скачать книгу бесплатно
– Гаразд, – вiдповiв пан де Реналь, – але покiнчимо на цьому.
Гнiв, що охопив мера, надав його мовi цього разу твердостi. Селянин побачив, що бiльше тиснути не можна. Тодi пан де Реналь перейшов у наступ. Вiн нiзащо не згоджувався передати тридцять шiсть франкiв за перший мiсяць старому Сорелевi, якому дуже хотiлося одержати iх за сина. Пан де Реналь подумав, що доведеться розповiсти дружинi, яку роль вiн зiграв у цих переговорах.
– Повернiть менi сто франкiв, якi я вам дав, – сказав вiн роздратовано. – Пан Дюран менi заборгував. Я пiду з вашим сином i наберу йому чорного сукна.
Пiсля рiзкого випаду Сорель знову почав розсипатися шанобливими фразами; це забрало ще чверть години. Нарештi, переконавшись, що бiльш нiчого не зможе домогтися, вiн пiшов. Останнiй його уклiн супроводився словами:
– Я зараз пришлю сина до замку.
Так городяни називали дiм пана мера, коли хотiли йому догодити.
Повернувшись до себе на тартак, Сорель не мiг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло йога спiткати, Жульен ще вночi майнув iз дому: вiн вирiшив сховати в безпечне мiсце книжки й орден Почесного легiону. Все це вiн перенiс до свого друга, молодого торговця деревом на iм'я Фуке, що жив у горах над Вер'ером.
«Прокляте ледащо! – закричав його батько, як тiльки вiн повернувся. – Чи вистачить у тебе совiстi заплатити менi хоч за харчi, на якi я витрачався стiльки рокiв! Забирай свое дрантя та йди до пана мера».
Жульен, дивуючись, що його не б'ють, поспiшив з дому. Однак, ледве вiдiйшовши з-перед батькових очей, хлопець уповiльнив ходу. Вiн вирiшив, що для його лицемiрства буде корисно зайти до церкви.
Це слово вас вразило? Перше нiж удатися до такого жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.
З раннього дитинства, коли вiн якось побачив драгунiв 6-го полку в довгих бiлих плащах, у касках iз довгими чорними султанами, – цi драгуни поверталися з Італii i прив'язували своiх коней перед гратчастим вiкном його батька, – Жульен марив вiйськовою службою. Пiзнiше вiн захоплено слухав розповiдi старого полкового лiкаря про боi бiля мосту Лодi, пiд Арколем i Рiволi[12 - …боi бiля мосту Лодi, пiд Арколем i Рiволi… – перемоги Наполеона Бонапарта над австрiйськими вiйськами пiд час iталiйськоi кампанii 1796–1797 рокiв.], помiчав палкi погляди, що iх кидав старий на свiй орден.
Та коли Жульеновi було чотирнадцять рокiв, у Вер'ерi почали будувати церкву, яку для такого маленького мiстечка можна назвати розкiшною. Жульена особливо вразили чотири мармуровi колони. Вони уславились на весь край через ту смертельну ворожнечу, що ii викликали мiж мировим суддею i присланим у Безансон молодим вiкарiем, про якого казали, нiби вiн – шпигун конгрегацii. Мировий суддя через це мало не втратив своеi посади – принаймнi така була загальна думка. Адже вiн насмiлився посваритись iз цим священиком, який майже двiчi на мiсяць iздив у Безансон i там, кажуть, бував у самого монсеньйора епископа.
Саме тодi мировий суддя, батько численноi родини, ухвалив кiлька вирокiв, якi здалися несправедливими: всi вони були спрямованi проти тих жителiв, котрi читали «Конституцiоналiста»[13 - «Конституцiоналiст» («Constitutionnel») – газета лiберально-буржуазного спрямування, що вiдiгравала значну полiтичну роль пiд час Реставрацii.]. Добромиснi перемогли. Щоправда, йшлося лише про суми в три чи п'ять франкiв; але один iз цих малих штрафiв припав на цвяхаря, хрещеного батька Жульена. Розгнiвавшись, цей чоловiк скрикнув:
– Як усе змiнилося! І подумати тiльки – понад двадцять рокiв суддю вважали чесною людиною!
