скачать книгу бесплатно
– Може, вам цiкаво подивитись на саму Машину Часу? – спитав Мандрiвник. За цими словами вiн узяв лампу й повiв нас довгим коридором, де завжди стояв протяг, до лабораторii. Я виразно пригадую, як мерехтiло свiтло лампи, якою широкою та чудернацькою здавалась тiнь од його голови, як танцювали на стiнi нашi силуети, як ми йшли слiдом за ним, дивуючись i все ще не вiрячи, i як у лабораторii ми побачили збiльшену копiю того маленького апарата, що недавно зник у нас з очей. Однi частини Машини зробленi були з нiкелю, iншi зi слоновоi костi, деякi, безперечно, вирiзьблено або випиляно з гiрського кришталю. Прилад стояв майже готовий; лише якiсь кривi кришталевi прути лежали незакiнченi на лавi бiля кiлькох креслень. Я взяв один iз них, щоб краще роздивитися. Здавалося, вони були з кварцу.
– Слухайте, ви таки серйозно? – вагався Лiкар. – А може, це звичайний жарт, на зразок отого привиду, що його ви показували нам минулого Рiздва?
– На цiй Машинi я збираюся дослiдити Час, – вiдповiв Мандрiвник, пiдiймаючи лампу високо над головою. – Зрозумiли? Я нiколи в життi не був серйознiший, нiж оце зараз.
Нiхто з нас не знав, як поставитись до його слiв. Кинувши оком з-за плечей Лiкаря, я зустрiвся поглядом з Фiлбi, i вiн промовисто пiдморгнув до мене.
III. МАНДРІВНИК У ЧАСІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Менi здаеться, тодi нiхто з нас не вiрив у Машину Часу. Рiч у тому, що Мандрiвник у Часi був занадто розумна людина, щоб йому можна було вiрити беззастережно. Ви нiколи не сказали б, що добре його знаете. За його удаваною щирiстю завжди вiдчувалося щось недомовлене, щось приховане. Якби ту модель нам показував i давав до неi пояснення – нехай i словами Мандрiвника – Фiлбi, недовiр’я в нас було б куди менше. Ми розумiли б мотиви, що керують ним. Та й перший-лiпший рiзник зрозумiв би Фiлбi. Але Мандрiвникова вдача мала надто багато незвичайних рис, щоб на нього ми могли покластися. Те, що вславило б iншу – не таку тямущу – людину, сприймалося вiд нього тiльки як фокус. Величезна помилка – робити будь-що з видимою легкiстю. Серйознi люди, що з повагою ставились до Мандрiвника, нiколи не були певнi в ньому. На iхню думку, вони б ризикували своею поважною репутацiею, поклавшися на його мiркування: це було б так само небезпечно, як довiрити дитячим рукам коштовну рiч iз тендiтноi порцеляни. Отже, менi здаеться, що мiж тим четвергом i четвергом наступного тижня майже нiхто не заводив розмову про подорож у Часi, дарма що вона зацiкавила всiх нас. Думали ми i про неймовiрнi перспективи, що вiдкривала б така подорож, i про практичну ii нездiйсненнiсть, i про кумеднi анахронiзми та цiлковитий хаос, що постав би, якби вона вiдбулася. Мене особисто найбiльше вразив фокус з моделлю. Пригадую, що я порушив це питання, зустрiвшись в п’ятницю з Лiкарем на засiданнi Лiннеiвського товариства. Вiн казав, що бачив дещо подiбне в Тюбiнгенi, i особливу увагу звертав на те, що одна свiчка пiд час дослiду погасла. Та пояснити, як саме зроблено було той фокус, вiн не мiг.
Я дуже часто вiдвiдував Мандрiвника в Часi i найближчого четверга, за своiм звичаем, так само вибрався до Рiчмон-да. Приiхав я до нього пiзно i у вiтальнi застав уже четверо чи п’ятеро гостей. Бiля камiна стояв Лiкар з аркушем паперу в однiй руцi i з годинником – у другiй. Я окинув поглядом присутнiх, шукаючи Мандрiвника.
– Тепер уже пiв на восьму, – сказав Лiкар. – Може, пообiдаемо?
– А де ж… – спитав я, назвавши прiзвище нашого господаря.
– А ви щойно прийшли? Це якась дивна рiч. Певно, його десь затримали. У цiй записцi вiн просить нас починати обiд, якщо до сьомоi вiн не з’явиться. Пише, що пояснить усе, коли повернеться.
– Шкода буде, як обiд перестоiть, – зауважив Редактор поширеноi щоденноi газети, i Лiкар подзвонив, щоб подавали на стiл.
Крiм мене, з присутнiх на попередньому обiдi були тiльки Психолог та Лiкар. Але були й iншi: Бленк, вищезгаданий Редактор, один журналiст i якийсь спокiйний, дуже скромний бородань, що, як помiтив я, за весь вечiр не сказав нi слова. Розмовляючи за обiдом, ми по-рiзному тлумачили вiдсутнiсть господаря, а я напiвжартома висловив гадку, що вiн подався подорожувати в Часi. Редактор попросив пояснити моi слова, i Психолог почав досить незграбно розказувати йому про дотепний парадокс i фокус, свiдками якого ми були тиждень тому. Вiн дiйшов уже до середини своеi розповiдi, коли дверi з коридора безгучно й повiльно вiдчинилися. Я сидiв навпроти них i помiтив це перший.
– А! – промовив я. – Нарештi.
Дверi вiдчинились на всю широчiнь. Перед нами стояв Мандрiвник у Часi. Я скрикнув з подиву.
– Боже милий! Що з вами сталося, друже? – вигукнув Лiкар, глянувши на нього зблизька. Всi присутнi обернулися до дверей.
