скачать книгу бесплатно
Вони не вмiють серце зворушити, не вразивши його.
Сучасний автор
Дiти обожнювали Жульена. Вiн iх зовсiм не любив; думки його були далеко вiд них. Що б не накоiли цi хлопчаки, вiн нiколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий, – хоча його й любили, бо Жульенове прибуття до певноi мiри розвiяло в домi нудьгу, – вiн був добрим вихователем. А сам у глибинi душi почував тiльки ненависть i вiдразу до вищих кiл, куди його було допущено, – допущено тiльки до краечка стола, – чим, мабуть, i пояснювалась його ненависть i вiдраза. Інколи, сидячи на званих обiдах, вiн насилу стримував свою зненависть до всього, що його оточувало. Якось у день святого Людовiка, слухаючи теревенi пана Вально за столом, Жульен мало не виказав себе: вiн утiк у сад, нiби для того, щоб наглянути за дiтьми. «Якi похвали чесностi! – скрикнув вiн. – Можна подумати це едина цнота на свiтi; а проте яка шанобливiсть, яке плазування перед людиною, що, певно, подвоiла i потроiла свiй капiтал, орудуючи майном бiднякiв. Я готовий битися об заклад, що вiн наживаеться навiть на коштах, призначених для нещасних пiдкидькiв, чия бiднiсть священнiша, нiж бiднiсть усiх iнших. О потвори! Потвори! Я теж, можна сказати, пiдкидьок, мене ненавидять i батько, i брати, i вся сiм'я».
За кiлька днiв до свята святого Людовiка Жульен, повторюючи молитви, прогулювався на самотi в гаю, що звався Бельведером, понад Алеею Вiрностi. Ще здалеку вiн побачив двох своiх братiв, якi простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрiчi з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульена i його вiдверта зневага до братiв збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смертi i кинули непритомного i скривавленого. Панi де Реналь, прогулюючись iз паном Вально та супрефектом, випадково зайшла в лiс. Вона побачила Жульена на землi i подумала: «Вiн умер». Вона так схвилювалася, що пан Вально вiдчув ревнощi.
Вiн турбувався передчасно. Жульен вважав панi де Реналь красунею, але ненавидiв ii саме за вроду: адже це була перша перешкода на його шляху, i юнак мало не спiткнувся об неi. Вiн уникав розмов з нею, щоб вона забула його порив, який першого дня штовхнув його поцiлувати iй руку.
Елiза, покоiвка панi де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своiй панi. Через те кохання мадемуазель Елiзи один з лакеiв зненавидiв Жульена. Якось Жульен почув, як той казав Елiзi: «Ви вже не хочете й розмовляти зi мною з того часу, як з'явився у домi цей замазура гувернер». Жульен не заслуговував такоi образи, але, будучи вродливим юнаком, пiдсвiдомо став iще бiльше дбати про свою зовнiшнiсть. Ненависть пана Вально теж подвоiлась. Вiн прилюдно заявив, що таке кокетство не личить молодому абатовi. Хоч
Жульен i не носив сутани, але його чорний костюм нагадував одяг священика.
Панi де Реналь помiтила, що вiн часто про щось розмовляе з Елiзою, i дiзналася, що причиною цих розмов була крайня бiднiсть Жульенового гардеробу. Вiн мав так мало бiлизни, що йому доводилось дуже часто вiддавати ii пралi, i саме в цьому Елiза йому допомагала. Убозтво Жульена, про яке панi де Реналь i гадки не мала, зворушило господиню, iй хотiлося зробити Жульеновi подарунок, але вона не наважувалась. Внутрiшня боротьба панi де Реналь була першим болiсним почуттям, якого завдав iй Жульен. До того часу Жульенове iм'я було для неi нерозривно зв'язане з почуттям чистоi духовноi радостi. Стурбована думкою про бiднiсть гувернера, панi де Реналь якось сказала чоловiковi, що слiд було б подарувати йому бiлизни.
– Ото дурницi! – вiдповiв вiн. – Чого ради робити подарунки людинi, якою ми цiлком задоволенi i яка нам прекрасно служить? Якби вiн почав ставитись недбало до своiх обов'язкiв, тодi треба було б його заохотити.
Панi де Реналь вiдчула всю образливу ницiсть такого погляду; однак до появи Жульена вона б не помiтила цього. Тепер, дивлячись на дуже охайне, хоч i скромне вбрання молодого абата, вона завжди казала сама собi: «Бiдолашний хлопець, як вiн викручуеться?»
