скачать книгу бесплатно
Отже, тримаючи уламок в однiй руцi, а другою обiйнявши Вiну, перейшов я з цiеi галереi до другоi – ще бiльшоi, яка спершу здалася менi вiйськовою каплицею, позавiшуваною подертими прапорами. Придивившись уважнiше, я впiзнав у цих полинялих i почорнiлих лахмiттях напiвзотлiлi рештки книг. Вони давним-давно розпалися на шмаття, i на них не залишилося й слiдiв друку. Тiльки де-не-де збереглися поморщенi корiнцi та погнутi металевi застiбки. Яке промовисте видовище: якби я був письменником, я мiг би написати цiлий трактат про марнiсть честолюбства. Але в ту мить мене найбiльше вразила думка про величезну i безплiдну витрату працi, похмурим свiдченням чого були всi цi зотлiлi фолiанти. Мушу зiзнатись, що згадав я тодi i працi фiлософського товариства, де було вмiщено моi сiмнадцять статей з фiзичноi оптики.
Пiднявшись широкими сходами, опинилися ми в залi, де колись, певно, був вiддiл практичноi хiмii. Тут я сподiвався знайти що-небудь корисне для себе. За винятком одного мiсця пiд обваленим дахом, решта помешкання збереглася дуже добре. Я пильно обдивлявся кожен непошкоджений ящик i врештi-решт в одному з них – герметично закритому – знайшов коробку сiрникiв. Горiли вони чудово, i навiть волога не пошкодила iх.
– Танцюй! – гукнув я до Вiни ii рiдною мовою.
Тепер у мене була зброя проти огидних створiнь, яких ми так боялись. І в цьому занедбаному музеi, на грубому, м’якому килимi пилюки, я – на превелике захоплення Вiни – врочисто виконав якийсь складний танець, висвистуючи веселу пiсеньку. Почасти то був скромний канкан, почасти – полонез, почасти – вальс (так що аж поли моеi куртки маяли по вiтру), а почасти – щось зовсiм оригiнальне. Ви ж знаете, що я вiд природи людина вигадлива.
Я й досi думаю, що ця коробочка сiрникiв, яка уникнула згубного впливу незлiченних рокiв, була найдивнiша та найкориснiша для мене знахiдка. Ще несподiванiшим сюрпризом виявилася камфора. Знайшов я ii в банцi, що, на щастя, теж була герметично закрита. Спершу я подумав, що то парафiн i розбив банку. Та запах камфори – занадто характерний. Серед загального руйнування ця летюча речовина пережила, мабуть, багато тисяч столiть. Менi спав на думку один малюнок сепiею, яку було виготовлено з викопного белемнiта, що загинув i скам’янiв десь мiльйони рокiв тому. Спочатку я хотiв був викинути камфору, та згадав, що вона легко запалюеться й горить яскравим полум’ям. З неi вийшла б добра свiчка, – отож я сунув камфору в кишеню. На жаль, в галереi не знайшлося нi вибухових речовин, нi якогось знаряддя, щоб ним можна було б розбити бронзовi дверi. Найкращою зброею залишився той-таки залiзний важiль. І хоч потрiбних менi речей я знайшов небагато, а проте вийшов з галереi з почуттям значноi полегкостi.
Я не можу докладно розповiсти вам усю iсторiю цього довгого дня. Для того щоб одну за одною переказати всi моi пригоди, менi довелося б добряче напружити втомлену пам’ять. Пригадую довгу галерею, повну заiржавленоi зброi, i як я вагався мiж своiм важелем i мечем або сокирою. Взяти з собою те й друге не мiг, а виважити бронзовi дверi палицею було б зручнiш. У галереi тiй було багато рушниць, пiстолетiв та гвинтiвок. Бiльшiсть iз них перетворилася на купу iржi, але деякi, зробленi з якогось невiдомого металу, збереглися добре. Патрони й порох, звичайно, давно вже попсувалися. Один куток галереi обгорiв i був зруйнований. Може, саме тут вибухнули набоi. В iншому мiсцi ми бачили велику колекцiю iдолiв – полiнезiйських, мексiканських, грецьких, фiнiкiйських… думаю, з усiх краiн свiту. І тут, поступаючись непоборному бажанню, я накреслив свое iм’я на носi якогось пiвденно-американського чудовиська.
З наближенням вечора цiкавiсть моя почала зменшуватись. Я проходив багатьма запорошеними, мовчазними, почасти зруйнованими галереями, експонати яких поперетворювалися на купи iржi та обвуглених уламкiв. В одному мiсцi я несподiвано натрапив на модель копальнi, а тодi ще, зовсiм випадково, в однiй герметично закритiй вiтринi знайшов два динамiтнi патрони.
«Еврика»! – вигукнув я й радiсно розбив вiтрину. Але потiм засумнiвався, узяв один iз патронiв i пiшов до невеличкоi бiчноi галереi, щоб там випробувати свою знахiдку. Нiколи не зазнавав я такого розчарування, як у тi п’ять-десять хвилин, чекаючи вибуху, що так i не стався. Безсумнiвно, патрони також були несправжнi, i я мусив би про це здогадатися. Думаю, що якби ними можна було скористатись, я зараз же кинувся б до Сфiнкса й висадив у повiтря бронзовi дверi, а це – як пiдтвердили дальшi подii – остаточно позбавило б мене шансiв розшукати Машину Часу.
Наскiльки пригадую, пiсля того ми вийшли на невеличкий дворик мiж крилами палацу. Вiн був укритий травою, на ньому росло трое фруктових дерев. Ми спочили й трохи пiдживилися. Надвечiр я почав обмiрковувати наше становище. Насувалася нiч, а надiйноi схованки в нас ще не було. Але тепер це питання мало непокоiло мене. Я мав зброю, що якнайкраще могла захистити нас од морлокiв, – сiрники. А на той випадок, якби виникла потреба в яскравiшому освiтленнi – у мене в кишенi була камфора. Найрозважли-вiше, здавалося менi, – перебути нiч на вiльному повiтрi пiд захистом вогню, а ранком – податися шукати Машину. Єдиною моею зброею в цих пошуках був залiзний важiль. Та, познайомившись ближче з навколишнiм свiтом, я почав ставитися до бронзових дверей по-iншому. До цього часу я не наважувався ламати iх, боячись таемницi, що ховалася за ними. Нiколи не здавались вони менi дуже мiцними, i я думав, що зможу легко виламати iх своiм важелем.
