скачать книгу бесплатно
Панi де Реналь раптом сперлася на його руку так поривчасто, що доторкнулася лицем до гарячоi щоки Жульена.
Як неоднаково для них минула нiч… Панi де Реналь поринула в раювання, охоплена пiднесеною духовною пристрастю. Кокетлива дiвчина, що рано почала закохуватися, звикае до любовних хвилювань, i, коли настае пора справжньоi пристрастi, для неi вже немае принадностi новизни. Панi де Реналь нiколи не читала романiв, i всi вiдтiнки щастя були для неi новi. Їi запалу не охолоджували нi сумнi iстини, нi примари майбутнього. Вона уявляла собi, що й через десять рокiв буде така сама щаслива, як тепер. Навiть думка про доброчеснiсть i про вiрнiсть, в якiй вона присягалась пановi де Реналю, думка, що мучила ii кiлька днiв тому, i та з'являлася сьогоднi надаремно: вона проганяла ii, як непрохану гостю. «Нiколи я нiчого не дозволю Жульеновi, – сказала собi панi де Реналь, – ми й далi житимемо так, як живемо вже мiсяць. Вiн буде моiм другом».
XIV. Англiйськi ножицi
В шiстнадцятирiчноi дiвчини рожеве личко, а вона рум'яниться.
Полiдорi
Щодо Жульена, то пропозицiя Фуке зробила його просто нещасним; вiн не мiг спинитися нi на якому рiшеннi.
«Нема в мене, мабуть, рiшучостi! Кепським солдатом був би я в Наполеона! Ну що ж, – додав вiн подумки, – моя iнтрижка з господинею хоч на якийсь час розважить мене».
На його щастя, така легковажнiсть навiть у цьому незначному випадку не вiдбивала справжнього стану його душi. Панi де Реналь наганяла на нього страх своею гарною сукнею, ii сукня у Жульенових очах була немовби втiленням Парижа. Його гордощi не дозволяли йому нi в чому покладатися на нагоду або на власну винахiдливiсть. Виходячи з того, що Жульен чув вiд Фуке i що читав про кохання у Бiблii, вiн склав собi дуже докладний план кампанii. А що вiн був занадто збентежений, хоч i не признавався собi в цьому, то й написав цей план на паперi.
Другого ранку панi де Реналь на хвилину опинилась у вiтальнi на самотi з Жульеном.
– Чи нема у вас ще й iншого iменi, крiм Жульен? – спитала вона.
На те втiшне для його самолюбства запитання наш герой не знав, що вiдповiсти. Таких обставин у своему планi вiн не передбачив. Якби не той безглуздий план, жвавий розум Жульена одразу прийшов би йому на допомогу, а несподiванiсть тiльки розпалила б його дотепнiсть.
Усвiдомлюючи свою незграбнiсть, вiн розгубився ще бiльше. Панi де Реналь легко простила йому знiяковiння: вона побачила в ньому чарiвну простосердiсть, а, на ii думку, саме простосердостi й бракувало цьому юнаковi, якого всi вважали надзвичайно розумним.
– Твiй юний гувернер не викликае в мене довiри, – не раз казала iй панi Дервiль. – У нього такий вигляд, неначе вiн усе обмiрковуе i кожний вчинок зважуе заздалегiдь. Вiн дуже потайний.
Жульен почував себе глибоко приниженим, бо не знайшов, що вiдповiсти панi де Реналь.
«Така людина, як я, сама перед собою зобов'язана виправити цей промах!» – вирiшив вiн i, вибравши слушну хвилину, коли вони переходили з одноi кiмнати в iншу, скоряючись цьому обов'язку, поцiлував панi де Реналь.
Важко було вигадати щось неприемнiше й безглуздiше для них обох. Їх мало не помiтили. Панi де Реналь здалося, що вiн схибнувся з розуму. Вона злякалася i страшенно обурилась. Ця недоречна витiвка нагадала iй про залицяння пана Вально.
«А що ж було б зi мною, якби я зосталася з ним вiч-на-вiч?» – подумала вона. І вся ii добропоряднiсть повернулася до неi, бо кохання затьмарилось.
Вона подбала про те, щоб один iз синiв увесь час був бiля неi.
І для Жульена день тягся нудно; вiн незграбно намагався здiйснити свiй план спокуси. Кожен погляд, який вiн кидав на панi де Реналь, мав якесь глибоке, приховане значення. Проте Жульен був не такий дурний, щоб не помiтити, що йому зовсiм не вдаеться бути не тiльки звабливим, а й просто чемним.
