скачать книгу бесплатно
Але капiтан, видно, не мав нiякого бажання поступатися.
– Хай тiльки, – не втихомирювався вiн, – насмiлиться те опудало з’явитися ось тут, я йому всi тельбухи виверну! І не вам учити мене, що я маю робити! Кажу вам: я – капiтан. Капiтан i господар. Я тут закон, кажу вам, я тут закон i пророк! Я погодився вiдвезти пасажира i його слугу до Арi-ки й назад, а на острiв ще привезти кiлькох тварин. Але я не погоджувався везти якусь потвору i якогось косторiза…
Це останне вже було на адресу Монтгомерi. Той кинувся до капiтана, але я став мiж ними.
– Вiн же п’яний, – знову сказав я.
Капiтан розiйшовся ще дужче:
– Заткни пельку!
Я рвучко обернувся до нього, мимохiдь побачивши, яким загрозливим стало поблiдле обличчя Монтгомерi. Цим втручанням я спрямував на себе весь потiк лайливих слiв.
Та все ж я був задоволений, що вiдвернув неминучу бiйку, нехай i за рахунок гнiву п’яного капiтана. Менi траплялося бувати серед усiлякого люду, проте я нiколи ще не чув iз людських уст такоi невтримноi зливи найогиднiшоi лайки, яку оце почув iз капiтанових уст. При всiй своiй природженiй лагiдностi я насилу мiг вислуховувати таку гидоту. Звичайно, стримуючи капiтана вiд бешкету, я забув, що для нього я всього-на-всього людська iстота, пiдiбрана в морi й позбавлена будь-яких засобiв до iснування, що я тiльки дармовий пасажир, залежний вiд добростi чи розрахунку судновласника. Та хоч би там що, але бiйки я таки не допустив.
IV. БІЛЯ БОРТУ ШХУНИ
Того ж вечора, по заходi сонця, ми побачили землю, i шхуна кинула якiр. Монтгомерi сказав, що це i е мета його подорожi. Берег був занадто далеко, щоб можна було детально його розгледiти. Все, що я бачив, – це синювата вузька цятка на невиразному тлi сiро-блакитного моря. Звiдти здiймалася в небо майже прямовисна смужечка диму.
Капiтана не було на палубi, коли побачили землю. Зiгнавши на менi всю лють, вiн зiйшов донизу i, як я дiзнався, заснув на пiдлозi своеi каюти. Його помiчник узяв на себе команду. Це був той самий понурий мовчун, якого ми бачили бiля стерна. Здавалося, що вiн також вiдчував до Монт-гомерi неприязнь. Обiдали ми втрьох, i час минав у похмурiй мовчанцi: помiчник не звертав на нас анiнайменшоi уваги. Я кiлька разiв марно пробував вступити з ним у розмову. Мене вразило й те, що ця людина ставиться до Монтгомерi та його тварин з якоюсь дивною ворожнечею. Монтгомерi ж – я вважав – старанно приховуе справжнi намiри, з якими везе своiх тварин. Проте хоч моя цiкавiсть дедалi зростала, я вже його не розпитував.
Допiзна ми розмовляли з ним на палубi. На небi висiялись зорi. Нiчну тишу порушувало тiльки шарудiння тварин та переривистi звуки на носi судна, де горiло жовтаве свiтло. Припавши до палуби, зi своеi клiтки за нами сторожко чатувала сяючими очима пума. Пси, здавалося, поснули. Монт-гомерi витяг сигари.
З сумом згадував вiн Лондон, розпитував мене про змiни, що сталися там. Вiн говорив як людина, що любила те далеке життя, а тодi несподiвано втратила його назавжди. Я намагався пiдтримувати цю розмову. Дивацтво спiвбесiдника мимоволi спадало менi на думку, коли, розмовляючи з ним, я дивився на його виснажене, блiде обличчя, освiтлене лiхта-рем, що висiв позад мене. Потiм я обернувся i кинув погляд на темний океан, що десь у невiдомостi ховав той маленький острiв.