XII. У ТЕМРЯВІ
Ми вийшли з Палацу, коли сонце вже сховалося за обрiем. Я вирiшив завтра вранцi повернутися до Бiлого Сфiнкса, а тим часом хотiв, поки ще не зовсiм споночiло, вибратись iз лiсу, який затримав мене вчора. Я мав на думцi вiдiйти якомога далi, а тодi, розклавши багаття, переночувати пiд захистом вогню. Отож дорогою я збирав хмиз та суху траву i набрав цiлий оберемок. Посуватися вперед з таким вантажем ми могли тiльки дуже повiльно, i до того ж Вiна страшенно втомилася. Хотiлося спати й менi. Коли ми наблизилися до лiсу, була вже нiч. На узлiссi, налякана темрявою, Вiна спинилася, а мене дивне передчуття якогось неминучого лиха, навпаки, штовхало вперед. Я не спав нiч i два днi трусився, як у пропасницi, був роздратований i вiдчував, що до мене пiдкрадаеться сон, а разом iз ним i морлоки.
Поки ми вагалися, в чорних кущах позаду я побачив три принишклi постатi. Навколо були хащi й висока трава, i вони могли непомiтно наблизитися до нас. Лiс, здавалося, був не менше як милю завширшки. Якби нам пощастило дiстатися до вiдкритоi галявини на схилi, ми могли б уважати себе в безпецi. Я гадав, що освiтлюючи собi шлях сiрниками та камфорою, можна ризикнути. Але, щоб запалювати сiрники, треба мати вiльнi руки, отже, довелося б кинути хмиз. Я неохоче поклав його на землю. І тут менi заманулося побавити наших приятелiв, пiдпаливши це сухе гiлля. Згодом я побачив усю божевiльну нерозважливiсть цього вчинку, але тодi вiн видався менi чудовим способом прикрити наш вiдступ.
Не знаю, чи думали ви коли-небудь, яким незвичайним явищем повинен здаватися вогонь у помiрному клiматi, де немае людини. Сонячнi променi лише зрiдка бувають настiльки сильнi, щоб запалити яку-небудь деревину, навiть коли iх збирають в один фокус краплi роси, як це трапляеться в тропiчних краiнах. Блискавка вдаряе, обвуглюе, але рiдко призводить до спустошливоi пожежi. Гниючi рослини можуть iнодi тлiти пiд впливом внутрiшньоi хiмiчноi реакцii, але при цьому майже нiколи не спалахуе полум’я.
За цiеi доби занепаду цивiлiзацii на землi забули навiть, як здобувати вогонь. Червонi язики, що лизнули мiй хмиз, були для Вiни видовищем новим i дивовижним.
Вона хотiла пiдбiгти до багаття й погратися з ним. Вона б навiть i в вогонь кинулась, якби я не затримав ii. Та я вчасно, незважаючи на опiр, вхопив свою супутницю на руки i смiливо заглибився в лiс. Деякий час дорогу менi освiтлювало багаття. Озирнувшись назад, я мiж стовбурiв дерев побачив, як полум’я перехопилося на найближчi кущi, i вогонь покрученою смугою поплазував по травi пагорба. Я засмiявся й знову повернув до чорних дерев передi мною. Було зовсiм темно. Вiна конвульсiйно чiплялась за мене. Моi очi так призвичаiлись до темряви, що я бачив i оминав корiння, яке виступало з землi. Над нами висiв чорний морок, i лише де-не-де виблискували клаптi синього неба. Я не запалив жодного сiрника, бо руки моi були зайнятi – на лiвiй я нiс Вiну, а в правiй тримав залiзний важiль.
Спершу я чув тiльки хрускiт гiлок пiд ногами, легкий шелест вiтру над головою, власне дихання та стукiт серця. Потiм почувся якийсь дивний шерех, але я вперто просувався вперед. Шерех ставав усе виразнiший, далi я почав розпiзнавати звуки й голоси, що з ними познайомився в Пiдземному Свiтi. Очевидно, то були морлоки, якi цiлою зграею гналися за нами. І справдi, за хвилину я вiдчув, як мене вхопили за куртку, а згодом – за руку. Вiна затрусилася всiм тiлом i принишкла.
Саме був час запалити сiрник. Але щоб дiстати його, я мусив поставити Вiну на землю. Поки я шукав у кишенi коробку з сiрниками, в темрявi бiля моiх нiг зчинилася метушня. Вiна мовчала, а морлоки щось бурмотiли, iхнi м’якi маленькi руки ковзали по моему вбраннi, по спинi, торкалися навiть шиi. Нарештi сiрник зашипiв i загорiвся. При свiтлi його я побачив бiлi спини морлокiв, що тiкали пiд захист дерев. Квапливо витягти з кишенi шматок камфори, щоб запалити його, коли сiрник почне гаснути, я подивився на Вiну. Вона нерухомо лежала долi, пригорнувшись до моiх нiг. Охоплений жахом, я нахилився до неi. Вона, здавалося, ледве дихала. Я запалив шматок камфори й кинув його на землю. Коли вiн, спалахнувши, вiдiгнав морлокiв i розвiяв темряву, я став навколiшки й пiдняв Вiну. Лiс позад нас гудiв гомоном i бурмотiнням величезного натовпу.
Вiна, очевидно, знепритомнiла. Я обережно поклав ii на плече i, пiдвiвшись, зiбрався йти далi, але мене приголомшила жахлива думка: пораючись iз сiрниками та з Вiною, я повертався на всi боки i тепер не мав нiякого уявлення, в якому напрямi йти далi. Може, я йду до Палацу з Зеленоi Порцеляни? Мене пройняв холодний пiт. Треба було зараз же на щось зважуватись. Я вирiшив розвести вогонь i отаборитися тут, де ми стояли. Отже, опустивши все ще нерухому Вiну на оброслий мохом пень, я, поки не погасла камфора, кинувся збирати сухi гiлки та листя. Тут i там з темряви дивилися на мене блискучi, як карбункули, очi морлокiв.