Панi де Реналь не могла отямитись, так дивувала ii Жульенова незграбнiсть i водночас зухвалiсть. «А може, це перше кохання робить розумну людину такою боязкою? – нарештi подумала вона i невимовно зрадiла. – Чи ж можливо це? Невже моя суперниця нiколи не кохала його?»
Пiсля снiданку панi де Реналь пройшла у вiтальню, – до неi навiдався пан Шарко де Можiрон, супрефект Бре. Вона сiла за високi кросна й заходилася вишивати. Панi Дервiль вмостилась бiля неi. І тут, серед бiлого дня, наш герой не вигадав нiчого кращого, як пiдсунути свiй чобiт i злегка наступити на маленьку нiжку панi де Реналь, ажурнi панчiшки й гарненькi паризькi черевички якоi, безперечно, привертали до себе увагу галантного супрефекта.
Панi де Реналь страшенно перелякалась; вона нiби ненароком впустила на пiдлогу ножицi, клубок шерстi, голки, щоб жест Жульена мiг здатись незграбною спробою пiдхопити на льоту ножицi, якi впали зi столу. На щастя, маленькi ножицi з англiйськоi сталi зламались, i панi де Реналь почала нарiкати, що Жульен не встиг iх спiймати.
– Ви ж ранiше за мене помiтили, що вони падають, ви могли б пiдхопити iх, а замiсть того ви так старалися, що тiльки боляче наступили менi на ногу.
Вона зумiла обдурити супрефекта, але не панi Дервiль. «У цього гарненького хлопчиська кепськi манери!» – подумала вона; життева мудрiсть провiнцiйного свiту таких грiхiв не прощае. Панi де Реналь знайшла слушну хвилину, щоб попередити Жульена:
– Прошу бути обережним, я вимагаю.
Жульен сам усвiдомлював свою незграбнiсть; вiн сердився на себе й довго обмiрковував, чи слiд йому розгнiватись на це «я вимагаю». Жульену вистачило розуму подумати: «Вона могла б сказати менi „вимагаю“, коли б iшлося про виховання дiтей, але якщо вона вiдповiдае на мое кохання, то повинна вважати, що ми рiвнi. Там, де немае рiвностi, нема й кохання…» І вiн почав пригадувати всi прописнi iстини про рiвнiсть. Розгнiваний, вiн раз у раз повторював вiрш Корнеля, який йому прочитала панi Дервiль кiлька днiв тому:
…Кохання рiвнiсть створюе, а не шукае…
Жульен, не мавши зроду жодноi коханки, уперто грав роль донжуана i поводився весь день як несусвiтний дурень. Одне тiльки вiн розсудив правильно: нарiкаючи i на самого себе, й на панi де Реналь та з жахом думаючи, що надходить вечiр, коли доведеться сидiти в темному саду поруч iз нею, вiн сказав пановi де Реналю, що йде у Вер'ер до кюре, пiшов пiсля обiду й повернувся аж пiзно вночi.
Коли Жульен прийшов у Вер'ер, пан Шелан саме перебирався: зрештою старого священика таки звiльнили, i його мiсце зайняв вiкарiй Маслон. Жульен узявся допомагати доброму кюре, i раптом йому спало на думку написати Фуке, що непереборний потяг до служiння церквi спочатку не дозволив йому прийняти його ласкаву, дружню пропозицiю, але тепер вiн побачив таку несправедливiсть, що, мабуть, буде краще для спасiння його душi вiдмовитися вiд священицького сану.
Жульен був у захватi вiд своеi хитромудроi iдеi – скористатися з усунення вер'ерського кюре й залишити собi вихiд, щоб мати змогу взятися за торгiвлю, якщо прикра обережнiсть переможе в ньому героiзм.
XV. Крик пiвня
Любов «амор» зоветься по-латинi,
Бува, що й смерть несе вона людинi,
Коли закоханi терпiть повиннi
Гризоти, сльози й муки безупиннi.
Пiсенник «Герб любовi»
Якби Жульен мав хоч трохи проникливостi, яку так безпiдставно собi приписував, вiн мiг би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер'ер. Вiн пiшов, i всi його промахи були забутi. Але Жульен був похмурий цiлий день. Увечерi в нього з'явилася зухвала думка, про яку вiн одразу ж дуже смiливо сповiстив панi де Реналь.
