скачать книгу бесплатно
– Ах! – вигукнув вiн. – Справдi можна сказати, що Наполеона сам Бог послав молодим французам! Хто нам його замiнить? Що робитимуть без нього всi тi бiдолахи, навiть багатшi, нiж я, в яких е кiлька екю на освiту, але не вистачае грошей, щоб купити замiсть себе рекрута i з двадцяти рокiв пробивати собi дорогу в життi? І що б ми не робили, – скрушно зiтхнув вiн, – цей фатальний спогад завжди буде переслiдувати нас, нiколи ми не будемо щасливi.
Раптом вiн помiтив, що панi де Реналь насупилась i обличчя ii зробилось холодним i погордливим; такi мiркування, на ii думку, пасували тiльки слугам. Змалку вона знала, що дуже багата, i iй здавалося само собою зрозумiлим, що i Жульен багатий. Вона любила його тисячократ дужче, нiж власне життя, i грошi для неi нiчого не важили.
Жульен i не здогадувався про це. Вiн наче впав iз неба, коли побачив насупленi брови. Однак вiн не розгубився i вiдразу, на ходу щось вигадавши, пояснив знатнiй дамi, яка сидiла обiч нього на дерновiй лавi, що цi слова – вiн, мовляв, навмисно iх повторив – вiн чув iще тодi, як ходив у гори до свого друга, лiсоторговця. Це, мовляв, мiркування нечестивцiв.
– Ну, то не водiться з такими людьми, – одказала панi де Реналь, усе ще зберiгаючи на обличчi, яке щойно дихало найпалкiшою нiжнiстю, холоднувато-гидливий вираз.
Насупленi брови панi де Реналь або, вiрнiше, розкаяння у власнiй необачностi, завдали першого удару iлюзiям Жульена. «Вона добра й мила, – думав вiн, – i гаряче мене кохае, але вона вихована у ворожому таборi. Вони справдi повиннi над усе боятися таких смiливцiв, якi, дiставши освiту, не в змозi зробити кар'еру, бо не мають грошей. Що сталося б з дворянами, якби ми могли змагатися з ними однаковою зброею? Припустимо, я – мер Вер'ера, людина добромисна, чесна, адже такий, по сутi, е i пан де Реналь. Ну й дав би я духу цьому вiкарiю i пановi Вально за всi iхнi шахрайства! Ось коли справедливiсть запанувала б у Вер'ерi! Вже ж не таланти iхнi перешкодили б менi. Вони ж роблять усе наослiп».
У той день Жульенове щастя могло б стати тривалим. Але нашому героевi забракло смiливостi бути вiдвертим до кiнця. Йому треба було набратись мужностi i дати бiй, але – негайно; панi де Реналь здивували Жульеновi слова, бо в ii оточеннi усi повторювали, що треба остерiгатися появи нового Робесп'ера саме з середовища отих занадто вчених юнакiв iз нижчих верств. Панi де Реналь ще довго зберiгала холоднiсть i, як здавалося Жульеновi, пiдкреслено виявляла ii. Насправдi ж прикре враження вiд його слiв у неi швидко змiнилось острахом, чи не сказала вона йому мимоволi чогось неприемного. Це занепокоення виразно вiдбилось на ii обличчi, яке доти випромiнювало таку безмежну чистоту й щирiсть, особливо коли вона почувала себе щасливою вдалинi вiд усяких надокучливих людей.
Жульен уже не наважувався щиро висловлювати своi мрii. Перша жагуча пристрасть минула, i вiн мiг спокiйно мiркувати про все. Йому спало на думку, що небезпечно бувати в кiмнатi панi де Реналь. Хай краще вона приходить до нього. Якщо раптом хтось iз слуг побачить ii в коридорi, то для пояснення завжди знайдеться безлiч причин.
Але це мало i своi незручностi. Жульен дiстав вiд Фуке кiлька книг, яких вiн, молодий богослов, не мiг би взяти в книгаря. Вiн наважувався розгортати iх тiльки вночi. І часто йому було б приемнiше, якби цi нiчнi вiдвiдини не переривали його занять. А ще ж так недавно, до цiеi розмови в саду, вiн не мiг прочитати й рядка, чекаючи побачення.
Завдяки панi де Реналь йому вiдкрилося тепер багато нового в книжках. Вiн насмiлювався розпитувати ii про безлiч дрiбниць, вiд незнання яких потрапляе у безвихiдь розум юнака, що не належить до свiтського товариства, хоч який би вiн був обдарований вiд природи.
Це виховання любов'ю, яке провадилось жiнкою зовсiм недосвiдченою, було для нього справжнiм щастям. Жульеновим очам вiдкрилося суспiльство саме таким, яким воно тодi було. Розум його не затьмарювався розповiдями про те, що вiдбувалося в далеку давнину – двi тисячi або навiть шiстдесят рокiв тому за часiв Вольтера й Людовiка XV. Яка то була невимовна радiсть, коли з очей його спала полуда i йому стало зрозумiлим те, що вiдбувалось у Вер'ерi!
