моя гiпотеза не вiдповiдае дiйсностi. Може, мешканцi Горiшнього Свiту i були колись привiлейованим класом, а морлоки – iхнiми покiрними слугами, та це давно вже минулося. Два види людського роду, що утворилися внаслiдок еволюцii суспiльства, переходили, а може, й зовсiм перейшли, до нових взаемин. Елоi, подiбно до королiв з дому Каролiнгiв[6 - Каролiнги – династiя франкських королiв. Пiсля смертi Карла Великого, найвiдомiшого представника цiеi династii, держава Каролiнгiв занепала.], виродились у гарненьких нiкчем. Вони розкошували на поверхнi землi тiльки з ласки морлокiв, що, живучи незлiченними поколiннями пiд землею, призвичаiлися там i вже не могли терпiти денного свiтла. Морлоки одягали iх, задовольняли всi iхнi потреби лише тому, що вже звикли працювати на них. Вони робили це так само пiдсвiдомо, як кiнь, стоячи на мiсцi, б’е копитом або людина радiе впольованiй дичинi. Звички, основа яких давно зникла з життя, за iнерцiею iснували далi. Але для мене було ясно, що колишнi взаемини тепер змiнилися на протилежнi. Немезiда вже занесла меча над головою цих тендiтних iстот. Багато столiть, тисячi поколiнь тому, людина позбавила свого ближнього щастя та сонячного свiтла. А тепер цього покривдженого брата неможливо було впiзнати. Елоi розпочинали заново вчитися науки життя – вони знову вiдчули Страх. І раптом перед моiми очима постали тi шматки м’яса, що я бачив пiд землею. Дивно, чого це вони згадалися менi – я ж i не думав про те, наче хтось збоку навiяв менi цей спогад. Я намагався пригадати, як виглядало те м’ясо. Щось тут було знайоме, але що саме, я ще не мiг сказати. Мiж цими маленькими безпорадними перед темрявою людьми i мною була величезна рiзниця. Я народився за нашоi доби, за доби розквiту людськоi раси, коли Страх не сковуе людину, а таемниця втратила своi чари. Я, в усякому разi, мiг захистити себе. Не гаючи часу, я вирiшив знайти яку-небудь зброю й розшукати безпечне мiсце для ночiвлi. Маючи такий притулок, я знову буду ставитися до цього дивного свiту з впевненiстю, яка в останнi ночi починала вже покидати мене. Я знав, що не засну тепер, доки не переконаюся, що нiяка небезпека не загрожуе менi. Вiд самоi згадки про те, як вони обмацували мое обличчя, мене пройняв мороз.
Вдень я пiшов блукати долиною Темзи, але нiде не знаходив мiсця, куди морлоки не змогли б дiстатися. Вiд таких спритних iстот – досить хоча б згадати, як вправно вони спускаються у своi колодязi, – жодне дерево й жодна будiвля не можуть бути надiйним захистом. Тут я подумав про високi башти й блискучi стiни Палацу з Зеленоi Порцеляни i ввечерi, посадивши на плече Вiну, подався до пагорбiв, що маячiли на пiвденному заходi. Я гадав, що до цього палацу миль сiм-вiсiм, але насправдi виявилося близько вiсiмнадцяти. Уперше я побачив цей палац одного туманного дня, коли вiддаль завжди здаеться меншою. А тут, як навмисно, у мене ще зламався пiдбор на одному з черевикiв, i цвях в’iдався в п’яту: то були старi розтоптанi черевики, якi я носив удома. Отже, я ще й накульгував. Сонце вже зайшло, коли на ясно-жовтому небi постав темний силует палацу.
Вiна спершу зрадiла, що я несу ii, та згодом попросила спустити на землю й бiгла поруч зi мною, зриваючи квiтки й запихаючи iх менi до кишень. Моi кишенi завжди дивували Вiну, i нарештi вона вирiшила, що то була своерiдна ваза для квiтiв. Принаймнi використовувала вона iх тiльки для цього… До речi, перевдягаючись, я знайшов у нiй…
(Мандрiвник у Часi замовк, засунув руку в кишеню й поклав на стiл двi зiв’ялi квiтки, подiбнi до нашоi бiлоi мальви. Потiм знову почав розповiдати.)
