скачать книгу бесплатно
Повага дурнiв, здивування дiтей,
заздрощi багатих, зневага мудреця.
Барнав
На щастя, для престижу пана де Реналя як правителя мiста виникла потреба звести вздовж мiського бульвару величезний запобiжний мур проти зсування обриву висотою сто футiв над Ду по схилу пагорба. Завдяки такiй чудовiй мiсцинi звiдси вiдкриваеться один з наймальовничiших краевидiв Францii. Проте щовесни дощi розмивали бульвар, всi дорiжки поритi були рiвчаками, й бульвар ставав непридатним для прогулянок. Саме ця незручнiсть дала пановi де Реналю щасливу нагоду увiчнити свое правлiння спорудженням муру заввишки двадцять футiв i завдовжки тридцять-сорок туазiв.
Парапет муру, заради якого пановi де Реналю довелося тричi iздити до Парижа, бо передостаннiй мiнiстр внутрiшнiх справ виявився непримиренним ворогом вер'ерського бульвару, – здiймаеться нинi на чотири фути над землею. Тому, нiби кидаючи виклик усiм мiнiстрам, сучасним i колишнiм, його тепер облицьовують гранiтними плитами.
Скiльки разiв, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа i спершись грудьми на масивнi плити гарного синювато-сiрого кольору, я милувався долиною Ду. Там, на лiвому березi, звиваються п'ять-шiсть видолинкiв, на днi яких виднiють струмочки. Ринучи, вони утворюють де-не-де водоспади i нарештi вливаються в Ду. В цих горах сонце пече нестерпно, а коли воно стоiть над головою, подорожнiй може помрiяти на терасi в затiнку розкiшних платанiв. Дерева вкритi гарним голубувато-зеленим листям i буйно розрослися на наносному Грунтi, бо пан мер всупереч мунiципальнiй радi звелiв насипати землi вздовж муру й розширив таким чином бульвар бiльше як на шiсть футiв (i хоч вiн ультрароялiст, а я – лiберал, я його за це хвалю). Ось чому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер'ерського притулку для бiдних, ця тераса нiчим не поступаеться перед Сен-Жерменською терасою в Ле.
Я, зi свого боку, можу вiдзначити лише одну ваду Алеi Вiрностi, – цю офiцiйну назву можна прочитати в п'ятнадцяти чи двадцяти мiсцях на мармурових дошках, за якi пана де Реналя нагороджено ще одним орденом, – це той варварський спосiб, за яким, з наказу начальства, пiдрiзають та пiдстригають могутнi платани. Краще було б, якби тi дерева не нагадували своiми низькими, круглими й приплюснутими кронами найвульгарнiшу з городнiх рослин, а буйно розросталися б, як в Англii. Проте воля пана мера непохитна, i двiчi на рiк усi громадськi дерева пiдлягають нещаднiй ампутацii. Мiсцевi лiберали кажуть, – хоч це, звичайно, перебiльшення, що рука мiського садiвника стала ще безжальнiша, вiдколи пан вiкарiй Маслон почав привласнювати собi плоди цiеi стрижки.
Цього молодого духовного пастиря прислано кiлька рокiв тому з Безансона, щоб вiн наглядав за абатом Шеланом та деякими священиками з навколишнiх сiл. Старий полковий лiкар, учасник iталiйськоi кампанii, що оселився пiсля вiдставки у Вер'ерi i був за свого життя, на думку пана мера, якобiнцем i бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на перiодичне калiчення цих чудових дерев.
– Я люблю холодок, – вiдповiв пан де Реналь iз такою погордою, яку можна виявити в розмовi з лiкарем, кавалером ордена Почесного легiону, – я люблю холодок i наказую пiдстригати моi дерева, щоб вони давали затiнок. Не розумiю, для чого ще може служити дерево, коли воно не дае прибутку, як, наприклад, горiх.
Ось воно, те велике слово, яке все вирiшуе у Вер'ерi: давати прибуток; лише до цього i зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.