На перший план виступали рiзнi складнi iнтриги, що зав'язалися два роки тому навколо безансонського префекта. Цi iнтриги пiдтримувались листами найзнатнiших осiб з Парижа. Йшлося про те, щоб зробити пана де Муаро – це була найнабожнiша людина в цiлiй окрузi – не другим, а першим помiчником вер'ерського мера.
Його суперником був дуже багатий фабрикант, якого треба було за всяку цiну вiдтiснити на мiсце другого помiчника.
Нарештi Жульен почав розумiти натяки, що робилися на парадних обiдах у пана де Реналя, коли там збиралася мiсцева знать. Це привiлейоване товариство було глибоко зацiкавлене в тому, щоб посада старшого помiчника дiсталася саме пановi де Муаро, про кандидатуру якого нiхто в мiстi, а тим паче лiберали, не мав i гадки. Це питання набувало тим бiльшоi ваги, що, як вiдомо, схiдний бiк головноi вулицi у Вер'ерi мав бути вiдсунутий бiльш як на дев'ять футiв, бо вулиця стала тепер королiвським трактом.
Отож, якби пановi де Муаро – власниковi трьох будинкiв, якi пiдлягали перенесенню, – пощастило обiйняти посаду першого помiчника, а згодом i мера (коли пана де Реналя оберуть депутатом), вiн би, в разi потреби, закрив на все очi, i будинки, якi виходять фасадом на королiвський тракт, були б тiльки трохи перебудованi i, таким чином, простояли б iще сто рокiв. Незважаючи на високу набожнiсть i безсумнiвну чеснiсть пана де Муаро, всi були певнi, що вiн буде «поступливий», бо в нього велика сiм'я. Серед тих будинкiв, що пiдлягали перенесенню, дев'ять належали найзнатнiшим особам Вер'ера.
У Жульенових очах ця iнтрига важила далеко бiльше, нiж iсторiя битви при Фонтенуа, – цю назву вiн уперше побачив в однiй з книг, присланих йому Фуке. Чимало було на свiтi такого, що дивувало Жульена ось уже п'ять рокiв, вiдколи вiн став ходити вечорами до кюре. Але скромнiсть i смирення – найбiльшi чесноти юнака, що студiюе теологiю, а тому вiн не мав змоги нi про що розпитувати.
Одного разу панi де Реналь дала якесь розпорядження лакеевi свого чоловiка, вороговi Жульена.
– Але ж, панi, сьогоднi остання п'ятниця мiсяця, – вiдповiв той багатозначно.
– Тодi йдiть, – сказала панi де Реналь.
– Значить, вiн зараз пiде в отой сiнний склад, де колись була церква, яку недавно знов вiдкрили, – сказав Жульен, – але навiщо? Ось таемниця, якоi я нiколи не мiг зрозумiти.
– Це якийсь дуже спасенний, але дивовижний заклад, – сказала панi де Реналь, – жiнок туди не пускають. Я тiльки знаю, що там усi кажуть один одному «ти». Наприклад, якщо наш лакей там зустрiнеться з паном Вально, то цей зарозумiлий дурень зовсiм не розгнiваеться на те, що Сен-Жан звертатиметься до нього на «ти», i сам вiдповiсть йому тим самим. Коли ви хочете докладнiше дiзнатися, що саме там робиться, я розпитаю при нагодi пана де Можiрона i пана Вально. Ми вносимо туди по двадцять франкiв за кожного слугу, щоб вони нас коли-небудь не зарiзали.
Час минав непомiтно. Коли Жульена охоплювали напади похмурого честолюбства, вiн згадував принади своеi коханоi i заспокоювався. Змушений ховати вiд неi своi сумнi й глибокi мiркування – бо вони належали до протилежних таборiв, – Жульен, сам того не помiчаючи, ще дужче вiдчував щастя, яке вона йому давала, i дедалi бiльше пiдпадав пiд владу ii чарiв.
