скачать книгу бесплатно
без лiку i числа.
Ця синь зазолотiла
це золото сумне,
пiрвавши душу з тiла,
об’яснили мене.
Голосить снiгавиця,
колючий хрипне дрiт,
а золота жар-птиця
пускаеться в зенiт.
* * *
Лискучi рури власним сяйвом слiпнуть —
iззовнi i зсередини. Струмить
високий день. Як спирту штоф, стоiть
осклiлий обрiй.
Іншi в душах тихнуть
i вiддаються щедро, як жiнки,
твоiй душi, що в сяевi осклiла.
А рiдна нива, як вогонь, горiла
i чорнi викидала колоски!
* * *
Сосна iз ночi випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода – весла
i уст – слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна iз ночi випливла, мов щогла,
i посвiтилась болем далина.
Кругом – вона, геть доокруж – вона,
та тiльки терням поросла дорога.
Сосна росте iз ночi. Роем птиць
благословенна свiнула Софiя,
i галактичний Киiв бронзовiе
у мерехтiннi найдорожчих лиць.
Сосна пливе iз ночi i росте,
як полохке вiтрило всечекання.
А ти уже – по той бiк, ти – за гранню,
де видиво гойдаеться хистке.
Там – Украiна. За межею. Там.
Лiвiше серця. З горя молодого
сосна спливае нiччю, нiби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
* * *
Яка нестерпна рiдна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край – не верне:
йому за трумну пiтьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись i пiти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радiйте, лицемiри й богомази,
що рiдний край – то царство нiмоти.
Та сам я есм! І е грудний мiй бiль,
i е сльоза, що наскрiзь пропiкае
камiнний мур, де квiтка процвiтае
в три скрики барв, три скрики божевiль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоiх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоеi Батькiвщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.
* * *
Церква святоi Ірини
криком кричить iз iмли,
мабуть, тобi вже, мiй сину,
зашпори в душу зайшли.
Скiльки набилося туги!
Чим я ii розведу?
Жiнку лишив – на наругу,
маму лишив – на бiду.
Рiдна сестра, як зигзиця,
б’еться об мури грудьми.
Глипае оком в’язниця,
наче сова iз пiтьми.
Киiв – за гратами. Киiв —
весь у квадратi вiкна.
Похiд почався Батиiв?
ачи орда навiсна?
Мороком горло огорне —
анi тобi продихнуть.
Здрастуй, бiдо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.
* * *
Душа ласкава, наче озеро,
i трохи синiм вiддае.
Тут, помiж Туровом i Мозирем,
тепер призволення мое.
Горить налитий сонцем оболок
i день до берега припав.
А бiля мене бiлим соболем
тремтить коханоi рукав.
Менi була ти голубинею,
що розкрилила два крила.
І мужем, хлопчиком, дитиною
мене до неба вознесла.
* * *
У нiмiй, нiби смерть, порожнечi свiчад
пересохла iмла шебершить, мов пiсок,
i високий, як зойк, тонкогорлий спiвак
став ширяти над тiлом своiм.
Дух пiдноситься д’горi. У зашморзi бiд
аж зайшовся кривий од волання борлак,
аж огранням дзеркал заросилася кров!
Нiч зсiдаеться, наче кришталь.
Начувайсь, навiжена, скажена душе!
Бо вдивляння, вслухання – зненацька уб’ють!
І зверескнула нервiв утята струна,
i зверескнув пугкий напiвсон кришталю,
i зверескнула пустка свiчад.
* * *
Зажурених двое вiч,
кривi терези рамен,
гербарiй дзвiнких долонь —
з ночi.
А де та горить зоря,
котру назирае син?
Об схiд той, мов об багнет —
жалься.
Якiсь переплески, блиск —
переймами досвiтку.
І вже попливла-пливла
вiчнiсть.
Бо серце оговтати,
добiгти до пам’яти,
немов на побачення —
годi.
* * *
Стань i вдивляйся: скiльки тих облич
довкола виду твого, нiби нiмби,
так сумовито виграють на дримбу,
хоч Господа на допомогу клич.
Вдивляеться у проруб край свiтiв
душа твоя, зайшовшись начуванням.
Тонкоголосе щемне вiщування
в подобi лиць – без уст, очей i брiв.
І безберега тиша довсiбiч!
Усесвiт твiй нiмуе i нiмiе.
І сонце, в душу свiтячи, не грiе:
в змертвiлих лицях – вiдумерла нiч.
А з безгомiння, з тлуму свiтового
напружена пiдноситься рука
i пiсня витикаеться тонка,
як вiть оливи у долонi бога,
i сподiванням встелеться дорога,
i в серцi зiрка заболить жалка.
* * *
І стiл, i череп, i свiча,
що тiнi колихае,
i те маленьке потерча,
що душу звеселяе.
Либонь, для тебе не дано
вартнiшого зазнати
за цього, що спiшить вiкно,
як свiт, заколисати.
Сховайся в череп, потерча!
Очниць великi вiкна
потвердять, що горить свiча
розважно – анi бликне.
Тамте видiння у менi
свiтае – i свiтання
просториться в самотинi,
як свiту заступання.
* * *
Свiтання – мов яйця пташинi,
кволi, спроквола синi,
що випали з гнiзд i щебечуть
i крильцями трiпотять.
Оце голубе молодило —
пливе i пливе – не до краю
i не до кiнця – щоб нагально
душу втопити слiпу.
А присмерк крутоберегий
роздався – аби в улоговину
сяево сяева сяйва
ввiгналось, мов пружна стрiла.
* * *
У порожнiй кiмнатi,
бiла, нiби стiна,
притомившись чекати
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа:
котру нiч, котрий день —