Поступово все те, чого бракувало Жульеновi, стало викликати в неi спiвчуття до нього, а не нiяковiсть.
Панi де Реналь була одною з тих провiнцiалок, якi при першому знайомствi можуть здатися не дуже розумними.
У неi не було нiякого життевого досвiду, i вона не вмiла пiдтримувати розмови. Обдарована чутливою i гордою душею, вона у своему несвiдомому прагненнi щастя, властивому всякiй живiй iстотi, здебiльшого просто не помiчала того, що робили всi цi грубi люди, серед яких вона жила волею випадку.
Якби панi де Реналь дiстала хоч найменшу освiту, вона видiлялася б своiм природним i жвавим розумом. Але, як багата спадкоемиця, дiвчина виховувалася в монастирi Сакре-Кер у побожних черниць, пройнятих лютою ненавистю до всiх тих французiв, котрi вважались ворогами езуiтiв. Панi де Реналь вистачило здорового глузду, щоб дуже скоро забути всi нiсенiтницi, засвоенi в монастирi; але вона нiчого не набула натомiсть i лишилася неуком. Лестощi, якi вона чула з дитинства як багата спадкоемиця, i схильнiсть до палкоi побожностi спричинилися до того, що вона стала замикатись у собi. Панi де Реналь, здавалось, була надзвичайно поступлива i настiльки зрiкалася власноi волi, що вер'ерськi чоловiки ставили ii за зразок своiм жiнкам, а пан де Реналь пишався нею; але насправдi цi риси ii вдачi походили з винятковоi гордовитостi. Принцеса, яку згадують як приклад гординi, i та виявляе далеко бiльше уваги до вчинкiв своiх придворних, нiж виявляла ця лагiдна, скромна на вигляд жiнка до всього, що робив або казав ii чоловiк. До появи Жульена вона, по сутi, цiкавилась тiльки дiтьми, iхнi легкi недуги, прикрощi, маленькi радощi поглинали всю чутливiсть ii душi, яка за все життя знала тiльки одну палку любов до Бога, коли перебувала в безансонському монастирi Сакре-Кер.
Хоч вона з гордощiв нiкому не признавалась у цьому, але кожен напад гарячки в якого-небудь iз ii синiв кидав ii в такий розпач, наче дитина вже померла. Грубий смiх, знизування плечима та тривiальнi зауваження про бабську дурiсть – ось i все, що вона незмiнно чула у вiдповiдь, коли в першi роки шлюбного життя вона в поривi щиростi хотiла подiлитися своiми переживаннями з чоловiком. Такi жарти, особливо коли вони стосувалися захворювань дiтей, краяли серце панi де Реналь. Ось що вона знайшла замiсть догiдливих i медоточивих лестощiв езуiтського монастиря, де провела юнi роки. Горе виховало ii. Вона була занадто гордою, щоб говорити про це горе навiть зi своею подругою, панi Дервiль, i думала, що всi чоловiки такi самi, як пан де Реналь, пан Вально i супрефект Шарко де Можiрон. Грубiсть i найбрутальнiша бездушнiсть до всього, крiм грошей, кар'ери й орденiв, слiпа ненависть до всякоi думки, що суперечить iхнiм уподобанням, – все це здавалося iй таким властивим для представникiв чоловiчоi статi, як те, що вони носять чоботи чи фетровий капелюх.
Але навiть пiсля стiлькох рокiв панi де Реналь не могла звикнути до товстосумiв, серед яких iй доводилось жити.
У цьому й була причина успiху селянського юнака Жульена. В симпатii до його благородноi i гордоi душi вона пiзнала якусь солодку втiху, що сяяла принаднiстю новизни. Панi де Реналь скоро простила йому незнання найпростiших речей, що в ii очах робило його ще милiшим, простила i грубiсть манер, яку iй удавалося потроху виправляти. Вона вважала, що Жульена варто слухати, навiть коли вiн говорив про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебiгаючи вулицю, попав пiд колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тiльки грубий смiх, а тут вона бачила, як болiсно супляться чорнi, так красиво вигнутi брови Жульена. Потроху iй стало здаватися, що великодушнiсть, душевне благородство i людянiсть властивi тiльки цьому юному абатовi. Лише до нього вiдчувала вона справжню симпатiю i навiть захоплення, що iх збуджують цi чесноти в благородних душах.