Вигляд у нього був i справдi дивний. Пiджак запорошений i забруднений, рукави внизу – в зелених плямах, волосся розкуйовджене. Менi навiть здалося, що вiн посивiв; не знаю, чи то вiд пилу, чи, може, й справдi волосся його трохи посiрiло. Вiн був блiдий як мрець; на пiдборiддi видно було напiвзагоений порiз; обличчя виражало страждання й смуток. Якусь мить вiн постояв коло дверей, нiби ослiплений свiтлом, а тодi, трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кiмнату. Ми мовчки дивились на нього, чекаючи, коли вiн заговорить.
Проте Мандрiвник не мовив анi слова i, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й пiдсунув ii господаревi. Той випив i немов ожив; принаймнi вiн огледiвся, i щось схоже на його колишню усмiшку майнуло в нього на обличчi.
– Що в бiса ви робили? – спитав Лiкар.
Мандрiвник, здавалося, не чув запитання.
– Та ви не турбуйтеся, – запинаючись, вимовив вiн, – я почуваю себе цiлком добре.
Вiн замовк, мовчки пiдсунув свою склянку до пляшки i, коли йому налили ще, перехилив ii одним духом.
– Тепер гаразд! – сказав вiн. Його сiрi очi засяяли, а на щоках з’явився рум’янець. Вiн iз видимим задоволенням глянув на нас i пройшовся по теплiй i затишнiй кiмнатi.
– Пiду помиюсь i переодягнуся, а тодi вже розкажу вам усе… – мовив вiн знову, повiльно пiдшукуючи слова. – Залиште менi трохи баранини… Я просто помираю вiд голоду.
Вiн подивився на Редактора, що був нечастим його гостем, i спитав, як той почувае себе. Редактор хотiв i собi щось запитати в нього.
– Зараз розповiм усе, – перепинив його Мандрiвник. – Якесь дивне вiдчуття… За хвилину я зовсiм оговтаюсь.
Вiн поставив склянку на стiл i пiшов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Менi знову впало в очi його шкутильгання i зацiкавив м’який звук його ходи. Пiдвiвшися зi стiльця, я побачив, що на ногах у нього були лише подертi й закривавленi шкарпетки. Вiн зачинив за собою дверi. Я не наважився пiти слiдом, бо знав, як вiн не любить, коли до його особи виявляють надмiрну увагу. Цiлу хвилину я не мiг отямитись.
– Дивна поведiнка видатного вченого, – почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, i моi думки знову повернулися до яскраво освiтленого обiднього столу.
– У чому рiч? – спитав Журналiст. – Що вiн жебрака з себе вдае? Нiчого не розумiю.
Я впiймав на собi погляд Психолога i побачив у його очах вiдбиття своiх власних здогадiв. Я думав про Мандрiвника, що тим часом накульгуючи пiдiймався сходами. Здаеться, крiм мене, нiхто не помiтив, як вiн налягав на одну ногу.
Лiкар першим опанував свое здивування i подзвонив, щоб подавали гарячi страви (Мандрiвник не любив, коли служники лишалися в iдальнi пiд час обiду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за нiж та виделку. Мовчазний Гiсть зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигукiв здивування. Нарештi Редактор не стримав своеi цiкавостi.
– Чи не збiльшуе наш друг своi скромнi прибутки старцюванням? А може, вiн просто з’iхав з глузду? – спитав вiн.
– Я певний, що до цiеi справи причетна Машина Часу, – вiдповiв я i став закiнчувати розпочате Психологом оповiдання. Новi гостi одверто висловлювали недовiру. Редактор почав заперечувати.
– Що це за мандри в Часi? Не можна ж запорошитися тiльки тому, що заплутався у своему парадоксi! – скрикнув вiн i, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепностi, провадив далi: – Невже там, у Майбутньому, немае навiть щiток для одежi?
Журналiст також не хотiв вiрити в цю iсторiю i, приеднавшись до Редактора, i собi почав сипати дотепами. Обое вони були журналiстами нового типу – веселими i спритними молодиками.
– Наш спецiальний кореспондент iз завтрашнього дня повiдомляе, – сказав або, вiрнiше, вигукнув Журналiст саме в ту мить, коли Мандрiвник повернувся до iдальнi. Вiн був одягнений у звичайний костюм, i, крiм неуважного погляду, на обличчi його не залишалося жодного слiду недавнього виснаження, що так мене вразило.
– Оцi хлопцi кажуть, нiбито ви мандрували десь у серединi наступного тижня, – весело зустрiв його Редактор. – Чи не розповiли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розберi?[3 - Арчiбальд Розберi – британський прем’ер у 1894–1895 pp.] Який гонорар бажаете?
Мандрiвник мовчки сiв на залишене йому мiсце. На обличчi його була звичайна лагiдна усмiшка.
– Де баранина? – спитав вiн. – Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо!
– Розповiдайте! – став вимагати Редактор.
– До бiса розповiдi, – вiдповiв Мандрiвник. – Я хочу iсти i не скажу нi слова, доки не поiм. Дякую. А сiль?
– Скажiть лише одне слово, – попросив я. – Ви справдi мандрували в Часi?
– Умгу, – притакнув головою Мандрiвник, жуючи на повен рот.
– Плачу по шилiнговi за рядок усного звiту, – не вгамовувався Редактор.
Мандрiвник простягнув свою склянку Мовчазному Гостевi, що пильно дивився на нього, й постукав по нiй нiгтем. Той занепокоено схопився зi стiльця й квапливо налив йому вина.
Обiд, здавалось, тягся дуже довго. Я насилу стримувався вiд розпитувань, та й iншi, гадаю, так само. Журналiст намагався розвiяти напруження, розповiдаючи якiсь стародавнi анекдоти. Але Мандрiвник був захоплений обiдом, демонструючи апетит справжнього волоцюги. Лiкар запалив сигару i, примруживши очi, стежив за Мандрiвником. Мовчазний Гiсть виглядав ще похмурiшим i нервово пив шампанське. Нарештi Мандрiвник вiдсунув вiд себе тарiлку i обвiв нас поглядом.
– Мушу перепросити, – промовив вiн – але менi страшенно хотiлося iсти. Зi мною, бачите, трапилася незвичайна пригода. – Вiн узяв сигару й обрiзав ii кiнчик. – Перейдiмо до курильноi кiмнати. Моя оповiдь буде занадто довга, i краще слухати ii не над брудним посудом.
