скачать книгу бесплатно
анi не долюбив. І не жив. І не жаль.
* * *
Господи, гнiву пречистого
прошу – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибi за те, що мале
людське життя, хоч надiею
довжу його в вiки.
Думою тугу розвiюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
i благословила в свiти.
І добре, що не зумiла
мене од бiди вберегти.
* * *
Алея – довга i порожня,
старанно вгорнута у нiч.
Каштани. Сотнi бiлих свiч,
а посвiтитися – не можна.
І притiнь, примерк торжества
i досить руку простягнути,
щоб за крайсвiту засягнути,
за гостру кригу розставань.
Кохана – нiби кущ бузку,
обтяжений з задуми й тишi,
i на розстаннi – ще милiша
за ту, що стрiлась на вiку.
Мовчить. Ображена.
Застрашена. Зновародженна.
О тричi будь благословенна
лишатися. Менi ж – пора.
Куди? – здригнувся димний кущ.
Куди? – суремила алея.
О краще з круч, анiж тебе я
згублю. З днiпрових краще круч.
Дорога довга i порожня,
двi чорнi колii в огнi
плафонiв. І на серцi кожна,
як басамани вогнянi.
Куди? О, краще не питай.
Свiт за очi. На всi чотири
шаленi вiтри. Далi вiри
що стрiнемося. Прощавай.
І там, де вимерлi провулки
погробли свiдками нiмими,
ти, нiби випорснула з муки,
розсипалася вся лункими
пiдборами. Бiгом, бiгом —
з усiх пожеж – без озирання —
прожогом! Пасмуги свiтання
кололи небо колуном.
* * *
На Лисiй горi догоряе багаття нiчне
i листя осiнне на Лисiй горi догоряе.
А я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!
І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,
бо все вiдгримiло, вiдгасло, вiдграло довкруг.
І ти – наче птаха – понад безголiв’ям летиш,
над нашим, над спiльним, понад
свiтовим безголiв’ям
Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось
знечiв’я…
Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досi болиш…
І досi ще пахнуть журливi долонi твоi,
i губи – гiркi – аж солонi – подосi ще пахнуть,
І тiнь твоя, тiнь пролiта – схарапудженим птахом,
i глухо, як кров ув аортах,
солонi гримлять солов’i.
* * *
Надi мною сине вiко неба;
сiро-чорна шлакова труна
геть обшила душу. Так i треба:
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподiванням. Досить.
Бо немае стерпу. Твiй кiнець
умовляе, научае, просить:
згинь, коли спромога. Хай iм грець
тим лiтам, що будуть непрожитi.
То ж бери собi останнiй шлюб,
бо не зiйде на каменю жито
i сухий не розiв’еться дуб.
* * *
Ти десь живеш на призабутiм березi
моiх змiлiлих пам’ятей. Блукаеш
пустелею моiх молодощасть,
як бiла тiнь сувороi скорботи.
Так часто Бог нам зустрiчi даруе
в цiй келii. Так часто я тебе
зову крiзь сон, щоб душу натрудити
повiк незбутнiм молодим грiхом.
Припертий до стiни (чотири мури —
i п’ятого кутка нiяк не знайдеш),
чи не щодень до сповiдi стаю,
та жодноi менi нема покути.
На кожнiм мурi проступае рить
журби твоеi. Посестри – подоби
(нiчний твiй виступ) – в кiлькоро очей
зорять на мене поглядом нiмотним —
дошукуються давньоi душi.
Ти е в менi. І так пробудеш вiчно,
свiчо моя пекельна! У бiдi,
вже напiвмертвий, я в тобi единiй
собi вертаю певнiсть, що живий,
i жив, i житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть i злигоднiв розкошi,
як молодiсть утрачену свою,
жоно моя загублена! Тобою
я запiзнав тi розстанi, якi
нам доля не прощае. За тобою