У Парижi стосунки мiж Жульеном i панi де Реналь швидко б спростилися, бо в Парижi кохання – це дитя романiв. Юний гувернер i його несмiлива господиня знайшли б у трьох-чотирьох романах або навiть у куплетах театру Жiмназ пояснення своiх стосункiв. Романи визначили б iм ролi, якi слiд було грати, показали б приклад для наслiдування, i рано чи пiзно, можливо, навiть без усякоi втiхи, а може, й нехотя Жульен, задля самого марнолюбства, пiшов би за цим прикладом.
В якому-небудь мiстечку в Авейронi чи в Пiренеях перша-лiпша випадковiсть прискорила б розв'язку – така дiя жаркого клiмату. А пiд нашим похмурiшим небом бiдний юнак стае честолюбцем, бо його чутливе серце жадае утiх, якi коштують грошей; вiн бачить щодня тридцятилiтню жiнку, щиру й доброчесну, заклопотану дiтьми й далеку вiд того, щоб шукати в романах зразкiв для поведiнки. В провiнцii все вiдбуваеться повiльно, поступово, i це природнiше.
Часто, задумуючись над бiднiстю молодого гувернера, панi де Реналь розчулювалась до слiз. Якось Жульен застав ii, коли вона плакала.
– Ах, панi, чи не трапилося з вами якого нещастя?
– Нi, друже мiй, – вiдповiла вона. – Покличте дiтей, i ходiмо прогуляемось.
Панi де Реналь узяла Жульена пiд руку i сперлась на неi якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його «друже мiй».
Вкiнцi прогулянки Жульен помiтив, що панi де Реналь раз у раз червонiе. Вона сповiльнила ходу.
– Ви, мабуть, чули, – сказала вона, не дивлячись на нього, – що я едина спадкоемиця дуже багатоi тiтки, яка живе в Безансонi. Вона менi постiйно присилае всякi подарунки… Моi сини роблять такi успiхи… просто дивовижнi… Отож я хотiла вас попросити, щоб ви прийняли вiд мене маленький подарунок, на знак моеi вдячностi. Це так, дрiбниця, кiлька луiдорiв вам на бiлизну. Тiльки… – додала вона, почервонiвши ще бiльше, i замовкла.
– Що, панi? – спитав Жульен.
– Тiльки не треба говорити про це моему чоловiковi, – прошепотiла вона, опустивши голову.
– Я бiдний, панi, але не ниций, – вiдказав Жульен, гнiвно блискаючи очима, i, спинившись, випростався. – Про це ви не подумали. Я був би гiрший за останнього лакея, якби дозволив собi приховати вiд пана де Реналя будь-що з того, що стосуеться моiх грошей.
Панi де Реналь почувала себе знищеною.
– Пан мер, – провадив далi Жульен, – п'ять разiв видавав менi по тридцять шiсть франкiв з того часу, як я живу в його домi. Я можу показати свою книгу витрат пановi де Реналю чи кому завгодно, навiть пановi Вально, що ненавидить мене.
Пiсля такоi вiдсiчi панi де Реналь iшла поруч блiда й стурбована, i до кiнця прогулянки нiхто з них не мiг знайти приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жульенового серця кохання до панi де Реналь ставало тепер неможливим, а вона вiдчула до нього ще бiльшу повагу i захоплення: як вiн вичитав iй! Нiби загладжуючи образу, якоi мимохiть йому завдала, вона оточила його найнiжнiшим пiклуванням. Новизна цих турбот цiлий тиждень робила панi де Реналь щасливою. Їй нарештi вдалося трохи пом'якшити гнiв Жульена; але йому й на думку не спадало запiдозрити в ii поведiнцi щось подiбне до особистоi симпатii.
«Ось якi цi багатii, – думав вiн, – ображають людей, а потiм вважають, що все можна загладити якимсь кривлянням».
Серце панi де Реналь було таке переповнене i досi таке невинне, що, незважаючи на своi намiри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповiсти чоловiковi про зроблену Жульеновi пропозицiю i про те, як вiн вiдмовився вiд неi.
– Що?! – скрикнув обурений пан де Реналь. – Ви могли стерпiти, щоб вам вiдмовив служник?
Панi де Реналь запротестувала проти цього слова, i вiн додав:
– Я висловлююсь, панi, як покiйний принц Конде, рекомендуючи своiх камергерiв молодiй дружинi: «Всi цi люди, – сказав вiн, – нашi слуги». Я вам читав це мiсце з мемуарiв Безанваля[15 - Безанваль (1722–1791) – автор мемуарiв про часи Людовiкiв XV i XVI, де докладно описано скандальну хронiку i придворнi подii тiеi доби.], дуже повчальне для пiдтримки престижу. Всi, хто не належить до дворянства, живе у вас i одержуе платню, – вашi слуги. Я поговорю з цим добродiем Жульеном i дам йому сто франкiв.