Камфора востанне спалахнула й погасла. Я запалив сiрник. Два бiлi створiння, що пiдкрадалися до Вiни, метнулися вбiк. Одне з них заслiпив огонь, i воно наштовхнулося просто на мене. Я не розгубився i щосили вдарив його кулаком. Почувся хряскiт кiсток. Потвора зойкнула з болю, заточилася й упала. Я запалив другий шматок камфори й знову став збирати хмиз. Тут виявилось, що листя на деревах було зовсiм сухе, бо майже цiлий тиждень, вiд часу мого прибуття, не впало й краплi дощу. Тодi, замiсть того щоб нахилятись i шукати паливо на землi, я почав пiдстрибувати й обламувати нижнi вiти дерев. Незабаром мое багаття з зелених i сухих гiлок задушливо зачадило, i я мiг заощаджувати камфору. Я обернувся до Вiни, що лежала бiля моеi залiзноi палицi, i намагався привести ii до тями, та вона була наче мертва. Я не мiг навiть розiбрати, чи дихае вона.
Дим од багаття йшов просто менi в обличчя, i голова моя раптом обважнiла. Та ще й повiтря було просякнуте запахом камфори. Багаття цього мало вистачити на якусь годину. Вiдчувши себе виснаженим пiсля важкого дня, я сiв на землю. Лiс шумiв якимсь незрозумiлим сонливим шепотом. Я задрiмав нiбито на хвилину й зараз же розплющив очi. Довкола було темно, i я вiдчував дотик морлокiв. Визволившись з iхнiх чiпких пальцiв, я сунув руку в кишеню, але сiрникiв там уже не було. Тим часом морлоки знову наблизились i схопили мене. Я миттю збагнув, що трапилося: я заснув, i багаття погасло. Мене охопив смертельний жах. З лiсу вiяло запахом горiлого дерева. Мене вхопили за шию, за волосся, за руки i силкувалися збити з нiг. Неможливо описати, який то був жах, коли в темрявi мене оповили руки цих м’якотiлих створiнь. Здавалося, наче я борсаюсь у якомусь страхiтливому павутиннi. Нарештi вони подолали мене i я упав. Чиiсь маленькi зуби вп’ялися менi в шию, я перевернувся i намацав у цю мить рукою свiй залiзний важiль. Це надало менi сили. Я звiвся на ноги, струснув з себе купу цих людей-пацюкiв i, вимахуючи палицею, почав гатити морлокiв по обличчях. Чути було, як важiль ляскав по м’яких тiлах i трощив кiстки. За хвилину я був вiльний.
Мене опанувало якесь дивне збудження, – таке бувае, кажуть, пiд час бою. Я знав, що ми з Вiною приреченi, але менi хотiлося, щоб морлоки заплатили за наше м’ясо якнайдорожче. Я притулився спиною до дерева й несамовито вимахував важелем. Лiс був повен крику морлокiв. Минула хвилина. Голоси iхнi стали пронизливiшi, збудження iхне зростало. Але нiхто не пiдходив близько до мене. Я пильно вдивлявся в темряву, i зненацька в душi моiй прокинулась надiя. А може, морлоки перелякалися? І тут я помiтив дивну рiч. Темрява, здавалося, свiтлiшала. Я починав невиразно бачити постатi морлокiв: трое лежали круг мене, а решта, на диво менi, чомусь безперервним потоком мчала в глибину лiсу. І спини iхнi тепер були не бiлi, а червонуватi. Я закам’янiв з подиву. Раптом мiж деревами блимнула й зараз же зникла червона iскорка. Тепер менi стали зрозумiлi й запах гару, i той шерех, що переходив уже в гуготiння, i червонi вiдблиски, i втеча морлокiв.
Вiдiйшовши вiд дерева й оглянувшись назад, я мiж чорних стовбурiв побачив полум’я лiсовоi пожежi. За мною гналося мое перше багаття. Озирнувшись навкруги, я нiде не знайшов Вiни. Ззаду мене шипiло й трiщало. Кожен раз, як займалося нове дерево, наче розлягався вибух. Розмiрковувати не було часу. З палицею в руках я дременув слiдом за морлоками. Шалена то була втеча. Один раз полум’я так швидко обiйшло мене з правого боку, що я мусив був зараз же повернути лiворуч. Коли я вибiг нарештi на невеличку галявину, якийсь заслiплений пожежею морлок уткнувся менi в ноги, проскочив мимо й кинувся просто в огонь.
Тут менi довелося бути свiдком найогиднiшого видовища з усiх, якi бачив я в тому майбутньому свiтi. Навкруги було свiтло, як удень. Посеред галявини був горбок, а на ньому рiс спалений сонцем кущ колючого глоду. За горбком знову розстилався лiс. Жовтi язики полум’я вихоплювалися вже й звiдти, оточуючи всю галявину вогненною стiною. На горбку збилися в купу тридцять-сорок морлокiв. Знеможенi спекою, заслiпленi полум’ям, вони очманiло металися, натикаючись один на одного. Спершу я забув, що вони нiчого не бачать, i в нападi страху трощив iх своею палицею, як тiльки котрий наближався до мене, – одного я вбив, кiлькох покалiчив. Та побачивши, як один iз них навпомацки дерся крiзь кущi, i почувши iхнi жалiбнi стогони, я зрозумiв, що вони зовсiм безпораднi перед вогнем, i бiльше вже не бив iх.
Час вiд часу який-небудь морлок натикався на мене, i тодi вся постать його виявляла такий невимовний жах, що я перший уступав дорогу. Якусь мить полум’я нiбито почало згасати. Ще трохи – i вони знову побачать мене! З переляку я хотiв уже був поновити наступ й убити кiлькох iз них, але вогонь спалахнув з новою силою, i я стримався. Уникаючи зустрiчi з морлоками, я вештався по горбку i шукав хоч якi-небудь слiди Вiни. Але вона зникла.
