скачать книгу бесплатно
Нехай Днiпра уроча течiя
бодай у снi, у маячнi струмуе.
І я гукну. І край мене почуе.
Верни до мене, пам’яте моя!
* * *
Синовi
Ти десь уже за пам’яттю. В пiтьмi
утрати, до якоi звикло серце.
І свiтишся, мов зiрка, з глибини
узвишшя наднебесного. Тобi
все п’ять лиш лiт. І ти в тих лiтах стрягнеш,
як зерня в шкаралущi. Болю мiй,
на попiл вигорiлий, як нестерпно
було б тебе удруге народити
i знов, як перше, вздрiти немовлям!
* * *
Буднi тут тобi про свято,
а про свято – буднi правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильнi погляди буравлять,
хоч твое зголiле серце
тут обмацують руками —
не зважай на те, не сердься:
те одвiчне, що над нами,
стрiли повиймае з рани
i губами обцiлуе,
адже хвиля пожадана
убиваючи рятуе.
* * *
На однаковi квадрати
подiлили бiлий свiт.
Рiвне право – всiм страждати
i один терпiти гнiт.
Зле i кату, зле i жертвi,
а щасливого – нема.
Всiм судилося померти
за замками сiмома.
Отаке ти, людське горе,
отака ти, чорна хлань,
демократiе покори
i свободо нiмувань.
А кругом життя веселе,
стiльки сонця i тепла!
Ти мене даремне, леле,
в свiт неправди привела.
Душ намарне гвалтування
без причини, без мети
соти ярого страждання
з диким медом самоти.
З диким медом самоти.
* * *
Невже ти народився, чоловiче,
щоб зазирати в келiю мою?
Невже твое життя тебе не кличе?
Чи ти спiзнав життеву путь свою
на цiй безрадiснiй сумнiй роботi,
де все людською мукою взялось.
Ти все стоiш в моiй тяжкiй скорботi,
твоiм нещастям серце пойнялось
мое недужне. Ти ж – за мене вдвое
нещаснiший. Я сам. А ти лиш тiнь.
Я е добро. А ти – труха i тлiнь.
А спiльне в нас – що в’язнi ми обое,
дверей обабоки. Ти там, я – тут.
Нас порiзнили мури, як статут.
* * *
Тут сни долають товщу забуття
i згадкою лютуються, як змii,
тут, на кону минулого життя,
блазнюють, корчаться, як лицедii
вертепних iнтермедiй. Тут живе
ховаеться у смерк i так iснуе
пропахле смертю. Вiко гробове
з нас анi спустить ока. Все вартуе,
щоб не згубити. А в хапливий сон
увiйде гострий, наче нiж, прокльон
i провертаеться в душi розверстiй.
Бо вiн – найбiльший ворог мiй – спiшить
моею кров’ю лезо окропить,
щоб став i ти такий, як треба, – черствий.
* * *
Тiльки тобою бiлий святиться свiт,
тiльки тобою повняться бростi вiт,
запарувала духом твоiм рiлля,
тiльки тобою тiшиться немовля,
спiв калиновий пiниться над водою —
тiльки тобою, тiльки тобою!
Тiльки тобою серце кричить мое.
Тiльки тобою сили менi стае
далi брести хугою свiтовою,
тiльки Тобою, тiльки Тобою.
* * *
Сумнi i синi, наче птицi,
уже без неба i без крил,
обсiли край своiх могил —
живоi не доб’ють водицi.
На попелищi вiковiм
досада щириться з досади,
iм спiльноi немае ради,
нерадiсний iм спiльний дiм.
Тодi сторiками пливуть
i жалощами душi студять
i будять мертвих – не розбудять
i не докликавшись – кленуть.
Напростувалася iм путь —
спадна, укотиста, узвiзна
i настае година грiзна
i сурми доль в сто горл ревуть.
* * *
Нерозпiзнанне мiсто дороге
вiдкрилося колючим скалком щастя.
І знов старi наринули напастi
здушили горло, кругле i туге.
Дивись, дивись – за муром цим рудим,
за другим, п’ятим, може, й сотим муром
дрiмучий Киiв – здибився буй-туром:
лукавим косить оком i незлим.
Святошин там – якраз дивись на рiг
в той кут глухий, де вартовий ступае.
І день постав, на пiдлiктi спинае
охлялого по зазубнях дорiг.
Ану ж, як сосни рурами гудуть,
жбурнувши в небо крони величезнi!
Не пустять мури. Надто вже грубезнi
i швидше вб’ють, нiж пустять.
Швидше – вб’ють.
* * *
Недовiдомi закипають грози,
десь божевiльнi грають весiлля.
А начування, окрики, погрози
за мною назирають звiддаля.
Куди й пощо? Не вiдаю, не знаю.
Мiдяногорла ремствуе сурма.
Ідуть етапи – без кiнця i краю.
Реве шафар.
На свiт зiйшла пiтьма.
* * *
Неначе стрiли, випущенi в безлiт,
згубилися мiж обидвох краiв,
провадженi не силою тятив,
а спогадом про образи почезлi,
летять понад землею долiлиць,
анi собi, нi свiтовi не радi,
i лячно задивляються в свiчаддя
людських озер, колодязiв, криниць.
Так душi нашi: майже неживi
пустилися в осiннi перелети,
коли вiдчули: найдорожчi мети
на нашiй окошились головi.
В дорозi довгих самопроминань
пiд знадою земного притягання
проносяться вiд ранку до смеркання.
Крило торкае холодок вагань.
Обабiч – чужаниця-чужина.
Пiд кожним пiд крилом – чужа чужина.
І даленiе дальня Украiна —
ошукана, оспала, навiсна.
Дивлюсь – i мало очi не пiрву:
невже тобi – нi племенi, нi роду,
за синi за моря лети по воду
однаково – чи мертву чи живу.
* * *
Як добре те, що смерти не боюсь я
i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
Що перед вами, суддi, не клонюся
в передчуттi недовiдомих верст.
Що жив, любив i не набрався скверни,
ненавистi, прокльону, каяття.
Народе мiй, до тебе я ще верну,
як в смертi обернуся до життя
своiм стражденним i незлим обличчям.
Як син, тобi доземно уклонюсь
i чесно гляну в чеснi твоi вiчi
i в смерть iз рiдним краем порiднюсь.
ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