– Ах, – друже мiй, – сказала панi де Реналь, затремтiвши вiд хвилювання, – зроби ж принаймнi так, щоб слуги не бачили.
– Авжеж! Бо вони заздритимуть, i не без пiдстав, – сказав ii чоловiк i пiшов, мiркуючи, чи не завелику суму назвав.
Панi де Реналь впала на стiлець, майже знепритомнiвши вiд тривоги. «Вiн образить Жульена, i це з моеi вини». Вона вiдчула огиду до свого чоловiка i затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що нiколи бiльш не дiлитиметься з ним своiми почуттями.
Побачивши Жульена, панi де Реналь вся затремтiла, в грудях iй так стиснуло, що вона не могла вимовити й слова. Збентежена, вона взяла його за руки й мiцно потиснула iх.
– Друже мiй, – нарештi сказала вона, – ви задоволенi з мого чоловiка?
– Чому ж менi не бути задоволеним, – вiдповiв Жульен, гiрко всмiхаючись. – Вiн менi дав сто франкiв.
Панi де Реналь глянула на нього, немовби вагаючись.
– Дайте менi вашу руку, – сказала вона нарештi з такою рiшучiстю, якоi Жульен ще нiколи в неi не помiчав.
Вона насмiлилась пiти до вер'ерського книгаря, хоч за ним встановилася репутацiя страшенного лiберала. Там вона вибрала на десять луiдорiв книжок, щоб подарувати своiм дiтям. Але це були саме тi книжки, якi – вона знала – хотiв мати Жульен. Вона зажадала, щоб там-таки, в книгарнi, кожен з хлопчикiв написав свое iм'я на тих книжках, якi йому припали. Поки панi де Реналь радiла, що знайшла спосiб спокутувати свою провину перед Жульеном, вiн дивувався безлiчi книжок у книгарнi. Нiколи ще не наважувався вiн заходити в таке нечестиве мiсце; серце його трепетало. Жульен i не здогадувався, що робиться у душi панi де Реналь. Вiн глибоко замислився, як би придбати кiлька книжок, не зашкодивши своiй репутацii юнака, що вивчае теологiю. Нарештi йому спало на думку, що можна буде, коли спритно взятись до справи, переконати пана де Реналя, нiби для письмових робiт хлопчикiв найкращою темою були б життеписи славнозвiсних дворян цього краю. Через мiсяць, доклавши немало зусиль, Жульен домiгся здiйснення свого задуму, а ще згодом наважився в розмовi з паном де Реналем натякнути на дещо значно труднiше для благородного мера; йшлося про те, щоб сприяти збагаченню лiберала – записатися абонентом у його книгарню. Пан де Реналь не заперечував, що треба дати старшому синовi уявлення de visu[16 - Наочно (лат.).] про численнi твори, якi можуть згадуватися в розмовi, коли вiн буде у вiйськовiй школi. Але Жульен бачив, що пан мер уперто не хоче йти далi. Хлопець пiдозрював, що тут е якась таемна причина, але не мiг ii розгадати.
– Я гадаю, пане, – сказав вiн якось йому, – що було б украй непристойно, коли б таке почесне дворянське прiзвище, як Реналь, потрапило у брудний список абонентiв книгаря.
Обличчя пана де Реналя прояснiло.
– Було б так само прикро, – провадив далi Жульен смиренним тоном, – для бiдного студента теологii, якби коли-небудь виявилося, що його iм'я було в списку книгаря, який дае книги додому. Лiберали могли б мене звинуватити в тому, що я брав нечестивi книги; хто знае, чи не понаписували б вони там пiд моiм iменем назви цих огидних книжок.
Але тут Жульен помiтив, що збочив з правильного шляху: обличчя мера знов прибрало збентеженого i невдоволеного виразу. Жульен замовк. «Тепер вiн у моiх руках», – сказав вiн сам до себе.
Через кiлька днiв старший хлопчик, побачивши в «Щоденнiй газетi»[17 - «Щоденна газета» («Quotidienne») – друкований орган ультрароялiстiв, який проповiдував найреакцiйнiшi заходи i бiлий терор.] оголошення про якусь книжку, почав розпитувати про неi Жульена в присутностi пана де Реналя.