Нарештi я сiв на вершинi горбка й став дивитися на це дивне, неймовiрне збiговисько заслiплених iстот, що никали довкруж мене й перегукувались якимись чудними звуками, коли на них падало свiтло пожежi. По небу вилися пасма диму, i де-не-де крiзь отвори в цiй далекiй – немов з iншого свiту – червонуватiй завiсi поблискували маленькi зорi. Двое чи трое морлокiв зослiпу наштовхнулися на мене, i я, здригаючись вiд огиди, кулаками прогнав iх геть.
Бiльша частина цiеi ночi здавалася менi кошмаром. Я кусав собi руки й кричав, жагуче бажаючи прокинутись. Я бив кулаками об землю, схоплювався, сiдав, блукав по горбку i знову сiдав. Тодi тер собi очi й благав Бога допомогти менi прокинутись. Кiлька разiв бачив я, як морлоки, нахиливши голову, в розпачi кидалися в огонь. Врештi-решт над поблiдлим уже полум’ям пожежi, над важкими клубами чорного диму, над пеньками погорiлих дерев i над залишками цих бридких створiнь заяснiв свiтанок.
Я знову почав шукати слiди Вiни, але даремно. Очевидно, ii бiдне маленьке тiльце залишилось десь у лiсi. Все ж таки я вiдчув якусь полегкiсть вiд думки, що, може, Вiна уникла жахливоi долi. Згадавши про неi, я насилу стримався, щоб не вхопити палицю та не кинутись на цих огидних, безпорадних створiнь.
Горбок, як я казав, був наче острiвець у лiсi. З його вершини крiзь хмари диму виднiв Палац iз Зеленоi Порцеляни, звiдки я без труднощiв знайшов би дорогу до Бiлого Сфiнкса. Залишивши морлокiв, якi все ще метушилися й стогнали на горбку, я обмотав ноги травою i по димучому попелу, пiд яким жеврiли iскри, попрямував туди, де була захована моя Машина. Я ледве тягнув ноги, бо був дуже стомлений та ще й шкутильгав. Думка про смерть маленькоi Вiни краяла менi серце. Вiд усього того можна було впасти в розпуку… Тепер, у цiй затишнiй кiмнатi, загибель Вiни здаеться менi лише важким сном, але тодi я сприймав це, як непоправну втра-
ту. Того ранку я знову був жахливо самотнiй. Я почав згадувати про свiй будинок, про цей камiн, про декого з вас, i мене охопила болiсна туга.
Ступаючи по димучому попелу, я зробив одне приемне вiдкриття – в кишенi моiх штанiв лежало кiлька сiрникiв. Певно, вони випали з коробки перед тим, як ii у мене вкрали.
XIII. ПАСТКА В БІЛОМУ СФІНКСІ
Близько восьмоi чи дев’ятоi години ранку я пiдiйшов до тоi лави з жовтого металу, на якiй милувався навколишнiм свiтом першого вечора мого перебування тут. Я згадав про тодiшнi своi необдуманi висновки i не мiг стримати гiркоi посмiшки з приводу своеi самовпевненостi. Тепер передi мною слався той же мальовничий краевид, була та сама буйна рослиннiсть, тi самi розкiшнi палаци i величнi руiни, та сама срiбляста рiчка, що спокiйно котила своi води мiж родючих берегiв. Серед дерев маяли яскравi вбрання тих гарненьких людей. Дехто з них купався саме там, де я колись урятував Вiну, при згадцi про неi у мене боляче стиснулося серце. Немов плями на цьому чудовому видовищi, вимальовувались дашки, якi прикривали колодязi, що вели до Пiдземного Свiту. Тiльки тепер зрозумiв я, що ховалося за вродою цього наземного народу. Безжурний був iхнiй день, безжурний, як день худоби на пасовиську. Наче худоба, не знали вони про свого ворога й нi про що не турбувалися. І кiнець iхнiй був такий, як i в худоби.
Болiсно було думати, як недовго панував над природою людський розум. Вiн сам укоротив собi вiку. Люди вперто прагнули добробуту, вигод усталеного, всебiчно забезпеченого суспiльства, досягли всього цього, i… ось який iхнiй кiнець. Колись i життя, i власнiсть, очевидно, опинилися в цiлковитiй безпецi. Заможний був упевнений у своему багатствi та життевих вигодах. Бiдняк знав, що йому забезпечене життя i праця. Безсумнiвно, в тому свiтi не було нi проблеми безробiття, нi якихось iнших невирiшених соцiальних питань. І настав Великий Спокiй.
Ми забуваемо закон природи, який каже, що розумова гнучкiсть являе собою винагороду за всi небезпеки, змiни й тривоги в нашому життi. Істота, що живе в цiлковитiй гармонii з оточенням, стае простою машиною. Природа вдаеться до розуму лише тодi, коли звичка та iнстинкт виявляють свою неспроможнiсть. Де немае змiн i немае потреби в змiнах, там нема й розуму. Володiють ним лише тi iстоти, якi мають у життi рiзноманiтнi потреби i наражаються на небезпеки.
Ось унаслiдок чого, гадав я, дiйшли наземнi люди до своеi нiкчемноi краси, а пiдземнi – до чисто механiчноi працi. Але й для цього iдеального стану речей, при всiй його механiчнiй довершеностi, людству бракувало одного – абсолютноi сталостi. Можливо, з плином часу людям Пiдземного Свiту почало бракувати iжi. І ось зненацька мати Потреба, яка мовчала протягом тисячолiть, пiднесла знову голос i розпочала дiяти там, унизу. Пiдземнi мешканцi завжди були в контактi з машинами, що, крiм навичок, вимагало ще й певноi розумовоi працi. Отже, в цих створiннях мали зберегтися деякi залишки людськоi енергii. І коли iм забракло iжi, вони повернулися до того, що забороняли колись старi звички. Ось яким уявляв я собi свiт у вiсiмсот двi тисячi сiмсот першому роцi. Люди часто помиляються. Можливо, що й цi моi висновки – хибнi. Але, в усякому разi, я тодi думав так i переказую вам своi думки.