У тi хвилини, коли в присутностi дiтей, що стали тепер вже надто кмiтливi, iм доводилося триматися в рамках спокiйноi, розважливоi розмови, Жульен, дивлячись на неi сяючими вiд кохання очима, покiрно слухав ii розповiдь про те, що робиться у свiтi. Часто серед розмови про яке-небудь хитре шахрайство, пов'язане з проведенням дороги або з пiдрядами, панi де Реналь раптом забувалася й втрачала самовладання. Жульеновi доводилося спиняти ii, бо вона з неуважностi дозволяла собi з ним такi iнтимнi жести, як iз своiми дiтьми. І справдi, були хвилини, коли iй здавалося, що вона любить його, як свою дитину. Хiба не доводилось iй безперестанку вiдповiдати на його наiвнi запитання про тисячу найпростiших речей, якi вiдомi хлопчиковi з доброi сiм'i вже в п'ятнадцять рокiв? Але через хвилину вона дивилася на нього з захопленням, як на свого володаря. Глибина його розуму навiть лякала ii; щодалi яснiше бачила вона в юному абатi майбутню велику людину. Вона уявляла собi його то папою, то першим мiнiстром, як Рiшелье. «Чи доживу я до того часу, коли ти прославишся? – сказала вона Жульеновi. – Перед великою людиною тепер вiдкритi всi дороги: вона потрiбна i королю, i церквi. Адже про це весь час тiльки й чуеш розмови в салонах. І якщо не з'явиться якийсь новий Рiшелье й не вгамуе цю бурю розбрату й чвар – все загине».
XVIII. Король у вер'ерi
Чи ви справдi вартi лише того, щоб викинути вас геть, як нечисть, народ без душi, без кровi в жилах?
Казання епископа в каплицi св. Климента
Третього вересня, о десятiй годинi вечора, головною вулицею Вер'ера галопом проскакав жандарм, розбудивши всiх у мiстi. Вiн сповiстив, що його величнiсть король прибуде в недiлю, а це було у вiвторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустрiч мала бути урочиста й пишна. Естафета була негайно надiслана у Вержi. Пан де Реналь приiхав уночi й застав усе мiсто схвильованим. Кожен набридав зi своiми претензiями. Тi, хто були менш заклопотанi, поспiшали найняти балкони, щоб подивитись на в'iзд короля.
Кого призначити командиром почесноi варти? Пан де Реналь розумiв, як багато важить – в iнтересах власникiв будинкiв, що пiдлягають перенесенню, – щоб командування було покладено на пана де Муаро; це могло б допомогти йому одержати мiсце першого помiчника. Не могло бути нiяких нарiкань щодо благочестя пана де Муаро, воно справдi бездоганне. Але пан де Муаро зроду не iздив верхи. Це був чоловiк тридцяти шести рокiв, дуже несмiливий, що однаково боявся впасти з коня i опинитись у смiшному становищi.
Мер викликав його до себе о п'ятiй годинi ранку.
– Ви бачите, пане, я звертаюсь до вас за порадою так, начебто ви вже зайняли посаду, на якiй вас бажають бачити всi чеснi люди. В нашому нещасному мiстi процвiтають фабрики, лiберали стають мiльйонерами, вони мрiють забрати владу в своi руки й домагаються ii всiма засобами. Будемо ж дбати про iнтереси короля, монархii i – в першу чергу – нашоi святоi вiри. Як на вашу думку, пане, кому можна доручити командування почесною вартою?
Незважаючи на невимовний жах перед кiньми, пан де Муаро нарештi згодився взяти на себе цей почесний обов'язок як мученицький подвиг.
– Я зумiю триматися достойно, – сказав вiн меровi. Часу лишилось дуже мало, а треба ще було приготувати мундири, в яких сiм рокiв тому зустрiчали якогось принца кровi.
О сьомiй годинi приiхала з Вержi панi де Реналь з дiтьми i з Жульеном. В ii вiтальнi вже було повно дружин лiбералiв. Посилаючись на те, що зараз треба показати повне еднання партiй, вони благали ii замовити слiвце перед паном мером, щоб той дав iхнiм чоловiкам мiсця в почеснiй вартi. Одна з дам запевняла, що коли ii чоловiка не виберуть, вiн з горя оголосить себе банкрутом. Панi де Реналь швиденько всiх випровадила. Вона здавалась чимось дуже стурбованою.
Жульена дивувало й навiть дратувало те, що вона приховувала вiд нього причину свого занепокоення. «Так я i думав, – гадав вiн, – все ii кохання тепер померкло перед щастям приймати у своему домi короля. Вся ця метушня ii заслiплюе. Вона кохатиме мене знов, коли кастовi забобони перестануть паморочити iй голову».
Дивна рiч, але через це вiн закохався в неi ще бiльше.
Матрацники рясно заповнили весь будинок, i Жульен довго не мiг вибрати слушноi хвилини, щоб наодинцi
сказати iй кiлька слiв. Нарештi вiн побачив, що вона виходить з його кiмнати з якимсь його одягом у руках. Вони були самi. Вiн спробував заговорити з нею. Але вона не стала його слухати i втекла. «Який я дурень, що покохав цю жiнку: вiд честолюбства вона так само втрачае розум, як i ii чоловiк».
