скачать книгу бесплатно
– Мiстер… вийшов звiдси? – спитав я.
– Нi, сер, звiдси нiхто не виходив. Я думав, що вiн тут.
Аж тодi я все зрозумiв i, ризикуючи розсердити Рiчардсона, залишився чекати другоi, може, ще дивнiшоi розповiдi i тих зразкiв та фотографiй, що iх Мандрiвник обiцяв привезти з собою.
Тепер я починаю боятись, чи не доведеться менi чекати його до кiнця життя. Мандрiвник зник три роки тому i, як вiдомо кожному, не повернувся й досi.
ЕПІЛОГ
Нам лишаеться тiльки гадати, чи повернеться вiн коли-небудь. Може, вiн понiсся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунiв кам’яноi доби. Може, його поглинули безоднi крейдяних океанiв або роздерли велетенськi плазуни юрськоi доби. Можливо, вiн блукае тепер – якщо слово тепер тут доречне – заселеними плезiозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морiв трiасового перiоду. А може, вiн подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всi важкi проблеми сучасностi вже спромоглися розв’язати. Я принаймнi нiяк не можу повiрити, що наш час, час невдалих експериментiв, безладних теорiй i всезагаль-них суперечностей – це i е кульмiнацiйний пункт в iсторii розвитку людства. Така, в усякому разi, моя думка.
Вiн же, – я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу, – завжди ставився до поступу людства дуже песимiстично. Рiст цивiлiзацii уявлявся йому в безладному матерiальному накопиченнi, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своiх творцiв. Але, коли воно й так, ми не маемо iншого вибору i повиннi жити далi. Для мене майбутне сповнене таемниць i загадок. Все в ньому – невiдоме, крiм деяких моментiв, освiтлених оповiданням Мандрiвника.
На втiху собi я зберiгаю двi чуднi бiлi квiтки, зiв’ялi вже, почорнiлi й ламкi. Вони свiдчать, що й тодi, коли зникнуть розум i сила людини, вдячнiсть i нiжнiсть завжди будуть жити в серцях.
1895
ОСТРІВ ДОКТОРА ????
Переклав Дмитро ПАЛАМАРЧУК
I. У ЧОВНІ З СУДНА «ЛЕДІ ВЕЙН>
Я не збираюся доповнювати газетнi повiдомлення про загибель «Ледi Вейн». Усi знають, що через десять днiв пiсля виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затонулого судна. На баркасi врятувалося тiльки сiм чоловiк екiпажу, що iх на дев’ятнадцятий день пiдiбрала канонерка «Мiртл». Історiя iхнiх поневiрянь стала така ж вiдома, як i жахливий випадок iз «Медузою».
Одначе я маю додати до вже вiдомоi iсторii загибелi судна «Ледi Вейн» iншу, не менш жахливу i, безперечно, ще дивовижнiшу iсторiю. Досi гадали, що четверо людей, якi були в човнi, загинули. Але насправдi сталося не так. І менi легко це довести: я – один iз тих чотирьох.
Передусiм я мушу зауважити, що в човнi нас було зовсiм не четверо, а тiльки трое: Констанс, якого «бачив капiтан, коли той стрибнув до човна» («Дейлi ньюс» за 17 березня 1887 року), нам на щастя i собi на лихо, у човен не потрапив. Коли вiн спускався мiж купами мотуззя пiд зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку. Тому вiн, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повiтрi донизу головою, а далi, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях. Ми кинулись гребти до нього, але вiн уже зник пiд водою.
Я сказав, що це нам на щастя вiн не потрапив у човен, та я можу додати, що це й собi на щастя, – адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кiлька пiдмочених сухарiв, така несподiвана була тривога i таке непiдго-товлене було судно до будь-якоi випадковостi. Ми гадали, що тi, хто врятувався на баркасi, мають харчiв бiльше (хоча, здаеться, це було не так), i почали гукати iх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла – це було аж пополуднi, – ми вже iх не побачили. Великi хвилi не давали нам пiдвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морi здiймалися величезнi вали, i ми з останнiх сил утримували човен носом проти хвиль. Тi двое, що врятувалися зi мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як i я, та один матрос, не пам’ятаю, як його звали, низький на зрiст, енергiйний недорiкуватий хлопчина.