– Було вже поночi, а ми все ще йшли схилом у напрямi до теперiшнього Вiмблдона. Вiна стомилася й хотiла повернути назад до будинку з сiрого каменю. Я показав iй на башти Палацу з Зеленоi Порцеляни й спробував на мигах пояснити, що ми знайдемо там цiлком певне сховище вiд страху.
Ви знаете, яка врочиста тиша облягае свiт, коли починае сутенiти? Навiть листя на деревi не шелесне. На мене те вечiрне безгомiння завжди навiюе невиразне почуття якогось очiкування. Небо було далеке й чисте, i лише на обрii виднiло кiлька смугастих хмарин. Оте саме очiкування викликало в менi зараз жах. У сутiнi вечора моi почуття якось нiби загострилися. Менi здавалося навiть, що я вiдчуваю порожнечу пiд ногами i бачу крiзь землю морлокiв, якi метушаться в своему мурашнику, чекаючи, коли впаде нiч. Менi вже здавалося, що мою появу у iхньому лiгвi вони сприйняли як оголошення вiйни. І навiщо забрали вони мою Машину Часу?
Ми тихо просувалися вперед, а присмерки поволi переходили в нiч. Синя далечiнь потемнiшала. На небi одна за одною спалахували зiрки. Земля стала тьмяно-сiра, дерева – чорнi. Страх i втома збороли мою супутницю. Я взяв Вiну на руки, почав ii заспокоювати i пестити. Вона обхопила мене за шию, притулилася личком до мого плеча й заплющила очi. Довгим схилом зiйшли ми в долину, i в темрявi я трохи не впав у маленьку рiчку. Перебрiвши ii, я видряпався на протилежний берег долини, проминув кiлька будинкiв i якусь статую, схожу на фавна, тiльки без голови. Тут також росли акацii. Досi я нiде не бачив морлокiв, але ж було ще рано, i найтемнiшi години – перед сходом мiсяця – ще не настали.
З вершини сусiднього пагорка я побачив темне пасмо лiсу i зупинився, не знаючи, що його робити. Праворуч i лiворуч був суцiльний лiс. Виснажений утомою, вiдчуваючи пекучий бiль у п’ятi, я обережно спустив Вiну з плеча i сiв на траву. Палацу з Зеленоi Порцеляни я вже не бачив i не знав, чи в тому напрямi йду. А якi небезпеки могли чекати на мене в лiсi? Крiзь густi вiти дерев не доходило, мабуть, i мерехтiння зiрок. Якщо б i не загрожувало менi нiчого – я вiдганяв навiть саму думку про це, – там усе-таки було досить корiння, щоб спiткнутися, i стовбурiв дерев, щоб розбити голову. До того ж я був украй змучений денними пригодами i вирiшив не йти в лiс, а перебути нiч на вiдкритому мiсцi.
На мое щастя, Вiна швидко заснула. Я обережно закутав ii у свою куртку, сiв поруч i став чекати, коли зiйде мiсяць. На галявинi було затишно й тихо, а з мороку лiсу долинав якийсь шурхiт. Нiч була надзвичайно ясна, i в мене над головою сяяли зорi. iхне мерехтiння заспокоювало мене. Мiж iншим, усi старi сузiр’я позникали протягом такого довгого часу: вони набули нових обрисiв завдяки тим повiльним перемiщенням зiрок, якi стають вiдчутними лише через багато поколiнь. Тiльки Молочний Шлях здавався все тим самим споконвiчним потоком зоряного пилу. На пiвднi з’явилася нова для мене червона зiрка, яскравiша за наш блiдий Сiрiус. А мiж цих iскристих цяток привiтно й лагiдно, наче усмiхнене обличчя давнього друга, сяяла якась планета.
Глянувши на тi зiрки, я раптом вiдчув, якi мiзернi моi клопоти та й взагалi уся земна метушня. Я думав про безмежнi простори, що вiддiляють нас од зiрок, про поступ небесних тiл з невiдомого минулого до невiдомого майбутнього. Я думав про тi велетенськi кола, якi описуе у просторi вiсь землi. Поки я мчав на своiй Машинi, вона описала iх лише сорок разiв. І за цей час уся дiяльнiсть, усi традицii, складна органiзацiя, народи, мови, лiтератури, людськi поривання, навiть сама пам’ять про Людину, яку я знав ранiше, – усе це безслiдно зникло. Натомiсть з’явилися новi тендiтнi iстоти, що забули про свое високе походження, i бiлуватi створiння, якi так лякали мене. Тодi я подумав про Великий Жах, що лежав мiж двома видами людського роду, i аж здригнувся, збагнувши раптом, що то за м’ясо бачив у морлокiв. Але ж це було б занадто жахливо! Я глянув на маленьку Вiну, що спала поруч зi мною, на ii свiтле обличчя, ясне, як зiронька, i одразу ж вiдiгнав вiд себе цю думку.