Цей чоловiк, здавалося менi, явився з безмежжя тiльки для того, щоб урятувати мене. Завтра вiн покине шхуну i назавжди зникне з мого життя. Навiть якби ми познайомилися за звичайних обставин, то й тодi зустрiч iз ним, безперечно, не могла б не вразити мене. А тут iще така дивна обставина, що цей освiчений чоловiк живе на маленькому, нiкому не вiдомому острiвцi, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохiть повторював я капiтанове запитання: навiщо потрiбнi йому цi тварини? І чому вiн не признався, коли я вперше завiв про це мову? А його служник – у ньому було щось надзвичайно дивне. Всi тi обставини таемничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву i спонукаючи до роздумiв.
Десь опiвночi наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, i дивилися на спокiйний океан, в якому вiдбивалися зорi. Кожен думав про свое. Нiчна пора схиляла до розчуленостi, i я почав дякувати Монтго-мерi.
– Коли говорити щиро, – мовив я перегодом, – то ви врятували менi життя.
– Це випадковiсть, – вiдказав вiн, – просто випадковiсть.
– І все-таки я вам вдячний.
– Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливiсть подати ii. Я зробив вам iн’екцiю i потiм годував вас – так, як робив би, здибавши рiдкiсний зразок якоiсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тодi був у поганому гуморi або якби ваше обличчя чомусь менi не сподобалось, то, далебi, не знаю, що сталося б iз вами…
Така вiдповiдь трохи ошелешила мене.
– Але ж бо… – почав я знову.
– Це звичайнiсiнька випадковiсть, кажу вам, – перебив вiн мене. – Така ж випадковiсть, як i все в людському життi. Тiльки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидiти менi тут вигнанцем цивiлiзацii, замiсть того щоб жити щасливо та втiшатися усiма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять рокiв тому однiеi туманноi ночi я на деякий час з’iхав з глузду!
Вiн урвав мову.
– Ну й що? – спитав я.
– І все.
Запала мовчанка. Тодi вiн нараз засмiявся.
– У цьому зоряному свiтлi е щось таке, вiд чого починаеш багато базiкати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповiсти.
– Будьте певнi, що на мене можна покластися… Я вмiю тримати язика за зубами.
Вiн уже був намiрився розповiдати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.
– А втiм, – сказав я, – можете й не розповiдати, я не з цiкавих. Зрештою, власнi таемницi найкраще берегти в собi. Та й довiрившись менi, що б ви виграли? Хiба на душi стало б легше, – це якщо я не розбазiкаю. А якби я не стримався… Що було б тодi?
Вiн нерiшуче щось пробурмотiв. Йому, видно, було якось незручно, що отак раптом розчулився; менi ж зi свого боку зовсiм не кортiло дiзнатися, що саме змусило молодого медика покинути Лондон. На це вистачало менi власноi уяви. Я стенув плечима й вiдвернувся. Чиясь мовчазна постать, схилившись на борт, дивилася на вiдбитi у водi зорi. Це був служник Монтгомерi. Вiн почув, як я ворухнувся, i хутко зиркнув на мене через плече, а потiм знову втупився очима в море.
Ця, сказати б, дрiбниця несподiвано приголомшила мене. Довкола було темно, тiльки бiля стерна блимав лiхтар. На коротку мить обличчя цього створiння вигулькнуло з темряви на свiтло, але я встиг помiтити, що його очi свiтилися блiдо-зеленим вогнем.
Тодi я ще не знав, що людськi очi можуть мати бодай червонуватий вiдблиск. Тому все це видалося менi чимось надприродним. Чорна постать iз фосфоричними зiницями пронизала всi моi помисли й почуття, i раптом передi мною на якусь хвилину знову ожили забутi жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як i з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якiй уже не було нiчого незвичного, вона схилилась собi над бортом i дивилася на зорi, що вiддзеркалювались у водi. Монтго-мерi звернувся до мене:
– Я хотiв би зiйти вниз, – сказав вiн, – якщо ви надихалися свiжим повiтрям.