Вiсiм днiв носило нас море. Випивши свiй мiзерний запас води, ми страждали вiд нестерпноi спраги i вмирали з голоду. Через двi доби море нарештi заспокоiлося, i поверхня його стала наче скло. Але тi вiсiм днiв! Читачевi, який не бував у бувальцях, годi й уявити собi все це! Щасливий вiн, якщо не зазнав чогось подiбного. Вже пiсля першого дня ми майже не розмовляли. Кожен нерухомо лежав на своему мiсцi в човнi, втупившись у крайнебо або спостерiгаючи, як жах i кволiсть поступово опановують його супутникiв. Сонце палило нестерпно.
На четвертий день вода скiнчилася. Нам стали маритися дивовижнi видива, що iх ми немов бачили на власнi очi. Але, здаеться, тiльки на шостий день Гельмар висловив те, що було в кожного з нас на думцi. (Пригадую, голоси нашi були такi ослаблi, що ми аж нахилялись одне до одного, ледве видушуючи слова.) Якомога рiшуче я виступив проти цього, волiючи краще затопити човен й загинути всiм разом, вiддавшися на поталу акулам, що переслiдували нас. Гельмар ще сказав, що в нас буде що пити, коли ми пристанемо на його пропозицiю. Тодi матрос приеднався до Гель-мара, i я залишився один.
Я не хотiв тягти жеребка. Цiлу нiч матрос перешiптувався з Гельмаром, а я все сидiв, тримаючи в руцi ножа, хоч i сумнiвався, чи стане менi сил змагатися з ними. Вранцi я також пристав на Гельмарову пропозицiю, i ми кинули пiвпенса, щоб у такий спосiб знайти нещасливця.
Жеребок випав матросовi. Але вiн був сильнiший вiд нас, тому й не збирався дотримувати домовленостi. Отож вiн кинувся на Гельмара. Вони зчепилися, пiдвiвшись на ноги. Дном човна я поплазував до них. Я мав намiр допомогти Гельмаровi, схопивши матроса за ногу. Та раптом човен хитнувся, матрос утратив рiвновагу, i вони обидва упали за борт. Мов камiнь, вони пiшли на дно. Пригадую, що я раптом засмiявся, сам iз того смiху дивуючись, – такий вiн був раптовий i безпричинний. Не знаю, скiльки я пролежав упоперек човна, все думаючи: коли б вистачило снаги пiдвестися та напитися солоноi води, аби вже померти швидше. Тодi нараз побачив я на обрii судно i, лежачи, дивився на нього з цiлковитою байдужiстю, так неначе то була просто картина. Певне, я тодi марив, проте згадую зараз усе досить ясно. Пам’ятаю, голова моя хиталась у такт хвилям, i обрiй танцював разом iз судном, то пiдiймаючись, то падаючи. Так само ясно пам’ятаю, що я певен був, нiби вже помер, i думав, яке ж це лихе глузування долi: судно прийде надто пiзно i пiдбере мое вже мертве тiло. Менi здавалося, що страшенно довго я лежав отак, поклавши голову на сидiння i стежачи, як передi мною танцюе ця невеличка шхуна. Вона посувалася вперед, маневруючи з боку в бiк, бо йшла проти вiтру. Менi й на думку не спадало привернути ii увагу. Що робилося зi мною вiдтодi, як я угледiв борт судна i аж доки отямився в маленькiй каютi, – майже нiчого не втрималось у мене в пам’ятi. Я тiльки невиразно пригадую, що мене пiдiймали трапом i що хтось великий, рудий, в ластовиннi, схилившись над бортом, пильно дивився на мене. Далi ще залишилися тьмянi враження вiд якогось смуглявого обличчя з дивним поглядом, втупленим просто менi в очi. Я вважав, що то була маячня, аж доки згодом не зустрiвся з тим поглядом удруге. Пам’ятаю ще й те, як менi крiзь зуби вливали якусь рiдину. Оце й по всьому.