Як тiльки вони сiли в саду, Жульен, не дiждавшись навiть, поки стемнiе, нахилився до вуха панi де Реналь i, ризикуючи зовсiм скомпрометувати ii, сказав:
– Панi, цiеi ночi, о другiй годинi, я прийду до вас у кiмнату, менi треба вам щось сказати.
Жульен тремтiв вiд страху – що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнiтила, що якби вiн мiг дати собi волю, то на кiлька днiв зачинився б у себе в кiмнатi, щоб не бачити цих жiнок. Вiн розумiв, що вчора своею «мудрою» поведiнкою звiв нанiвець усi досягнутi напередоднi успiхи, i вже й сам не знав, що робити.
Панi де Реналь вiдповiла на його зухвалу заяву з щирим, анiтрохи не перебiльшеним обуренням. В ii вiдповiдi, промовленiй майже пошепки, йому виразно почулось «пхе». Пославшися на те, що вiн мае щось сказати дiтям, Жульен пiшов у iхню кiмнату, а повернувшися, сiв бiля панi Дервiль, якомога далi вiд панi де Реналь. Таким чином вiн позбавив себе можливостi взяти ii руку. Розмова набула серйозного тону, i Жульен загалом з честю ii пiдтримував, якщо не рахувати кiлькох пауз, коли вiн знову починав ламати собi голову: «Що б його вигадати, щоб примусити панi де Реналь знову виявити до мене ту прихильнiсть, яка три днi тому дала менi пiдставу думати, що панi де Реналь моя!»
Жульен був дуже пригнiчений тим майже безнадiйним станом, в якому опинились його справи. А проте успiх завдав би йому ще бiльшоi прикростi.
Коли опiвночi всi розiйшлися, Жульен дiйшов невтiшного висновку, що панi Дервiль його глибоко зневажае i що, мабуть, не кращi почуття i в панi де Реналь.
У гнiтючому настроi, почуваючи себе приниженим, Жульен не мiг заснути. Але вiн не припускав i думки, щоб покинути гру, вiдмовитись вiд своiх планiв i жити бiля панi де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, якi приносить кожен новий день.
Вiн ламав собi голову, вигадуючи всiлякi плани, якi через хвилину здавалися йому безглуздими. Одне слово, вiн почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку пробив другу годину ночi.
Цей звук розбудив його так само, як крик пiвня розбудив святого Петра. Вiн вiдчув, що настала найтяжча мить. З тiеi хвилини як Жульен зважився на свою зухвалу пропозицiю, вiн про неi не згадав нi разу – адже ii було так погано сприйнято!
«Я сказав iй, що прийду о другiй, – подумав вiн, пiдводячись, – нехай я неотеса i невiглас, – яким i мае бути селянський син (панi Дервiль менi це добре дала зрозумiти), – але принаймнi я не буду легкодухим».
Жульен мав пiдстави пишатися своею мужнiстю, однак нiколи ще вiн не силував себе так тяжко. Вiдчиняючи дверi своеi кiмнати, вiн так тремтiв, що колiна його пiдтинались, i довелося прихилитись до стiни.
Вiн був босий. Пiдiйшовши до кiмнати пана де Реналя, вiн прислухався; за дверима чулось голосне хропiння. Жульена охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неi. Але, Боже праведний, що ж вiн там робитиме?! Вiн не мав нiякого плану, а коли б i мав, то почував би себе тепер таким розгубленим, що все одно не змiг би його здiйснити.
Кiнець кiнцем, страждаючи в тисячу разiв бiльше, нiж коли б iшов на смерть, Жульен вийшов у коридорчик, який вiв до спальнi панi де Реналь. Тремтячою рукою вiн вiдчинив дверi, що лунко заскрипiли.
У кiмнатi горiло свiтло: на камiнi стояв нiчник; такоi бiди вiн не чекав. Побачивши його, панi де Реналь миттю схопилася з лiжка.
– Нещасний! – вигукнула вона.
Обое розгубилися. Жульен забув усi своi честолюбнi плани i став самим собою; не сподобатись такiй чарiвнiй жiнцi здалося йому найбiльшим нещастям. У вiдповiдь на ii докори, вiн кинувся iй до нiг i обхопив руками ii колiна. Вона суворо картала його, i вiн раптом розридався.