Давати прибуток – ось що керуе всiм у цьому мiстечку, яке видалося вам таким гарним. Новiй людинi, котра потрапляе сюди, зачарована красою й свiжiстю навколишнiх долин, спершу здаеться, що жителi його чутливi до краси; адже вони так часто згадують у розмовах про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тiльки тому, що вiн приваблюе чужинцiв, чиi грошi збагачують власникiв готелiв, а це, через мiськi податки, дае прибуток мiсту.
Якось погожого осiннього дня пан де Реналь прогулювався Алеею Вiрностi пiд руку зi своею дружиною. Слухаючи чоловiка, що поважно про щось просторiкував, панi де Реналь тривожно стежила очима за трьома хлопчиками. Старший, на вигляд рокiв одинадцяти, раз у раз пiдбiгав до парапету i силкувався на нього видертися. Лагiдний голос гукав тодi: «Адольфе!» – i хлопчик вiдмовлявся вiд свого смiливого замiру. Панi де Реналь виглядала рокiв на тридцять, але була ще вродлива.
– Вiн iще пожалкуе, цей парижанин, – ображено сказав ще блiдiший, нiж завжди, пан де Реналь. – Я ще маю приятелiв при дворi…
А втiм, навiть збираючись на двохстах сторiнках описувати провiнцiю, не такий я варвар, щоб нав'язувати вам довгi й маруднi провiнцiйнi розмови.
Цей парижанин, осоружний вер'ерському меровi, був не хто-iнший, як пан Аппер, що два днi тому якось умудрився побувати не тiльки в тюрмi та Вер'ерському притулку для бiдних, а й у лiкарнi, якою безплатно заправляв мер разом iз найзаможнiшими громадянами мiста.
– Але, – несмiливо заперечила панi де Реналь, – що вам може накоiти цей парижанин, коли ви правите майном бiднякiв з бездоганною чеснiстю?
– Вiн приiхав, щоб огудити нас i друкувати статейки в лiберальних газетах.
– Ви ж iх нiколи не читаете, любий мiй!
– Але нам раз у раз товчуть про отi якобiнськi статейки; все це i заважае нам творити добро. Нi, я нiколи не прощу цього нашому кюре!
III. Майно бiдних
Доброчесний священик, до того ж не iнтриган, – це провидiння для села.[3 - Флерi (1640–1723) – вiдомий французький iсторик церкви.]
Флерi
Треба сказати, що вiсiмдесятирiчний вер'ерський кюре, який завдяки живлющому повiтрю гiрського краю зберiг залiзне здоров'я i непохитну вдачу, мав право повсякчасно вiдвiдувати в'язницю, лiкарню i навiть притулок для бiдних. Отже, пан Аппер, якому в Парижi дали рекомендацiйного листа до священика, мав розважливiсть приiхати в це мiстечко рiвно о шостiй годинi ранку i негайно ж з'явитись у дiм кюре.
Читаючи листа вiд маркiза де Ла-Моля, пера Францii i найбагатшого землевласника цiеi провiнцii, абат Шелан замислився.
– Я старий, i мене тут люблять, – стиха сказав вiн сам до себе, – вони не посмiють! – І вiдразу ж, звернувшись до парижанина, сказав, пiдвiвши очi, в яких, незважаючи на похилий вiк, палав священний вогонь, що свiдчив про те, як приемно зважитись на благородний, хоч i трохи ризикований вчинок: – Ходiмо зi мною, пане, але, будь ласка, в присутностi тюремника й особливо наглядачiв притулку для бiдних не висловлюйте своеi думки про те, що побачимо.
Пан Аппер зрозумiв, що мае справу з мужньою людиною; разом з поважним священиком вiн вiдвiдав в'язницю, лiкарню, притулок, багато розпитував i, незважаючи на дивнi вiдповiдi, не дозволив собi нi слова огуди.
Огляд тривав кiлька годин. Священик запросив пана Аппера пообiдати з ним, але молодий парижанин послався на те, що йому треба написати кiлька листiв: вiн не хотiв ще бiльше компрометувати свого великодушного супутника. О третiй годинi вони закiнчили огляд притулку для бiдних i ще раз повернулися до в'язницi. При входi iх зустрiв тюремник, клишоногий велетень шести футiв на зрiст; його бридке обличчя стало зовсiм огидним вiд страху.