II. ЛЮДИНА НІЗВІДКИ
Каюта, в якiй я опинився, була маленька й досить-таки занехаяна. Якийсь бiлявий, середнього вiку чоловiк iз солом’яно-жовтими вусами й обвислою нижньою губою сидiв поруч, тримаючи мою руку. Добру хвилину ми мовчки й зосереджено дивилися один на одного. Очi вiн мав водянi й сiрi, навдивовижу позбавленi будь-якого виразу.
Згори почувся такий звук, нiби хтось там ударив по залiзному лiжковi, а далi глухо й люто заричала якась велика звiрина. Чоловiк, що сидiв бiля мене, вiдразу ж заговорив.
Вiн повторив свое запитання:
– Як ви себе почуваете?
Пригадую, я вiдповiв, що почуваю себе добре. Я не мiг тiльки добрати, яким чином опинився тут. Певне, вiн прочитав це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.
– Вас, уже безнадiйного, пiдiбрали в човнi з «Ледi Вейн». На борту човна була кров.
Цiеi ж митi погляд мiй зупинився на моiй руцi. Вона була така худа, що скидалася на шкiряну торбу, в якiй телiпаються кiстки. Дивлячись на неi, я враз пригадав усе, що сталося в човнi.
– Випийте оце, – сказав незнайомець, подаючи менi якусь холодну червону рiдину, що смаком нагадувала кров. Я одразу вiдчув себе краще.
– Маете щастя, – додав вiн, – що потрапили на судно, де е лiкар. – Мова у нього була якась булькотлива, з помiтною шепелявiстю.
– А що це за судно? – повiльно запитав я охриплим вiд довгоi мовчанки голосом.
– Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Арiки до Кальяо. Звiдки вона взагалi взялася – я не допитувався. Певно, що з краiни вроджених йолопiв, не iнакше! А сам я – пасажир iз Арiки. Той дурень, що володiе судном, – вiн же й капiтан, на ймення Девiс, – загубив своi капiтанськi права, чи щось таке. З усiх безглуздих наймень вiн не спромiгся вибрати своему судновi нiчого лiпшого вiд «Іпекакуа-ни». Проте, коли море спокiйне, ця лушпайка йде не так-то й погано.
Раптом згори знову долинув якийсь шум – гарчання тварини разом iз людським голосом. Потiм хтось вигукнув: «Нема погибелi на цього бовдура!» – i все затихло.
– Ви були за крок вiд смертi, – провадив мiй спiврозмовник. – Вам би таки й настав кiнець, якби я не вприснув дечого. Вiдчуваете бiль в руках? Це вiд iн’екцii. Ви майже тридцять годин лежали непритомний.
Я впав у важку задуму, коли це думки моi перервав гавкiт собак.
– Чи не можна б чогось попоiсти? – запитав я.
– Можете дякувати менi, – вiдповiв незнайомець. – Я вже звелiв пiдсмажити вам баранини.
– Ото гаразд, – сказав я. – Я охоче поiм.
– Так, але… – Хвилину повагавшись, вiн додав: – Але менi цiкаво дiзнатися, яким же це чином ви опинилися в човнi один?
Менi видалося, що в очах у нього промайнула тiнь пiдозри.
– Оте ще менi кляте гавкання! – раптом вигукнув вiн i миттю вискочив iз каюти.
Я чув, як вiн сердито сперечався з кимось, а той вiдповiдав йому щось незрозумiле. Здаеться, там дiйшло аж до бiйки, хоча я не певен, що мiй слух не пiдводить мене. Нагримавши по тому ще й на собак, мiй спiвбесiдник повернувся до каюти.
– Отже, – промовив вiн з порога, – щойно ви почали розповiдати менi свою пригоду.