І, подзвонивши служницi, вiн провiв нас до сумiжноi кiмнати.
– Ви розповiли вже про машину Бленку, Дешу й Чоу-зу? – спитав вiн мене, одхиляючись на спинку крiсла й кивнувши на трьох нових гостей.
– Але ж усе це тiльки парадокс, – зауважив Редактор.
– Я не можу сперечатися сьогоднi. Про те, що зi мною трапилося, я розкажу, але сперечатися менi несила. Я розповiм вам усю iсторiю, коли хочете, – додав вiн, – але тiльки з однiею умовою: ви не будете перебивати мене запитаннями. Менi необхiдно про все вам розповiсти. Воно, може, й не слiд було б цього робити, бо ви, напевно, подумаете, що я вигадую. Але iсторiя ця – щира правда, i в нiй нема жодного слова брехнi. Сьогоднi, о четвертiй годинi вдень, я був у своiй лабораторii, i вiд того часу… я прожив вiсiм днiв… таких днiв нiхто ще нiколи не переживав! Я ледве тримаюся на ногах, так утомився, але не засну, доки не розповiм вам усього. Тiльки тодi засну. Дивiться ж, не перебивайте. Згода?
– Згода, – вiдповiв Редактор, а слiдом за ним i ми всi хором промовили:
– Згода.
Тодi Мандрiвник у Часi почав свою iсторiю, ту iсторiю, що ii я наводжу далi. Спершу вiн сидiв, одхилившись на спинку крiсла, й говорив, як украй виснажена втомою людина, потiм вiн трохи ожив. Записуючи його слова, я надзвичайно гостро вiдчуваю неспроможнiсть пера й чорнила, а надто свою власну неспроможнiсть передати всi тонкощi його оповiдi. Гадаю, ви досить уважно прочитаете все. Але ви не побачите блiдого, правдивого обличчя оповiдача в ясному кружалi свiтла вiд настiльноi лампи, не почуете щироi iнтонацii його голосу. Ви не уявляете, як вiн мiнявся на виду, розповiдаючи про окремi подii, учасником яких вiн був! Ми сидiли в тiнi, бо свiчок у курильнi не запалювали, i тiльки обличчя Журналiста та ноги Мовчазного Гостя були освiтленi. Спочатку ми час вiд часу перезиралися, а потiм дивилися тiльки на обличчя Мандрiвника.
IV. ПОДОРОЖ У ЧАСІ
– Минулого четверга я розповiв декому з вас про принципи, на яких побудована моя Машина Часу i навiть демонстрував апарат, тодi ще не зовсiм закiнчений. Там же стоiть вiн i тепер, щоправда, трохи попсований: пiд час подорожi в ньому зламався один прут iз слоновоi костi й зiгнулася бронзова штаба. Решта деталей приладу – непошкоджена. Я думав закiнчити роботу до минулоi п’ятницi, але, змонтувавши Машину майже повнiстю, помiтив, що один з нiкелевих брусiв на палець коротший за iншi. Довелося переробляти його, i це забрало ще трохи часу. Сьогоднi, о десятiй годинi ранку, перша з усiх Машин Часу була остаточно готова до мандрiв. Я востанне оглянув ii, перевiрив ще раз усi гвинти, змастив кварцеву вiсь i сiв у сiдло. Гадаю, що тiльки самогубець, пiдносячи револьвер до скронi, чекае наступноi митi з такою ж непевнiстю, як чекав ii я. Однiею рукою я взявся за пусковий важiль, другою – за гальмовий. Я натиснув на перший i майже одразу ж на другий. У мене запаморочилося в головi, i я вiдчув, що падаю, як бувае iнколи падаеш увi снi. Озирнувшись навкруги, я побачив свою лабораторiю точнiсiнько в такому станi, як i перед тим. Чи й справдi щось сталося?
На мить у мене майнула думка, чи не втратив я, бува, розум? Я глянув на годинника. Менi здавалося, що тiльки секунду тому вiн показував одну чи двi хвилини на одинадцяту. Тепер стрiлка показувала пiв на четверту.
Я набрав повнi груди повiтря, стиснув зуби й обiруч схопився за пусковий важiль. Щось загуло, i я полинув у невiдоме. Лабораторiя повилася туманом, зникаючи в темрявi. Увiйшла мiсiс Вочет i, очевидно, не помiтивши мене, попрямувала до дверей у сад. Щоб перейти кiмнату, iй, гадаю, потрiбно було близько хвилини, – менi ж здалося, нiби вона промайнула зi швидкiстю ракети. Я пересунув важiль до граничноi точки. Впала нiч – немов загасили лампу, – i за секунду настало завтра. Туман дедалi бiльше вкривав лабораторiю. Опустилася чорна-чорна нiч, потiм знову настав день; знову нiч – знову день, i чергувалися вони чимраз швидше. У вухах моiх гуло, мозок онiмiв вiд безперервного падiння.
Боюся, що не зумiю описати дивне вiдчуття вiд подорожування в Часi. Воно – надзвичайно неприемне. Так, нiби ви стрiмголов мчите кудись, знаючи, що неминуче маете розбитися. А ночi тим часом змiнювалися на днi, немов помахи чорних крил. Нарештi лабораторiя, здалося менi, завалилася, i над собою я побачив сонце, яке кружляло на небi, вiдзначаючи щохвилини добу. Я вирiшив, що лабораторiю зруйновано i що я опинився просто неба. Навколо мене наче поставали якiсь будiвлi, але я мчав так швидко, що не мiг розгледiти деталi. Найповiльнiший у свiтi равлик плазував занадто швидко для мене. Поперемiнне мерехтiння свiтла й мороку рiзало менi очi. В промiжок темряви я бачив мiсяць, фази якого мигтiли передi мною, бачив, як, линучи за мiсяцем, спалахували i гаснули зорi. Швидкiсть мого руху дедалi збiльшувалась, i мигтiння дня та ночi нарештi перетворилося на безперервнi сiрi сутiнки. Небо забарвилось тою чудовою глибокою блакиттю, як то бувае, коли тiльки починае сутенiти. Миготливе сонце стало вогненною смугою, блискучою аркою, перекинутою у просторi; мiсяць – блiдою, мерехтливою стьожкою. Зiрок я вже не бачив, лише подеколи блимали в блакитi яскравi кружальця.
