скачать книгу бесплатно
Том 3. Палiмпсести. Таборовi записки
Василь Семенович Стус
До цього зiбрання творiв увiйшов практично весь творчий доробок унiкального украiнського письменника. Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософськоi, лiричноi а також сатиричноi поезii. Новатор та експериментатор в сучаснiй украiнськiй поезii. Численнi стилiстичнi прийоми верлiбрiв та рим увиразнюють поетику його вiршiв. Вiршi Стуса наповненi фiлософсько-експресивними образами шляху, долi, мотивами самотностi i боротьби, смертi i осмислення призначення людини. У багатьох поезiях також вiдображенi внутрiшнi переживання автора пiсля арешту та рефлексii щодо табiрного iснування. Є у нього i натурфiло-софськi роздуми щодо краси свiту, якi поеднуються з життествердними закликами до духовноi боротьби. За переконання щодо необхiдностi збереження й розвитку украiнськоi культури зазнав репресiй з боку радянськоi влади, його творчiсть була заборонена та частково знищена, а вiн сам був засуджений до тривалого перебування в мiсцях позбавлення волi, де й загинув. Герой Украiни посмертно.
Василь Стус
ТОМ 3
ПАЛІМПСЕСТИ
ТАБОРОВІ ЗАПИСКИ
ПАЛІМПСЕСТИ
Благословляю твою сваволю дорого долi, дорого болю!
У новiй збiрцi – вiршi, написанi мiж 1971-77 роками.
В нiй – моi болi й радощi, мрii й передуми, спогади й снiння, образки життя.
ЧАСТИНА ПЕРША
* * *
Гойдаеться вечора зламана вiть,
як костур слiпого, що тичеться в простiр
осiнньоi невiдi. Жалощiв бростi
коцюрбляться в снiннi – а дерево спить.
Гойдаеться вечора зламана вiть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдаеться вечора зламана вiть,
i синню тяжкою в осiннiй пожежi
мiй дух басаманить. Кiнчилися стежi:
нам свiт не належить – бовваном стоiть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою – обвiтренi крони
всю душу обрушать у довгi полони,
i згадкою – вечора зламана вiть.
І сонце – твое, простопадне – кипить.
Тугий небокрай, погорбатiлий з лютi
гiрких дорiкань. О пiддайся покутi
самотностi! (Господи, дай менi жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнiм орканi
високих наближень. На серця екранi
гойдаеться вечора зламана вiть.
Гойдаеться вечора зламана вiть,
неначе розбратаний сам iз собою.
Тепер, недорiко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвiт —
не спить?).
Усесвiт – не спить. Вiн ворушиться, во—
втузиться, тузаний хвацько пiд боки
мороками спогадiв. Луняться кроки,
це, Господи, сяево. Це – торжество:
надiй, проминань, i наближень, i на—
вертань у свое, у забуте й дочасне.
Гойдаеться павiть, а сонце – не гасне
i грае в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння – над свiтом i пiд
кошлатими хмарами, пiд багряними
торосами замiрiв. Господи, з ними
нехай порiдниться навернений рiд
отой, що принишк попiд товщею неб —
залiзних, iз пластику, шкла i бетону.
Надибую пiсню, ловлю iй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема нi знаку – од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вiльготно гойдаеться зламана вiть.
* * *
Я так i не збагнув
i досi ще не знаю,
чи свiт мене минае
чи я його минув.
Днедавне завзялось
у снiннi чарувати.
Та й знакомитi дати
менi проставив хтось!
Свiт повен сподiвань,
мов став, що нi схлюпнеться.
І царство це – минеться
без клятв i без карань.
* * *
Сто дзеркал спрямовано на мене
в самоту мою i нiмоту.
Справдi – тут? Ти – справдi тут?
Напевне,
ти таки не тут. Таки – не тут.
Де ж ти е? А де ж ти е? А де ж ти?
Досi зросту свого не досяг?
Ось вiн, довгожданий дощ (як з решета!) —
заливае душу, всю в сльозах.
Сто твоiх конань… Твоiх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто еси? Живий чи мрець? Чи, може,
i живий, i мрець – i – сам-на-сам?
* * *
Цей став повiсплений, осiннiй, чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
вилискуе Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
понад проваллям яру, рине впрост
на вутлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Отерплi очi збiглися водно —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуеш, чуеш протяг у душi?
* * *
Здаеться, чую: лопають каштани,
жовтозелену викидають брость
i зовсiм поруч – киiвське весняне
пахуче небо гуком налилось.
Здаеться, бачу: рвуться буйнi трави,
де вже вiдговорили всi струмки,
а Украiна, Лебединя, Слава
за сином назирае з-пiд руки.
Невже то – квiтень, i шпачиний клекiт,
ачи немудрi кпини чи чужi
обiрванi рулади? Чий же шепiт
урвавсь на воронованiм ножi?
* * *
Пливуть видiння, пагорбами критi,
а за горою – падiл i байрак.
Цвiтуть волошки в золотому житi
а над смарагдом луки сяе мак.
І таемнича мавка бiлорука
ступае – нiби вiчнiстю пливе.
Кружляе мак. А над смарагдом луки
уже нависло небо гробове.
* * *
Аби лиш подолати гнiв,
сторозтриклятий гнiв здолати,
я б поiменно мiг назвати
усiх братiв, усiх катiв.
Та погляд застуе iмла,
i ти, мов лев, у цiй оборi,
де стiльки крокiв в коридорi, —
аж свiт зайшовся дубала!
Намарне. Бога не гнiви —
хай б’е пропасниця тобою,
допоки вижде час двобою
той вершник, що без голови.
* * *
Прикрийся мiдною горою,
сховай зухвалу голубiнь.
Тiнь – трембiтае надi мною
i в кожен слiд ступае тiнь.
Прикрийся обрiю габою,
об розпач кулаки оббий —
i верне образ голубий
дружиною ачи сестрою.
Заповiдаеться за мною
грiм великоднiй, горовий.
Об розпач кулаки оббий,
прикрившись мiдною горою.
* * *
Геть спогади – сперед очей.
Із лиць – жалi, iз уст —
колючi присмерки ночей
у цей сорокопуст.
Як став – то вплав,
як брiд – то вслiд,
як мур – то хоч нурця,
пройдiмо лабiринтом бiд
до свого реченця,
де щонайвища з нагород
i найчеснiша – мста
за наш прихiд i наш iсход
пiд тягарем хреста.
* * *
Звелася длань Господня
i кетяг пiднесла
над зорi великоднi