Насправдi ж панi де Реналь перевершила свого чоловiка, ii опанувало одне заповiтне бажання, в якому вона нiяк не наважувалась признатися Жульеновi з боязнi його образити: iй хотiлося, щоб вiн хоч на один день скинув свiй похмурий чорний одяг. З дивовижною для такоi простодушноi жiнки спритнiстю вона домоглася вiд пана де Муаро i супрефекта де Можiрона, щоб Жульена призначили до почесноi варти, хоч на це мiсце претендували п'ять чи шiсть юнакiв з родин багатих фабрикантiв, до того ж принаймнi двое з них вiдзначалися зразковою побожнiстю. Пан Вально, який розраховував посадити у свiй екiпаж найвродливiших жiнок мiста, щоб усi могли помилуватись його гарними нормандськими кiньми, погодився вiддати одного з своiх коней Жульеновi, якого ненавидiв бiльш нiж будь-кого. Але в усiх, кого зараховано до почесноi варти, були своi або позиченi розкiшнi мундири небесно-блакитного кольору з полковницькими срiбними еполетами, в яких почесна варта хизувалася сiм рокiв тому. Панi де Реналь хотiлось дiстати для Жульена новий мундир, а в неi лишалось тiльки чотири днi, щоб замовити в Безансонi повну форму, зброю, кашкет i т. iн., тобто все потрiбне для почесного вартового. Найпотiшнiше було те, що вона вважала необережним замовляти мундир для Жульена у Вер'ерi. Вона хотiла вразити i його, i все мiсто.
Покiнчивши справу з почесною вартою i з впливом на громадську думку, мер узявся до пiдготовки урочистоi релiгiйноi церемонii, бо король неодмiнно хотiв вiдвiдати уславленi мощi святого Климента, що зберiгаються в Бре-ле-О, за милю вiд Вер'ера. Бажано було зiбрати якомога бiльше духiвництва, але це виявилось дуже важкою справою. Новий кюре, Маслон, аж нiяк не хотiв допустити присутностi пана Шелана. Пан де Реналь марно доводив йому, що це буде необачно: короля мав супроводити маркiз де Ла-Моль, предки якого з давнiх-давен були губернаторами цiеi провiнцii. І вiн уже тридцять рокiв знае абата Шелана.
Напевне, приiхавши у Вер'ер, вiн запитае про нього i якщо дiзнаеться, що той впав у опалу, то здатний буде пiти до старого в його будиночок у супроводi такого численного почту, який тiльки буде при ньому. Оце був би ляпас!
– Для мене буде ганьба як тут, так i в Безансонi, – заперечував абат Маслон, – якщо вiн з'явиться в моiй парафii. Це ж янсенiст, Боже милосердний!
– Кажiть що хочете, дорогий абате, – вiдказав пан де Реналь, – а я не можу допустити, щоб представники влади у Вер'ерi дiстали вiд пана де Ла-Моля таку образу. Ви його не знаете, – при дворi вiн добромисний, а тут, у провiнцii, такий скалозуб i насмiшник, що радий усякiй нагодi кому-небудь дозолити. Вiн може, виключно для власноi розваги, зганьбити нас в очах лiбералiв.
Тiльки вночi з суботи на недiлю, пiсля триденних переговорiв, гордiсть абата Маслона була зломлена боягузтвом пана мера, яке зробило його вiдчайдушним. Довелося написати медоточивого листа абатовi Шелану й просити його взяти участь в урочистiй церемонii поклонiння мощам у Бре-ле-О, якщо, звичайно, це дозволять йому лiта й недуги. Пан Шелан зажадав i одержав запрошення для Жульена, що мав супроводити його як iподиякон.
У недiлю з самого ранку вулицi Вер'ера повнилися тисячами селян, що поприходили з навколишнiх гiр. Була чудова сонячна погода. Нарештi десь о третiй годинi юрба захвилювалася; на скелi, за два лье вiд Вер'ера, спалахнуло велике вогнище. Цей сигнал сповiщав, що король уже вступив на територiю департаменту. Враз задзвонили всi дзвони й загупала старенька iспанська гармата, що належала мiсту, виражаючи загальну радiсть з приводу великоi подii. Половина мiського населення вилiзла на дахи. Жiноцтво розмiстилося на балконах. Почесна варта рушила. Всi милувалися блискучими мундирами, кожен пiзнавав то родича, то приятеля. Глузували з полохливостi пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сiдла. Та ось чиесь зауваження збудило загальну цiкавiсть i змусило забути все iнше: перший вершник у дев'ятiй лавi був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку нiхто не мiг впiзнати. Раптом почулися обуренi вигуки, на обличчях вiдбився подив, словом – зчинився переполох: у цьому юнаковi, що iхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пiзнали хлопчака Сореля, тесляревого сина. Всi, особливо лiберали, в один голос обурювалися витiвкою мера.