– Ах, пане, – сказав вiн священиковi, тiльки-но побачив його, – цей добродiй, що з вами, часом не пан Аппер?
– Ну то й що? – мовив священик.
– А те, що я вчора дiстав найсуворiший наказ, – пан префект прислав його з жандармом, який скакав цiлу нiч, – нi в якому разi не пускати пана Аппера до в'язницi.
– Я вам заявляю, пане Нуару, – вiдповiв священик, – що цей приiжджий е пан Аппер. Чи ви визнаете за мною право заходити до в'язницi повсякчасно, вдень i вночi, в будь-чиему супроводi?
– Так, пане кюре, – тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю. – Проте, пане кюре, в мене е жiнка й дiти, i, якщо на мене буде подана скарга, мене звiльнять, а годуе мене тiльки служба.
– Менi теж було б дуже неприемно втратити парафiю, – вiдповiв добрий священик схвильованим голосом.
– Хiба ж можна рiвняти! – жваво пiдхопив тюремник. – У вас, пане кюре, – це всiм вiдомо, – вiсiмсот лiврiв ренти з вашоi земельки…
Ось якi подii, перебiльшенi й перекрученi на двадцять рiзних ладiв, уже два днi розпалювали всi лихi пристрастi в мiстечку Вер'ер. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка мiж паном де Реналем i його дружиною. Вранцi вiн у супроводi пана Вально, директора притулку для бiдних, ходив до кюре, щоб висловити йому свое крайне незадоволення. У пана Шелана не було нiяких покровителiв; отже, вiн вiдчув, якими наслiдками загрожуе йому ця розмова.
– Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третiм вiсiмдесятирiчним священиком, якого усунуть iз посади в цьому краi. Я тут уже п'ятдесят шiсть рокiв; я хрестив майже всiх жителiв мiста, яке було iще селищем, коли я приiхав. Щодня я вiнчаю молодих так само, як колись вiнчав iхнiх дiдiв. Вер'ер – це моя сiм'я; але й страх покинути його не змусить мене нi укласти угоду з сумлiнням, нi керуватися у своiх вчинках якимись iншими мiркуваннями. Побачивши прибульця, я подумав: «Цей чоловiк, що приiхав iз Парижа, може, й справдi лiберал, бо iх тепер розвелось багато, але яке лихо може вiн заподiяти нашим бiднякам i в'язням?»
Та закиди пана де Реналя i особливо пана Вально, директора притулку для бiдних, ставали дедалi рiзкiшi.
– Ну що ж, панове! Заберiть у мене парафiю, – вигукнув старий священик тремтячим голосом. – Я однаково житиму тут! Всiм вiдомо, що сорок вiсiм рокiв тому я успадкував трохи землi, яка дае вiсiмсот лiврiв. На цей прибуток я й житиму. На своiй посадi я, панове, нiчого не заощаджую i, може, тому мене не дуже лякае загроза ii втратити.
Пан де Реналь жив у цiлковитiй згодi зi своею дружиною, але, не знаючи, що вiдповiсти, коли та лагiдно повторила: «Що може заподiяти ув'язненим цей парижанин?» – вiн уже ладен був розгнiватись, як раптом вона скрикнула. Їi другий син тiльки що вилiз на парапет i бiг по ньому, хоча мур височiв бiльш нiж на двадцять футiв над виноградником з другого боку. Боячись, щоб хлопчик не злякався й не впав, панi де Реналь не наважувалась покликати його. Нарештi хлопчик, радiючи зi своеi витiвки, глянув на матiр i, побачивши, як вона зблiдла, зiскочив iз парапету й пiдбiг до неi. На нього добре нагримали.
Незначна пригода змiнила тему iхньоi розмови.