Незважаючи на втому, збудження й жахи минулих днiв, незважаючи на свiй смуток, я замилувався сонячним свiтлом i мирним краевидом. Менi неймовiрно хотiлося спати, i незабаром усi моi розмiрковування перейшли в дрiмоту. Вiдчуваючи це, я не став чинити всупереч своiм бажанням, а лiг на м’яку траву й заснув довгим, здоровим сном.
Прокинувся я надвечiр. Тепер я був певний, що морло-ки не схоплять мене сонного. Потягнувшись, я рушив з пагорка до Бiлого Сфiнкса, тримаючи в однiй руцi палицю, а в другiй – сiрники.
І тут на мене чекала велика несподiванка. Бронзовi дверi в п’едесталi були вiдчиненi – iх по пазах спустили вниз.
Я спинився бiля дверей i на хвилину завагався.
Всерединi була невеличка кiмната, а на пiдвищеннi в одному з куткiв стояла моя Машина. Маленькi важелi вiд неi лежали у мене в кишенi. Отже, пiсля всiх моiх готувань до облоги Бiлого Сфiнкса – така несподiванка! Я кинув на землю свою залiзну палицю, майже шкодуючи, що не довелося застосувати ii.
Коли я вже схилився, щоб увiйти, у головi в мене промайнула одна думка. Враз я зрозумiв, чого морлоки хочуть! Стримуючи в собi бажання розреготатися, я переступив через бронзовий порiг i наблизився до Машини. Як не дивно, ii було дбайливо почищено i змащено. Згодом я навiть подумав, що морлоки, може, пробували й розбирати Машину, силкуючись своiм недалеким розумом збагнути ii призначення.
Поки я стояв та розглядав свiй апарат, зазнаючи насолоди вiд самого дотику до нього, трапилося те, на що я й чекав. Бронзовi дверi раптом пiднялися й стукнулись об горiшнiй край рами. Я опинився в темрявi – у пастцi, як гадали морлоки. Я стиха засмiявся.
Чулося вже iхне бридке хихотiння, коли вони наближалися до мене. Якомога спокiйнiше я спробував черкнути сiрником. Менi лишалося тiльки закрiпити важелi й зникнути, наче привид. Та я забув про одну дрiбницю. Цi клятi сiрники могли запалюватись тiльки тодi, коли iх потруть об коробку.
Спокiй мiй, – ви легко можете собi це уявити, – раптом зник. Маленькi створiння були вже близько. Одне доторкнулося до мене. Я щосили вдарив його у темрявi важелем i почав вилазити на сiдельце. Мене вхопила чиясь рука, потiм – iншi. Довелося вiдривати iхнi чiпкi пальцi вiд важелiв i одночасно намацувати осi, куди цi важелi нагвинчувалися. Одного вони вже були висмикнули в мене, – важiль упав, i шукати його я мусив у темрявi, вiдбиваючись головою вiд морлокiв. Чувся трiск iхнiх черепiв. Бiйка, здаеться, була ще запеклiша, нiж у лiсi.
Нарештi важелi загвинчено. Я натиснув на них. Чiпкi пальцi зiслизнули з мене. Темрява незабаром спала з моiх очей, i я знову опинився серед того шуму та сiруватого свiтла, про якi вже розповiдав.
XIV. ПОДАЛЬШІ ВИДІННЯ
Я вже розповiдав вам про неприемне почуття запаморочення й млостi, якого зазнаеш, подорожуючи на Машинi Часу. А цього разу я ще й не встиг умоститись як слiд у сiдло i сидiв, звиснувши на один бiк. Машина розхитувалась i тремтiла. Я вчепився в неi руками i спершу не помiчав нiчого. Скiльки минуло часу – не знаю, але, трохи очунявши й глянувши на циферблат, я був страшенно здивований. Одна стрiлка на ньому позначае днi, друга – тисячi, третя – мiльйони, четверта – мiльярди днiв. Виявилося, що, замiсть того, щоб вертати назад, я мчав у Часi вперед: випадково я поставив важелi на переднiй хiд, i стрiлка на тисячi днiв крутилася зi швидкiстю секундноi стрiлки годинника, позначаючи мiй шлях у майбутне.
Поки я мчав уперед, навкруги мене вiдбувалися дивнi змiни. Мерехтлива сiра сутiнь потемнiшала. Далi, – дарма що я мчав iз неймовiрною швидкiстю, – мерехтiння дня й ночi, що мало вказувати на сповiльнення руху, щораз ставало виразнiше. Спочатку це дуже здивувало мене. День i нiч уже не так швидко змiнювали одне одного; повiльнiше рухалось i сонце на небi – аж менi почало здаватися, що на свою денну путь воно витрачало тепер цiлi столiття. Ще далi землю обгорнув незмiнний присмерк, i лише коли-не-коли темне небо освiтлювала комета. Смужка свiтла на крайнебi давно зникла, бо сонце тепер уже не заходило. Воно лише пiдiймалось та спускалось на заходi i ставало щоразу бiльшим та червонiшим. Мiсяця не було й видно. Круговий рух зiрок сповiльнювався, – тепер то були якiсь повзучi свiтлянi цятки. Нарештi незадовго перед тим, як я спинився, сонце, червоне i величезне, непорушно зависло над обрiем. Наче велетенський купол, воно жеврiло тьмяним полум’ям, а iнодi й зовсiм пригасало. Одного разу воно наче знову спалахнуло яскравим вогнем, але скоро набуло свого попереднього похмурого червонуватого кольору. З усього цього я дiйшов висновку, що припинення сходу та заходу сонця спричинили припливи та вiдпливи, якi неухильно сповiльнювали обертання Землi. Тепер Земля, як у наш час Мiсяць, була завжди повернена до сонця одним i тим самим боком. Спиняв я свою Машину дуже обережно, пам’ятаючи, як стрiмголов падав уже минулого разу. Стрiлки на циферблатi крутились уже повiльнiше. Стрiлка на тисячi днiв, здавалось, уже не рухалася, а стрiлка, що позначала днi, не розпливалася вже туманною плямою на циферблатi. Нарештi я змiг розрiзнити обриси якогось пустельного берега.