– Як! Тiльки тому, що цей майстровий парубiйко, виряджений абатом, е гувернером його дiтлахiв, вiн наважився призначити його до почесноi варти замiсть панiв такого-то й такого-то, багатих фабрикантiв! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке порiддя! – галасувала дружина одного банкiра.
– Цей парубiйко не промах, вiн при шпазi, – вiдповiв iй сусiд, – вiн може штрикнути в обличчя.
Зауваження належних до дворянства осiб були ще небезпечнiшi. Дами запитували одна одну: невже в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тiльки сам мер? Адже до цього часу вiн не виявляв нiякоi поблажливостi до простолюдинiв.
Тим часом предмет усiх цих розмов, Жульен, почував себе найщасливiшою людиною у свiтi. Смiливий вiд природи, вiн тримався на конi краще, нiж бiльшiсть юнакiв гiрського мiстечка. По очах жiнок вiн бачив, що вони розмовляють про нього.
Еполети його виблискували яскравiше, нiж в iнших, бо були новi. Кiнь його на кожному кроцi ставав дибки; Жульен не тямив себе з радощiв.
А коли вони порiвнялися з старою фортецею, i його кiнь, злякавшись пострiлу маленькоi гармати, винiс його з лав, – радостi його не було меж: якимсь дивом вiн не впав i пiсля цього почував себе героем. Вiн уявляв себе ад'ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею.
Але одна людина почувала себе ще щасливiшою, нiж вiн: спочатку вона з вiкна ратушi стежила за ним; потiм сiла в коляску, поспiшила в об'iзд i встигла саме вчасно, щоб завмерти з жаху, коли кiнь винiс його з лав. Далi ii коляска галопом помчала крiзь другу заставу, на шлях, яким мав проiхати король, i повiльно рушила за двадцять крокiв слiдом за почесною вартою, огорнута ii благородною курявою. Коли мер мав честь виголосити привiтання його величностi, десять тисяч селян закричали: «Хай живе король!» Через годину, вислухавши всi промови, король в'iхав до мiста, i маленька гармата знов салютувала йому безперервною пальбою. І тут стався нещасний випадок – не з канонiрами, випробуваними при Лейпцигу i при Монмiрайлi, а з майбутнiм першим помiчником, паном де Муаро. Кiнь тихо скинув його в едину калюжу, яка трапилася на шляху; зчинився переполох, бо треба було його негайно витягти звiдти, щоб мiг проiхати королiвський екiпаж.
Його величнiсть зiйшов бiля гарноi новоi церкви, яка з тоi нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними заслонами. Потiм мав вiдбутись обiд, пiсля чого король повинен був знову сiсти в екiпаж i вирушити на поклонiння мощам святого Климента. Як тiльки король увiйшов до церкви, Жульен помчав до дому пана де Реналя. Там вiн, зiтхаючи, скинув гарний небесно-блакитний мундир, шаблю, еполети й убрався у свiй старенький чорний костюм. Потiм вiн знов сiв на коня i через кiлька хвилин опинився в Бре-ле-О, розташованому на вершинi мальовничого горба. «Чудово! Де й береться стiльки людей, – подумав Жульен. – У Вер'ерi така юрба, що не протовпитися, i тут навколо старого абатства не менше десяти тисяч».
Напiвзруйноване «революцiйним вандалiзмом» абатство було розкiшно вiдбудоване за Реставрацii, i вже подейкували про чудеса. Жульен розшукав абата Шелана, що спочатку добре йому вичитав, а потiм дав сутану i стихар. Жульен швиденько вдягся i разом з паном Шеланом пiшов розшукувати молодого епископа агдського. Цей прелат, небiж пана де Ла-Моля, був щойно удостоений епископського сану, i на нього було покладено високий обов'язок показати королю святу релiквiю. Але зараз епископа нiде не могли знайти.
Духовенство непокоiлось. Воно чекало свого владику в похмурiй готичнiй галереi старого абатства. Щоб репрезентувати старовинний капiтул Бре-ле-О, що до тисяча сiмсот вiсiмдесят дев'ятого року складався з двадцяти чотирьох канонiкiв, тут зiбрали двадцять чотири священики. Почекавши якихось три чвертi години, ремствуючи з приводу молодостi епископа, священики вирiшили, що ректоровi капiтулу слiд пiти й попередити монсеньйора про те, що король ось-ось прибуде i що вже час iти на хори. Завдяки похилому вiку, ректором був пан Шелан. Хоч вiн i гнiвався на Жульена, та все ж зробив йому знак iти за ним. Стихар лежав на Жульенi прекрасно. Невiдомо, якими саме способами еклезiастичного туалету йому вдалося гладенько прилизати свое гарне кучеряве волосся; але через неуважнiсть, яка ще посилила гнiв пана Шелана, з-пiд довгих згорток його сутани видно було шпори почесного вартового.