– Я неодмiнно хочу взяти до себе в дiм Сореля, сина лiсопильника, – сказав пан де Реналь, – щоб доглядав дiтей, бо вони стають надто пустотливi. Вiн молодий священик чи готуеться ним стати, добре знае латинь i примусить дiтей учитись; у нього, як казав кюре, тверда вдача. Я йому платитиму триста франкiв на наших харчах. Я трохи сумнiвався щодо його моралi, бо вiн був улюбленцем отого старого лiкаря, кавалера ордена Почесного легiону, який жив нахлiбником у Сорелiв нiби тому, що вiн iхнiй родич. Цiлком можливо, що ця людина – таемний агент лiбералiв. Вiн казав, нiби наше гiрське повiтря допомагае йому вiд ядухи, та хто його знае! Лiкар брав участь у всiх iталiйських кампанiях Буонапарте i навiть тодi, коли голосували за iмперiю, вiн, кажуть, написав «нi». Цей лiберал учив латинi молодого Сореля i залишив йому багато книжок, якi привiз iз собою. Звичайно, менi б нiколи й на думку не спало взяти до дiтей тесляревого сина; але наш кюре саме напередоднi цiеi пригоди, яка нас назавжди посварила, розповiдав менi, що молодий Сорель уже три роки вивчае теологiю i готуеться вступити до семiнарii, отже – вiн не лiберал i, крiм того, – латинiст. Це буде зручно з усiх поглядiв, – провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата. – Вально дуже пишаеться парою нормандських коней, яких вiн недавно купив для своеi коляски. Але в його дiтей немае гувернера.
– Вiн ще може в нас перехопити його.
– Виходить, ти схвалюеш мiй намiр? – мовив пан де Реналь, усмiшкою дякуючи своiй дружинi за щойно висловлену слушну думку. – Отже, справа вирiшена.
– Ах, Боже мiй! Як ти швидко вирiшуеш, любий!
– Бо я рiшучий, i кюре в цьому переконаеться. Навколо безлiч лiбералiв – не закриваймо очей на те. Я впевнений, що всi цi крамарi заздрять менi, i кiлька з них дедалi багатшають. Отож нехай подивляться, як дiти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводi гувернера. Це змусить iх поважати мене. Дiдусь часто нам розповiдав, що в дитинствi мав гувернера. Вiн може обiйтись менi в якусь сотню екю, але така витрата необхiдна для нашого престижу.
Раптове рiшення змусило дружину глибоко замислитись. Панi де Реналь, висока й ставна жiнка, свого часу славилась, як подейкують тут, у горах, першою красунею на весь край. У ii зовнiшностi та ходi було щось юне й простодушне. Наiвна грацiя, сповнена невинностi й жвавостi, мабуть, могла б зачарувати парижанина м'якою прихованою палкiстю. Але якби панi де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згорiла вiд сорому. Нi кокетство, нi афектацiя нiколи не торкалися ii серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неi, але не мав успiху. І тому ii доброчеснiсть набула гучноi слави, бо пан Вально, високий, молодий, мiцно збитий, з рум'яним обличчям i густими чорними бакенбардами, належав саме до тих грубих, зухвалих i крикливих молодикiв, яких у провiнцii звуть «красень чоловiк».
Сором'язлива панi де Реналь була, очевидно, вразливоi вдачi, – ii дуже дратувала невгамовна метушливiсть i гучний голос пана Вально. Вона цуралася всього, що зветься у Вер'ерi розвагами, i тому казали, що вона надто пишаеться своiм походженням. У панi де Реналь цього й на думцi не було, але вона зрадiла, коли мешканцi Вер'ера стали рiдше бувати в ii домi. Треба сказати вiдверто, що мiсцевi дами мали ii за дурненьку, бо вона не вмiла крутити чоловiком i не користалася з найсприятливiших нагод, щоб умовити його купити iй гарненького капелюшка в Парижi чи Безансонi. Аби тiльки iй не заважали самiй прогулюватися в своему розкiшному саду – бiльше вона нiчого не прагнула.
Їi душа була проста й наiвна; вона нiколи не наважувалась судити чоловiка, не признавалася сама собi, що iй з ним нудно. Вона, хоч i не замислювалась над тим, вважала, що мiж подружжям не бувае нiжнiших стосункiв. Найбiльше iй подобався пан де Реналь тодi, коли дiлився з нею планами щодо майбутнього iхнiх синiв; одного з них вiн готував для вiйськовоi кар'ери, другого для магiстратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався iй не таким нудним, як усi iншi знайомi iй чоловiки.