Я щось буркнув йому у вiдповiдь. Ми спустилися вниз i розпрощалися бiля дверей моеi каюти.
Цiлу нiч менi верзлося казна-що. Щербатий мiсяць зiйшов пiзно. Його таемниче блiде промiння навскiс падало до мене в каюту, i вiд койки лягала на стiну якась химерна тiнь. Тодi нагорi попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве мiг склепити очi. Заснути ж менi пощастило тiльки перед свiтанком.
V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ
Рано-вранцi – це був другий день пiсля видужання i, здаеться, четвертий, вiдколи мене пiдiбрали, – я прокинувся зi своiх тривожних снiв, сповнених стрiлянини i реву юрби. Згори чути було чиiсь захриплi крики. Я протер очi й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволi усвiдомлюючи, де це я. Тодi почулося чалапання босих нiг, гуркiт, нiби кидали щось важке, скрип i дзвiн ланцюгiв. До мене долинув плескiт води. Враз судно круто повернуло, i жовто-зелена пiнява хвиля хлюпнула в маленьке кругле вiконце каюти; стiкаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь i метнувся на палубу.
Пiдiймаючись трапом, я побачив на тлi багряного неба – саме сходило сонце – широку спину капiтана i його руде волосся. По мотузцi, пропущенiй через блок на головнiй щоглi, капiтан спускав пуму. Видно було, що сердешна звiрина смертельно перелякана i вся зiщулилась у своiй маленькiй клiтцi.
– За борт iх! – горлав капiтан. – Геть iх за борт! Зараз я очищу свое судно вiд цiеi поганi!
Вiн заступав менi дорогу i, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Вiн вiдсахнувся i ступив крок назад, щоб розгледiти, хто це такий. З першого погляду було видно, що вiн i досi п’яний.
– Га? Хто це? – тупо дивлячись на мене, гукнув вiн, а тодi проблиск свiдомостi майнув у нього в очах. – А, та це ж мiстер… мiстер…
– Прендiк, – пiдказав я.
– Який там у дiдька Прендiк! – гаркнув вiн. – Ваше iм’я Заткнипельку. Мiстер Заткнипельку!
Певно, що нiчого було вiдповiдати цiй тварюцi. Але те, що вiн далi збирався робити, – то вже й зовсiм я не мiг передбачити. Вiн простяг руку до трапа, бiля якого стояв Монтгомерi, розмовляючи iз плечистою сивою людиною в бруднiй синiй фланелевiй одежi: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.
– От-тюди, – заревiв капiтан, – от-тюди, проклятий мiстере Заткнипельку!
Монтгомерi i той прибулець на цi слова обернулися.
– Чого ви хочете? – запитав я.
– Забирайся геть, проклятий мiстере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть пiд три вiтри, й хутко менi! Ми прибираемо наше судно, очищаемо наше нещасне судно! Ану – за борт!
Зовсiм отетерiвши, я дивився на нього, через якусь мить менi спало на думку, що це якраз те, що менi потрiбно. Перспектива подорожувати далi в товариствi цього лайливого дурня, бувши единим пасажиром на суднi, – аж нiяк не приваблювала мене. Я обернувся до Монтгомерi.
– Ми не можемо вас узяти, – коротко заявив широкоплечий.
– Не можете мене взяти! – вражено промовив я. Справдi, я ще нiколи не бачив такого впертого й рiшучого обличчя, як у цього прибульця.
– Вислухайте мене, – сказав я, обертаючись назад до капiтана.
– За борт! – ревнув той. – Це судно не для тварин та людожерiв, гiрших за тварин, куди гiрших! За борт, проклятий мiстере Заткнипельку! Не вiзьмуть вони вас – однаково будете за бортом, хоч би там що! Геть зi своiми друзями! Я назавжди розпрощався з цим триклятим островом. Досить з мене! Амiнь!
– Монтгомерi, будьте хоч ви… – заволав я.
Його нижня губа скривилась. Кивком голови вiн безнадiйно показав на сиву людину, що стояла поруч нього, – мовляв, не в моiй волi допомогти вам.