Полковий лiкар, Жульенiв друг, на той час уже помер.
Раптом Жульен перестав говорити про Наполеона; вiн заявив, що хоче стати священиком, i його тепер постiйно бачили на тартаку з латинською Бiблiею, яку дав йому кюре, – вiн вивчав ii напам'ять. Добрий старий кюре, захоплений його успiхами, проводив з ним цiлi вечори, даючи йому уроки теологii. Жульен виявляв при ньому тiльки побожнi почуття. Хто б мiг подумати, що це юне, майже дiвоче обличчя, таке блiде й лагiдне, таiло непохитну рiшучiсть витерпiти якi завгодно муки, аби лиш пробити собi дорогу.
Пробити дорогу для Жульена означало насамперед вирватись iз Вер'ера; вiн ненавидiв свiй край. Вiд усього, що вiн тут бачив, холонуло серце.
З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного пiднесення. Вiн з насолодою поринав у мрii, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями, i вiн зумiе привернути iхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б однiй з них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли вiн ще був бiдним, блискуча панi де Богарне? Протягом багатьох рокiв ужиттi Жульена не було, здаеться, жодноi хвилини, коли б вiн не повторював собi, що Бонапарт, нiкому не вiдомий бiдний лейтенант, зробився володарем свiту з допомогою тiльки своеi шпаги. Ця думка втiшала його у нещастях, якi здавалися йому жахливими, i подвоювала його радощi, коли було чому радiти.
Будiвництво церкви й вироки мирового суддi раптом вiдкрили йому очi. Протягом кiлькох тижнiв вiн ходив як божевiльний: у нього зародилася одна iдея i нарештi охопила його з тiею непереборною силою, яку мае над палкою душею перша думка, що здаеться iй власним вiдкриттям.
«Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Францiя боялась iноземноi навали; вiйськовi доблестi були необхiднi, i вони були в модi. А тепер священик у сорок рокiв одержуе платню в сто тисяч франкiв, тобто втричi бiльше, нiж уславленi генерали Наполеона. Священикам потрiбнi люди, що допомагали б iм. Ось i цей мировий суддя, така свiтла голова, такий ранiше чесний старий, – а вiд страху не догодити молодому тридцятилiтньому вiкарiевi ганьбить себе. Треба стати служителем культу».
Одного разу, саме в розпалi свого удаваного благочестя, коли вiн уже два роки студiював теологiю, Жульен раптом виказав себе несподiваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обiдi, де були присутнi священики, яким добрий кюре рекомендував Жульена як чудо премудростi, вiн несподiвано почав захоплено звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жульен прив'язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув ii, перевертаючи ялинову колоду, i носив ii в такому незручному положеннi протягом двох мiсяцiв. Пiсля цiеi тяжкоi кари вiн сам себе простив.
Ось який був цей вiсiмнадцятирiчний юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не бiльше сiмнадцяти рокiв, який з маленьким клуночком пiд пахвою входив тепер у розкiшну вер'ерську церкву.
Вона була темна й порожня. З нагоди свята всi вiкна були запнутi червоною тканиною, i сонячне промiння, проходячи крiзь неi, створювало разючий свiтловий ефект, величний i суворий. Жульена пройняв трепет. Вiн був сам у церквi. Хлопець опустився на лаву, яка здалась йому найкращою; на нiй був герб пана де Реналя.
На лавi Жульен помiтив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Вiн глянув на нього й прочитав:
«Подробицi страти й останнi хвилини життя Луi Женреля, страченого в Безансонi…»
Папiрець був розiрваний. На зворотi можна було прочитати початковi двое слiв рядка: «Перший крок».
«Хто мiг покласти сюди цей папiрець? – подумав Жульен. – Бiдолаха, – додав хлопець, зiтхнувши, – його прiзвище закiнчуеться так, як i мое…» – І вiн зiбгав папiрець.
Коли Жульен виходив, йому здалося, що бiля кропильницi блищить кров: це була розлита свячена вода, але вiд червоних завiс на вiкнах вона здавалась кров'ю.
Зрештою Жульеновi стало соромно за свiй таемний страх.
«Невже я такий боягуз? – сказав вiн сам до себе. – До зброi!»
Цей заклик, що так часто повторювався в розповiдях старого лiкаря про битви, здавався Жульеновi героiчним. Вiн устав i швидко попрямував до будинку пана де Реналя.
Коли, незважаючи на мужню рiшучiсть, вiн побачив за двадцять крокiв перед собою мерiв дiм, його пройняв непереборний страх. Чавунна гратчаста хвiртка була вiдчинена; вона здалась йому розкiшною; треба було ввiйти в неi.
Та не тiльки в Жульена стискалося серце вiд того, що вiн входив у той дiм. Панi де Реналь, жiнка надзвичайно несмiливоi вдачi, була приголомшена тим, що якась чужа людина з обов'язку завжди стоятиме мiж нею й дiтьми. Вона звикла до того, що сини сплять у неi в кiмнатi. Вранцi вона пролила немало слiз, коли побачила, як iхнi лiжка переносять до кiмнати, призначеноi для гувернера. Марно просила вона чоловiка, щоб вiн дозволив повернути лiжко найменшого хлопчика, Станiслава-Ксав'е, в ii кiмнату.
У панi де Реналь властива жiнкам вразливiсть була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собi гидкого, грубого, розпатланого суб'екта, якому дозволяеться лаяти ii дiтей тiльки тому, що вiн знае латинь, i через цю варварську мову вiн ще й шмагатиме ii синiв.
VI. Клопiт
Non so piu cosa son,
Cosa faccio.[14 - Я вже не знаю, хто я i що роблю.Моцарт («Весiлля Фiгаро») (iтал.).]
Mozart (Figaro)
Панi де Реналь саме виходила через склянi дверi вiтальнi в сад з тiею жвавiстю i грацiею, що були iй властивi в тi хвилини, коли нiхто на неi не дивився; в цю мить вона помiтила бiля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блiдого й заплаканого. Вiн був у чистiй бiлiй сорочцi, а пiд пахвою тримав чистеньку курточку з лiлового ратину.
Обличчя селянського хлопця було таке бiле, очi такi нiжнi, що в трохи романтичнiй уявi панi де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дiвчина, яка прийшла про щось просити мера. Їй стало жаль нещасноi, що стояла бiля вхiдних дверей, очевидно, не наважуючись пiдняти руку до дзвоника. Панi де Реналь попрямувала до неi, на хвилину забувши своi гiркi турботи про гувернера. Жульен стояв обличчям до хвiртки й не помiтив, як вона пiдiйшла. Вiн здригнувся, почувши над самим вухом лагiдний голос:
– Чого ви хочете, дитино?
Жульен хутко обернувся i, вражений спiвчутливим поглядом панi де Реналь, на мить забув своi побоювання. Зачарований ii красою, вiн забув про все на свiтi, забув навiть, для чого сюди прийшов. Панi де Реналь повторила свое запитання.
– Я прийшов, бо маю тут бути гувернером, панi, – нарештi сказав вiн, спалахнувши вiд сорому за своi сльози i намагаючись непомiтно витерти iх.
Панi де Реналь остовпiла: вони стояли поруч i дивились одне на одного. Жульеновi ще не траплялося, щоб дама в такому гарному вбраннi i з таким бiлоснiжним обличчям так лагiдно з ним розмовляла. Панi де Реналь дивилась на великi сльозини, що застигли на тiльки-но блiдих, а тепер палаючих щоках селянського парубiйка. Раптом вона засмiялася нестримно й весело, як дiвчисько. Вона смiялася сама з себе i не могла отямитись вiд щастя: як? Оце i е той гувернер, якого вона уявляла собi брудним нечупарою, попом, що лаятиме й шмагатиме рiзкою ii дiтей?
– Невже, пане, – вимовила вона, – ви знаете латинь? Це звертання «пане» так здивувало Жульена, що вiн на мить розгубився.
– Так, панi, – сказав вiн несмiливо.
Панi де Реналь була така рада, що навiть наважилась сказати Жульеновi:
– А ви не дуже будете гримати на моiх бiдолашних хлопчикiв?
– Я, гриматиму?! – здивовано сказав Жульен. – За вiщо?
– Правда ж, пане, – додала вона пiсля маленькоi паузи, i в ii голосi звучало дедалi бiльше хвилювання, – ви будете до них добрi, ви менi обiцяете?
Чути, як така пишна дама вдруге i цiлком серйозно називае його «паном», – це справдi перевищувало всi Жульеновi сподiвання: якi б повiтрянi замки вiн не будував собi в юнацьких мрiях, вiн завжди був певен, що жодна знатна дама не удостоiть його розмовою, поки на ньому не буде гарного вiйськового мундира. Панi де Реналь, зi свого боку, вiдчула приемне розчарування, побачивши нiжне обличчя Жульена, його великi чорнi очi й гарне волосся, що кучерявилося тепер ще бiльше, нiж звичайно, бо вiн дорогою, щоб освiжитися, занурив голову в басейн мiського фонтана. На ii велику радiсть, цей юнак, схожий на боязку дiвчину, i був тим страшним гувернером, якого вона, тремтячи за своiх дiтей, уявляла жорстокою потворою. Для лагiдноi душi панi де Реналь контраст мiж тим, чого вона побоювалась, i тим, що побачила, становив цiлу подiю. Нарештi вона отямилась. Вона з подивом побачила, що стоiть бiля дверей iз хлопцем у простiй сорочцi, та ще й зовсiм поруч нього.
– Ходiмо, пане, – сказала вона йому трохи збентежено.
Нiколи в життi панi де Реналь не зазнавала такого глибокого хвилювання, збудженого чистим, приемним почуттям, нiколи не траплялося iй, щоб на змiну болiсному неспокою прийшла така прекрасна дiйснiсть. Значить, ii випещенi гарненькi хлоп'ятка не потраплять до рук неохайного й сварливого попа. Ввiйшовши в передпокiй, вона обернулася до Жульена, що несмiливо йшов за нею. Коли вiн побачив такий розкiшний будинок, на обличчi його вiдбився глибокий подив, i вiд цього вiн здався ще милiший панi де Реналь. Вона не могла повiрити сама собi насамперед тому, що гувернер, на ii думку, неодмiнно повинен бути в чорному костюмi.
– Та невже це правда, пане, – сказала вона знов, спиняючись i завмираючи вiд страху: що, як це все помилка i вона даремно радiла, повiривши цьому. – Ви й справдi знаете латинь?
Їi слова вразили Жульенову гордiсть i розвiяли зачарування, в якому вiн перебував оцi кiлька хвилин.
– Так, панi, – вiдказав вiн, намагаючись прибрати байдужого вигляду, – я знаю латинь не гiрше, нiж пан кюре, – хоча вiн деколи, по своiй добротi, каже, що я знаю краще.
Панi де Реналь здалося тепер, що в Жульена дуже лютий вигляд. Вiн стояв за два кроки вiд неi. Вона пiдiйшла до нього i сказала йому стиха:
– Правда ж, ви в першi днi не будете карати дiтей, навiть коли вони не знатимуть урокiв?
Лагiдний i майже благальний тон цiеi гарноi дами вплинув на Жульена так, що вiн раптом забув усi намiри пiдтримувати свою репутацiю латинiста. Обличчя панi де Реналь було зовсiм близько, вiн вiдчував пахощi лiтнього жiночого одягу, – а це було щось таке дивне для бiдного селянина, що Жульен аж почервонiв i, зiтхнувши, ледве чутно пролепетав:
– Не бiйтесь, панi, я слухатимусь вас у всьому. Тiльки тепер, коли ii побоювання за дiтей остаточно розвiялись, панi де Реналь з подивом помiтила, що Жульен надзвичайно вродливий. Його тонкi, майже жiночi риси i знiяковiлий вигляд не здавалися смiшними жiнцi, що й сама була дуже несмiлива. Мужнiй вигляд, що його вважають неодмiнною якiстю чоловiчоi вроди, злякав би ii.
– Скiльки вам рокiв, пане? – спитала вона Жульена.
– Скоро буде дев'ятнадцять.
– Моему старшому – одинадцять, – провадила панi де Реналь, зовсiм заспокоiвшись, – вiн буде вам майже товаришем, ви завжди зможете його умовити. Якось батько хотiв його побити, хлопчик цiлий тиждень був хворий, хоч його тiльки злегка ляснули.
«А я? Яка рiзниця! – подумав Жульен. – Ще вчора мене побив батько. Якi щасливi цi багатii!»
Панi де Реналь уже старалася вгадати найтоншi вiдтiнки того, що вiдбувалося в душi юнака. Їй здалося, що вираз смутку, який промайнув на Жульеновiм обличчi, викликаний несмiливiстю, i iй схотiлось пiдбадьорити його.
– Як ваше iм'я, пане? – спитала вона таким привiтним i ласкавим тоном, що Жульен, сам того не усвiдомлюючи, мимоволi пройнявся ii чарами.
– Мене звуть Жульен Сорель, панi; я боюсь, бо вперше в життi входжу в чужий дiм; менi дуже потрiбне ваше заступництво i ще – щоб ви багато чого прощали менi на початку. Я нiколи не ходив у школу, – я був занадто бiдний. Я нi з ким не розмовляв, крiм мого родича, полкового лiкаря, кавалера ордена Почесного легiону, i кюре пана Шелана. Вiн може розповiсти вам усе про мене. Брати мене завжди били; не вiрте iм, якщо вони гудитимуть мене; даруйте менi, панi, якщо коли-небудь я ненавмисно зроблю щось не так.
Жульен помалу опановував себе, виголошуючи довгу промову: вiн розглядав панi де Реналь. Так дiе довершена грацiя, коли вона природна, i особливо коли людина, надiлена нею, не пiдозрiвае про свою чарiвнiсть. Жульен, який вважав себе знавцем жiночоi вроди, тоi хвилини поклявся б, що iй не бiльше двадцяти рокiв. Йому раптом спало на думку поцiлувати iй руку. Вiн вiдразу ж злякався такоi зухвалоi думки, але тут же вирiшив: «Це буде боягузтво з мого боку, коди я не зроблю того, що менi може бути корисним, що зменшуе зневагу, яку ця вродлива дама, мабуть, вiдчувае до бiдного ремiсника, тiльки що вiдiрваного вiд лiсопилки». Можливо, що Жульен зробився таким хоробрим, згадавши вираз «гарний хлопець», який вiн чув уже пiвроку щонедiлi на гулянках вiд молодих дiвчат. Тим часом, поки вiн переживав цю внутрiшню боротьбу, панi де Реналь намагалась йому пояснити, як саме слiд поводитися з дiтьми. Зусилля, що вiн над собою робив, знову змусило його зблiднути; вiн сказав якимсь неприродним тоном:
– Присягаюсь перед Богом, панi, я нiколи не каратиму ваших дiтей.
Кажучи це, вiн насмiлився взяти руку панi де Реналь i пiднести ii до уст. Їi дуже здивував Жульенiв жест, а потiм, оговтавшись, вона обурилась. Було дуже жарко, тому ii рука пiд шаллю була гола, i, пiдносячи ii до уст, Жульен ще бiльше оголив ii. Через кiлька секунд панi де Реналь сама собi дорiкала за те, що не розгнiвалась одразу.
Пан де Реналь, почувши iхню розмову, вийшов з кабiнету. З тим самим величним i батькiвським виглядом, з яким одружував молодих у мерii, звернувся вiн до Жульена:
– Менi треба поговорити з вами, перше нiж дiти побачать вас.
