скачать книгу бесплатно
анi чутки про мужа,
анi – анiтелень.
Лячнi довжаться тiнi,
дзвонять нiмби iкон,
i росте голосiння
з-за соснових ослон.
Мiй соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
нi пройти, нi спитати,
нi дороги знайти.
За тобою, коханий,
очi видивила,
нiби кiнь на арканi,
свiт стае дубала.
* * *
Як тихо на землi! Як тихо!
І як нестерпно – без небес!
Пантруе нас за лихом лихо,
щоб i не вмер i не воскрес.
Ця Богом послана Голгота
веде у падiл, не до гiр.
І тiнь блукае потаймир,
щовбами сновигае потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострацiя покор?
Ця дума, як стрiла, натужна,
оцих волань охриплий хор?
Та мури, мов iз мертвих всталi,
похмуро мовили: чекай,
ще обрадiе iз печалi
твiй обоюдожалий край.
* * *
Цей бiлий грiм снiгiв грудневих,
грудного болю бiлий грiм,
безокрай марень полудневих,
спогадувань рожевий дим:
в дуетi з лижвою – узлiсся,
Святошин. Тиша. Свято. Днесь
ти перемерз, скипiвся – ввесь
i – окрай себе простелився.
* * *
Ти тут. Ти тут. Вся бiла, як свiча —
так полохко i тонко палахкочеш
i щирiстю обiрваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалiм снi —
хустинку бгаеш пальцями тонкими
i поглядами, рухами палкими
примарною ввижаешся менi.
І враз – рiка! З розлук правiкових
наринула, найшла i захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов конi, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смiй iти до мiста
занудливих майданiв, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила – гiрський
повiльний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув i дляння,
i трепет рук, i тремт повiк нiмий.
Пiшла – туннелем довгим – далi – в нiч —
у морок – снiг – у вереск заметiлi,
Тобi оббухли слiзьми губи бiлi.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовiсть
про тогосвiтнi зустрiчi звiстуе
зелена зiрка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи – синочок мiй
нехай вiка без мене довiкуе.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!
* * *
Схились до мушлi спогадiв – i слухай:
усе, чого не зволиш, донесе
насторчене од начування вухо,
що, як не ошукае, то спасе
i визволить iз нiмоти i тишi
i вiд тяжкоi – з кулаки – журби.
В глухому замурованiм узвишшi
туркочуть до свiт-сонця голуби.
Поверне все – нi в чому не вiдмовить
i обдаруе певнiстю сповна
блакитна мушля, та, що луни ловить
i вiд вслухання стала голосна.
* * *
Вона i я подiленi навпiл
мiстами, кiлометрами, вiками.
Озвалось паровозними гудками
твое минуле – iз кiлькох могил.
І народився день тобi. Поранок
цiдився крiзь шпарини домовин.
Десь там береза, i паркан, i ганок,
неназвана жона i мертвий син,
скоцюрблений од болю молодого,
ще спередсвiта. І сльозу сльоза
повiльно побивала. Слава богу,
що анi слова жоден не сказав,
лише зчорнiле серце пiк очима,
надсило спогади за душу тряс,
допоки сам обличчям не загас,
як крейда, стертий тiнями чужими.
* * *
Зима. Паркан. І чорний дрiт
на бiлому снiгу.
І ворон – мiж окляклих вiт —
гнеться в дугу.
Двi похнюпленi сосни
смертну чують корч.
Кругом – мерцi. І iхнi сни
стримлять, як сосни, сторч.
Двi брами, вгрузлi в землю, тьма
колошкае Танар,
i духу – продиху нема
од жалiбниць, од мар.
Зима. Паркан. І чорний стовп,
мережка шпичакiв.
Злодiйський огирiв галоп,
вогненний грiм пiдкiв.
* * *
Хлющить вода. І сутiнь за вiкном.
Прищухлi айстри вгорнуто у морок.
Здаеться, вiдучора був вiвторок
(межи очi ударив колуном).
Пливе земля. І спокiй сподiванний —
як тиша тишi. Як кiнець кiнця.
Хлющить вода. Так час бiжить захланний —
наближуе мене до реченця.
Вiд спогадiв – самi чорнiють вирви.
Дорогу розмiновано – рушай!
Благословеннi сходження i прiрви
i славен рiдний i нищiвний край!
* * *
Посоловiв од спiву сад,
од солов’iв, i од надсад.
І од самотньоi свiчi,
i од жалких зiрок вночi.
У небi мiсяць горовий
скидаеться, як пульс живий.
Ущухлим свiтлом сяють вишнi
опонiчнi. Допiру лив
високий дощ. І всi невтiшнi
моi передуми будив.
Я дверi прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград,
собi не в силi дати лад,
пильнуе перший сон троянди.
Свiча затрiпотiла – й свiтло,
мов голуба, пустила в лет
i вiрш твiй вирвався без титла,
i дух твiй вирвався з тенет,
бо надто кругле небо краю,
i кругла саду лiпота,
бо мати дивиться свята.
Я в нiй – смеркаю i свiтаю.
* * *
Іди в кубельце спогаду – зогрiйся!
Хай зашпори вiд серця вiдiйдуть.
І терплячи покару, покорися
i поцурайся навертати путь
до зустрiчi. Хай пам’ять вiдбiгае,
як кров тобi з обличчя вiдiйшла.
Вже погорою голос сновигае,
згубивши рiднi контури села.
З крайокраю, з цiеi високостi,
пади, згорнувши крила, до долин,
де ясмину набрякли ярi бростi
i склеплено повiки бiлих стiн.
У пустцi тiй – метелики чотири
усiлись по кутках – i тугу тьмять.
Кохана спить. У ярому потирi —
вино кохання i вино проклять.
* * *
Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить спiвом горло солов’я
в гаю нiчному. Пам’яте, верни
iз чебреця, iз липня жаротою.
Хай яблука осiннього достою
в моi червонобокi виснуть сни.
