скачать книгу бесплатно
Камiнний хрест (збiрник)
Василь Стефаник
«…Я свою душу пустив у душу народу, i там я почорнiв з розпуки…» Цi слова видатного украiнського письменника, найближчого соратника І. Франка, М. Коцюбинського, Лесi Украiнки, майстра новели Василя Стефаника якнайкраще характеризують його творчiсть. У реалiстичних, самобутнiх соцiально-психологiчних новелах письменника постають правдивi картини життя захiдноукраiнських трудящих кiнця ХІХ – початку ХХ столiття, трагедii i драми бiднякiв, що позбувалися землi, працi, покидали рiднi мiсця i змушенi були емiгрувати за океан або гинути вiд голоду й хвороб.
Василь Стефаник
Камiнний хрест (збiрник)
Синя книжечка[1 - Перша збiрка художнiх творiв письменника вийшла навеснi 1899 року в Чернiвцях накладом друкарнi «Руська рада» i складалася з невеличкоi передмови i 15 новел (жанрове визначення «новела», як, зрештою, й «оповiдання», вживаемо умовно, оскiльки творчий набуток В. Стефаника з погляду генологii дуже й дуже розмаiтий). Повна назва ii – «Синя книжечка: Образки Василя Стефаника». Деякi з помiщених тут творiв («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмi», «Побожна» i «Сама-самiська») вперше були надрукованi – зi значними редакторськими «втручаннями», що викликало невдоволення автора, – наприкiнцi 1897 року в чернiвецькiй газетi «Праця» пiд криптонiмом «С». Отож при пiдготовцi збiрки до друку виникла потреба iх не просто наново редагувати, а почасти й переробляти. За свiдченням сина Юрiя, «цю збiрку письменник дуже дбайливо пiдготовляв до друку, бiльшу частину новел, що ввiйшли до неi, проредагував ще раз, сам переводив коректу…» (див.: Примiтки // Стефаник Василь. Твори. – С. 318). Деякi змiни й виправлення вносив автор у тексти помiщених у «Синiй книжечцi» творiв при пiдготовцi iх до передруку в збiрцi «Мое слово». Саме тексти надрукованих тут новел та оповiдань Юрiй Гаморак вважае «за останню i найкращу iх редакцiю» (с. 328).1914 року в Киевi з’явилося друге видання книги з портретом автора, коротенькою редакцiйною передмовою i статтею В. Гнатюка «Кiлька уваг про мову творiв В. Стефаника». Передрукованi тут твори без будь-яких змiн, порiвняно з першим виданням; не ввiйшла до книги лишень новела «Портрет», бо, мовляв, вона «не вiдноситься до мужицького життя».]
Синя книжечка[2 - Вперше надруковано в чернiвецькiй газетi «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 119–120 i присвячено «Дунiчцi» – Євдокii Калитовськiй, дочцi Євгенii i Василя Калитовських iз с. Трiйцi, в домi яких написано твiр. Тут же готувалася до друку збiрка «Синя книжечка». За спогадами Д. Лукiяновича, творча iсторiя новели сягае 1890 року, часу навчання В. Стефаника в Коломийськiй гiмназii, коли в журналi «Поступ», № 3, який редагували в Станiславовi, а вибили на гектографi в Тернополi, був опублiкований ii первiсний варiант пiд назвою «Форналь Антiн». Про змiст i характер цього твору нiчого конкретно сказати не можна, бо журнал не зберiгся.]
Отой Антiн, що онде п'яний викрикуе на толоцi, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а нiщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дiстане. За кожний раз отак.
Але як умерла йому жiнка, а за нею i два хлопцi, та й Антiн як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собi вiд вiйта синю книжку службову та й мае йти десь найматися, служби собi шукати.
Сидить отам п'яний та й рахуе, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
– Продав – та й авус! Не мое – та й решта! Не мо-о-е! Ей, коби дiд мiй та пiдвiвси iз гроба! Моспане, штири воли як слимузи, двацiть штири морги поля, хати на цiле село! Все мав. А онука, адi!
Показував селовi синю книжечку.
– Ой, п'ю та ще буду. За свое п'ю, нiхто до того рихту не мае. А вiн менi каже: мой, грунт прiсцев-ес! Печетку прибивае та й картае! Е, я ще не таких вiтiв видiв.
– Аби тобi так умирати легко, як менi гезди легко!
– Йду я з хати, геть цалком вже вiходжу, та й поцiлував-сми порiг, та й iду. Не мое – та й решта! Бий, як пса вiд чужоi хати! Можна – проши. Було мое, а тепер чуже. Вiходжу надвiр, а лiс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
Антiн б'еться обидвома кулаками в груди, аж гомiн селом iде.