Коли вони добрались до епископських апартаментiв, бундючнi лакеi в лiвреях з галунами ледве зволили вiдповiсти старому священиковi, що мосеньйора зараз бачити не можна. На пана Шелана не звернули уваги й тодi, коли вiн пояснив, що, як ректор благородного капiтулу Бре-ле-О, вiн мае привiлей входити в усякий час до епископа своеi церкви.
Зухвалiсть лакеiв обурила горду натуру Жульена. Вiн кинувся в коридор, куди виходили келii старовинного абатства, штовхаючи всi дверi, на якi натрапляв. Однi, зовсiм маленькi дверцята пiддались, i вiн опинився в келii серед камер-лакеiв монсеньйора, одягнених у чорнi лiвреi, з ланцюгами на шиi. Поспiшнiсть, з якою вiн зайшов сюди, змусила iх подумати, що його викликав сам епископ, i вони пропустили його. Пройшовши кiлька крокiв, вiн опинився у величезнiй готичнiй, надзвичайно темнiй залi з чорними дубовими панелями: стрiлчастi вiкна, всi, крiм одного, були закладенi цеглою. Грубе, нiчим не прикрите цегляне мурування поруч iз старовинними розкiшними панелями становило вельми убоге видовище. Вздовж довгих стiн зали, збудованоi герцогом Карлом Смiливим у тисяча чотириста сiмдесятому роцi на спокуту якогось грiха i добре вiдомоi бургундським антикварам, тяглись ряди дерев'яних крiсел з багатим рiзьбленням. На них були iнкрустованi рiзнобарвним деревом всi чудеса апокалiпсиса.
Похмура пишнота, спотворена голою цеглою i бiлим тиньком, глибоко вразила Жульена. Вiн мовчки спинився. На другому кiнцi зали, бiля единого вiкна, крiзь яке пробивалося свiтло, вiн побачив велике дзеркало в рамi з червоного дерева. Якийсь молодик у фiолетовiй сутанi i мереживному стихарi, але з непокритою головою, стояв за три кроки вiд дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому мiсцi; його, очевидно, привезли сюди з мiста. Жульен помiтив, що в молодика був сердитий вигляд. Правою рукою вiн поважно роздавав благословення в бiк дзеркала.
«Що б це могло означати? – подумав Жульен. – Мабуть, цей молодий священик виконуе якусь пiдготовчу церемонiю. Це, певне, секретар епископа… такий зухвалий, як цi лакеi… Та дарма, спробуемо!»
Вiн неквапно пройшов через усю величезну залу, не вiдводячи очей вiд единого вiкна i вiд молодика, що невпинно когось благословляв.
Що ближче вiн пiдходив, то ясно бачив, яке розгнiване обличчя в цього чоловiка. Помiтивши розкiшний стихар, обшитий мереживом, Жульен мимоволi спинився за кiлька крокiв вiд дзеркала.
«Я все-таки повинен звернутися до нього», – вирiшив вiн нарештi. Але краса зали схвилювала його, i вiн наперед болiсно вiдчував образу вiд грубощiв, якi йому зараз доведеться почути.
Молодик побачив його в дзеркалi, обернувся, гнiв миттю зник iз його обличчя, i вiн лагiдно запитав Жульена:
– Ну що ж, пане, вона, сподiваюсь, готова? Жульен остовпiв вiд подиву. Коли юнак обернувся до нього, Жульен побачив наперсний хрест на його грудях: це був сам епископ агдський. «Такий молодий, – подумав Жульен, – щонайбiльше на шiсть чи вiсiм рокiв старший за мене».
І йому стало соромно своiх шпор.
– Монсеньйор, – вiдповiв вiн несмiливо, – мене послав до вас ректор капiтулу пан Шелан.
– О! Я чув про нього багато доброго, – мовив епископ так лагiдно, що захоплення Жульена побiльшилось. – Даруйте менi, пане, я думав, ви той чоловiк, що мае принести митру, ii погано запакували в Парижi – парча зверху геть пом'ялась. Вона матиме просто жахливий вигляд, – сумно додав молодий епископ. – Та ще й чекати мене змушують!
– Монсеньйоре, я пiду по вашу митру, якщо ваше преосвященство дозволить.
Жульеновi гарнi очi подiяли на епископа.
– Прошу вас, пане, йдiть, – вiдповiв той з чарiвною лагiднiстю, – вона менi потрiбна негайно. Я в розпачi, що змушую чекати весь капiтул.
Дiйшовши до середини зали, Жульен обернувся i побачив, що епископ знов почав благословляти. «Та що ж це таке? – знов подумав Жульен. – Напевно, це якийсь церковний обряд, що пiдготовляе сьогоднiшню церемонiю».
Увiйшовши в келiю, де були камер-лакеi, вiн побачив у них у руках митру. Мимохiть скоряючись владному поглядовi Жульена, вони подали йому митру його преосвященства.