Цiлу довгу нiч я намагався не думати про морлокiв i, аби скоротити час, почав шукати на небi слiди старих, знайомих сузiр’iв. Небо було чисте, i лише зрiдка пробiгала по ньому легенька хмаринка. Кiлька разiв я вже мало не заснув. Нарештi, коли я зовсiм знесилiв, небо на сходi почало яснiшати, нiби вiдбиваючи якесь безбарвне полум’я, i незабаром на ньому з’явився наш старий блiдий мiсяць з маленькими рiжками. А слiдом за ним, наздоганяючи й перемагаючи його своiм сяйвом, зайнялася тьмяна зоря, що ставала дедалi рожевiша й теплiша. До нас не наближався жоден морлок, – та тiеi ночi я, власне, й не бачив iх на пагорку. У свiтлi оновлюваного дня всi нiчнi страхи здавалися менi безпiдставними. Я пiдвiвся. Нога в черевику без пiдбора спухла, п’ята аж горiла. Тодi я знову сiв, роззувся й викинув своi черевики.
Я збудив Вiну, i ми з нею ступили в лiс, тепер зелений i привiтний, а не чорний i загрозливий, як уночi. Декiлька знайдених плодiв угамували наш голод. Невдовзi нам почали траплятися цi гарненькi наземнi люди. Вони смiялися й танцювали пiд ясним сонцем так весело, нiби в природi й не iснувало ночей. Менi знову спало на думку бачене в морлокiв м’ясо. Тепер я не мав уже сумнiву, звiдки воно взялося, i вiд щирого серця пожалiв цей кволий струмочок, що залишився вiд потужного колись потоку людства. Певно, в далекому минулому сталося так, що морлокам забракло iжi. Може, вони якийсь час харчувалися пацюками або якоюсь iншою поганню. Адже i в наш час людина не така вже вибаглива щодо харчiв, як була колись, – мавпа, скажiмо, значно вибагливiша. Наша огида до м’яса людського – зовсiм не такий уже закоренiлий iнстинкт. Значить, отi нащадки людей… Я намагався глянути як учений. Врештi-решт мор-локи набагато менше схожi на людей i набагато вiддаленiшi вiд нас, нiж канiбальськi предки чотири тисячi рокiв тому. I свiдомостi, яку обурювало б людожерство, у них давно вже не iснуе. Чого, власне, менi хвилюватися? Елоi, очевидно, просто худоба, i морлоки, наче мурахи тлю, розводять iх собi на iжу; може, навiть пiдгодовують iх… А Вiна безтурботно бiгала круг мене, витанцьовуючи.
Тодi я почав заспокоювати себе, кажучи, що той жах е кара за людське себелюбство. Люди жили в розкошах, добре знаючи, що добробутом завдячують працi своiх братiв. Вони виправдовували себе неминучiстю такого ладу, аж ось прийшов час – i та ж таки неминучiсть обернулася проти них. Я навiть – на зразок Карлейля[7 - Томас Карлейль (1795–1881) – англiйський iсторик i есеiст.] – намагався збудити в собi зневагу до цiеi звироднiлоi аристократii, але даремно. Хоч як змиршавiли елоi розумово, в них, проте, збереглося багато людського, i я вiдчував симпатiю до них, подiляв iхнi страхи й шкодував, що вони так занепали.
На той час я ще не знав як слiд, що менi робити. Передусiм я мав знайти собi безпечний притулок i подбати про якусь металеву чи кам’яну зброю. То було конче необхiдно. Далi я сподiвався винайти якийсь спосiб здобувати вогонь, щоб завжди мати змогу запалити смолоскип, – це ж було б найкращою зброею проти морлокiв. Згодом я мусив якимось способом розбити бронзовi панелi пiд Бiлим Сфiнксом – я вже подумував змайструвати таран.