– Тепер я вже подбаю про вас! – сказав капiтан.
Почалися дивовижнi переговори. Я по черзi просив кожного з цих трьох людей. Спершу сивого чоловiка, щоб дозволив менi зiйти на берег, тодi Монтгомерi, тодi п’яного капiтана, щоб залишив мене на суднi; я благав навiть матросiв. Монтгомерi не прохопився анi словом, а все тiльки хитав головою.
– Ви заберетеся геть iз судна! – повторював капiтан. – До бiса закон! На суднi я паную!
Нарештi я перестав просити, не докiнчивши марноi погрози. В нападi нестримноi злостi я вiдiйшов до корми i похмуро втупився у порожнечу.
А тим часом матроси швидко розвантажували судно, спускаючи ящики й клiтки з тваринами. З пiдвiтряного боку шхуни стояв баркас iз двома пiднятими вiтрилами, i туди скидали весь цей вантаж. Корпус баркаса був закритий вiд мене бортом шхуни, тому я не мiг розгледiти, хто саме прибув iз острова i приймае багаж.
Нi Монтгомерi, нi його компаньйон не звертали на мене нiякоi уваги. Вони вiддавали накази чотирьом чи п’ятьом матросам, якi спускали багаж, часом i собi докладаючи рук до роботи. Капiтан також крутився там, скорiше заважаючи, анiж допомагаючи матросам. Мене охоплювали то вiдчай, то лють. Отак чекаючи, як вирiшиться мое майбутне, я раз чи двiчi насилу стримався, щоб не розсмiятися зi своеi щербатоi долi. Сьогоднi я не мав у ротi й рiсочки i вiд цього почував себе ще бiльш розбитим. Голод i кволiсть позбавляють людину мужностi. Я цiлком ясно усвiдомлював, що не маю сил чинити опiр капiтановi, який мiг любiсiнько позбутися мене, i не знав, як можна змусити Монтгомерi та його супутника забрати мене. Менi залишалося тiльки пасивно очiкувати, що воно буде. А судно все розвантажували, i доля моя нiкого не обходила.
Незабаром цю роботу закiнчили i тодi взялися за мене. Хоч як я опинався, сил моiх було замало, i мене потягли до трапа. Проте навiть i в цю хвилину я завважив, якi на диво смаглявi були обличчя людей, що сидiли в баркасi разом iз Монтгомерi.
Баркас тим часом уже швидко вiдчалив вiд судна. Пiдi мною з’явилася смуга зеленоi води. Вона швидко ширшала, i я з усiх сил позадкував, щоб не полетiти сторчака у воду.
Команда баркаса щось глумливо загукала, i я чув, як Мон-тгомерi висварив ii. А капiтан, його помiчник та один матрос, що допомагав iм, потягли мене на корму. Там до борту судна було прив’язано човен з «Ледi Вейн». Вiн був наполовину затоплений, без весел i без нiякого харчу. Я вiдмовився зiйти в нього й простягся серед палуби. Зрештою вони спустили мене туди на линвi, бо з того боку трапiв не було. Тодi вiдрiзали линву i покинули мене в човнi напризволяще.
Хвилi поступово вiдносили мене вiд шхуни. Немовби остовпiлий, я дивився, як матроси взялися за снастi i судно повiльно, але впевнено повернуло носом до вiтру. Вiтрила затрiпотiли й напнулися. Я байдуже дивився на пошарпаний негодою борт шхуни, що круто похилилася в мiй бiк. Вона поволi почала зникати у мене з очей.
Я навiть не повернув голови, щоб слiдкувати за нею. Спершу я ледве мiг повiрити в те, що сталося, i, впавши на дно човна, тупо дивився на пустельний океан, покритий легкими брижами. Лише згодом до мене дiйшло, що я знову опинився в цiй триклятiй напiвзатопленiй шкаралупi. Коли я оглянувся назад, менi ще було видно над бортом човна, як вiддалялася шхуна з рудим капiтаном. Стоячи на кормi, вiн щось глузливо кричав до мене. Перевiвши погляд на острiв, я побачив баркас, який дедалi меншав, пiдходячи до берега.