– Щоб не дати якобiнцям приводу трiумфувати, – сказав молодий гувернер, – i щоб я все-таки мав змогу вiдповiдати на запитання пана Адольфа, можна було б записати абонентом в книгарню кого-небудь iз ваших слуг.
– Непогана думка! – радо вигукнув пан де Реналь.
– Треба тiльки вжити заходiв, – сказав Жульен iз серйозним, майже сумним виразом, що так личить деяким людям, коли вони бачать здiйснення давно виплеканоi мрii, – треба вжити заходiв, щоб слуга не брав нiяких романiв. Потрапивши в дiм, цi небезпечнi книжки могли б зiпсувати покоiвок панi та й самого слугу.
– Ви забуваете ще про полiтичнi памфлети, – додав пан де Реналь погордливо.
Вiн хотiв приховати, як йому сподобався хитрий маневр, придуманий гувернером.
Жульенове життя протiкало серед таких ось маленьких хитрощiв, i iхнiй успiх цiкавив його значно бiльше, нiж помiтна прихильнiсть, яку вiн легко мiг би прочитати в серцi панi де Реналь.
Попереднiй душевний стан опанував його i в домi вер'ерського мера. Тут, так само, як i на батьковiм тартаку, вiн глибоко зневажав людей, з якими жив, i вiдчував, що вони його ненавидять. Слухаючи, як супрефект, пан Вально та iншi друзi дому розповiдають про тi чи iншi подii, якi вiдбувались у них перед очима, вiн бачив, до якоi мiри iхнi уявлення не схожi на дiйснiсть. Кожний вчинок, що здавався йому прекрасним, неодмiнно викликав загальний осуд. Жульен раз у раз вигукував подумки: «Якi потвори! Якi дурнi!» Дивним було однак те, що, при всiй своiй зарозумiлостi, вiн часто зовсiм не розумiв, про що йшла мова.
З самого малку вiн нi з ким не розмовляв щиро, крiм старого полкового лiкаря. Весь його невеликий запас знань обмежувався iталiйськими кампанiями Бонапарта i хiрургiею. Докладнi описи найболючiших операцiй чарували юнацьку вiдвагу Жульена; вiн казав сам собi:
– Я стерпiв би не скривившись.
Вперше, коли панi де Реналь спробувала заговорити з молодим гувернером про щось iнше, крiм виховання дiтей, вiн почав розповiдати про хiрургiчнi операцii; вона зблiдла й попросила його замовкнути.
А крiм цього, Жульен нiчого не знав. Отже, хоч вiн весь час проводив у товариствi панi де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самi, мiж ними западала дивна мовчанка. У вiтальнi, хоч би як смиренно вiн поводився, вона вгадувала по його очах, що Жульен розумом стоiть над усiма, хто бував у iхньому домi. Але тiльки-но вона залишалася з ним на самотi, вiн весь напружувався. Це гнiтило ii, бо жiночий iнстинкт пiдказував iй, що Жульенове збентеження походить зовсiм не з нiжних почуттiв.
Виходячи з якихось дивних уявлень про свiтське товариство, почерпнутих з оповiдань старого полкового лiкаря, Жульен завжди вiдчував нiяковiсть, коли в присутностi дами серед загальноi розмови наставала мовчанка, – наче саме вiн був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разiв болiснiше, коли вiн був iз жiнкою на самотi. Його уява, сповнена найдивовижнiших, справдi iспанських понять про те, що повинен казати чоловiк, залишившись вiч-на-вiч з дамою, навiювала йому в цi хвилини збентеження зовсiм неймовiрнi речi. Жульенова душа линула в небеса, i водночас вiн не мiг порушити ганебноi мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя пiд час довгих прогулянок з панi де Реналь i з дiтьми ставав iще суворiшим вiд цих болiсних переживань. Жульен страшенно себе зневажав. А якщо, на свою бiду, вiн i примушував себе говорити, то казав щось недоладне. На довершення лиха, вiн не тiльки бачив, а й перебiльшував безглуздiсть своеi поведiнки. Та було в ньому й таке, чого Жульен не бачив: це його власнi очi. Вони були такi гарнi i в них вiдбивалась така палка душа, що вони, немов талановитi актори, часом надавали глибокого змiсту навiть словам, у яких його зовсiм не було. Панi де Реналь помiтила, що з нею на самотi Жульен мiг сказати щось дотепне тiльки в тих випадках, коли пiд враженням якоiсь несподiваноi подii забував про потребу вигадувати комплiменти. А що друзям дому нечасто спадали свiжi блискучi думки, то вона тiшилась i захоплювалась тими спалахами, у яких виявлявся Жульенiв розум.