Я сказав, що звуть мене Едвард Прендiк i що я захоплююся природничими науками, скрашуючи таким чином безбарвнiсть свого досить заможного життя. Це його помiтно зацiкавило.
– Колись i я в унiверситетi студiював усiлякi науки, вивчав бiологiю, писав щось про яечники хробакiв, про травнi органи слимакiв i таке iнше. Господи! Вже десять лiт пролетiло вiдтодi!.. Але ж розповiдайте далi, розкажiть, як ви опинилися в човнi.
Я ще був страшенно кволий i через це своi поневiряння виклав у небагатьох словах, але вiн, очевидячки, був задоволений з моеi розповiдi. І коли я дiйшов кiнця, вiн повернувся до розмови про своi природничi студii та працi з бiологii. Вiн докладно розпитував про Тотенгем-Кортроуд i про Гауер-стрiт.
– А Каплатцi – чи ще й досi вiн у модi? О, який же то був розкiшний мюзик-хол!
Мабуть, вiн був посереднiм студентом-медиком, бо одразу ж перевiв розмову на танцюльки, розповiвши менi при тiм про деякi епiзоди зi свого життя.
– І все це я облишив десять рокiв тому! Яке то все було чудове! Тiльки сам я був тодi зелений та дурний. Вичерпався, ледве сягнувши двадцяти лiт… Тепер уже не те… Стри-вайте-но, я ж повинен зазирнути на кухню до того осла-кока, поглянути, що вiн там робить iз вашою бараниною.
Згори знову несподiвано почулося гарчання, i було воно таке дике, аж я здригнувся.
– Що це таке? – гукнув я до спiврозмовника, та дверi за ним уже зачинилися.
Незабаром вiн повернувся, несучи смажену баранину. Їi запах розпалив у мене такий апетит, що я вiдразу ж забув про те гарчання.
Цiлу добу я тiльки спав та iв i пiд кiнець уже так набрався сили, що мiг встати з лiжка i пiдiйти до iлюмiнатора. Я побачив, як, мирно влягаючись, перекочувалися на морi важкi зеленi вали. Шхуна, очевидно, мчала за вiтром. В цей час зайшов до каюти Монтгомерi, – так звали мого спiврозмовника. Я попросив у нього що-небудь одягти. Вiн сказав, що ту одежу, в якiй мене пiдiбрано, нiбито викинули за борт, i дав менi дещо зi свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висiло на менi, бо Монтгомерi був значно вищий i кремезнiший.
Мiж iншим, вiн сказав, що капiтан зараз п’яний як чiп i сидить у себе в каютi. Одягаючись, я розпитував у нього, яким курсом прямуе наше судно. Вiн вiдповiв, що воно йде на Гаваi, але по дорозi мае висадити його.
– Де? – запитав я.
– На островi… Там, де я живу. Наскiльки я знаю, цей острiв не мае назви.
Вiн глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд вiд несподiванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що вiн хоче уникнути моiх розпитувань, i з обачностi вирiшив бiльше цiеi теми не торкатися.
III. ДИВНЕ ОБЛИЧЧЯ
Ми вийшли з каюти й наштовхнулися на чоловiка, що заступив нам дорогу. Стоячи на схiдцях спиною до нас, вiн пильно вдивлявся в глибину люка. Наскiльки я мiг розгледiти, вiн був куций на зрiст, широкоплечий, незграбний, iз сутулуватою спиною, шия його була вкрита цупкою щетиною, а голова геть увiйшла в плечi. На ньому була одежа iз синьоi саржi. Чорне волосся його здавалося напрочуд густим i жорстким. Раптом скажено загарчали невидимi собаки, i вiн ураз шарпнувся назад, так що я ледве встиг стримати його рукою. Вiн iз чисто звiрячою спритнiстю рвучко обернувся.