Ця думка дружини була не безпiдставна. Вер'ерський мер завдячував своею репутацiею дотепноi i вельми вихованоi людини пiвдесятковi жартiв, успадкованих вiд дядька. Старий капiтан де Реналь до революцii служив у пiхотному полку герцога Орлеанського, i, коли бував у Парижi, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити панi де Монтессон[4 - Панi де Монтессон (1737–1806) – дружина герцога Орлеанського (дiда короля Людовiка-Фiлiппа); цей шлюб був таемний, хоча й широко вiдомий. Панi де Монтессон була автором численних драматичних творiв.], славетну панi де Жанлiс[5 - Панi де Жанлiс (1746–1830) – французька письменниця, автор романiв та педагогiчних творiв, була вихователькою герцога Орлеанського (згодом короля Людовiка-Фiлiппа).], пана Дюкре[6 - Дюкре (1747–1824) – брат панi де Жанлiс, автор кiлькох творiв з економiки, суднобудування i т. iн., деякий час перебував на службi у герцога Орлеанського, батька короля Людовiка-Фiлiппа; Пале-Рояль був фамiльним палацом герцогiв Орлеанських.], винахiдника з Пале-Рояля. Цi особи дуже часто фiгурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалi важче розповiдати всi тi делiкатнi й нинi призабутi подробицi, i нарештi вiн став повторювати анекдоти про Орлеанський дiм тiльки за особливо урочистих обставин. До того ж вiн був ще й дуже чемний – за винятком тих випадкiв, коли йшлося про грошовi справи, – а тому його не без пiдстав вважали за найбiльшого аристократа у Вер'ерi.
IV. Батько i син
E sar? mia colpa,
Se cos? ??[7 - Чи ж винен я, що так воно е? Макiавеллi (iтал.).]
Machiavelli
«Жiнка моя таки справдi розумниця! – думав вер'ерський мер на другий день, спускаючись о шостiй ранку до тартака дядька Сореля. – Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як i годиться, свiй престиж, але менi не спало на думку, що коли я не вiзьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знае латинь, як Бог, то директор притулку, ота невгамовна душа, може його перехопити. А з яким зухвальством говорив би вiн тодi про гувернера своiх дiтей!.. Та чи носитиме гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»
Пан де Реналь поринув у сумнiви; i раптом вiн побачив здаля високого, мабуть, футiв шести на зрiст, селянина, що з досвiтку мiряв колоди, скинутi вздовж берега Ду на дорозi до ринку. Селяниновi, очевидно, було не дуже приемно бачити мера, бо цi не на мiсцi розкиданi колоди захаращували шлях.
Дядько Сорель – це був вiн, – дуже здивувався, а ще бiльше зрадiв, почувши незвичайну пропозицiю, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жульена. Одначе вiн вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цiлковитоi байдужостi, яким так спритно прикриваеться хитрiсть жителiв навколишнiх гiр. Бувши рабами за часiв панування Іспанii, вони й досi не втратили цiеi риси египетського фелаха.
У вiдповiдь дядько Сорель спочатку довго розводився, вдаючись до всiх шанобливих виразiв, якi знав напам'ять. Повторюючи цi пустi слова з кривою посмiшкою, яка ще пiдсилювала облудний, майже шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважна людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Дядько Сорель був дуже незадоволений Жульеном, а проте пан де Реналь пропонував синовi несподiвану платню – триста франкiв на рiк, з харчами i навiть iз одягом. Останню умову, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався поставити, також прийняв пан де Реналь.
Вимога вразила мера. «Якщо моя пропозицiя не захоплюе Сореля i вiн не почувае себе обдарованим милiстю, як цього слiд було б чекати, то ясно, – говорив вiн сам собi, – що до нього вже зверталися з такою пропозицiею. А хто ж iще мiг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покiнчити негайно: хитрий стариган уперто вiдмовлявся; йому треба, казав вiн, порадитись iз сином – нiби й справдi в провiнцii багатий батько буде радитись iз сином, в якого нiчого немае, – хiба що про людське око.
