скачать книгу бесплатно
мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо
зорiе на пустку давно збайдужiле божа.
Стенаються в герцi скаженi сини Украiни,
той з ордами бродить, а той накликае москву,
заллялися кров’ю всi очi пророчi. З руiни
пiдводиться мати – в годину свою грозову:
– Найшли, налетiли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас i лях, бусурмен, бузувiр.
І Тясмину тiсно од трупу козацького й кровi,
i Буг почорнiлий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здоровi
у пеклi запеклiм, у райському раi страшнiм.
Паси з вас нарiжуть, натешуть на гузна вам палi
i кровi наточать – упийтесь пекельним вином.
А де Украiна? Все далi, все далi, все далi.
Шляхи поростають дрiмучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем метал.
Курiе руiна. Кривавим стiкае потоком,
i сонце татарське – стожальне – разить наповал.
ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.
Хай у тебе е двi межi,
та середина – справжня.
Марне, вороже, ворожить —
молода чи поважна.
Посерединi – стовбур лiт,
а обабоки – крона.
Посерединi – вiчний слiд
вiд колиски до скону.
Жаль – нi неба, анi землi
в цiй трунi вертикальнiй,
i заврунилися жалi,
думи всiли печальнi.
Як то сниться менi земля,
на якiй лиш ночую!
Як менi небеса болять,
коли iх я не чую.
Як постав ув очах мiй край
наче стовп осiянний.
Каже: синку, ступай, ступай,
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.
* * *
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосi двi руки
збiлiлi губи притулила
менi до змерзлоi щоки.
Сльозою темiнь пронизала
в пропасницi чи маячнi,
казала щось, далiти стала…
Мов на антоновiм огнi,
не чув нiчого я, не бачив.
В останньому зусиллi змiг
збагнути: все, тебе я втрачу,
ось тiльки виведуть за рiг…
* * *
Уже мое життя в iнвентарi
розбите i розписане по графах.
Це кондаки твоi i тропарi,
це кара, це з отрутою карафа.
Над цей тюремний мур, над цю журу
i над Софiiвську дзвiницю зносить
мене мiй дух. Нехай-но i помру —
та вiн за мене вiдтонкоголосить
три тисячi пропащих вечорiв,
три тисячi свiтанкiв, що зблудили,
як оленями йшли мiж чагарiв
i мертвого мене не розбудили.
* * *
Менi зоря сiяла нинi вранцi,
устромлена в вiкно. І благодать —
така ясна лягла менi на душу
сумирену, що я збагнув нарештi:
ота зоря – то тiльки скалок болю,
що вiчнiстю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вiстунка твого шляху,
хреста i долi – нiби вiчна мати,
вивищена до неба (од землi
на вiдстань справедливостi), прощае
тобi хвилину розпачу, дае
наснагу вiри, що далекий всесвiт
почув твiй тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням спiвчуття
та iскрою високоi незгоди:
бо жити – то не е долання меж,
а навикання i само собою—
наповнення. Лиш мати – вмiе жити,
аби свiтитися, немов зоря.
* * *
Оце твое народження нове —
в оновi тiла i в оновi духу.
І запiзнавши погляду i слуху
нового, я вiдчув, що хтось живе
в моему тiлi. Нишком вижидае
мене iз мене. Вабить повсякчас,
щоб погляд мiй по гратах цих обгас,
неначе свiчка. Врочить i навчае,
що хай би грець, що й мiсця не знайду
од погляду зухвалого, що сниться
i видиться, коли мою бiду
дотiпуе громохка громовиця.
Це вiн для тебе обживав цi мури,
iще тебе не знаючи. Це вiн
шукае шпари у твоiй натурi,
аби солодкий близити загин!
Геть вiдiйди, почваро! І не смiй
нi кроку ближче. Одiйди, почваро!
А все ж – нестерпна безневинна кара.
Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволiй.
* * *
Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,
i тиша, i самотнiсть, i пiтьма!
Щоправда, кажуть спати надто рано,
ото й телющиш очi, як вiдьмак,
на телевежу, видну по рубiнах,
розсипаних, мов щастя навiсне.
Отут i прокидаеться умiння
накликати натхнення, що жене
од тебе всi щонайсолодшi мрii
i каже: вiщий обрiй назирай,
де анi радостi, анi надii.
То – твiй правдивий край. Ото – твiй край.
* * *
Така хруска, така гучна
уся моя кiмната.
Як м’яко встелена вона,
лиш надто мулько спати.
Шiсть з половиною – в один,
чотири кроки – в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кiнь муругий.
От тiльки думаеться в нiй —
i тiсно, i обачно.
Так хутко збiг iз мене лiй,
хоч iсться й дуже смачно.
Машини шастають навкруг,
неначе на парадi.
Папiр, мiй зловорожий друг,
i тут менi завадить.
Покинув я сумний пiдвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав
про справжнi емпiреi,
а тут Господь наобiцяв
гетьманськi привiлеi
(І в халепу ж ускочив ти,
коли на поверх третiй
тюремнi провели чорти
за буки i мислетi).
Така хруска, така гучна
уся моя кiмната,
скрипить, як скрипочка, вона,
та нi з ким танцювати.
Сiчень 1972 р.
* * *
Вже цiлий мiсяць обживаю хату,
Що ж, мабуть, навикати вже пора.
Стiлець i лiжко, вiльних три квадрати
в вiконцi грати, у кутку – пара…
І щохвилини в вiчко зазирае
iскрадлива, як кицька, сатана,
мов дiрочку пiд серцем назначае…
Напевне, приписали до майна
тюремного уже й тебе самого —
всi сни твоi, всi мрii, всi думки,
завiвши до реестру потайного
i зачинивши на мiцнi замки.
* * *
Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав
