скачать книгу бесплатно
Пiсля хвилинноi молитви серед цiлковитоi тишi, яка порушувалася тiльки вiддаленим благовiстом в усiх селах на десять лье навколо, епископ агдський попросив у короля дозволу сказати слово. Свою коротку, дуже зворушливу проповiдь вiн закiнчив простими словами, що розчулили присутнiх:
– Не забувайте нiколи, юнi християнки, що ви бачили нинi одного з найбiльших владарiв свiту на колiнах перед слугами всемогутнього й грiзного Бога. Цi слуги немiчнi, гнанi, мордованi на землi, як бачите це з кривавоi рани святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам'ятатимете, о юнi християнки, цей день i зненавидите нечестя, чи не так? Ви залишитесь навiки вiрнi Господу Богу, великому, грiзному, але такому милостивому?
По цих словах епископ велично пiдвiвся.
– Чи даете ви обiтницю? – промовив вiн, натхненно простягти руку.
– Даемо обiтницю, – пролепетали дiвчата, захлинаючись вiд ридання.
– Я приймаю вашу обiтницю в iм'я Господа караючого, – додав епископ громовим голосом. І церемонiю було закiнчено.
Сам король плакав. Тiльки через довгий час по тому Жульен знайшов у собi досить холоднокровностi, щоб спитати, а де ж, власне, кiстки святого, що були присланi з Рима Фiлiпповi Доброму, герцоговi Бургундському. Йому пояснили, що вони схованi всерединi чарiвноi восковоi фiгури.
Пан де Ла-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. А ввечерi у Вер'ерi лiберали влаштували iлюмiнацiю своiх будинкiв у сто разiв пишнiшу, нiж роялiсти. Перед вiд'iздом король вiдвiдав пана де Муаро.
XIX. Мислити – значить страждати
Суета буденщини заслоняе справжнi муки глибоких пристрастей.
Барнав
Розставляючи на мiсце меблi в кiмнатi, де гостював пан де Ла-Моль, Жульен знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першiй сторiнцi вiн прочитав:
«Його ясновельможностi маркiзовi де Ла-Молю, перу Францii, кавалеру королiвських орденiв i т. iн., i т. iн.».
Це було прохання, написане грубою рукою куховарки.
«Пане маркiзе!
Я все життя дотримуюсь релiгiйних засад. Я був у Лiонi пiд гарматними ядрами пiд час облоги дев'яносто третього року, хай буде проклята його пам'ять. Я причащаюсь, ходжу до обiднi до нашоi парафiяльноi церкви щонедiлi. Нiколи я не пропускав святоi Паски, навiть у проклятому дев'яносто третьому. Моя куховарка, – до революцii в мене було багато челядi, – моя куховарка у п'ятницю варить пiсне. Я користуюсь у Вер'ерi загальною повагою, насмiлююсь сказати, цiлком заслуженою. В процесiях ходжу пiд балдахiном поруч з паном кюре i паном мером. В урочистi свята несу велику свiчку, куплену на власнi кошти. Про що посвiдки е в Парижi, в мiнiстерствi фiнансiв. Я прошу в пана маркiза дати менi завiдування вер'ерською лотерейною конторою, адже це мiсце так чи iнакше буде незабаром вiльне, бо особа, що його тепер посiдае, дуже хвора i до того ж голосуе, на виборах не так як слiд i т. iн.
Де Шолен»
На полях прохання була зроблена рекомендацiйна приписка за пiдписом де Муаро, що починалась таким рядком:
«Учора я мав честь згадувати про благонадiйного пiдданого, що звертаеться з цим проханням» i т. iн.
«Отже, навiть цей йолоп Шолен показуе менi, яким шляхом треба йти», – подумав Жульен.
Минув тиждень вiдтодi, як король побував у Вер'ерi, i вiд нескiнченних безглуздих пересудiв, плiток, об'ектами яких по черзi були сам король, епископ агдський, маркiз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бiдолаха Муаро, що, сподiваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через мiсяць пiсля падiння, – вiд усiх смiшних плiток лишились тiльки балачки про непристойну безсоромнiсть, з якою «пропхнули» в лави почесноi варти отого тесляревого Жульена Сореля. Варто було послухати, як обурювались багатi фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав'ярнi, до хрипоти проповiдували iдеi рiвностi. Це ота погордлива панi де Реналь придумала таке неподобство. А чому? Великi очi й свiжi щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.
Невдовзi пiсля того як мерова сiм'я повернулася до Вержi, найменший хлопчик, Станiслав-Ксав'е, захворiв: панi де Реналь раптом пойняли жахливi докори сумлiння. Вперше за весь час вона стала дорiкати собi за перелюбство послiдовно й безжально; немов якимсь чудом iй вiдкрилося, в який страшний грiх вона дала себе втягти. Хоч панi де Реналь була глибоко вiруюча, але ранiше вона не думала про тягар свого злочину перед Богом.
Колись, у монастирi Сакре-Кер, вона ревно любила Бога; тепер вона його дуже боялася. Болiсна внутрiшня боротьба була тим жахливiша, що страх панi де Реналь зовсiм не корився розуму. Жульен побачив, що мудрi мiркування не тiльки не заспокоювали панi де Реналь, а, навпаки, дратували, бо iй здавалось, нiби це диявольська мова. Але Жульен сам дуже любив маленького Станiслава, i вона охоче говорила з ним про хлопчикову хворобу. Стан його дедалi погiршувався. Караючись безнастанними докорами сумлiння, панi де Реналь зовсiм утратила сон i весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед Богом i людьми у своему злочинi.
– Благаю вас, – казав iй Жульен, як тiльки вони залишилися самi, – не говорiть нi з ким; хай я буду единим довiреним ваших мук. Якщо ви й досi любите мене, не кажiть нiчого: нiякi признання не можуть вилiкувати нашого Станiслава.
Але його умовляння не впливали на неi; панi де Реналь забрала собi в голову, що для вмилостивлення розгнiваного Бога вона повинна або зненавидiти Жульена, або втратити сина; i саме тому, що не могла зненавидiти свого коханого, вона й була така нещасна.
– Залиште мене, – сказала вона якось Жульеновi, – ради Бога, покиньте цей дiм: ваша присутнiсть убивае мого сина. Бог карае мене, – додала вона тихо, – вiн справедливий; я схиляюсь перед його правосуддям; мiй злочин жахливий, я жила i навiть не почувала каяття. А це перший знак того, що Бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана подвiйно.
Жульен був глибоко зворушений. Вiн бачив, що це не лицемiрство, не перебiльшення. «Вона думае, що, кохаючи мене, вбивае сина, а проте, бiдолашна, любить мене бiльше, нiж рiдну дитину. І – тут не може бути сумнiву – каяття вбивае ii. Ось справдi високi почуття! І як я мiг збудити таке кохання, я, бiдний, неосвiчений, iнодi навiть брутальний?»
Однiеi ночi дитинi стало зовсiм погано. Десь о другiй пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючий в гарячцi, хлопчик не впiзнав батька. Раптом панi де Реналь упала навколiшки перед своiм чоловiком. Жульен бачив, що вона ось-ось скаже все i занапастить себе навiки.
На щастя, ii дивний вчинок роздратував пана де Реналя.
– Прощавай! – кинув вiн i пiшов до дверей.
– Нi, вислухай мене, – скрикнула його дружина, стоячи навколiшки перед ним i намагаючись утримати його. – Ти повинен знати всю правду! Це я вбиваю сина. Я дала йому життя, я й вiдбираю його. Небо карае мене, я грiшниця перед Богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить Господа.
Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, вiн усе зрозумiв би.
– Романтична маячня! – крикнув вiн, вiдштовхуючи жiнку, яка намагалась обхопити руками його колiна. – Все це романтична маячня! Жульене, пошлiть по лiкаря, як тiльки розвидниться. – І вiн пiшов до себе спати. Панi де Реналь упала навколiшки напiвпритомна, але судомно вiдштовхнула Жульена, що кинувся iй на допомогу.
Жульен був приголомшений.
«Он що таке грiх перелюбства… – подумав вiн. – Хiба можливо, щоб отi шахраi попи… мали рацiю? Невже тi грiховоди мають привiлей знати, що таке насправдi грiх? Це неймовiрно!»
Минуло хвилин з двадцять, вiдколи вийшов пан де Реналь, i весь цей час Жульен бачив перед собою кохану жiнку, що схилилась головою на дитяче лiжечко нерухома й майже непритомна. «Ось жiнка з високою душею, i вона доведена до вiдчаю тiльки тому, що спiзнала мене, – подумав вiн. – Час збiгае швидко. Що я можу для неi зробити? Треба на щось зважитися. Тепер iдеться вже не про мене. Що менi до людей та до iхнiх паскудних кривлянь? Але що я можу зробити для неi?.. Покинути ii? Тодi вона зостанеться сама в страшному горi. Вiд ii йолопа-чоловiка бiльше шкоди, нiж користi. Вiн ще скаже iй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволiти, викинутися з вiкна.
Якщо я покину ii, не наглядатиму за нею, вона признаеться в усьому. І хто зна, може, незважаючи на майбутню спадщину, вiн зчинить скандал. О Боже! Вона може все розказати отiй наволочi абатовi Маслону, який – звичайно, неспроста – пiд приводом хвороби шестирiчноi дитини не виходить iз цього дому. Вiд горя, вiд страху перед Богом вона забувае, що це за людина, – вiн для неi тепер тiльки священик».
– Іди звiдси! – сказала раптом панi де Реналь, розплющуючи очi.
– Я б тисячу разiв вiддав свое життя, аби тiльки дiзнатись, як тобi допомогти, – вiдповiв Жульен. – Нiколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тiльки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гiдна; що буде зi мною далеко вiд тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорiмо про моi страждання. Я пiду звiдси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберiгатиму тебе, не буду весь час мiж тобою й твоiм чоловiком, ти йому скажеш усе, ти себе занапастиш. Подумай, що вiн ганебно вижене тебе з дому, всi у Вер'ерi, всi в Безансонi базiкатимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всiх грiхах; пiсля такоi ганьби нiколи вже тобi не пiднятись…
– Цього я й хочу, – скрикнула вона встаючи. – Я страждатиму – тим краще.
– Але цим жахливим скандалом ти i його зробиш нещасним.
– Нi, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятуе мого сина. Така ганьба в очах усiх, може, й буде прилюдною покутою. Наскiльки я можу зрозумiти своiм слабким розумом, хiба це не найбiльша жертва, яку я могла б принести Боговi? Може, вiн змилосердиться, простить мою ганьбу й залишить менi сина. Вкажи менi ще тяжчу жертву, – я готова на все.
– Дозволь менi покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапiстом? Таке суворе життя може змилостивити твого Бога… Ах, Господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станiслава?!
– О, ти любиш його, любиш! – вигукнула панi де Реналь, схоплюючись i кидаючись йому в обiйми.