Тартак – це така собi примiтивна будiвля на березi рiчки. Покрiвля лежить на кроквах, що спираються на чотири грубi дерев'янi бруси. Всерединi примiщення, на висотi восьми-десяти футiв вiд землi, ходить угору i вниз пилка, а дуже нескладний пристрiй штовхае до неi колоду. Вода крутить колесо, котре рухае цi два механiзми: i той, що пiднiмае та опускае пилку, i той, що помалу пiдсовуе колоду до пилки, яка ii розпускае на дошки.
Пiдходячи до тартака, дядько Сорель голосно гукнув Жульена; нiхто не озвався. Вiн побачив тiльки старших синiв, справжнiх велетнiв, що, озброiвшись важкими сокирами, обтiсували ялиновi колоди, готуючи iх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну смужку, вiдбиту на колодi, вони кожним ударом сокири вiдрубували величезнi трiски. Хлопцi не чули, як гукав батько. Вiн попростував до тартака, але, увiйшовши туди, не побачив Жульена бiля пилки, де той мусив бути. Нарештi батько помiтив його за п'ять чи шiсть футiв вище: Жульен сидiв верхи на балцi. Замiсть того щоб уважно стежити за пилкою, вiн читав книжку. Нiщо не могло завдати дядьковi Сорелю бiльшоi прикростi; старий ще так-сяк мiг би пробачити Жульеновi його делiкатну поставу, яка не пасувала для фiзичноi працi й була зовсiм несхожа на поставу його старших синiв; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам вiн не вмiв читати.
Вiн гукнув Жульена кiлька разiв, але марно. Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженiсть навiть бiльше, нiж гуркiт пилки, заважала дому почути гучний батькiв голос. Нарештi, незважаючи на своi лiта, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звiдти на балку. Сильним ударом вiн вибив iз Жульенових рук книжку, i вона полетiла в потiк; вiд другого дошкульного удару по потилицi Жульен утратив рiвновагу. Вiн мало не впав з висоти дванадцяти чи п'ятнадцяти футiв на важелi машини, якi його розчавили б, але батько на льоту пiдхопив його лiвою рукою.
– Ах ти ледащо! Як ти смiеш читати своi проклятущi книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай iх скiльки влiзе ввечерi, коли б'еш байди у свого кюре!
Жульен, геть закривавлений i приголомшений ударом, усе-таки пiшов на свое мiсце бiля пилки. На очi йому навернулися сльози – не так вiд болю, як вiд жалю, що позбувся улюбленоi книжки.
– Злазь, лайдаче, менi треба з тобою побалакати!
Але через шум машини Жульен не почув i цього наказу. Батько, що стояв уже внизу, не бажаючи видиратись угору, схопив довгу жердину, якою збивали горiхи, i вдарив нею сина по плечi. Тiльки-но Жульен скочив на землю, як старий Сорель погнав його додому, грубо пiдштовхуючи. «Один Бог знае, що вiн зi мною тепер зробить!» – думав юнак. Дорогою вiн сумно глянув на потiк, куди впала книжка: це був його улюблений «Меморiал святоi Єлени»[8 - «Меморiал святоi Єлени». – Цей щоденник належить перу Ласказа (1800–1854), який поiхав разом з Наполеоном І, засланим у вигнання на острiв Св. Єлени, i прожив там аж до листопада 1816 року. Твiр цей вийшов у свiт 1823 року i являе собою щоденний запис усiх життевих подiй i розмов Наполеона пiд час його переiзду на острiв i першого року проживання на ньому. Наполеон зображений у цьому творi як лiберальний монарх.].
Щоки його палали, i вiн iшов не пiдводячи очей. Це був тендiтний, невисокий на зрiст юнак вiсiмнадцяти чи дев'ятнадцяти рокiв, з неправильними, але тонкими рисами обличчя i орлиним носом. Великi чорнi очi, якi в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютiшою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли вiн гнiвався, лице його набирало неприемного виразу. Серед безмежноi рiзноманiтностi людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своерiднiстю. Гнучка й струнка постать свiдчила скорiше про спритнiсть, нiж про силу. Ще змалку його надзвичайно блiде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому свiтi, а якщо й виживе, то буде тягарем для сiм'i. Усi домашнi зневажали його, i вiн ненавидiв своiх братiв i батька. У святкових iгрищах на мiськiй площi вiн завжди був битий.