Усе навкруги оповив туман. Я був усе ще на пагорку, де оце стоiть мiй будинок, i схил височiв збоку сiро й тьмяно. Я бачив, як дерева змiнювали своi форми, наче клубки пари то брунатного, то зеленого кольору, як вони росли, бiльшали i, тремтячи, зникали. Я бачив, як пiдiймалися розкiшнi величезнi будiвлi i танули одразу ж, наче сновиддя. Поверхня землi змiнювалась у мене на очах. Маленькi стрiлки на циферблатi, що показували швидкiсть руху, крутилися дедалi швидше. Я помiтив, що вогненна смуга, яка замiняла сонце, вiдхилялася то на пiвнiч, то на пiвдень, вiд лiтнього сонцестояння до зимового. Значить, протягом хвилини я пролiтав бiльше одного року. Землю то засипало снiгом, то снiг зникав, i натомiсть з’являлась свiжа весняна зелень.
Неприемне почуття, що його я зазнав, починаючи свою подорож, було вже не таке болiсне й нарештi змiнилося якимось iстерично-веселим захопленням. Я помiтив, що Машину дивно похитуе, але не мiг пояснити собi, чому саме. Думки плутались у мене в головi, i в нападi безумства я линув у майбутне. Спершу я майже не пам’ятав про можливiсть зупинки, захоплений новими вiдчуттями. Далi в мене пробудилася цiкавiсть вперемiш зi страхом.
Який дивний розвиток людства в порiвняннi з нашою первiсною цивiлiзацiею, думав я, розгорнеться передi мною, коли я зможу ближче придивитися до таемничого свiту, що мчить i змiнюеться довкола мене. Я бачив величнi будiвлi, спорудженi наче з мерехтливого туману, набагато розкiшнiшi за найкращi палаци наших часiв. На пагорку я бачив рослиннiсть, буйнiшу, нiж наша, i вона не в’янула й зимовоi пори. Навiть крiзь туманний серпанок земля здавалася менi прекрасною. Я почав мiркувати, як би зупинитися.
Найбiльший ризик зупинки полягав у тому, що простiр, необхiдний для мого тiла чи моеi Машини, мiг уже бути зайнятий. Доки я пересувався в Часi з такою неймовiрною швидкiстю, це не загрожувало менi небезпекою. Я, так би мовити, перебував у розрiдженому станi i, немов пара, ковзав крiзь промiжки зустрiчних речей. У разi ж зупинки все мое ество, молекула за молекулою, мусило б проникнути в те, що трапилося б менi на шляху. Атоми мого тiла повиннi були б увiйти мiж атоми довколишнього середовища; вiд того сталася б хiмiчна реакцiя, можливо, страшенний вибух, який спровадив би мене разом iз друзками мого апарата по той бiк усяких можливих вимiрiв – у Невiдоме. Така можливiсть не раз спадала менi на думку ще коли я будував свiй прилад, але тодi я ставився до неi з веселою байдужiстю, вважаючи ii за ризик, пов’язаний з кожним таким винаходом. Тепер же, коли небезпека здавалася неминучою, я вже не дивився на неi так безтурботно. До того ж незвичайнiсть всього, що зi мною вiдбувалося, безперестанне тремтiння й хитання Машини, а найбiльше – неприемне вiдчуття падiння в безодню, болiсно дiяло менi на нерви. Я казав собi, що нiколи не зможу спинитися, i раптом, всупереч здоровому глузду, вирiшив спинитися зараз же. Забувши про небезпеку, я щосили натиснув на важiль, Машина вмить перекинулась, i я шкереберть полетiв у простiр.
У головi в мене наче загуркотiв грiм. На якусь секунду я нiби знепритомнiв, а, отямившись, побачив, що сиджу на м’якому дернi, коло мене – моя перевернута Машина, i нас сiче град. Усе навкруг було ще сiрим, але шум у вухах припинився. Я сидiв на галявинi в садку, серед кущiв рододендрона, i дивився, як пiд ударами граду падають з них багрянi та лiловi квiти. Градинки вiдскакували вiд землi й утворювали навколо моеi Машини щось нiби серпанок з диму. Я вмить змок до рубця.
– Чудова гостиннiсть! – промовив я. – І це так зустрiчають людину, яка промандрувала крiзь безлiч рокiв.
Збагнувши, що так далi мокнути безглуздо, я встав i оглянувся довкола. Велетенська фiгура, вирiзьблена, очевидно, з якогось бiлого каменю, маячiла в туманi позаду рододендронових кущiв. Крiм неi, я не помiтив нiчого.
Важко описати моi почуття. Коли градова завiса стала прозорiша, я побачив статую виразнiше. Вона була величезна, бо срiбляста тополя, що росла поруч, ледве сягала iй до плеча. Вирiзьблена з бiлого мармуру статуя була схожою на крилатого Сфiнкса. Тiльки крила його були не притисненi до тулуба, а розгорненi, так наче вiн збирався злетiти в повiтря. П’едестал здався менi вилитим з бронзи, вкритоi грубим шаром мiдi. Обличчя Сфiнкса було повернуте до мене: незрячi очi нiби стежили за мною, на устах бринiла ледве помiтна усмiшка. Вiн був побитий негодами i справляв прикре враження хвороi iстоти. Деякий час – не знаю, пiвхвилини чи пiвгодини, – я стояв перед Сфiнксом i розглядав його. Залежно вiд густоти граду Сфiнкс, здавалось, то наближався, то вiддалявся. Нарештi, на мить вiдвiвши вiд нього очi, я побачив, що градова завiса потоншала i небо прояснiло, як бувае перед появою сонця.