Його чорне лице, що майнуло тодi передi мною, глибоко вразило мене. Воно було страхiтливо потворне. Нижня щелепа виступала далеко вперед, скидаючись трохи на звiрячу. В напiврозкритому великому ротi блиснули такi зубись-ка, яких нiколи ще не доводилося менi бачити в жодноi людини. Бiлки очей були залитi кров’ю, тiльки тоненька бiла смужечка обмережувала брунатнi зiницi. Дивне збудження вiдбивалося на його обличчi.
– Ти, проклятущий! – гримнув на нього Монтгомерi. – Якого дiдька стовбичиш на дорозi?
Чорний метнувся вбiк, не вимовивши й слова. Коли я пiдiймався трапом, то мимоволi весь час дивився на нього. Монтгомерi на якусь хвилину зупинився внизу.
– Чого виснеш тут? – додав вiн стриманiше. – Твое мiсце нагорi, ти сам знаеш.
Чорновидий зiщулився.
– Вони… Вони не хочуть, щоб я там був, – повiльно, з дивною хрипотою в голосi озвався вiн.
– Вони не хочуть?! – погрозливо вигукнув Монтгоме-рi. – Але я наказую тобi йти туди.
Вiн хотiв щось iще додати, та, раптом глянувши на мене, почав пiдiйматися трапом услiд за мною. Вкрай зачудований дивною потворнiстю цього чорновидого створiння, я зупинився на пiвдорозi й глянув на нього знову. Я ще нiколи не зустрiчав такого невимовно вiдразливого обличчя, i – яка неймовiрна суперечливiсть! – водночас у мене було враження, нiби я десь уже бачив саме отакi риси, отакi рухи, що гостро вразили мене тепер. Уже згодом спало менi на думку, що, певне, я бачив його тодi, коли мене пiдiймали на судно. І все-таки це не розвiювало моiх пiдозр: я не мiг зрозумiти, як можна, хоч раз побачивши таке обличчя, забути найточнiшi обставини зустрiчi з ним?
Кроки Монтгомерi, що йшов позад мене, обiрвали моi думки. Я повернувся й став оглядати захаращену палубу маленькоi шхуни. Звуки, якi я чув ранiше, уже трохи пiдготували мене до того, що менi довелося зараз побачити. Такоi загидженоi палуби я, безперечно, нiколи ще не бачив. Там валялися огризки моркви, стебла якоiсь трави, всяке смiття. До грот-щогли було прив’язано на ланцюгах цiлу зграю клятущих хортiв, що почали гавкати й кидатись на мене. Пiд бiзань-щоглою величезна пума була затиснута в такiй маленькiй залiзнiй клiтцi, що не могла й повернутися. Далi пiд правим бортом стояло кiлька великих клiток iз кроликами, а бiля них у коробцi, збитiй на зразок клiтки, стояла самотна лама. На собаках були намордники. Єдиним людським створiнням на палубi був похмурий мовчазний матрос бiля стерна. Полатанi бруднi вiтрила напиналися пiд вiтром, i маленьке суденце, здавалося, мчить на всю силу. Небо було ясне, сонце котилося до заходу. Гнанi вiтром довгi спiненi хвилi бiгли разом iз нами. Ми проминули стернового, вийшли на корму й дивилися звiдти, як пiд нею пiниться вода, як танцюють i зникають у кiльватерi бульбашки. Я обернувся й глянув на палубу загидженого судна.
– Що це, морський звiринець? – запитав я.
– Та щось подiбне, – вiдповiв той.
– Для чого тут цi тварини? На продаж, наче якiсь рiдкiснi зразки? Капiтан хоче збути iх десь у пiвденних морях?
– Може, й так, – ухильно вiдповiв Монтгомерi й обернувся до корми.
Раптом ми почули чийсь вереск i цiлу зливу брутальноi лайки, що долинала iз люка. Звiдти поспiхом вилiзло те саме неоковирне створiння з чорним обличчям. За ним з’явився присадкуватий рудоволосий чолов’яга в бiлому кашкетi. Тiльки забачивши чорновидого, хорти, що вже потомилися гавкати на мене, почали знову люто гарчати й рватися з ланцюгiв. Чорний завагався перед ними на мить, аж тут пiдскочив рудий i щосили вдарив його межи плечi. Сердега зваливсь як пiдрубаний i покотився брудною палубою пiд оскаженiле собаче гавкання – щастя його, що на собаках були намордники. Із вуст рудого вихопився радiсний крик. Вiн стояв, похитуючись, i щомитi, здавалось менi, мiг упасти в люк або кинутись на свою жертву.