Я дуже плавно спинив свою Машину i, не злазячи з неi, озирнувся довкола. Небо вже втратило свою колишню блакить. На пiвнiчному сходi воно було чорне, як чорнило, у цьому мороцi яскравим i незмiнним свiтлом сяяли блiдi зорi. Над головою небо було темно-червоне й беззоряне, а на пiвденному сходi свiтлiшало й набувало пурпурового вiдтiнку. Там, перетяте обрiем, лежало величезною горою сонце, червоне й нерухоме. Навкруги скелi були брунатного кольору, i единою ознакою життя, яку я мiг помiтити, була темнозелена рослиннiсть, що вкривала всi виступи на скелях з пiвденно-схiдного боку. Ця зелень своiм забарвленням нагадувала лiсовi мохи або лишайники у печерах – такий колiр завжди мають рослини, що ростуть у постiйнiй сутiнi.
Моя Машина стояла на пологому березi. Море, що слалось у пiвденно-захiдному напрямi, рiзкою смугою виднокола вiддiлялося вiд тьмяного неба. На морi не було нi прибою, нi хвиль, навiть найменшого вiтерця. Тiльки поверхня його ледве-ледве здiймалась i опускалася, наче море дихало, зберiгаючи ще ознаки свого вiчного життя. Уздовж берега, коли вода трохи вiдступала, видно було грубий шар солi – рожевий пiд променями сонця. Голова моя обважнiла, i дихав я дуже часто. Це нагадало менi едину мою спробу пiднятися на гори, i я зрозумiв, що повiтря стало бiльш розрiджене, нiж у наш час.
Далеко десь на вiдлюдному березi розлiгся пронизливий крик. Щось, нiби величезний бiлий метелик, покружляло в повiтрi, а тодi зникло за невисоким пагорбом. Звук цей був такий неприемний, що я аж здригнувся i зручнiше вмостився в сiдлi. Оглянувшись, я побачив, що червонувата брила, яку я вважав за уламок скелi, заворушилася й почала наближатися до мене. Насправдi то була величезна, подiбна до краба iстота. Уявiть собi краба з оцей стiл завбiльшки. Повiльно й невпевнено перебирав вiн ногами, помахуючи довгими вусами, наче батогом, великi клешнi волочилися по землi, а випуклi очi з хижим блиском дивилися на мене з обох бокiв його, здавалося, металевого лоба. Спина краба була зморшкувата й горбкувата, подекуди вкрита зеленою поволокою цвiлi. Я бачив, як ворушилися численнi щупальцi круг його рота. Немов закам’янiвши, дивився я на це страховисько, аж раптом вiдчув, як щось лоскоче мою щоку. Здавалося, це була муха. Я спробував змахнути ii, але вона зараз же повернулася i нiби сiла менi на вухо. Вiдганяючи ii, я вхопив пальцями якусь нитку, що миттю висмикнулась iз моеi руки. Охоплений жахом, я озирнувся назад i побачив, що то був вус ще одного велетенського краба. Потвора стояла у мене за спиною, ii лютi очi вилазили з орбiт, пащека жадала iжi, а здоровеннi незграбнi клешнi, вкритi слизом водоростей, ось-ось ухоплять мене. Я поклав руку на важiль, i мiж мною та нападником пролягла вiдстань цiлого мiсяця. Але я був усе ще на цьому березi, i тiльки-но спинив Машину, як тi чудовиська з’явилися знову. Десятки iх повзали круг мене в цiй сутiнi помiж темно-зеленою рослиннiстю.
Не можу переказати вам, яким огидним занепадом вiяло вiд цього свiту. Червоне небо на сходi; чорний морок – на пiвночi; солоне мертве море; кам’янистий берег, що аж кишiв цими страхiтливими повiльними плазунами; одноманiтний, отруйно-зелений килим лишайника i розрiджене повiтря, що забивае дух, – все це справляло на мене найжахливiше враження. Я пересунувся ще на сто рокiв уперед – та ж сама картина. Червоне сонце, трохи бiльше й трохи похмурiше; мертве море; холодне повiтря, безлiч ракоподiбних, що повзали серед зелених лишайникiв i червоних скель. Тiльки на заходi я побачив щось нове – блiду криву смужку, яка скидалася на молодик.
Так подорожував я, пролiтаючи тисячолiття простору, усе далi й далi, захоплений бажанням глянути на майбутне Землi. Час вiд часу я спинявся, мов зачарований, дивився на призахiдне сонце, що дедалi бiльшало та темнiшало, i на нашу Землю, життя на якiй поволi завмирало. Нарештi, бiльше як через тридцять мiльйонiв рокiв, величезне червоногаряче громаддя сонця затулило собою майже десяту частину всього тьмяного неба. Я ще раз спинився, бо крабiв уже не було, а червонястий берег, коли не зважати на блiдо-брунатнi мохи та лишайники, перетворився на пустелю, подекуди вкриту бiлими плямами снiгу. Гострий холод пронизав мене. Зверху падали негустi пластiвцi снiгу. На пiвнiчному сходi пiд зоряним склепiнням понурого неба блищав снiг, а вiддалiк вимальовувалось хвилясте пасмо рожево-бiлих пагорбiв. Море коло берега взялося кригою, по водi пливли айсберги. Проте бiльша частина солоного океану, що кривавим свiтлом вилискував у променях вiчного заходу, була ще вiльна вiд льоду.
Я роздивлявся навкруги, шукаючи хоча б якихось ознак живих iстот. Та дивний непевний страх не дозволяв менi злiзти з сiдла. Нiщо не рухалося – нi на землi, нi на морi, нi на небi. Лише зеленi водоростi на скелях свiдчили, що життя ще не зовсiм завмерло. Море вiдступило вiд колишнiх своiх берегiв, вiдкривши пiщане дно, i менi видалося, що на мiлинi ворушиться щось чорне. Та коли я придивився пильнiше, воно нiби застигло непорушно, i я вирiшив, що помилився i що то чорнiе звичайний собi камiнь. Зорi на небi сяяли якось дуже яскраво i нiби зовсiм не мерехтiли.