Я знову глянув на бiлу фiгуру Сфiнкса i раптом зрозумiв одчайдушну смiливiсть свого подорожування. Що постане передi мною, коли мрячна завiса остаточно розвiеться? Якi тiльки змiни могли статися з людьми за такий тривалий час! А може, вони вже втратили свою людянiсть i обернулись на жорстоку, звiрячу й всемогутню силу? В iхнiх очах я можу набрати вигляду потворноi дикоi тварини, яку треба зараз же знищити, бо вона тим огиднiша, що подобою схожа на них!
Тепер я бачив уже й iншi предмети: якiсь величезнi будiвлi з химерними поручнями та високими колонами, порослi лiсом схили пагорба, що насувались на мене крiзь порiдiлий туман. Мене охопив панiчний жах. Я мерщiй кинувся до своеi Машини й заходився лагодити ii. Тим часом з-за грозових хмар пробилися променi сонця. Сiрi випари розтанули й зникли. Над моею головою в густо-блакитному лiтньому небi розпливалися останнi темнi хмарини. Круг мене здiймались угору величезнi будинки. Мокрi вiд дощу, вони яскраво вилискували проти сонця, а на виступах стiн я помiтив купки бiлих градин, якi ще не розтанули. У цьому дивному свiтi я почував себе цiлком безпорадним. Такого почуття, напевно, зазнае пташка, коли в повiтрi над нею шугае шулiка. Мiй страх зрiс мало не до безумства. Зiбравшися з духом, я зцiпив зуби й, упершись руками й ногами, заходився пiднiмати Машину. Нарештi менi пощастило перевернути ii, при цьому, правда, я боляче вдарився пiдборiддям. Важко дихаючи, я поклав одну руку на сiдельце, а другу – на важiль i так стояв коло Машини, збираючись сiсти на неi.
Разом iз надiею на вiдступ до мене повернулася й вiдвага, i я вже з бiльшою цiкавiстю й з меншим острахом почав роздивлятися свiт такого далекого майбутнього. У круглому отворi стiни найближчого будинку, високо над моею головою, я помiтив кiлька постатей у багатих яскравих убраннях. Вони побачили мене, i голови iхнi обернулися в мiй бiк.
Потiм я почув голоси, що лунали чимраз ближче. Крiзь кущi навколо Бiлого Сфiнкса видно було голови та плечi людей, що бiгли до мене. Один з них вискочив на стежку, що вела до галявини, де стояв я зi своею Машиною. То було невеличке створiння, – футiв чотирьох на зрiст, – убране в пурпурову тунiку, пiдперезану шкiряним паском. На ногах у нього були сандалii чи капцi, – що саме, я не мiг як слiд розiбрати; вище, до колiн, ноги були голi, голова – непокрита. Тiльки помiтивши все це, я вперше вiдчув, яке тепле там повiтря.
Чоловiчок цей здався менi iстотою дуже гарною й чепурною, але надзвичайно тендiтною. Рум’янець на його щоках нагадав менi вроду сухотникiв, про яку часто доводиться чути. Глянувши на нього, я вiдразу заспокоiвся й зняв руки з Машини.
За якийсь момент ми стояли вже лице в лице, я – i тендiтне створiння далекого майбутнього. Воно пiдiйшло ближче й засмiялося менi просто у вiчi. Найбiльше вразила мене цiлковита вiдсутнiсть страху. Вiдтак воно обернулося до своiх двох супутникiв, що надiйшли слiдом, i заговорило з ними якоюсь дивною, надзвичайно нiжною й милозвучною мовою.
Незабаром до них приедналися й iншi, i мене оточила невеличка група з восьми чи десяти грацiозних створiнь. Одне з них звернулося до мене. Менi спало чогось на думку, що мiй голос мае видатися iм занадто низьким i грубим. Отже, у вiдповiдь я тiльки похитав головою, показав на своi вуха й знову похитав головою. Воно ступило на крок уперед i, завагавшись, торкнулося моеi руки. Водночас я вiдчув такий самий нiжний дотик на плечах i на спинi. Вони хотiли переконатися, що я справдi жива iстота. В усьому цьому я не вбачав нiчого загрозливого. Навпаки – в цих маленьких, гарненьких створiннях було щось заспокiйливе, якесь лагiдне благородство, якась дитяча невимушенiсть. До того ж вони виглядали такими тендiтними, що я вiльно мiг би порозкидати iх, наче кеглi, цiлий десяток за одним махом. Проте, побачивши, як iхнi маленькi рожевi руки мацають мою Машину, я мимохiть зробив застережливий жест. Я згадав, що вона може блискавично зникнути, перехилився через прути, вiдгвинтив маленькi важелi, що пускали Машину в рух, i поклав iх собi в кишеню. Тодi я знову обернувся до цих людей i замислився, в який спосiб порозумiтися з ними.
Приглядаючись пильнiше до iхнiх постатей, я дедалi бiльше помiчав, що вони нагадували дрезденськi порцеляновi статуетки, iхне однаково кучеряве у всiх волосся доходило лише до шиi й до щiк. На обличчях не було й слiду поростi. Вуха в них були надзвичайно маленькi. Невеличкими були рот iз яскраво-червоними, досить тонкими губами та гостре пiдборiддя. Очi – великi й лагiднi, але – не вважайте це за марнославство – менi здалося, що вони цiкавилися мною набагато менше, нiж я мав право сподiватися.
Вони не шукали способу якось порозумiтися зi мною, а лише, усмiхаючись, стояли навколо та щебетали помiж себе, i я почав розмову перший. Я показав на свою Машину й на себе, а тодi, не знаючи, як висловити поняття про Час, показав на сонце. Тоi ж митi одна маленька постать, чепурно вбрана в бiлий i пурпуровий одяг, повторила мiй жест i, немало здивувавши мене, спробувала ротом iмiтувати звуки грому.