Вiн завiв Жульена в кiмнату й затримав дружину, яка хотiла залишити iх самих. Зачинивши дверi, пан де Реналь поважно сiв.
– Пан кюре казав менi, що ви добропорядна людина; всi тут поводимуться з вами чемно, i, якщо я буду задоволений, я згодом допоможу вам улаштуватись. Я хочу, щоб ви не бачились нi з родичами, нi з товаришами, бо для моiх дiтей iхнi манери не пiдходять. Ось вам тридцять шiсть франкiв за перший мiсяць; але я вимагаю вiд вас слова честi, що ви жодного су з цих грошей не дасте батьковi.
Пан де Реналь сердився на старого, що зумiв перехитрувати його в цiй справi.
– Тепер, пане, – бо за моiм наказом всi вас тут зватимуть паном i ви вiдчуете перевагу бути в домi порядних людей, – так ось тепер, пане, не годиться, щоб дiти бачили вас у куртцi. Чи бачив його хтось iз слуг? – спитав пан де Реналь у дружини.
– Нi, мiй друже, – вiдповiла вона, про щось глибоко задумавшись.
– Тим краще. Надягнiть оце, – сказав вiн здивованому юнаковi, подаючи йому власний сюртук. – А тепер ходiмте до сукняра, пана Дюрана.
Години через пiвтори пан де Реналь повернувся з новим гувернером, одягнутим у чорний костюм, i побачив, що його дружина все ще сидить на тому самому мiсцi. Вона заспокоiлась, побачивши Жульена; дивлячись на нього, вона переставала його боятись. А Жульен й не думав про неi. Незважаючи на все недовiр'я до життя й до людей, душа його в цю мить була зовсiм дитяча. Йому здавалося, що минули вже цiлi роки з хвилини, коли вiн лише три години тому сидiв, тремтячи вiд страху, в церквi. Вiн помiтив холодний вираз обличчя панi де Реналь i зрозумiв, що вона гнiваеться за те, що вiн насмiлився поцiлувати iй руку. Але вiн був у такiй нестямi вiд гордостi, почуваючи на собi новий, незвичний для нього одяг, i разом з тим йому так хотiлося приховати свою радiсть, що всi його рухи були позначенi якоюсь несамовитою поривчастiстю. Панi де Реналь здивовано стежила за ним.
– Бiльше солiдностi, пане, – сказав йому пан де Реналь, – якщо ви хочете, щоб моi дiти й слуги шанували вас.
– Пане, – вiдповiв Жульен, – я почуваю себе незручно в цьому новому одязi; я, бiдний селянин, носив досi тiльки куртку; якщо дозволите, я пiду в свою кiмнату й побуду на самотi.
– Яка твоя думка про це нове надбання? – спитав пан де Реналь у дружини.
Майже iнстинктивно, сама не усвiдомлюючи цього, панi де Реналь приховала правду вiд свого чоловiка.
– Мене цей селянський хлопець зовсiм не так зачаровуе, як вас; боюсь, що вашi догоджання зроблять з нього нахабу, i ви будете змушенi вигнати його, не дiждавшись кiнця мiсяця.
– Ну що ж, i виженем, це менi коштуватиме якусь сотню франкiв, а Вер'ер тим часом звикне до того, що в дiтей пана де Реналя е гувернер. Я б не досяг цiеi мети, якби залишив Жульеновi його куртку майстрового. Вигнавши його, я, певна рiч, вiдберу ту чорну пару, тканину, яку оце набрав у сукняра. Залишу тiльки готовий костюм, що купив йому в кравця i який вiн вiдразу ж одяг.
Жульен пробув у своiй кiмнатi з годину, але для панi де Реналь вона промайнула, як мить. Дiти, почувши, що в них буде гувернер, закидали матiр запитаннями. Нарештi Жульен з'явився. Це була зовсiм iнша людина. Мало сказати, що вiн був серйозний, це була сама втiлена поважнiсть. Його познайомили з дiтьми, i вiн заговорив до них тоном, що здивував навiть самого пана де Реналя.