– Знаете, туск такий прiгпов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидiв, посидiв, та й вiходжу – не мое, що маю казати, коли не мое…
– Аби так моiм ворогам конати, як менi було iз своi хати вiступати!
– Вiходжу я надвiр та й нi, таки обмарило. Дзелений мох на хатi, треба би ii пошивати. Камiнь вода – не я тебе буду, небого, пошивати. Камiнь – аби камiнь, та й розпук би си iз желю!
Антiн по цiм словi гатить руками у землю, як у камiнь.
– Сiв я на приспу. Ще небiжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускае, ступаю – не пускае. А менi жель, не жель, нi! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з нi хто паси дер. Люди ззираютьси на покаянiе.
– Адi, отам коло ворiт та пiп прощi казав. Увес мир плакав. Поредна, каже, жона була, працовита…
– Перевертайтеси в гробi, небожета, 6-м лайдак. Пропив-ем усе що до нитки. І полотно пропив. Чуеш, Марiе, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дедя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
Антiн тепер показуе на вiйтову хату.
– Але вiтиха – добра жiнка. Вiнесла ми хлiб на дорогу, аби вiт не видiв. Най пан Бог твоiм дiтем годить, де си поступ'ють. Най вам Бог усiм дае лiпше, як менi…
– На який гатунок я маю на чужi приспi сидiти? Іду. Лиш поступив-ем си, а вiкна в плач. Заплакали, як маленькi дiти. Лiс iм наповiдае, а вони сльозу за сльозов просiкають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.
– Обтер-ем полов вiкна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й вiдступив-ем цалком.
– Ой легко, як камiння гризти. Темний свiт навперед мене…
Антiн обводить рукою довкола себе.
– Є ще гезди грошi, але буду пити. З нашими людьми нап'юси, з ними пустю. Най знають, як iз села-м вiходив.
– Адi, в пазусi маю синю книжечку. Оце моя хата, i мое поле, i моi городи. Іду собi з нев на край свiта! Книжечка вiд цiсаря, усюда маю дверi втворенi. Усюда. І по панах, i по жидах, i по всекi вiрi!
Виводили з села[3 - Вперше надруковано пiд назвою «Виводини з села» в чернiвецькiй «Працi» за 24 жовтня (5 листопада) 1897 року, № 14, с. 111–112. Готуючи новелу для збiрки, письменник дещо переробив ii i змiнив назву на «Виводили з села» (iншi редакцii твору див.: І, 264–266). А своерiдним прототипом ii став написаний влiтку цього ж року твiр без заголовка, який починався словами «З хорiм надвiр…», що його разом з сiмома iншими «образками» автор надiслав Вацлаву (1867–1950) i Софii (1866–1925) Морачевським зi Сторожинця на Буковинi, де тодi гостював у домi батька Софii. Власне iй i присвячено новелу. А написано ii, судячи з усього, влiтку-восени 1897 року.]
Над заходом червона хмара закаменiла. Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.
На подвiр'i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.
– Ти вже йдеш, синку?
– Йду, мамо.
– А ти ж на кого нас покидаеш?
Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка.
Пiдiйшов до сина тато.
– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.
– Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блiду як крейда.
– Синку, – питався тато, – а менi хто, небоже, кукурудзки вiсапае?
Хлопи заревiли. Тато впав головою на вiз i трясся, як лист.
– Гай, ходiм.
Мама не пускала.
– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти оберенешси, то пороги в хатi поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, i, вiдай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
– Волiла бих тi на лаву лагодити!
Пiшли.
Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити.
Переходили лiс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати.
За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом:
– Бувайте здоровi i своi i чужi. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословiть у далеку дорогу.
Всi поскидали капелюхи.
– Повертайси здоровий назад та не забавлейси.
Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо.
– Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню.
– Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить.
Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила.
– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.
Тоi ночi сидiла на подвiр'i стара мама та захриплим голосом заводила:
– Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулi, до неi говорили.
Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi.
Стратився[4 - Тематично новела продовжуе «Виводили з села». Безпосереднiм поштовхом до ii написання стало самогубство двоюрiдного брата письменника Луки у Львовi пiд час перебування на вiйськовiй службi. Припускають, що написана вона влiтку-восени 1897 року, а надрукована вперше без пiдпису в газетi «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 116–117. Вмiщена в «Працi» редакцiя (див.: І, 266–268) значно рiзниться вiд тексту збiрки.]