На мить я здивувався, дарма що значення жесту було досить зрозумiле. Невже ж цi створiння такi нетямущi? – постало в мене питання. Навряд чи ви спроможнi уявити собi, як вразила мене iхня поведiнка. Я думав, що люди епохи вiсiмсот другоi тисячi рокiв безмiрно випередять нас у галузi науки, мистецтва i взагалi в усьому. А тут один з них раптом ставить менi запитання, що личило б хiба п’ятилiтнiй дитинi. Адже вiн спитав, чи не звалився я з сонця пiд час грози! Та й цi iхнi вбрання, iхнi кволi тiла i тендiтнi постатi… Хвиля розчарування пройняла мене. Був момент, коли я навiть пожалкував, що створив свою Машину Часу.
Кивнувши головою, я показав на сонце й так майстерно зiмiтував грiм, що вони аж здригнулися, вiдскочили назад i поприсiдали. Але зразу ж, осмiлiвши й посмiхаючись, одне iз них пiдiйшло до мене з гiрляндою якихось невiдомих гарних квiтiв i одягло ii менi на шию. Іншi мелодiйними голосами схвалили його вчинок, i всi заметушилися, почали рвати квiти i зi смiхом прикрашати мене, аж я зрештою мало не задихнувся вiд пахощiв. Хто на власнi очi не бачив тих квiтiв, нiколи не може й уявити собi, якi чудовi, нiжнi сорти утворило культивування рослин протягом незлiченноi кiлькостi рокiв. Тодi хтось запропонував виставити прибульця – тобто мене – в найближчому будинку, i мене повели до величезноi сiроi споруди з потрiсканого камiння. Коли ми проходили повз мармурового Сфiнкса, здавалося, що вiн усмiхаеться з мого подиву. Ідучи з ними, я пригадав своi колишнi переконання щодо серйозностi та розумовоi вищостi наших нащадкiв i ледве стримався вiд смiху.
Вхiд до будинку вражав своiми велетенськими розмiрами, та й весь той палац був неймовiрно великий. Я з цiкавiстю розглядав цих дрiбненьких нiжних людей, яких ставало дедалi бiльше, i дверi, що розкривали передi мною свiй таемничий чорний вхiд. Довколишнiй свiт, наскiльки я мiг його роздивитися, здавався менi вкритим хащами з квiтiв i кущiв, неначе це був занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив на високих стеблах дивовижнi бiлi квiти з напiвпрозорими пелюстками; вони були близько фута в дiаметрi й росли в дикому станi серед рiзноманiтних кущiв, та тодi я не мав часу розглядати iх: моя Машина залишалася без нагляду серед рододендронiв.
Склепiння входу було вкрите горельефами, але я не встиг усе як слiд роздивитися, хоч i помiтив, що вони нагадують стародавнi фiнiкiйськi оздоби. Здивувало мене, що горельефи тi сильно потерпiли вiд негоди, а подекуди й зовсiм стерлися. Бiля дверей нас зустрiла цiла юрба у ще свiтлiших убраннях. У своему темному, заквiтчаному гiрляндами костюмi дев’ятнадцятого столiття я мав досить кумедний вигляд серед цiеi метушливоi маси тунiк нiжних кольорiв, серед слiпучоi бiлизни рук, спiвучоi мови й мелодiйного смiху.
Пройшовши через великi дверi, ми опинилися в просторiй залi зi стiнами, завiшаними брунатною тканиною. Стеля була в тiнi, а крiзь вiкна iз подекуди повибиваними кольоровими шибками пробивалося приемне м’яке свiтло. Пiдлога була зроблена з величезних брил якогось дуже твердого бiлого металу; i ii так зачовгали ноги багатьох поколiнь, що в деяких мiсцях утворилися виямки. Упоперек зали стояло безлiч низьких, не бiльше фута вiд землi, столiв, зроблених iз брил вiдполiрованого каменю. На столах купами лежали плоди. Мiж ними я розпiзнав щось подiбне до малини величезних розмiрiв та апельсинiв, але бiльшiсть плодiв були менi невiдомi.
Мiж столами порозкидувано було багато подушок. Моi супутники посiдали на них i на мигах запропонували й менi зробити те саме. З приемною невимушенiстю почали вони iсти плоди, беручи iх руками i викидаючи лушпиння та кiсточки в круглi отвори бiля столiв. Мене не треба було довго запрошувати, бо я таки зголоднiв i хотiв пити. Попоiвши, я став розглядати залу.
Найбiльше вразила мене занедбанiсть, що панувала навкруги. Кольоровi шибки у формi геометричних фiгур у багатьох вiкнах були повибиванi, а завiски, що звисали до самоi пiдлоги, вкрилися грубим шаром пилу. Мою увагу привернуло й те, що рiг столу, за яким я сидiв, був одбитий. Та все ж зала була навдивовижу мальовничою. За столами сидiло сотнi зо двi людей, i бiльшiсть з них намагалися якнайближче присунутися до мене; вони iли плоди i не зводили з мене своiх блискучих очей. Всi були в убраннях з нiжноi, але мiцноi шовковистоi тканини.
До речi сказати, фрукти – едина iхня iжа. Цi люди далекого майбутнього були виключно вегетарiанцями, i я, зважаючи на свою потребу в м’ясi, мусив бути в iхньому товариствi також вегетарiанцем. Далi я дiзнався, що на той час позникали конi, рогата худоба, вiвцi й собаки, як колись вимерли iхтiозаври. Проте плоди були надзвичайно смачнi, а надто один з них (що, здавалося, достиг пiд час мого перебування там), iз борошнистою м’якоттю у триграннiй шкаралупi, яким я надалi й харчувався. Спершу мене дивували всi цi незвичайнi квiти та незвичайнi овочi, i лише згодом я почав розумiти, звiдки вони беруться.