– Я тут для того, панове, – сказав вiн на закiнчення своеi промови, – щоб навчати вас латинi. Ви знаете, що значить вiдповiдати урок. Ось перед вами Бiблiя, – сказав вiн, показуючи iм маленький томик на одну тридцять другу аркуша, в чорнiй оправi. – Це iсторiя нашого Спасителя Ісуса Христа, частина, що зветься Новим завiтом. Ви завжди будете вiдповiдати менi уроки по цiй книзi, а тепер спитайте мене, я вам вiдповiм свiй урок.
Старший хлопчик, Адольф, узяв книгу.
– Розгорнiть ii навмання, – провадив Жульен, – i скажiть менi перше слово першого-лiпшого вiрша. Я проказуватиму напам'ять цю святу книгу, що мае правити нам усiм за приклад у життi, доки ви самi не спините мене.
Адольф розгорнув книгу, прочитав першi слова, i Жульен проказав напам'ять цiлу сторiнку з такою легкiстю, наче вiн розмовляв рiдною мовою. Пан де Реналь поглядав на жiнку з переможним виглядом. Дiти, побачивши подив батькiв, теж повитрiщали оченята. До дверей вiтальнi пiдiйшов лакей; Жульен все розмовляв i розмовляв латинню. Лакей спочатку завмер на мiсцi, потiм зник. Незабаром на дверях з'явились покоiвка панi й куховарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми рiзних сторiнках, i Жульен все читав напам'ять з тiею самою легкiстю.
– Ах, Боже ти мiй, який гарнесенький абатик, – голосно промовила кухарка, добра й дуже побожна дiвчина.
Самолюбство пана де Реналя було трохи вражене. Зовсiм не намiряючись екзаменувати гувернера, вiн силкувався знайти в пам'ятi якi-небудь латинськi фрази, нарештi згадав одного Горацiевого вiрша. Але Жульен знав латинню тiльки Бiблiю. Вiн вiдповiв, насупивши брови:
– Священний сан, до якого я готуюсь, забороняе менi читати такого нечестивого поета.
Пан де Реналь навiв чимало вiршiв, що нiбито належали Горацiю. Вiн пояснив дiтям, хто такий був Горацiй, але дiти, зачарованi й захопленi, не звертали уваги на те, що казав батько. Вони дивились на Жульена.
Слуги все ще стояли бiля дверей, i Жульен вирiшив, що iспит слiд продовжити.
– Ну, а тепер, – сказав вiн наймолодшому з хлопчикiв, – хай i Станiслав-Ксав'е вкаже менi мiсце з Святого Письма.
Маленький Станiслав, сповнений гордощiв, прочитав сяк-так перше слово абзаца, i Жульен проказав усю сторiнку. На довершення трiумфу пана де Реналя в цю мить увiйшов пан Вально, власник чудових нормандських коней, i пан Шарко де Можiрон, супрефект округи. Ця сцена затвердила за Жульеном право на звання «пан»; навiть слуги не наважились вiдмовити йому в цьому.
Увечерi до пана де Реналя збiгся на це диво увесь Вер'ер. Жульен вiдповiдав усiм з похмурим виразом, який тримав спiвбесiдникiв на певнiй вiдстанi. Слава про нього так швидко облетiла мiсто, що за кiлька днiв пан де Реналь, побоюючись, аби хтось не переманив до себе Жульена, запропонував йому пiдписати контракт на два роки.
– Нi, пане, – холодно вiдповiв Жульен, – якщо ви схочете мене прогнати, я буду змушений пiти. Контракт, що зв'язуе мене, а вас нi до чого не зобов'язуе, нерiвний. Я вiдмовляюсь.
Жульен зумiв так поставити себе, що менше нiж за мiсяць пiсля його появи в домi навiть пан де Реналь став поважати його. Кюре посварився з панами Реналем i Вально, отже, нiхто не мiг виказати його колишньоi прихильностi до Наполеона, а сам вiн тепер говорив про нього не iнакше, як з жахом.
VII. Спорiдненiсть душ