Пiсля падiння Наполеона в провiнцiйних звичаях не допускаеться нiякоi галантностi. Кожен боiться втратити посаду: негiдники шукають пiдтримки конгрегацii, i лицемiрство розквiтло навiть серед лiбералiв. Нудьга зростае. Читання та сiльське господарство – ось единi розваги.
Панi де Реналь, багата спадкоемиця побожноi тiтки, одружена в шiстнадцять рокiв з немолодим дворянином, за все свое життя не переживала нiчого, що хоч би трохи нагадувало кохання. Тiльки ii духiвник, добрий кюре Шелан, розмовляв з нею про кохання з приводу залицянь пана Вально i змалював iй таку огидну картину, що це слово в ii уявi пов'язувалося з наймерзеннiшою розпустою. А те кохання, про яке вона дiзналася з кiлькох романiв, що випадково потрапили iй до рук, здавалось чимсь винятковим навiть неiснуючим. Завдяки своiй необiзнаностi, панi де Реналь, цiлком захоплена Жульеном, була щаслива, i iй навiть на думку не спадало за щось докоряти собi.
VIII. Житейськi справи
Then there were sighs, the deeper for suppression,
And stolen glances, sweeter for the theft.
And burning blushes, though for no transgression.[18 - Зiтхання потайне – завжди глибоке.Як любо поглядом зустрiтись тайкома;Зирнеш – i враз запаленiють щоки.Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 74 (англ.).Переклад вiршованих текстiв тут i далi В. Струтинського.]
Don Juan, c. 1, st. 74
Ангельська лагiднiсть панi де Реналь, яка походила з ii вдачi та теперiшнього щастя, трохи зраджувала ii тiльки тодi, коли вона згадувала про свою покоiвку Елiзу. Ця дiвчина дiстала спадщину, пiсля чого пiшла на сповiдь до кюре Шелана i призналась йому, що хоче побратися з Жульеном. Кюре щиро зрадiв щастю свого улюбленця i надзвичайно здивувався, коли Жульен рiшуче заявив, що не приймае пропозицii мадемуазель Елiзи.
– Бережiться, дитино моя, того, що дiеться у вашому серцi, – сказав кюре, насупивши брови. – Я радiю за вас, якщо ви нехтуете таким майном тiльки в iм'я вашого покликання. Ось уже п'ятдесят шiсть рокiв, як я служу священиком у Вер'ерi, а проте мене, очевидно, звiльнять. Менi прикро, але все-таки я маю вiсiмсот лiврiв ренти. Кажу вам: не пiддавайтеся iлюзiям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобiгатимете ласки можновладцiв, ви занапастите свою душу на вiки вiчнi. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, пiдлещуватись до супрефекта, мера, цiеi впливовоi особи, i потурати iхнiм примхам. Така поведiнка, тобто те, що у свiтi називають «вмiнням жити», може, для мирянина й не зовсiм несумiсна зi спасiнням душi, але з нашим саном треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цiм або на тiм свiтi – середини нема. Ідiть, мiй друже, помiркуйте й через три днi приходьте з остаточним вирiшенням. Я з жалем помiчаю в глибинi вашоi натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свiдчить нi про помiркованiсть, нi про цiлковите зречення земних благ, що конче потрiбнi священиковi. Розум ваш обiцяе багато, але дозвольте менi сказати, – додав добрий панотець iз слiзьми на очах, – якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасiння.
Жульен соромився свого хвилювання; вперше в життi вiн вiдчув, що його люблять; вiн заплакав вiд розчулення i, щоб нiхто не бачив його слiз, утiк у гущавину лiсу над Вер'ером.
«Що це зi мною? – подумав вiн. – Я почуваю, що мiг би сто разiв вiддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж вiн менi щойно довiв, що я дурень. Головне для мене – обманути саме його, а вiн мене бачить наскрiзь. Прихований запал, про який вiн каже, – це мое прагнення вибитися в люди. Кюре вважае, що я не гiдний бути священиком, я ж був певен, що пiсля моеi добровiльноi вiдмови вiд ренти в п'ятдесят луiдорiв вiн буде найвищоi думки про мою побожнiсть i покликання.
Вiдтепер, – мiркував Жульен, – я покладатимусь лише на тi риси своеi вдачi, якi перевiрив на дiлi. Хто б мiг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довiв менi мою дурiсть?»