Такий був мiй перший обiд у далекому майбутньому. Трохи попоiвши, я вирiшив за всяку цiну вивчити мову цих нових для мене людей. Ясна рiч, це було необхiдно. Плоди здалися менi найкращим об’ектом для початку; узявши один iз них, я за допомогою звукiв i жестiв поставив цiлу низку запитань. Примусити господарiв зрозумiти мене було дуже важко. Жестикулювання мое викликало здивованi погляди та вибухи смiху, але нарештi якесь бiляве створiння нiбито збагнуло, чого я хочу, i кiлька разiв повторило одне слово. Тодi вони взялись учити мене, перешiптуючись одне з одним, i на першi моi спроби вiдтворити нiжнi звуки iхньоi мови вибухали щирим смiхом. А втiм, я почував себе, як учитель серед учнiв, i тому настирливо домагався свого. Незабаром у моему розпорядженнi було вже щось iз двадцять iменникiв. Далi я дiйшов до займенникiв i навiть до дiеслова «iсти». Та посувалися ми дуже повiльно; вони потомилися й стали всiляко ухилятися вiд моiх запитань. Отже, я мимоволi вирiшив учитися в них потроху i лише тодi, коли вони самi цього забажають. Але таке траплялося нечасто, i невдовзi я переконався, що моi новi знайомi надзвичайно легковажнi й до того ж швидко втомлюються.
VI. ЗАНЕПАД ЛЮДСТВА
Одну характерну рису вдачi цих маленьких людей я спостерiг з перших же годин життя серед них. iм бракувало цiкавостi. Вони, неначе дiти, з вигуками щирого подиву оточували та розглядали мене, але, немов тi ж таки дiти, одразу i втiкали, захопленi якоюсь новою забавкою. Тiльки пообiдавши й закiнчивши нашу першу розмову, я помiтив, що майже всi, хто був зi мною спочатку, зникли. Мушу, проте, сказати, що й сам я дуже швидко втратив iнтерес до них. Втамувавши свiй голод, я знову вийшов на ясне сонячне свiтло. По дорозi я зустрiчав багато цих маленьких людей майбутнього. Вони якусь хвилину бiгли за мною слiдом, лопотiли щось i смiялися з мене, а тодi, насмiявшись, привiтно махали руками i розходились у своiх справах.
Коли я вийшов iз зали, була вже тиха надвечiрня пора. Тепле промiння призахiдного сонця освiтлювало все навкруги. Спершу менi дуже важко було зорiентуватися. Все тут було таке вiдмiнне вiд звичного для мене свiту; все – навiть квiти. Великий будинок, з якого я вийшов, стояв на узбiччi широкоi долини, а Темза вiдiйшла щонайменше на милю вiд свого теперiшнього рiчища. Я вирiшив пiднятися на пагорок милi за пiвтори вiд мене, щоб звiдти подивитись, як виглядае наша планета у вiсiмсот двi тисячi сiмсот першому роцi. Принаймнi таку дату було вiдзначено на маленькому циферблатi моеi Машини Часу. Дорогою я пильно придивлявся до всього, шукаючи пояснень тому занепадовi, в якому перебували розкошi тогочасного свiту, бо й справдi скрiзь були ознаки занепаду. На шляху до вершини пагорка, наприклад, я натрапив на величезну купу гранiтних уламкiв, скрiплених смугами алюмiнiю – просторий лабiринт стрiмких мурiв i розколотих брил. Мiж ними росли цiлi хащi дуже гарноi рослини, – мабуть, кропиви, – з надзвичайно красиво забарвленим брунатним листям, яке, однак, не жалилось. Очевидно, поблизу були залишки якоiсь великоi споруди, невiдомо для чого збудованоi. Тут трохи згодом зi мною трапилася одна дивна пригода, що була першим натяком на дальшi, ще дивнiшi вiдкриття, про якi я розповiм свого часу.
Зупинившись на схилi пагорба перевести дух i розглянувшись навколо, я побачив, що нiде немае маленьких будинкiв. Напевне, приватних будинкiв, а може, i приватних господарств, уже не iснувало. Тут i там помiж зеленню височiли якiсь палаци, але невеличкi будиночки й котеджi, такi характернi для англiйського краевиду, зникли.
– Комунiзм, – сказав я сам до себе.
Слiдом за цiею думкою постала й iнша. Я глянув на кiлька постатей, якi йшли за мною, i раптом помiтив, що всi вони одягненi в однакову одежу, у всiх були нiжнi незарослi обличчя i якiсь занадто округлi дiвочi форми. Може здатися дивним, що я не звернув на це увагу ранiше. Але ж довкола усе було незвичайне! Тепер це впало менi у вiчi. Щодо фасонiв одягу, сортiв тканин, поводження, тобто всього того, що за наших часiв вiдрiзняе чоловiка вiд жiнки, люди майбутнього були абсолютно однаковi. Дiти, – всi, кого менi довелося зустрiти, – були мiнiатюрними копiями своiх батькiв. Я подумав, що тогочасна молодь розвиваеться надзвичайно швидко, принаймнi фiзично, i потiм я не раз переконувався, що мав рацiю.
Побачивши загальний добробут i безпеку, що iх мали цi люди, я зрозумiв, що схожiсть обох статей е звичайним наслiдком умов, у яких вони живуть. Адже чоловiча сила й жiноча нiжнiсть, сiм’я i диференцiацiя працi були тiльки жорстокою необхiднiстю вiку, яким керувала фiзична сила. Але там, де населення багаточисельне й досягло рiвноваги, де насильство – явище виняткове i де добробут забезпечений, iснування родини, особливо багатодiтноi, зовсiм зайва рiч. Разом iз тим зникае й потреба в розподiлi працi мiж статями, а значить – i рiзниця у вихованнi хлопцiв та дiвчат. Першi ознаки цього процесу можна бачити i в наш час, але в майбутньому вiн повнiстю завершиться. Так, кажу вам, думав я тодi, але пiзнiше мусив визнати, що страшенно помилявся.
Мiркуючи про все це, я звернув увагу на якусь невеличку гарненьку споруду, що нагадувала колодязь пiд куполом. Менi здалося трохи дивним, що колодязi iснують ще й досi, але незабаром я забув про нього. До самоi вершини пагорка нiяких будiвель бiльше не було, а що я ходжу швидко, то моi маленькi супутники вiдстали вiд мене, i я вперше опинився сам. З приемним почуттям волi i свого незвичайного становища прямував я на вершину пагорка.