Нараз я осягнув увесь жах свого становища. Я не мав нiякоi змоги дiстатися берега, хiба що хвилi вiднесли б мене туди. Ви ж мусите пам’ятати, що я й досi був слабосилий пiсля отих своiх пригод на човнi, до того ж я був голодний, ледве при пам’ятi, – чи ж диво, що менi забракло мужностi? Раптом ридання вирвалося з моiх грудей. Я зайшовся таким плачем, яким плакав лише малою дитиною. Сльози текли по моему обличчю. В нападi вiдчаю я став гамселити кулаками воду на днi човна. Я скажено гатив ногами по його борту. Я благав у Бога смертi.
VI. ЖАХЛИВІ ВЕСЛЯРІ
Побачивши, що я таки справдi покинутий напризволяще, остров’яни змилосердилися надi мною. Мене повiльно несло на схiд, у напрямi до острова, i я з полегкiстю зiтхнув, побачивши, що й баркас повернув у мiй бiк. Коли важко навантажений баркас пiдiйшов ближче, я мiг розгледiти сивого широкоплечого супутника Монтгомерi, що сидiв на кормi помiж собак та багажних скринь.
Вiн мовчки й нерухомо дивився на мене. Чорновидий сидiв бiля пуми на носi баркаса i також не вiдводив од мене пильних очей. Було там iще трое чудних звiроподiбних створiнь, на яких люто гарчали хорти. Монтгомерi, що кермував стерном, пiдчалив до мене, тодi трохи пiдвiвся, схопив кiнець линви вiд мого човна i прив’язав його до своеi корми, щоб тягти мене на буксирi, – в баркасi не було мiсця.
Я вже встиг отямитися пiсля нервового потрясiння i досить бадьоро вiдповiв на його оклик. Я сказав, що мiй човен майже затоплений, i вiн подав менi дерев’яний черпак. Коли линва натяглась, я хитнувся назад вiд посмику, а потiм заходився вичерпувати воду. Доки не вичерпав, – у човен набiгло багато води, але вiн був ще досить мiцний, – я не мав часу кинути погляд на людей, якi сидiли в баркасi. Пiдвiвши ж голову, я побачив, що широкоплечий так само пильно i, як менi здалося, з певним занепокоенням дивиться на мене. Коли нашi погляди зустрiчалися, вiн опускав очi на хорта, що сидiв у нього мiж колiньми. Це був чоловiк кремезноi статури, з гарним чолом i масивними рисами обличчя. На очi йому нависала поверх повiк шкiра, як це бувае лише в лiтнiх людей, а риски в куточках уст надавали обличчю виразу войовничоi рiшучостi. Вiн про щось тихо розмовляв iз Монтгомерi.
Я перевiв погляд на його трьох людей, що сидiли в баркасi. Навдивовижу чудна була ця команда. Я бачив лише iхнi обличчя. В них було щось невловиме, – не знаю, що саме, але воно збуджувало в менi незрозумiле почуття огиди. Я пильно вдивлявся в них, але це вiдчуття не минало, i я не мiг дошукатися причин, якi його збурювали. Вони скидалися на темношкiрих людей; руки й ноги iхнi були чомусь завинутi по самi пальцi в якусь брудну бiлу тканину. Нiколи я не бачив, щоб чоловiки так закутувалися, – це роблять хiба жiнки на Сходi. На головах вони мали тюрбани, з-пiд яких дивилися на мене блискучi очi. Щелепи цих таемничих облич занадто виступали вперед, а гладеньке чорне волосся нагадувало конячу шерсть. Сидячи, вони здавалися багато вищими на зрiст, анiж люди усiх тих рас, якi я бачив досi. Сивий чоловiк, – що був на зрiст, мабуть, добрих шiсть футiв, – коли сидiв, виглядав на голову нижчим за цих трьох. Згодом я переконався, що насправдi вони були не вищi за мене, тiльки мали тулуби неприродно довгi, а ноги – куцi й кумедно викривленi. В усякому разi, вигляд у них був напрочуд потворний. Вищий за них усiх, пiд переднiм вiтрилом сидiв отой чорновидий, що його очi свiтилися в темрявi.