Я був певний, що, якби менi пощастило пройти крiзь тi дверi, та ще й з вогнем у руках, я знайшов би свою Машину i мiг би вибратись iз цього Майбутнього. Навряд чи морлокам вистачило сил затягти ii дуже далеко. Вiну я вирiшив забрати з собою, повертаючись у наш час. Обмiрковуючи всi цi плани, я все простував до палацу, який обрав собi за оселю.
XI. ПАЛАЦ ІЗ ЗЕЛЕНОЇ ПОРЦЕЛЯНИ
Опiвднi ми пiдiйшли до Палацу з Зеленоi Порцеляни. Вiн був незаселений i лежав у руiнах. У вiкнах лише подекуди зосталися шибки, а на землi валялися великi шматки зеленоi облямiвки, що повипадали з поiржавiлих металевих рам. Палац стояв на морiжку, на вершинi високого пагорба. Перед тим як увiйти до будiвлi, я глянув у пiвнiчно-схiдному напрямi й дуже здивувався, побачивши щось нiби гирло рiчки, а може, й затоку там, де, на мою думку, мусили колись бути Вондсворт i Беттерсi. І тодi я подумав, якi змiни могли статися за цей час iз морськими iстотами, але розмiрковував про це недовго.
Як виявилося, палац i справдi був iз порцеляни. На фасадi його виднiвся якийсь напис невiдомою мовою. Менi спало на думку, – наiвний же я був! – що розiбрати цей напис могла б допомогти менi Вiна, та вона, а це було дуже прикро, не мала нiякого уявлення про письмо. Здаеться, я вбачав у нiй бiльше людського, нiж вона на те заслуговувала, мабуть, тому, що ставилася вона до мене занадто по-людському.
Величезнi половинчастi параднi дверi палацу були розламанi i стояли отвором, а за ними, замiсть звичайного вестибюля, ми побачили довгу галерею, освiтлювану збоку вiкнами. З першого ж погляду це нагадало менi музей. Паркетну пiдлогу вкривав грубий шар пилюки; пiд таким же сiрим покриттям лежали рядами найрiзноманiтнiшi речi. Посеред галереi стовбичила якась дивна висхла фiгура – очевидно, нижня половина велетенського кiстяка. По його кривих ногах я здогадався, що то була давно вимерла тварина, з роду мегатерiiв. Долi, поряд з нею, в густiй пилюцi лежали череп i верхня частина скелета. На тому мiсцi, куди з продiрявленого даху стiкала вода, валялися зовсiм зотлiлi кiстки. Далi ми знайшли велетенський скелет бронтозавра. Це пiдтверджувало мое припущення, що тут був музей. Пiд стiною галереi були наче якiсь перекошенi полицi; обтрусивши з них пил, я впiзнав старi знайомi заскленi шафи наших часiв. Видно, вони були герметично закритi, бо речi тут збереглися добре.
Менi стало ясно, що ми знаходилися серед руiн велетенського музею, схожого на Пiвденно-Кенсiнгтонський, але побудованого значно пiзнiше. Тут, очевидно, був вiддiл палеонтологii, дуже багатий на викопнi тварини. На жаль, неминучий процес розкладу, хоч i позбавлений, завдяки знищенню бактерiй та грибкiв, дев’яноста вiдсоткiв своеi сили, поволi, але неухильно, нищив цi скарби. Тут i там я бачив слiди перебування в музеi маленьких людей – деякi з експонатiв було поламано, а деякi понанизувано на очеретини, вiтрини подекуди понищено. То була, як я гадав, робота морлокiв. Навкруги стояла тиша. Порох притишував звуки наших крокiв. Вiна, яка тим часом бавилась, катаючи по нахиленому склу вiтрини морського iжака, пiдiйшла до мене, зупинилась поруч i тихенько взяла за руку.
Цей пам’ятник зниклоi iнтелектуальноi доби так вразив мене, що спершу я й не подумав про користь, яку мiг би мати з нього. Я навiть на якийсь час забув про свою Машину Часу.