Через кiлька годин, коли Жульен вийшов з кiмнати панi де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романiв, що йому не лишалось бiльш нiчого бажати. Справдi, кохання, що вiн до себе викликав, i несподiване враження, яке справили на Жульена ii принади, дали йому перемогу, якоi вiн нiколи не домiгся б своiми незграбними хитрощами.
Але навiть у найсолодшi хвилини наш герой, будучи жертвою своiх безглуздих гордощiв, намагався грати роль покорителя жiночих сердець: вiн докладав усiх зусиль, щоб зiпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помiчаючи палких поривiв, якi вiн збуджував, i докорiв сумлiння, якi ще збiльшували iхню силу, вiн нi на мить не дозволяв собi забути про свiй «обов'язок». Вiн боявся, що потiм гiрко докорятиме собi й навiки осоромиться, якщо вiдступиться вiд iдеалу, який сам собi вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульена вищою iстотою, заважало йому втiшатись щастям, яке само iшло йому до рук. Так юна шiстнадцятирiчна дiвчина з чарiвним кольором обличчя, iдучи на бал, безглуздо накладае на щоки рум'яна.
Смертельно перелякана появою Жульена, панi де Реналь неспроможна була опанувати своiх украй збентежених почуттiв. Сльози й розпач Жульена схвилювали ii до глибини душi.
Навiть тодi, коли iй не було вже в чому вiдмовляти Жульеновi, вона знову вiдштовхувала його в поривi щирого обурення й вiдразу ж кидалась йому в обiйми. Вона вважала себе навiки пропащою, i, щоб вiдiгнати з-перед очей примару пекла, осипала Жульена нестримними пестощами. Одне слово, нiчого не бракувало для блаженства нашого героя, – аж до палкоi чутливостi його бранки, – аби лиш вiн умiв втiшатися всiм цим. Жульен уже пiшов, а панi де Реналь ще довго трепетала вiд жагучих поривiв пристрастi й каралась муками сумлiння.
«Боже мiй! Так оце й е щастя кохання? Оце й усе?» – така була перша думка Жульена, коли вiн повернувся до себе в кiмнату. Вiн був у тому станi здивування й розгубленостi, що опановуе душу людини, яка тiльки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати вже нiчого, а спогадiв вона ще не мае. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульен уважно пригадував усi деталi своеi поведiнки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов'язку? Чи добре я зiграв свою роль?»
А яка ж це роль? Роль чоловiка, що звик бути чарiвним iз жiнками.
XVI. Наступного дня
He turn'd his lip to hers, and with his hand
Call'd back the tangles of her wandering hair.[26 - Устами вiн торкнувся ii уст,З ii чола волосся вiдгорнувши.Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 170 (англ.).]
Don Juan, c. 1, st. 170
На Жульенове щастя, панi де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помiтити безглуздiсть поведiнки юнака, який за одну мить став для неi всiм на свiтi.
Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жульена, щоб вiн уже йшов.
– Боже мiй, – казала вона, – якщо мiй чоловiк щось почуе, я пропала!
Жульен, що заздалегiдь приготував кiлька красивих фраз, пригадав одну з них:
– А вам було б жаль розстатися з життям?
– Ах, в цю хвилину – дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пiзнала вас.
Жульен вважав за потрiбне для пiдтримки своеi гiдностi вернутись до себе завидна i навмисно без будь-яких заходiв обережностi.
Непослабна увага, з якою вiн постiйно стежив за своiми найдрiбнiшими вчинками, вдаючи досвiдченого чоловiка, на цей раз стала йому в пригодi: коли вони з панi де Реналь зустрiлися за снiданком, його поведiнка була зразком обережностi.
А вона не могла на нього дивитися, не заливаючись рум'янцем, i воднораз iй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона сама вiдчувала свое збентеження, i вiд того, що з усiх сил намагалась його приховати, нiяковiла ще бiльше. Жульен лише раз пiдвiв на неi очi. Спочатку панi де Реналь була в захватi вiд його витримки. Але, коли цей единий погляд бiльш не повторився, вона стурбувалась: «Може, вiн уже не любить мене, – казала вона собi, – я надто стара для нього; я на цiлих десять рокiв старша».
Коли вони йшли з iдальнi в сад, вона схопила й стиснула Жульенову руку.
Здивований таким несподiваним i незвичайним проявом почуття, Жульен глянув на неi полум'яним зором. Вона здавалася йому дуже красивою за снiданком, i хоч вiн опускав очi, але весь час уявляв собi всi ii принади. Цей погляд втiшив панi де Реналь, хоч i не розвiяв усiх ii побоювань, якi майже заглушили докори сумлiння.