Коли я дивився на всю цю компанiю, вони спочатку перехоплювали мiй погляд, а тодi вiдвертали очi вбiк, тiльки крадькома вже позираючи на мене. Менi спало на думку, що iм, певне, мое придивляння неприемне, i я перевiв погляд на острiв, до якого ми наближалися.
Острiв був низький, густо вкритий рослиннiстю, здебiльшого пальмами якогось невiдомого виду. В одному мiсцi пiдiймалося високо в небо пасмо диму, розсiваючись бiлими, як пух, клаптями. Ми ввiйшли в широку бухту з полотими берегами обабiч. Береги були вкритi темно-сiрим пiском, а далi вивищувався крутий пагорб футiв шiстдеся-ти-сiмдесяти над рiвнем моря. Там де-не-де росли дерева та чагарники. На схилi гори виднiв якийсь строкатий мур, викладений, як я невдовзi дiзнався, почасти з коралiв, а почасти з пемзовоi лави. З-поза тiеi огорожi виглядали два дахи, вкритi тростиною.
На березi, чекаючи нас, стояла якась людина. Здалеку менi видалося, що кiлька чудернацьких створiнь квапливо шаснули в кущi на пагорбi; коли ми наблизились, я iх уже бiльше не бачив. Той, що стояв на березi, був середнiй на зрiст, iз чорним, як у негрiв, обличчям. Рот у нього був майже безгубий, руки надзвичайно тонкi, а каракатi ноги кiнчалися вузькими й довгими стопами. З похмурим, витягнутим вперед лицем вiн дивився на нас. Одягнений вiн був, як i Монтгомерi та його сивий супутник, у синю куртку й штани.
Коли ми пiдпливли ще ближче, вiн почав якось кумедно бiгати туди й сюди берегом. На команду Монтгомерi тi четверо, що сидiли в баркасi, посхоплювались на ноги i дуже незграбно заходилися спускати вiтрила. Монтгомерi скер-мував баркас у вузеньку штучну затоку, яка скидалася на маленький док. Я кажу «док», – але, власне, це була звичайна канава, лише розмiром така велика, що пiд час припливу туди мiг зайти баркас. Той, що був на березi, метнувся нам назустрiч.
Вiдчувши, що баркас врiзався носом у береговий пiсок, я дерев’яним черпаком вiдштовхнувся вiд баркаса. Потiм вiдв’язав линву й причалив до берега. Трое закутаних веслярiв, незграбно рухаючись, вибралися з баркаса i хутко кинулися вивантажувати багаж. Той, на березi, став iм допомагати. Я дивувався, спостерiгаючи, як вони ходять, оцi позамотуванi веслярi, – вони аж нiяк не були вайлуватi, просто ноги iхнi були наче в якийсь дивний спосiб повикручуванi, – так, нiби вони неправильно позросталися. Собаки, яких сивоголовий висадив на берег, гарчали i рвалися за ними з ланцюгiв.
Трое довготелесих веслярiв перемовлялися мiж собою якимись чудними горловими звуками. Коли вони взялися за лантухи, складенi бiля корми, той, що вийшов нам назустрiч, залопотiв до них якоюсь нiби чужоземною мовою. Достоту такий голос я вже десь чув, тiльки не мiг пригадати, де саме. Сивий чоловiк стояв серед цiеi метушнi, тримаючи шiстьох псiв, i своiм громовим голосом перекривав iхне несамовите валування. Монтгомерi також зiйшов на берег, i всi заходилися розвантажувати баркас. Я ж був занадто кволий пiсля тривалого голодування, – а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, – тому й не пропонував iм своеi допомоги.
Невдовзi старий iз сивою чуприною неначе згадав про мою присутнiсть i пiдiйшов до мене.