Вiн з гордiстю понiс ii; увiйшовши в залу, вiн уповiльнив ходу, несучи ii з повагою. Єпископ тепер сидiв перед дзеркалом, але час вiд часу його права рука, хоч i стомлена, i далi благословляла. Жульен допомiг йому накласти митру. Єпископ похитав головою.
– Еге, вона тримаеться, – задоволено сказав вiн Жульеновi. – Можна вас попросити трохи вiдiйти?
Єпископ швидко вийшов на середину зали, потiм, наближаючись повiльними кроками до дзеркала, знов прибрав сердитого вигляду i став поважно роздавати благословення.
Жульен остовпiв, вiн починав усе розумiти, але не наважувався повiрити цьому. Єпископ спинився i раптом, втративши всю свою суворiсть, глянув на нього й спитав:
– Що ви скажете про мою митру, пане, добре вона сидить?
– Чудово, монсеньйоре.
– Вона не зсунута надто назад? Адже це псуе статечний вигляд; проте, з другого боку, не слiд також насувати ii на брови, мов офiцерський кiвер.
– Менi здаеться, що вона сидить якнайкраще.
– Король звик бачити статечне й, напевне, дуже суворе духiвництво. Менi не хотiлося б, особливо через мою молодiсть, мати занадто легковажний вигляд.
І епископ знов став походжати, роздаючи благословення.
«Ясно, – подумав Жульен, нарештi наважившись зрозумiти те, що бачив. – Вiн вправляеться, вiн вчиться благословляти».
– Ну, я готовий, – сказав епископ за кiлька хвилин. – Пiдiть, пане, попередьте пана ректора i панiв з капiтулу.
Незабаром пан Шелан у супроводi двох найстарiших священикiв увiйшов крiзь величезнi дверi з чудовою рiзьбою, яких Жульен ранiше не помiтив. Але тепер вiн був, вiдповiдно до свого рангу, позаду всiх i мiг бачити епископа тiльки через плечi священикiв, що юрмилися бiля дверей.
Єпископ повiльно йшов через залу; коли вiн наблизився до порога, священики вишикувались, утворюючи процесiю. Пiсля хвилинного замiшання процесiя вирушила, заспiвуючи псалом. Єпископ iшов останнiм мiж паном Шеланом i ще одним старим священиком. Жульен, як особа, приставлена до абата Шелана, прослизнув зовсiм близько до монсеньйора. Процесiя прямувала довгими коридорами абатства Бре-ле-О; незважаючи на яскравий сонячний день, вони були темнi й вогкi. Нарештi всi вийшли на паперть. Жульен не тямив себе вiд захвату такою гарною церемонiею. Жульенове серце сповнювало честолюбство, пiдбурюване молодiстю епископа, i захоплення його надзвичайною делiкатнiстю й чемнiстю. Чемнiсть епископа була зовсiм не схожа на чемнiсть пана де Реналя, навiть коли той був у доброму гуморi: «Що ближче до найвищих щаблiв суспiльства, – казав собi Жульен, – то частiше зустрiчаеш отакi вишуканi манери».
Процесiя саме входила в церкву маленькими боковими дверима, коли раптом розлiгся жахливий гуркiт, що струснув церковне склепiння; Жульеновi здалося, що церква ось-ось завалиться. Але це була та сама маленька гармата; ii щойно примчали сюди двi четвiрки коней, що скакали галопом; тiльки-но ii встановили, як лейпцизькi канонiри почали бити з неi раз у раз, по п'ять пострiлiв на хвилину, немов пруссаки вже були тут.
Але чарiвний грiм гармат тепер не справляв враження на Жульена, вiн не думав бiльше нi про Наполеона, нi про военну славу. «Такий молодий, – думав вiн, – i вже епископ Агди. Але де ж ця Агда i яку платню вiн одержуе? Мабуть, двiстi чи триста тисяч на рiк…»
Лакеi монсеньйора внесли розкiшний балдахiн, пан Шелан взявся за один з держакiв, але, по сутi, нiс його, звичайно, Жульен. Єпископ ступив пiд балдахiн. Вiн справдi виглядав старим; захоплення нашого героя не мало меж. «Всього можна досягти спритнiстю!» – думав вiн.
Увiйшов король. Жульен мав щасливу нагоду бачити його зовсiм зблизька. Єпископ звернувся до короля з привiтанням; вiн говорив зворушено i не забував надати своему голосу легкого тремтiння схвильованостi, дуже приемноi для його величностi. Не будемо розводитися з описом церемонii в Бре-ле-О – протягом двох тижнiв вiн заповнював шпальти мiсцевих газет. Жульен дiзнався з промови епископа, що король е нащадком Карла Смiливого.