Зiйшовши на саму верхiвку, я побачив лаву з якогось жовтого металу. Подекуди вона взялася червонуватою iржею i поросла м’яким мохом. Поручнi ii були вилитi у формi голiв грифонiв. Я сiв на лаву й замилувався обширом, який вiдкривався передi мною в променях вечiрнього сонця. Кращоi картини я не бачив нiколи. Сонце спустилося вже за обрiй, i захiд палав золотистим полум’ям, яке перетинали горизонтальнi червонi та багрянi смуги. Внизу лежала долина Темзи, i рiчка здавалася смугою блискучоi крицi. Великi старi палаци, про якi я згадував, височiли серед зеленi, – однi вже стали руiнами, iншi були й досi заселенi. То тут, то там iз просторого саду, що на нього стала схожою земля, вивищувались бiлi та срiблястi статуi, вирiзнялися гострi лiнii обелiскiв або обриси куполiв. Парканiв нiде не було, не було й нiяких ознак власностi, жодного натяку на хлiборобство. Уся земля перетворилася на сад.
Спостерiгаючи це, я силкувався зрозумiти все, що побачив, i дiйшов певних висновкiв. (Пiзнiше я пересвiдчився, що були вони однобiчнi й мiстили тiльки половину правди.)
Я вирiшив, що бачу людство в добу його занепаду. Червона смуга на заходi навела мене на думку про захiд людства. Вперше я замислився над прикрими наслiдками нашого соцiального ладу. Зрештою, думав я, цi наслiдки цiлком закономiрнi. Силу породжуе потреба. Добробут призводить до розманiженостi. Прагнення полiпшити умови життя, – а справжня цивiлiзацiя – це процес дедалi бiльшоi безпеки iснування, – неминуче досягне колись своеi кiнцевоi мети. Одна перемога над природою об’еднаного спiльними зусиллями людства веде за собою iншу. Те, що ми вважаемо за химери, буде реалiзоване, мрii справдяться. І ось я бачу перед собою наслiдки.
Врештi-решт сьогоднiшнi нашi медицина та агрокультура перебувають у зародковому станi. Сьогочасна наука оголосила вiйну лише дуже невеличкiй низцi людських хвороб, але провадить вона свою роботу невпинно i вперто. Нашi хлiбороби та садiвники нищать бур’яни i культивують кiлька десяткiв корисних рослин, даючи рештi волю змагатися самим за свое iснування. Природним добором ми полiпшуемо певнi породи тварин та рослин. Але як мало iх – цих наших улюбленцiв! Ми то полiпшимо який-небудь сорт персикiв, то виведемо якийсь безкiсточковий виноград, то вдосконалимо якусь породу рогатоi худоби. Ми робимо це дуже повiльно, бо самi до пуття не знаемо, чого хочемо, i знання нашi ще дуже обмеженi. Та й природа в наших незграбних руках така боязка й незграбна. Колись це все буде органiзовано краще, i органiзацiя та щодалi бiльше удосконалюватиметься. Так, незважаючи на припливи та вiдпливи, морська течiя все ж посуваеться вперед. Ми з кожним кроком ставатимемо розумнiшими, освiченiшими, все людство працюватиме колективно, й опанування людиною природи йтиме чимраз швидше. І нарештi ми остаточно пристосуемо тваринне та рослинне життя до наших потреб.
Цi процеси неодмiнно вiдбуватимуться, i вони таки вiдбулися вже за той час, який промчала моя Машина. У повiтрi не стало мошок, земля позбавилася бур’янiв та плiсняви. Виплекано найсоковитiшi овочi та пишнi квiти. Повсюдно стали лiтати барвистi метелики. Ідеалу профiлактичноi медицини досягнено. Хвороб не iснувало. За мого перебування там я не бачив хоча б одного випадку заразливоi хвороби. Далi ви довiдаетесь, що навiть процеси гниття та розкладу за тих умов набули зовсiм iншого характеру.
Спостерiгав я поступ i в соцiальному життi суспiльства. Люди мешкали в розкiшних будинках, чудово вдягалися й разом iз тим не видно було, щоб вони працювали. Я не бачив нiяких слiдiв боротьби – нi полiтичноi, нi економiчноi. Крамниця, реклама, рух товару, комерцiя, а також усе, що становить основу нашого свiту, – зникло. Чи ж дивно, що того золотавого вечора менi здалося, наче я потрапив до справжнього раю? Прикре питання iз перенаселенням, по-думав я, – напевно, врегульоване, i людство бiльше вже не зростае.
Але змiна умов життя неминуче викликае й пристосування до нових умов. У чому ж причина сили та розуму людини, якщо тiльки наша бiологiя прикро не помиляеться? Праця й воля. Ось за таких умов дiяльний, дужий та здiбний виживае, а слабкiший гине. Це – нiби нагорода дружнiй спiлцi здiбних людей за iхнi самовладання, терпiння та рiшучiсть. Сiм’я з властивими iй почуттями – ревнощами, любов’ю до дiтей, батькiвськими самопожертвами – все це виникло, щоб охороняти молоде поколiння од небезпек, якi загрожують йому, доки воно виросте. А тепер де ж тi небезпеки? Вже й за наших часiв протестують проти подружнiх ревнощiв, проти безрозсудливоi материнськоi любовi, проти всiх пристрастей взагалi. Всi цi речi вже тепер непотрiбнi, це немовби просто пережитки дикунства, що тiльки псують приемне, витончене життя.
Я думав про фiзичну нiкчемнiсть цього народу, про його безсилий розум, про численнi руiни, i все це змiцнювало мою першу думку про цiлковиту перемогу над природою. Адже пiсля битви приходить спокiй. Людство було дуже енергiйне та розумне й докладало всiх своiх життевих сил, аби змiнити умови, за яких йому доводилось iснувати. Тепер умови змiнилися, i перед людством постала загроза занепаду.