Через три днi Жульен знайшов привiд, до якого мав би вдатися насамперед; цей привiд, по сутi, був наклепом, та що з того! Помiтно вагаючись, вiн признався кюре, що на перешкодi гаданому шлюбовi стоiть причина, якоi вiн не може назвати, бо тим зашкодив би третiй особi. Це, звичайно, кидало тiнь на поведiнку Елiзи. Пан Шелан вiдчув у юнаковiй вдачi якийсь суетний запал, цiлком вiдмiнний вiд вогню, що мав би горiти в серцi юного служителя церкви.
– Друже мiй, – сказав вiн йому, – вам краще було б стати добрим сiльським буржуа, статечним i освiченим, нiж священиком без покликання.
Жульен вiдповiдав дуже добре на новi напучування: вiн знаходив саме тi слова, що найбiльше пасували молодому запопадливому семiнаристовi; але тон, яким усе це вимовлялося, i вогонь у його очах, якого вiн не вмiв приховати, стривожили пана Шелана.
Однак не слiд погано думати про Жульеновi здiбностi: вiн вдало пiдбирае слова, пройнятi хитрим i обачним лицемiрством. Для його вiку це досить добре. Що ж до жестiв i тону, то вiн жив досi серед селюкiв i не мав перед собою гiдних зразкiв. Згодом, коли вiн дiстав змогу спiлкуватися з панством, жести його стали такi самi бездоганнi, як i мова.
Панi де Реналь дивувалася, що ii покоiвка, дiставши таку спадщину, не повеселiшала. Вона бачила, що дiвчина вчащае до кюре й повертаеться вiд нього заплакана. Нарештi Елiза сама заговорила з господинею про свiй шлюб.
Панi де Реналь здавалося, що вона занедужала, ii кидало то в жар, то в холод, i вона втратила сон, оживаючи тiльки тодi, коли бачила перед собою покоiвку або Жульена. Їхне майбутне щастя пiд спiльним дахом не йшло iй з думки. Той убогий будиночок, де вони мали жити на п'ятдесят луiдорiв ренти, вимальовувався iй у найчарiвнiших барвах. Жульен, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два лье вiд Вер'ера, i в такому разi вона зможе iнодi бачити його.
Панi де Реналь i справдi здавалося, що вона божеволiе. Вона сказала про це чоловiковi i нарештi справдi захворiла й злягла. Того ж вечора, коли покоiвка принесла iй iсти, господиня помiтила, що дiвчина плаче. Елiза тепер страшенно дратувала ii, i вона гримнула на неi, але вiдразу ж попросила пробачення. Елiза ще дужче розплакалася i сказала, що, коли панi дозволить, вона розповiсть iй про свое горе.
– Кажiть, – вiдповiла панi де Реналь.
– Ну, так ось, панi, вiн вiдмовився; якiсь лихi люди, мабуть, знеславили мене, i вiн повiрив.
– Хто вiдмовився? – ледве вимовила панi де Реналь.
– Та хто ж, як не пан Жульен! – вiдповiла покоiвка, схлипуючи. – Пан кюре не змiг його умовити. Пан кюре каже, що не слiд вiдмовляти чеснiй дiвчинi лише тому, що вона була покоiвкою. Зрештою батько пана Жульена простий тесляр, та й сам вiн чим заробляв на життя, поки не влаштувався до панi?
Панi де Реналь уже не слухала. Вiд надмiрного щастя вона майже втратила розум. Кiлька разiв примусила вона Елiзу повторити, що Жульен вiдмовився остаточно i не мав надii, що вiн передумае i прийде до розумнiшого вирiшення.
– Я зроблю ще одну, останню, спробу, – сказала вона своiй покоiвцi, – я сама поговорю з паном Жульеном.
На другий день, пiсля снiданку, панi де Реналь вiддалася чарiвнiй насолодi – захищати справу своеi суперницi i бачити, як цiлу годину Жульен уперто вiдмовляеться вiд Елiзиних руки i достатку.
Помалу Жульен вийшов з рамок своiх наперед обмiркованих фраз i став досить дотепно вiдповiдати на розважливi умовляння панi де Реналь. Бурхливий потiк щастя, що ринув у ii душу пiсля стiлькох днiв розпачу, зломив ii сили. Вона зомлiла. А коли опритомнiла i ii перенесли в спальню, панi де Реналь звелiла всiм вийти. Їi охопило почуття глибокого здивування.
«Невже я покохала Жульена?» – спитала вона себе.