За останнiй рiк його гарне обличчя стало приваблювати деяких дiвчат. Зневажений всiма як кволе створiння, Жульен усiм серцем полюбив старого полкового лiкаря, що якось наважився висловити свою думку пановi меру з приводу платанiв.
Цей лiкар iнколи вiдкуповував у старого Сореля його сина на цiлий день i давав йому уроки латини та iсторii, себто того, що вiн сам знав з iсторii, – це була iталiйська кампанiя 1796 року. Вмираючи, вiн заповiв йому свiй орден Почесного легiону, невитраченi рештки своеi пенсii i три-чотири десятки книг; найдорогоцiннiша з них тiльки що шубовснула у мiський потiк, вiдведений набiк завдяки зв'язкам пана мера.
Як тiльки вони ввiйшли в дiм, Жульен вiдчув на своему плечi важку батькову руку, вiн затремтiв, чекаючи, що його зараз битимуть.
– Кажи менi, та не бреши, – кричав йому у саме вухо старий грубим голосом, повертаючи хлопця з такою легкiстю, як дитина крутить олов'яного солдатика. Великi, чорнi, зрошенi слiзьми Жульеновi очi зустрiлися з сiренькими лихими очицями старого тесляра, якi немов хотiли заглянути йому в саму душу.
V. Переговори
Cunctando restituit rem.[9 - Загаянням врятував справу. Еннiй (лат.).][10 - Еннiй – давньоримський поет III–II ст. до н. е. Процитованi слова стосуються стратегii римського полководця Фабiя Кунктатора пiд час Другоi пунiчноi вiйни.]
Ennius
– Кажи менi, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотiю, звiдки ти знаеш панi де Реналь, коли ти з нею розмовляв?
– Я нiколи з нею не розмовляв, – вiдповiв Жульен, – нiколи й не бачив цiеi дами, хiба що в церквi.
– Ти, мабуть, задивлявся на неi, пiдлий нахабо!
– Нiколи! Ви знаете, що в церквi я не бачу нiкого, крiм Бога, – додав Жульен, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятуе його вiд стусанiв.
– Нi, тут дiло нечисте, – мовив хитрий селюк i на хвильку замовк, – та вiд тебе, клятий облуднику, нiчого не доб'ешся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а тартак працюватиме ще краще. Ти якось утерся в довiр'я до пана кюре чи ще там когось, i тобi виклопотали тепле мiсце. Йди складай речi, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дiтей.
– А що я за це матиму?
– Харчi, одяг i триста франкiв платнi.
– Я не хочу бути лакеем.
– Тварюко, та хто тобi каже, щоб ти був лакеем? Хiба я хочу, щоб мiй син був лакеем?
– А з ким я iстиму?
Це питання спантеличило старого Сореля, вiн вiдчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися дурниць. Старий розпалився, вилаяв Жульена, звинувативши в жадiбностi, i нарештi вийшов порадитися зi старшими синами.
Незабаром Жульен побачив, як вони стояли, спершись на довгi топорища сокир, i радилися. Вiн довго стежив за ними i, переконавшись, що все одно не зможе вгадати, про що вони розмовляють, пiшов i сiв по той бiк пилки, щоб його не захопили зненацька. Хлопець хотiв на дозвiллi обмiркувати цю несподiвану новину, що змiнювала всю його долю, але почував себе нездатним нi на яку розсудливiсть; усю його уяву полонило те, що вiн сподiвався побачити у прекрасному будинку пана де Реналя.
«Нi, краще вiдмовитися вiд цього, – казав вiн сам собi, – анiж погодитися iсти з слугами. Батько силуватиме, але краще вмерти. В мене п'ятнадцять франкiв i вiсiм су заощаджень, втечу цiеi ж ночi. Через два днi, iдучи навпростець стежками через гори, де немае жодного жандарма, я буду в Безансонi. Там запишуся в солдати, а коли доведеться, перейду в Швейцарiю. Але тодi прощай, кар'ера, годi думати про сан священика, який вiдкривае шлях до всього».