Раптом округлий край сонця на заходi почав мiняти свою форму. В його згинi з’явилася немов якась западина, що дедалi збiльшувалася. Хвилину я з жахом дивився на цю чорноту, але невдовзi зрозумiв, що то починаеться затемнення сонця. Певно, перед сонячним диском проходили або Мiсяць, або Меркурiй. Спочатку я, природно, подумав про
Мiсяць, але згодом, помiркувавши, дiйшов висновку, що це мусить бути якась бiльша планета.
Незабаром стало зовсiм темно. Зi сходу подув поривами холодний вiтер, густого снiгу в повiтрi побiльшало. З моря до мене долинув шум i плюскiт хвиль. Та коли не зважати на цi мертвi звуки, у свiтi панувала тиша. Тиша? Важко уявити собi, яка то була нiмотнiсть! Голоси людини, мекання овець, крики птахiв, дзижчання комах – усi тi звуки, що на кожному кроцi супроводять наше життя, – всього цього вже не iснувало. А морок густiшав, снiг падав, пластiвцi безперервно танцювали перед моiми очима, повiтря щодалi холоднiшало. Нарештi одна за одною зникли пiд бiлим покровом вершини пагорбiв. Вiтер перетворювався на ураган. Чорна тiнь немов насувалася на мене. За мить на небi залишилися самi тiльки блiдi зiрки. Увесь свiт повитий був непроникливою темрявою. Небо стало цiлковито чорним.
Мене охопив жах перед цим безмежним мороком. Мороз проймав до кiсток. Не було чим дихати. Я тремтiв. Мене нудило. Нарештi на небi спалахнула червона дуга i з’явилася окрайка сонця. Аби хоч трохи прийти до пам’ятi, я злiз з Машини. Голова у мене йшла обертом, i я вiдчував, що не маю сил починати подорож у наш Час. Коли я отак майже непритомний стояв i зводив дух, на мiлинi, побiч червонястоi води океану, заворушилося – тепер у цьому не було вже нiякого сумнiву – щось чорне, округле, з футбольний м’яч завбiльшки, з щупальцями, якi тяглися за ним, чорне на тлi криваво-червоноi води; воно посувалося до мене якимись чудними стрибками. Я мало не зомлiв, i тiльки страхiтлива думка, що я можу назавжди залишитись тут, у цiй далекiй, жахливiй темрявi, допомогла менi вилiзти на сiдло.
XV. ПОВЕРНЕННЯ МАНДРІВНИКА В ЧАСІ
Отже, я повернув назад. Довгий час моя Машина несла мене непритомного. Поновилося мерехтливе чергування дня й ночi. Сонце знову стало золотаве, а небо – блакитне. Дихати було дедалi легше. Перед моiми очима пропливали мiнливi риси землi. Стрiлки на циферблатi крутилися назад. Я знову побачив невиразнi силуети будiвель часiв занепаду людства. Далi вони зникли, i на змiну iм прийшли iншi. Коли стрiлка на мiльйони днiв показала нуль, я сповiльнив швидкiсть. Тепер можна вже було розпiзнати звичну архiтектуру наших будинкiв. Стрiлка, що вiдмiчала тисячi днiв, повернулася до часу вiдправлення. Днi i ночi мигтiли все повiльнiше. Круг мене постали старi стiни моеi лабораторii. Я обережно гальмував.
І тут мою увагу привернуло дивне явище.
Здаеться, я казав уже вам, що на початку моеi подорожi, саме перед тим, як Машина стала набирати швидкiсть, через кiмнату промайнула, наче ракета, мiсiс Вочет. Повертаючись, я знову побачив це. Тiльки що тепер усе вiдбулося в зворотному напрямку. Вiдчинилися дверi в сад, задкуючи, з’явилася мiсiс Вочет, перетяла лабораторiю й зникла в дверях, через якi ранiше ввiйшла в кiмнату. Незадовго перед цим менi здалося, що на мить я побачив Гiллера, але вiн промигнув як спалах.
Тепер я спинив Машину зовсiм i опинився у своiй лабораторii, серед своiх iнструментiв та приладiв. Усе було таким, яким я його залишив. Знесилений вкрай, злiз я з сiдельця й сiв на стiлець. Кiлька хвилин мене трусило немов у пропасницi. Згодом я заспокоiвся. Я ж знову у своiй лабораторii, i все тут таке, яким i було. Менi навiть здалося, що все пережите я бачив увi снi. Але ж нi! Дещо змiнилося. Машина вирушила в путь з пiвденно-схiдного кутка лабораторii. Тепер же вона стояла в пiвнiчно-захiднiй частинi примiщення, коло стiни, де ви ii бачили. Це i е вiдстань мiж галявиною, на яку прибула Машина, i п’едесталом Бiлого Сфiнкса, куди морлоки затягли ii.
Якийсь час мiй мозок наче вiдмовився працювати. Нарештi я пiдвiвся i, шкутильгаючи, – бо п’ята ще й досi болiла, – пройшов коридором сюди. Я був увесь забруднений. На столi бiля дверей лежав сьогоднiшнiй номер «Пел-Мел газет». Годинник показував близько восьмоi. Я чув вашi голоси й брязкiт посуду. Я вагався, чи входити, – я ж почував себе таким виснаженим i знесиленим. Але запах доброi iжi перемiг моi вагання, i я вiдчинив дверi в iдальню. Решту ви знаете. Я помився, пообiдав i оце розповiдаю вам своi пригоди.
XVI. ЩО БУЛО ПІСЛЯ РОЗПОВІДІ
– Я знаю, – сказав вiн, помовчавши, – все це здаеться вам абсолютно неймовiрним. А для мене неймовiрне лише одне: що сьогоднi ввечерi я сиджу тут, у цiй затишнiй, знайомiй кiмнатi, дивлюся на вашi дружнi обличчя й розповiдаю вам про своi дивнi пригоди.
Вiн глянув на Лiкаря:
– Я переконаний, що ви не вiрите менi. Вважаете моi слова або за брехню, або за пророкування. Вам здаеться, що я заснув i марив у своiй лабораторii. Може, й справдi я так багато думав про долю людства, що нарештi вигадав цю iсторiю? Але запевняю вас, що не брешу, аби збiльшити iнтерес до своеi фантазii. Нехай моi слова лише вигадка, але як ви до неi ставитесь?