Судячи з розмiрiв, у Палацi з Зеленоi Порцеляни повинна була мiститися не тiльки палеонтологiчна галерея. Може, в ньому був i iсторичний музей, а може, навiть i бiблiотека. Для мене в моему становищi це було б набагато цiкавiше, нiж геологiчна виставка часiв занепаду. Оглядаючи далi Палац, я натрапив на коротку галерею, що йшла пiд прямим кутом до першоi. Тут, певно, були мiнералогiчнi колекцii, i шматок сiрки вiдразу навiв мене на думку про порох. Проте я нiде не мiг знайти й слiду селiтри або яких iнших азотнокислих солей. Безсумнiвно, вони розпорошилися вже багато вiкiв тому. Але сiрка не давала менi спокою й навертала до всiляких мiркувань. Решта речей у цiй галереi, дарма що в цiлому вони збереглися найкраще, не викликала в мене великого iнтересу. Я не фахiвець-мiнералог i тому подався до iншого напiвзруйнованого крила будiвлi, що йшло рiвнобiжно з першим. Воно, очевидно, було призначене для натуральноi iсторii, але всi експонати попсувалися так, що впiзнати iх було неможливо. Кiлька поморщених i почорнiлих залишкiв того, що колись було опудалами тварин, висохлi мумii в посудинах, колись повних спирту, брунатний пил спорохнiлих рослин – оце й усе. Шкода! Бо я хотiв би простежити етапи, якими йшло пiдкорення тваринного свiту владi людини. Далi ми вступили до величезноi, дуже темноi галереi, пiдлога якоi спускалася вниз вiд того краю, з якого ми ввiйшли. Зi стелi звисали бiлi кулi; деякi з них були розбитi. Я здогадався, що галерея ця колись мала штучне освiтлення. Тут я вже був бiльше у своiй сферi. По обидва боки галереi височiли громаддя якихось машин, покритих iржею i поламаних, але деякi з них були ще в досить пристойному станi. Ви знаете мiй нахил до механiки i не здивуетеся, коли я скажу, що менi закортiло походити серед цих машин – а надто тому, що бiльша частина iх вразила мене своею новизною та незрозумiлiстю, i я мiг лише неясно здогадуватись про iхне призначення. Менi спало на думку, що, коли б я змiг розiбратися в усiх цих механiзмах, у мене в руках була б непогана зброя проти морлокiв.
Раптом Вiна так щiльно притислася до мене, що я аж здригнувся. Якби не вона, я й не помiтив би, що пiдлога стае дедалi похилiшою. Той кiнець галереi, через який ми ввiйшли, був ще понад землею й освiтлювався кiлькома вузькими вiкнами. В мiру нашого просування земля нiби пiдiймалася та затуляла вiкна, i нарештi позалишалися тiльки невеликi щiлини, як у Лондонi перед пiвпiдвалом, крiзь якi ледь-ледь пробивалося свiтло. Захопившися огляданням машин, я й не помiтив, що свiтла ставало все менше, i тiльки дотик Вiни повернув мене до дiйсностi. Тодi я спинився й побачив, що далi галерея тоне в глибокому мороцi. Пилу на пiдлозi вже поменшало, i лежав вiн не таким рiвним шаром. В напрямi до темного кiнця галереi на ньому вирiзнялися слiди маленьких вузьких ступень. У мене знову з’явилося вiдчуття безпосередньоi близькостi морлокiв. Я зрозумiв, що, вивчаючи машини, тiльки гаю час. Було вже далеко по полудню, а я не мав ще нi зброi, нi притулку, нi засобу забезпечити себе вогнем. І знову з темноi далечини галереi до мене долинув той самий дивний стугiн i шум, який я вчора чув у колодязi.
Я взяв Вiну за руку. Але тут у головi в мене майнула нова думка, я облишив Вiну й повернувся до одноi з машин. На нiй стирчав важiль, подiбний до тих, що бувають на залiзничних стрiлках. Ступивши на пiднiжок, я обiруч ухопився за цей важiль i щосили натиснув на нього. Вiна, залишившись сама, почала гiрко плакати. Розрахував я досить правильно, бо за хвилину важiль таки зламався, i я вернувся до Вiни, маючи в руках палицю, придатну, щоб розтрощити черепа першому-лiпшому морлоковi. А менi страшенно хотiлося знищити хоча б одного з них. Ви, може, вважаете, що то нелюдський вчинок – убивати своiх нащадкiв? Але людськi почуття щодо цих створiнь були нi до чого. Тiльки небажання кидати Вiну та страх, чи не потерпить вiд цього моя Машина, якщо я розпочну вiйну проти морлокiв, – стримали мене, i я не подався зараз же до темного кiнця галереi нищити отих тварюк.