Боязнь, що доведеться iсти iз слугами, не була природна для Жульена. Щоб вийти в люди, вiн мiг би витримати i куди тяжчi злигоднi. Цей страх вiн похопив iз «Сповiдi» Руссо. То була едина книжка, яка малювала йому свiтське життя. Збiрка реляцiй великоi армii i «Меморiал святоi Єлени» – це все, з чого складався його коран. Вiн ладен був вiддати життя за цi три книги. Нiяким iншим творам вiн не вiрив. Як казав йому старий полковий лiкар, усi iншi книжки на свiтi – цiлковита брехня, i написали iх пройдисвiти задля кар'ери.
Крiм полум'яноi душi, Жульен мав надзвичайну пам'ять, яка, правда, нерiдко бувае i в дурнiв. Щоб полонити серце старого абата Шелана, вiд кого, як вiн добре знав, залежало все його майбутне, юнак вивчив назубок увесь Новий завiт по-латинi. Так само вивчив книгу «Про папу»[11 - «Про папу» – книга реакцiйного фiлософа Жозефа де Местра, вийшла друком 1819 року, користувалась популярнiстю серед ультрароялiстiв.] Жозефа де Местра, але не вiрив нi тiй, нi другiй.
Сорель i його син, нiби змовившись, i словом не перекинулися цiлiсiнький день. Коли смеркло, Жульен пiшов до священика на урок теологii, але вирiшив, що краще не згадувати про дивну пропозицiю, зроблену його батьковi. «Може, це якась пастка, – думав вiн, – треба удавати, нiби я про це забув».
Другого дня рано-вранцi пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або й двi, той нарештi прийшов, почавши з самого порога перепрошувати i розводити церемонii. Пiсля довгих розпитувань манiвцями Сорель переконався, що його син iстиме з хазяiном i хазяйкою, а в тi днi, коли будуть гостi, – в окремiй кiмнатi з дiтьми.
Помiтивши, що пановi меру справдi не терпиться взяти до себе його сина, здивований i недовiрливий Сорель ставав дедалi прискiпливiшим i нарештi зажадав, щоб йому показали кiмнату, де спатиме син. Кiмната була велика, пристойно обставлена, i туди вже переносили лiжка трьох дiтей.
Це було променем свiтла для старого селянина. Вiн зразу ж рiшуче зажадав, щоб йому показали одяг, який дадуть синовi. Пан де Реналь вiдкрив бюро i витяг сто франкiв.
– З цими грiшми ваш син пiде до сукняра, пана Дюрана, i замовить собi чорну пару.
– А якщо я його заберу додому, – сказав селянин, раптом забувши всi своi церемонii, – чи одежа залишиться йому?
– Звичайно.
– Ну добре, – спроквола мовив Сорель, – тепер нам треба тiльки порозумiтися ще про одну рiч: скiльки ви йому плататимете.
– Тобто як? – скрикнув обурений пан де Реналь. – Адже ми вчора домовилися: я даю триста франкiв; думаю, що цього досить, а може, й забагато.
– Ви пропонували стiльки, я не заперечую, – сказав старий Сорель, ще бiльше розтягуючи слова, i раптом йому сяйнула генiальна думка, що зовсiм не здивуе тих, хто знае селян iз Франш-Конте. Вiн пильно подивився в очi пановi де Реналю i проказав: – В iншому мiсцi ми знайдемо й краще.
На цi слова обличчя мера пересмикнулося. Але вiн опанував себе, i пiсля хитромудроi розмови, що тривала не менше двох годин i в якiй жодного слова не було сказано на вiтер, хитрiсть селянина взяла гору над хитрiстю багатiя, який не годуеться з неi. Було обмiрковано всi численнi пункти, що мали визначати нове становище Жульена; платня не тiльки була пiдвищена до чотирьохсот франкiв, але ii мусили видавати наперед, першого числа щомiсяця.
– Гаразд, я видам йому тридцять п'ять франкiв, – сказав пан де Реналь.
– Щоб закруглити суму, такий багатий i щедрий чоловiк, як наш пан мер, – промовив селянин улесливо, – дасть уже тридцять шiсть франкiв.