За снiданком чоловiк нiчого не помiтив, чого не можна було сказати про панi Дервiль. Вона вирiшила, що панi де Реналь готова морально впасти. Протягом цiлого дня ця смiлива й рiшуча жiнка з почуття дружби дошкуляла своiй подрузi натяками, якi мали змалювати в найжахливiших барвах небезпеку, що загрожувала панi де Реналь.
Панi де Реналь не терпiлося зостатись на самотi з Жульеном; вона хотiла спитати його, чи кохае вiн ii ще. Незважаючи на незмiнну лагiднiсть своеi вдачi, вона кiлька разiв мало не дала зрозумiти своiй подрузi, що та iй набридла.
Увечерi, в саду, панi Дервiль подбала, щоб сiсти мiж панi де Реналь i Жульеном. І панi де Реналь, яка плекала чарiвну мрiю – як вона зараз потисне Жульенову руку i пiднесе ii до своiх уст, – не змогла навiть перекинутися з ним жодним словом.
Ця перешкода тiльки збiльшила ii хвилювання. Вона гiрко дорiкала собi. Вона так картала Жульена за те, що вiн необережно прийшов до неi вночi, що тепер тремтiла вiд страху, – раптом вiн не прийде бiльше? Панi де Реналь рано повернулася з саду й зачинилась у себе в кiмнатi; але, не витримавши, вийшла й приклала вухо до дверей коханого. Хоч як терзала ii тривога й пристрасть, вона все ж не наважилась увiйти. Такий вчинок здавався iй остаточним падiнням, бо саме це викликае в провiнцii найбiльше глузувань.
Ще не всi слуги лягли спати. З обережностi вона змушена була нарештi повернутися у свою кiмнату. Двi години чекання були для неi наче два столiття катувань.
Але Жульен був надто вiрний тому, що вiн називав своiм обов'язком, i пунктуально виконував усе, що сам для себе вирiшив.
Щойно пробила перша година ночi, вiн тихо вийшов з своеi кiмнати, переконався, що хазяiн дому мiцно спить, i прослизнув до панi де Реналь. На цей раз вiн зазнав бiльше втiхи, бо менше думав про те, щоб грати свою роль. В нього розплющились очi; вiн став бачити й чути. Те, що панi де Реналь сказала йому про своi лiта, надало йому деякоi впевненостi у собi.
– О Боже мiй! Адже я на десять рокiв старша за вас! Як ви можете мене любити? – повторювала вона без будь якого намiру, просто тому, що ця думка гнiтила ii.
Жульен не розумiв, чого вона страждае, але бачив, що це страждання щире, i майже зовсiм забув про свiй страх здатися смiшним.
Його безглузде побоювання, що через низьке походження до нього ставляться, мов до коханця-слуги, також розвiялось. В мiру того, як пристраснiсть Жульена заспокоювала його несмiливу коханку, вона потроху ставала знов щасливою, до неi поверталася здатнiсть придивлятись до свого любого. На щастя, цього разу в нього майже не помiчалось тiеi заклопотаностi, через яку вчорашне побачення було для нього тiльки перемогою, а не насолодою. Якби панi де Реналь помiтила його намагання витримати роль, це сумне вiдкриття назавжди отруiло б ii щастя. Вона побачила б у цьому тiльки сумний наслiдок рiзницi iхнього вiку.
Хоч панi де Реналь нiколи не задумувалась над проблемами кохання, але нерiвнiсть вiку, як i нерiвнiсть достатку, е однiею з улюблених тем провiнцiйних жартiв, коли мова заходить про любов.
Минуло кiлька днiв, i Жульен закохався з усiм запалом юностi.
«Треба визнати, – казав вiн сам собi, – вона добра, як ангел, а вродливiшоi за неi жiнки немае у свiтi».
Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсiм зникла з його голови. Якось, у хвилину щиростi, вiн навiть признався iй у всiх своiх побоюваннях. Це признання викликало в неi бурхливий спалах почуття до нього. «Значить, у мене не було щасливоi суперницi?» – казала собi панi де Реналь, не тямлячи себе вiд щастя. Вона навiть наважилася запитати його про портрет, яким вiн так дорожив; Жульен присягнувся iй, що то був портрет чоловiка.