Вiдкриття, що в iншу хвилину викликало б у неi докори сумлiння i вразило б ii до глибини душi, тепер здавалося iй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа ii, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.
Панi де Реналь хотiла було взятися за рукодiлля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало ii так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому свiтлi. Наiвна й проста, ця добра провiнцiалка нiколи не роз'ятрювала собi душу, щоб гострiше вiдчувати новi вiдтiнки щастя чи горя. А до того як у домi з'явився Жульен, панi де Реналь, цiлком поринувши в нескiнченнi домашнi турботи, якi припадають на долю всякоi матерi й господинi за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереi: суцiльне шахрайство, щастя, в яке вiрять лише божевiльнi.
Пролунав дзвiнок на обiд; панi де Реналь спалахнула, почувши голос Жульена, що йшов з дiтьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу як покохала i, щоб пояснити свiй рум'янець, почала скаржитись на головний бiль.
– Отакi всi жiнки, – вiдповiв пан де Реналь, голосно зареготавши. – Завжди в них щось несправне.
Хоч як панi де Реналь звикла до таких жартiв, але зараз тон чоловiка вразив ii. Щоб забути образу, вона глянула на Жульена. Якби Жульен був найбридкiшою людиною у свiтi, тiеi хвилини вiн все одно сподобався б iй.
Старанно наслiдуючи звичаi придворноi знатi, пан де Реналь, як тiльки настали першi теплi веснянi днi, переiхав до Вержi, – села, що уславилось трагiчною iсторiею Габрiелi[19 - «Трагiчна iсторiя Габрiелi» – Габрiель де Вержi, героiня середньовiчноi легенди, яку переказано у романi XIII столiття. Рено де Кусi, лицар i поет, закоханий у Габрiель де Вержi i смертельно поранений у битвi з сарацинами, просить послати коханiй його серце. Ревнивий чоловiк Габрiелi вiднiмае це серце в гiнця i дае його у виглядi вишуканоi страви з'iсти дружинi. Габрiель, дiзнавшись про те, яку страву вона з'iла, вiдмовляеться вiд iжi i помирае з голоду.]. За кiлькасот крокiв вiд мальовничих руiн давньоi готичноi церкви стояв старий замок з чотирма вежами, що належав пановi де Реналю; бiля нього – парк, розбитий так, як Тюiльрiйський, з багатьма буксовими бордюрами i каштановими алеями, що iх пiдстригали двiчi на рiк. Сусiдня дiлянка, засаджена яблунями, була мiсцем для прогулянок. У кiнцi плодового саду росло вiсiм чи десять розкiшних горiхових дерев; iхнi широчезнi зеленi крони здiймались, мабуть, на вiсiмдесят футiв над землею.
– Кожне з цих проклятих горiхових дерев, – казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними, – коштуе менi врожаю з пiв-арпана землi; у iхньому затiнку не родить хлiб.
Панi де Реналь наче вперше вiдчула красу природи; вона захоплювалась усiм до нестями. Кохання, що проймало ii, робило ii заповзятливою i рiшучою. Через два днi пiсля переiзду до Вержi, як тiльки пан де Реналь повернувся до Вер'ера у справах мерii, панi де Реналь найняла на власнi кошти робiтникiв. Жульен порадив iй прокласти вузеньку дорiжку, посилану пiском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горiхiв. Це дозволило б дiтям гуляти зранку, не ризикуючи замочити в росi черевики. Не минуло й доби, як ця iдея була здiйснена. Панi де Реналь весело провела цiлий день з Жульеном, даючи вказiвки робiтникам.
Повернувшися з мiста, вер'ерський мер дуже здивувався, побачивши готову дорiжку. Панi де Реналь також була здивована приiздом чоловiка: вона забула про його iснування. Пiсля цього протягом ще двох мiсяцiв мер буркотiв з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такi дорогi «нововведення». Але панi де Реналь зробила все те на власнi грошi, i це його трохи втихомирило.
Вона цiлi днi проводила в саду з дiтьми i разом з ними ловила метеликiв. Вони зробили великi сачки з свiтлого серпанку i бiгали з ними за бiдолашними лускокрилими. Цю хитромудру назву пiдказав панi де Реналь гувернер; вона виписала з Безансона чудову книжку Годара[20 - Годар (1775–1823) – французький натуралiст, автор книги «Історiя лускокрилих у Францii».], i Жульен розповiдав iй про дивнi звичаi цих комашок.
Їх безжально пришпилювали до великого картону, що його теж приготував Жульен.