– У вас такий вигляд, – промовив вiн, – нiби ви забули поснiдати.
Його чорнi очицi поблискували з-пiд похмурих брiв.
– Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гiсть, i ми маемо опiкуватися вами, дарма що ви непроханий гiсть.
Вiн глянув менi просто в вiчi.
– Монтгомерi каже, що ви – людина освiчена, мiстере Прендiку. Вiн сказав, що ви цiкавитесь науками. Чи не можна дiзнатись, якими саме?
Я розповiв йому, що кiлька рокiв навчався в Королiвському коледжi й провадив деякi бiологiчнi дослiдження пiд керiвництвом Гекслi. Почувши це, вiн трохи пiдвiв брови.
– Це дещо змiнюе справу, мiстере Прендiку, – зауважив старий iз вiдтiнком пошани в голосi. – Як це не дивно, але ми теж бiологи. Тут у нас свого роду бiологiчна станцiя. – Його погляд упав на людей у бiлому, що на котках котили до загорожi клiтку з пумою. – Ми бiологи, принаймнi я й Монтгомерi, – додав вiн. – Коли вам трапиться нагода покинути нас – невiдомо. Наш острiв не на узвичаеному шляху кораблiв. Нам випадае бачити iх не частiше, як раз на рiк.
Вiн зненацька облишив мене, поминув тих, що тягли пуму, пiднявся схилом i ввiйшов до загорожi. Двое людей залишилось iз Монтгомерi, вкладаючи вантаж на низенький вiзок. Лама була ще на баркасi разом iз кролячими клiтками. На березi хорти рвалися з ланцюгiв. Коли на вiзок наклали десь iз тонну вантажу, всi трое потягли його слiдом за пумою. Далi Монтгомерi вiддiлився од них i, повернувшись до мене, простяг руку.
– Щодо мене, то я задоволений, – мовив вiн. – Той капiтан справжнiй осел. Вiн би залляв вам сала за шкуру.
– Ви врятували мене вдруге, – вiдповiв я.
– Це – як пiдiйти до справи. Запевняю вас, що острiв видасться вам iз бiса дивовижним. На вашому мiсцi я доклав би всiх зусиль, щоб вибратися звiдси, i якнайшвидше. Цей наш… – Монтгомерi затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думцi. – Чи не були б ви ласкавi допомогти менi винести оцих кроликiв?
Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залiзши в воду, я допомiг йому винести одну з кролячих клiток i ми поставили ii на берег, вiн одкрив дверцята i, нахиливши клiтку, витрусив звiрят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Вiн плеснув у долонi, i вони вiдразу вистрибом розбiглися врiзнобiч, iх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.
– Живiть i розплоджуйтесь, друзi, – сказав Монтго-мерi, – заселяйте острiв. – І додав у мiй бiк: – Нам тут трохи бракувало м’яса.
У той час, коли я дивився, як розбiгаються кролики, надiйшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кiлька сухарiв.
– Оце вам пiдживитися, Прендiку, – промовив вiн уже бiльш дружнiм тоном, анiж ранiше.
Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарiв. А старий допомiг Монтгомерi випустити ще зо два десятки кроликiв. Останнiх три великих ящики i клiтку з ламою вiднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалi не вживаю.
VII. ЗАМКНЕНІ ДВЕРІ
Певне, читач зрозумiе, що, оскiльки геть усе довкола було для мене дивним i оскiльки я пережив так багато несподiваних пригод, я спочатку i не мiг помiтити незвичайностi окремих явищ. Я пiшов за клiткою з ламою, та раптом мене наздогнав Монтгомерi й попросив не заходити за мур. Я помiтив, що пуму в клiтцi й частину ящикiв так само залишили перед входом до кам’яноi загорожi.
Обернувшись, я побачив, що баркас уже зовсiм розвантажено й витягнуто на берег, а старий прямуе до нас.
– Треба обмiркувати, що робити нам з цим непроханим гостем, – звернувся вiн до Монтгомерi. – То як бути?