Монтгомерi, побачивши його, аж затремтiв.
– Стривайте! – гукнув вiн застережливо.
На палубу вийшло кiлька матросiв. Чорновидий iз диким виском качався пiд собачими лапами, та нiхто й гадки не мав порятувати його. Хорти щосили штовхали мордами свою жертву, iхнi рухливi сiрi тулуби юрмилися довкола недоладно розпростертого тiла. А поруч стояли матроси й гу-тютюканням заохочували псiв, нiби все це було iм найутiш-нiшою забавкою. Монтгомерi щось гнiвно вигукнув i пiшов уздовж палуби; я рушив за ним.
За хвилю чорновидий звiвся на ноги i пошкутильгав геть. Бiля вантiв вiн сперся на борт i так стояв, важко дихаючи й поглядаючи через плече на хортiв. А рудий тим часом зайшовся задоволеним смiхом.
– Слухайте, капiтане, – бiльш нiж звичайно шепелявив Монтгомерi, вхопивши рудого за лiктi. – Як ви смiете?
Я стояв позад Монтгомерi. Капiтан обернувся до нього й втупився посоловiлими п’яними очима.
– Як це – смiю? – буркнув вiн. З хвилину вiн мляво дивився в лице Монтгомерi, а тодi додав: – Косторiзе проклятий!
Рвучким рухом вiн наставив руки i по кiлькох безуспiшних спробах нарештi всунув своi кулачиська в боковi кишенi.
– Ця людина – пасажир, – промовив Монтгомерi, – i ви не маете права давати рукам волю.
– Геть до бiса! – ревнув капiтан. Вiн рiзко повернувся й ледве не впав. – На власному суднi я можу робити все, що менi заманеться!
Я вважав, що Монтгомерi, бачивши капiтана п’яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте вiн, ледь помiтно зблiднувши, рушив за капiтаном, який наближався до борту.
– Слухайте, капiтане, – повторив Монтгомерi, – нiхто вам не дозволить отак поводитись iз моiм служником. Ви глумитеся над ним iз того часу, як вiн ступив на судно.
Хвилину капiтан мовчав. Хмiль запаморочив йому голову, i вiн не мiг знайти потрiбних слiв. Зрештою вiн прохрипiв:
– Косторiзе проклятий!
Ця сцена впевнила мене, що Монтгомерi – людина рiшучого характеру, здатна розпалити себе i тривалий час перебувати в такому станi. Було видно, що суперечка ця не перша.
– Вiн же п’яний, – сказав я, наважившись i собi втрутитись у цю справу, – краще з ним не заводитись.
Обвисла губа Монтгомерi скривилася.
– Вiн завжди п’яний. Ви вважаете, що це виправдовуе його знущання з пасажирiв?
– Мое судно, – знову почав капiтан, махнувши рукою кудись у напрямi клiток, – було чисте. А гляньте-но зараз!
І справдi, чистим судно аж нiяк не можна було назвати.
– Моя команда була пристойна! – не вгавав п’яний.
– Ви самi погодилися взяти на борт тварин.
– Я волiв би довiку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого дiдька знадобилися там цi тварини? А ваш служник… Хiба ж то людина? Якийсь пришелепуватий. І тут йому робити нiчого! Чи, може, ви думаете, що мое судно належить вам?
– Вашi матроси весь час збиткуються над тим бiдолахою.
– Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпiти не можуть. Та й я не можу. Всiм вiн осоружний, навiть вам!
Монтгомерi вiдвернувся вiд капiтана.
– І все-таки ви мусите дати йому спокiй, – промовив вiн, пiдтверджуючи сказанi слова кивком голови.