Колiя летiла у свiти. У кутику на лавцi сидiв мужик та плакав. Аби його нiхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаеться.
Твердий такт залiзницi гатив у мужицьку душу як молотом.
– Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керницi, а вiн десь на самiм сподi у такi подертi кожушинi, що Господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку, – десь я ему кажу, – а ти ж тут що дiеш?» А вiн менi вповiдае: «Ой дедю, не годен я у воську вiбути». Кажу я ему: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, адi, вже навчивси…»
Одна велика сльоза покотилася долiв лицем та й впала на тайстру.
– Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бiгла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби i взети. Ноги i посинiли вiд снiгу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав конi та й прiмкнув. Може, де там серед поля вже домерзае… Було стару взети. А нам же тепер чого треба? Най грошi йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошие, та пiдемо просючи межи люди у то мiсто, що Миколаева могила у нiм буде.
Притулив лице до шибки, та й сльози по вiкнi спливали.
– Ой стара, тото-м дiждалиси на сивий волос вiнка! Того, небого, десь б'еш головов у стiни, тото до Бога ридаеш!
Старий схлипав, як мала дитина. Плач i колiя вiдкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужиковi причувся голос його староi, як вона бiжить боса та просить, аби ii взяв з собою. Але вiн конi батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
– Набезпешно вже i не застану. Коби ще мене спретали разом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупi не можемо жити. Най би над нами i пес не гавкнув на чужi сторонi, але най бих укупi були! Де ж вiн сам буде в чужi чужиницi!
Колiя бiгла свiтами.
– А шкода, що-с був урiс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втети ще малому…
Колiя добiгала до великого мiста.
Виходив iз людьми. На вулицi лишився сам. Мури, мури, а мiж мурами дороги, а дорогами тисячi свiтил в один шнур понасилюванi. Свiтло у пiтьмi потопало, дрожало. Ось-ось впаде, i чорне пекло зробиться.
Але свiтила пускали корiння у пiтьму i не падали.
– Ой Миколайку, кобих тi хоть умерлого видiв. Вже i менi, синку, тут буде амiнь!
Сiв пiд мур. Тайстру поклав на колiна. Сльози вже на неi не падали. Мури подавалися один д одному, свiтила сходилися всi докупи i грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо вiн з дуже далеких краiв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гiрше скулився та й взявся молити:
– Матiнко Христова, усiм добрим людем стаеш на поратунок. Николаю светий… – та й бився в груди.
Полiцай надiйшов та й справив до касарнi.
– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?
– Вiн повiсився у вiльхах за мiстом. Тепер лежить у трупарнi. Йдiть тiею вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.
Вояк пiшов дальше вартувати. Мужик лежав на вулицi та й стогнав. Як пролежався, то пiшов вулицею вдалину. Ноги делькотiли, як пiдвiянi, i шпоталися.
– Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи менi, синку, що тебе у грiб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамi вiд тебе. Марне пропадем.
У трупарнi на великiй бiлiй плитi лежав Миколай. Гарне волосся плавало у кровi. Вершок голови вiдпав, як лупина. На животi був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.
Тато припав на колiна у ногах Миколая та молився. Цiлував ноги сина, бив головою у плиту.
– Ой дитинко, ми тобi з мамов весiле лагодили та музики наймали, а ти собi геть вiд нас пiшов…
Потiм пiднiс трупа, обiймив за шию та й питався, як коли би радився:
– Скажи ж менi, кiлько служеб наймати, кiлько на бiднi роздати, аби тобi Бог грiха не писав?…
Сльози падали на трупа та на бiлу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У бiленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх iз павами його убрав. Писану тайстру поклав пiд голови, в головах поклав свiчку, аби горiла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студенiй мармуровiй плитi та гейби усмiхався до свого тата.
У корчмi[5 - Цю новелу було написано приблизно тодi ж, коли й попередню, i вперше надруковано в тому самому номерi чернiвецькоi «Працi» (с. 117–119). Пiдписано криптонiмом «С».]
Коло довгого стола сидiв Іван та й Проць. Котили по столi завзятi слова i, схилившися, слухали, що стiл говорить. Нарiкали та й пили. Проця жiнка била, а Іван його вчив бути паном жiнцi.
– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б'е! – казав Іван. – Якби нi жiнка мiзинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покоянiе на увесь свiт, аби жiнка лупила чоловiка, як коня! Але я би ii борзо спамнетав, так бих спамнетав, що би не памнетала, куда ходить. Вiострив би-м сокиру на точилi, та й бих руки по лiктi обрубав. Лиш раз, два – та й руки гаравус!