Пiзнiше Жульеновi довелося перевiряти рахунки витрат на цю церемонiю. Пан де Ла-Моль, що здобув для свого небожа епископство, бажаючи зробити йому ласку, взяв на себе усi витрати. Сама лише церемонiя Бре-ле-О коштувала три тисячi вiсiмсот франкiв.
Пiсля промови епископа i вiдповiдi короля його величнiсть став пiд балдахiн; потiм вельми побожно опустився навколiшки на подушку бiля вiвтаря. Навколо криласа йшли ряди крiсел, розмiщених на висотi двох схiдцiв над пiдлогою. Жульен сидiв на нижчому, бiля нiг пана Шелана, наче шлейфоносець бiля нiг кардинала в Сiкстинськiй капелi в Римi. Спiвали «Те Бейт», курилися хмари ладану, лунала нескiнченна стрiлянина з мушкетiв i з гармати. Селяни сп'янiли вiд насолоди й благочестя. Один такий день зводить нанiвець усю роботу сотнi номерiв якобiнських газет.
Жульен був за шiсть крокiв вiд короля й бачив, що той молився справдi щиро. Тут вiн уперше помiтив невеличкого на зрiст чоловiка з розумними очима, в мундирi майже без гаптування. Але поверх простого мундира в нього була пов'язана через плече блакитна орденська стрiчка. Вiн стояв ближче до короля, нiж багато iнших вельмож, на яких мундири були вигаптуванi так, що пiд золотом, як казав Жульен, не видно було сукна. Через кiлька хвилин вiн дiзнався, що це пан де Ла-Моль. Жульеновi вiн здався погордливим i навiть зухвалим.
«Цей маркiз навряд чи спроможний бути таким чемним, як мiй гарненький епископ, – подумав Жульен. – Ось що значить духовне звання! Воно робить людину лагiдною i мудрою. А втiм, король приiхав сюди поклонитися мощам, а я нiяких мощей не бачу. Де ж цей святий Климент?»
Молодий прислужник, його сусiд, пояснив йому, що святi мощi аж нагорi, в Палаючiй Каплицi.
«Що то за Палаюча Каплиця?» – подумав Жульен.
Але йому не хотiлось розпитувати. З подвоеною увагою вiн став спостерiгати церемонiю.
Коли церкву вiдвiдуе коронована особа, канонiки, за етикетом, не супроводять епископа. Але епископ агдський, прямуючи до Палаючоi Каплицi, покликав абата Шелана, i Жульен наважився пiти за ним.
Зiйшовши сходами високо нагору, вони опинилися перед маленькими дверцятами з готичним наличником, вкритим розкiшною позолотою. Очевидно, це було зроблено вчора.
Перед самими дверцятами стояли навколiшки двадцять чотири молоденькi дiвчини з найзнатнiших родин Вер'ера. Перше нiж вiдчинити дверi, сам епископ опустився навколiшки серед вродливих дiвчат. І поки вiн голосно проказував молитву, вони захоплено милувались його чудовим мереживом, його лагiднiстю, його молодим i нiжним обличчям. Це видовище вiдiбрало в нашого героя останнi крихти розуму. Тоi хвилини вiн би, мабуть, iз щирим серцем кинувся в бiй за iнквiзицiю. Раптом дверi розчинилися. Маленька каплиця немов палала в яскравому полум'i. На вiвтарi сяяло понад тисячу свiчок, розставлених у вiсiм рядiв, що вiддiлялись букетами квiтiв. Солодкi пахощi найчистiшого ладану линули з дверей святилища. Каплиця, наново позолочена, була зовсiм маленька, але висока. Жульен помiтив, що деякi свiчки на вiвтарi були понад п'ятнадцять футiв заввишки. Юнi дiвчата не могли стримати вигукiв захоплення. До маленького притвору каплицi впустили тiльки двадцять чотири дiвчини, двох священикiв i Жульена.
Незабаром прибув i король у супроводi самого лише пана де Ла-Моля i свого першого камергера. Навiть почеснi вартовi залишились зовнi, вони стояли навколiшки, з оголеними шаблями.
Його величнiсть скорiш упав, нiж опустився навколiшки на оксамитову подушку. І тiльки тепер Жульен, притиснутий до позолочених дверей, побачив з-за голого плечика однiеi з дiвчат чарiвну воскову фiгуру святого Климента. Вiн покоiвся в глибинi вiвтаря, в убраннi римського воiна. На шиi в нього зяяла широка рана, з якоi немов стiкала кров. Скульптор перевершив самого себе: згасаючi напiвзаплющенi очi були повнi небесноi благодатi. Вуса, що ледве пробивалися, обрамляли напiвстуленi чарiвнi губи, якi, здавалося, проказують молитву. Вiд цього видовища молоденька дiвчина, що стояла бiля Жульена, розплакалась, i одна ii сльозинка впала йому на руку.