У тi хвилини, коли панi де Реналь бувала досить спокiйна, щоб мiркувати, вона не могла отямитись вiд подиву, що таке щастя iснуе у свiтi, а вона нiколи й не здогадувалась про це.
«Ах! – казала вона сама собi, – якби я зустрiлася з Жульеном десять рокiв тому, коли мене ще могли вважати гарною».
Жульен був далекий вiд таких думок. Любов його була й досi пройнята честолюбством. Його тiшило те, що вiн, нiкчемне створiння, нещасне й зневажене, володiе такою благородною i гарною жiнкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення вродою коханоi нарештi трохи розвiяли побоювання панi де Реналь щодо рiзницi iхнього вiку. Якби в неi було хоч трохи досвiду, який тридцятирiчна жiнка давно набула б у бiльш освiченому товариствi, ii мучили б сумнiви, чи можуть бути тривалими цi почуття, якi, напевно, живилися тiльки новизною i втiхами самолюбства.
Коли Жульен забував про своi честолюбнi мрii, вiн захоплено милувався навiть капелюшками, навiть сукнями панi де Реналь. З насолодою вдихав вiн iхнi пахощi. Жульен вiдчиняв ii дзеркальну шафу i цiлими годинами милувався красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а вiн розглядав усi коштовностi й прикраси, якi перед вiнчанням кладуть у весiльний кошик нареченоi.
«Я могла б одружитися з таким чоловiком! – iнодi думала панi де Реналь. – Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!»
Щодо Жульена, то вiн ще нiколи так близько не пiдходив до цих нищiвних знарядь жiночоi артилерii. «Неможливо, – думав вiн, – щоб у Парижi знайшлося щось прекраснiше!» В такi хвилини вiн не бачив уже нiяких перешкод своему щастю.
Часто щире захоплення й пориви пристрастi його коханоi змушували його забувати безглуздi мiркування, що робили його аж надто зосередженим i майже смiшним у першi днi iхнього зв'язку. Були хвилини, коли, незважаючи на свою звичку прикидатися, вiн знаходив невимовну втiху в тому, щоб признаватися цiй знатнiй дамi, яка його нестямно кохала, у своему незнаннi життевих правил. Високе становище коханоi Жульена, здавалося, пiдносило i його. А панi де Реналь знаходила духовну втiху в тому, щоб навчати безлiчi дрiбниць цього здiбного юнака, якому всi пророкували блискуче майбутне. Адже навiть пан Вально i супрефект захоплювались ним, – вона iх вважала через це не такими вже дурними.
Одна панi Дервiль поводилася стримано. Приголомшена своiми здогадками i переконавшись, що ii розважливi поради лише дратують панi де Реналь, яка зовсiм втратила голову, вона раптом покинула Вержi без будь-яких пояснень, – та iх у неi й не питали з обачностi. Панi де Реналь зронила з цього приводу кiлька сльозинок, але незабаром вiдчула, що стала тiльки щасливiша. Пiсля вiд'iзду подруги вона майже цiлi днi проводила зi своiм коханим.
Жульен тим охочiше втiшався милим товариством своеi подруги, що завжди, коли довго залишався сам, його знову й знову гризла думка про злощасну пропозицiю Фуке. Доти Жульена нiхто нiколи не любив, i вiн також ще не закохувався, а тому в першi днi його нового щастя траплялися хвилини, коли вiн вiдчував таке блаженство бути щирим, що трохи не розповiв панi де Реналь про свое честолюбство, яке становило сенс його життя. Йому хотiлося порадитися iз нею щодо пропозицii Фуке, яка чомусь i досi спокушала його, але одна незначна подiя поклала край цiй вiдвертостi.
XVII. Перший помiчник мера
O, how this spring of love resembleth
The uncertain glory of an April day;
Which now shows all the beauty of the sun,
And by and by a cloud takes all away![27 - О, як нагадуе весна любовiКвiтневий день мiнливий! Любо сяеІз височiнi сонечко привiтне,А тут вже хмара небо закривае.Шекспiр, «Два веронцi» (англ.).]
Two gentlemen of Verona
Якось надвечiр, сидячи поруч iз своею подругою в глибинi фруктового саду далеко вiд надокучливих людей, Жульен глибоко замислився. «Солодкi хвилини! – думав вiн. – Та чи довго триватимуть вони?» Думки його були зосередженi над складним питанням про вибiр шляху. Його гнiтили тi великi турботи, якi знаменують собою кiнець дитинства й отруюють першi юнацькi роки незабезпеченоi людини.