Мандрiвник витяг з рота люльку i, за своiм звичаем, нервово постукав нею об грати камiна. На хвилину запала мовчанка, а тодi ми стали совати стiльцi та човгати ногами по килиму. Я вiдвiв очi вiд Мандрiвника в Часi й глянув на його слухачiв: усi сидiли в тiнi, а обличчя iхнi були в якихось кольорових плямах. Лiкар, здавалося, уважно розглядав господаря. Редактор утупив очi в кiнчик своеi – шостоi вже – сигари. Журналiст крутив у руках годинник. Решта, пригадую, сидiла нерухомо.
Редактор пiдвiвся зi стiльця й зiтхнув.
– Шкода, що ви не пишете романiв, – сказав вiн, поклавши руку Мандрiвниковi на плече.
– Ви не вiрите менi?
– Ну…
– Гадаю, що не вiрите.
Мандрiвник обернувся до нас.
– Де сiрники? – Черкнувши сiрником, вiн запалив люльку i, попихкуючи нею, мовив: – Правду кажучи, я й сам якось не можу повiрити… А проте…
Очi його з нiмим запитанням спинилися на двох побляклих бiлих квiтках, що лежали на столику. Потiм вiн повернув руку, якою тримав люльку, i обдивився ледь загоенi шрами на пальцях.
Лiкар пiдiйшов до лампи i пильно глянув на квiти.
– Якi дивнi у них маточки, – зауважив вiн.
Психолог нахилився вперед i простягнув руку за квiткою.
– Нехай мене повiсять, коли тепер уже не перша година! – скрикнув Журналiст. – Як же оце ми дiстанемось додому?
– На вокзалi багато вiзникiв, – заспокоiв його Психолог.
– Цiкава штука, – промовив Лiкар, – я не можу визначити, до якого виду належать цi квiти. Можна взяти iх з собою?
Мандрiвник у Часi спершу завагався, а тодi рiшуче сказав:
– Звичайно, нi.
– Де ви дiстали iх? Тiльки скажiть правду, – не вгамовувався Лiкар.
Мандрiвник приклав руку до чола, нiби хотiв затримати думку, яка могла зникнути:
– iх поклала менi в кишеню Вiна, коли я подорожував у Часi. – Вiн озирнувся по кiмнатi. – Все пливе перед очима. Ця кiмната, i ви, i ця буденна атмосфера не вмiщуються в моему мозку. Чи й справдi я зробив Машину Часу, чи то була тiльки ii модель? А може, це взагалi сон. Кажуть, що життя – це сон, часом дуже короткий, але сон, та iнший такий вже не присниться. І звiдки воно береться? Я мушу подивитись на Машину… чи iснуе вона!
Мандрiвник швидко схопив лампу й подався коридором. Ми рушили слiдом за ним. У лабораторii при мерехтливому свiтлi лампи ми виразно побачили Машину, присадкувату, незграбну, перекошену; вона стояла, вилискуючи бронзою, чорним деревом, слоновою кiсткою та кварцом. Рiч була абсолютно реальна – я навiть торкнувся ii, щоб пересвiдчитися. На слоновiй кiстцi видно було брунатнi плями та смуги, а на нижнiх частинах висiли трава та мох. Один з брусiв було зiгнуто.
Мандрiвник поставив лампу на лаву й помацав зiпсований брус.
– Отже, так i е, – сказав вiн. – Все, що я розповiв вам, це правда. Шкодую, що примусив вас iти до такоi холодноi кiмнати.
Вiн узяв лампу, i ми мовчки повернулися назад.
Потiм вiн провiв нас до передпокою й допомiг Редакторовi одягти пальто. Лiкар подивився йому в обличчя i, трохи повагавшись, зауважив, що вiн мае втомлений вигляд. Мандрiвник у Часi голосно засмiявся. Пригадую, як вiн стояв в отворi дверей i казав: «На добранiч!»
Я iхав в одному кебi з Редактором. Вiн вважав, що все оповiдання – талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власноi думки. Історiя ця була така фантастична й неймовiрна, а сама розповiдь – така правдива й серйозна. Я не спав майже всю нiч i вирiшив наступного ранку знову вiдвiдати Мандрiвника. Менi сказали, що вiн у лабораторii. Я був добре обiзнаний з будинком i попрямував туди. В лабораторii, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелiв. Зараз же вся маса ii захиталась, наче лист пiд подувом вiтру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли менi забороняли торкатись деяких речей, i повернувся до вiтальнi, де зустрiв нарештi Мандрiвника. Вiн збирався виходити з дому. В однiй руцi у нього був фотоапарат, у другiй – дорожня сумка. Побачивши мене, вiн усмiхнувся i пiдставив для ручкання лiкоть.
– Така менi морока з цiею справою, – промовив вiн.
– Отже, то був не жарт? Ви й справдi подорожуете в Часi?
– Безперечно! – Вiн вiдверто подивився менi в очi. Чомусь вiн, видно, вагався, блукаючи поглядом по кiмнатi. – Менi потрiбно лише пiвгодини, – промовив вiн. – Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кiлька журналiв. Почекайте до полудня, i я тодi доведу вам, що подорож у Часi – рiч цiлком можлива. Я привезу вам зразки i таке iнше. Дозвольте залишити вас на короткий час.
Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слiд його слова. Вiн хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули дверi лабораторii, я сiв у крiсло й узяв газету. Що вiн робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другiй маю зустрiтися з Рiчардсоном, видавцем, i, глянувши на годинник, побачив, що можу запiзнитись. Я пiдвiвся з крiсла й пiшов повiдомити про це Мандрiвника.
Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив порiг, на мене вiйнуло вiтром i задзвенiло розбите скло. Мандрiвника в лабораторii не було. На мить менi здалося, що передi мною промайнула якась невиразна постать у вирi з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крiзь неi я бачив лаву з розкладеними на нiй кресленнями, та не встиг я протерти очi, як видiння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кiнець лабораторii був порожнiй, i там повiльно осiдала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.
Я остовпiв. Було ясно – сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не мiг. Поки я стояв так, дверi з саду вiдчинилися, i в кiмнатi з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам’ятi.
