скачать книгу бесплатно
Мама взяла Катрусю чесати.
– Ти так страшно гориш та так кашляеш, що най Бог сохранить! Анi дранку натегнути на тебе, анi розчесати, анi вмити. Боже, Боже, як ми гiренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тоi муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
Сльози маминi капали на Катрусине волосся i пропадали, як вода у пiску.
– Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робiтниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане iз-за тебе, а то, адi, яке легше! Коби хоть що iстки доброго, а то ми зав'еваемо на барабулi, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кiлько находила, що тепер нема як лиця вказувати.
Мама заплiтала косу.
– Не знати, нащо я квiток тобi накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, вiдай, я тебе у тi квiтки на смерть уберу…
Заплакали.
– Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
Мама дала Катрусi квiтки синi, бiлi, зеленi, червонi.
Катруся перезирала iх, лице ii слабо усмiхалося, а синi, бiлi, зеленi, червонi блески блукали по обличчю.
– Дай суда борзенько, адi, дедя йде та скаже, що тобi ще у головi дiвоцтво.
* * *
Катрусю поклали на вiз, аби везти до лiкаря. Мама, плачучи, пiдкладала iй подушку пiд голови.
– Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
Держав вiжки вiд однокiнки i аж чупер собi микав зi злостi.
– А ти, розпаднице, памнетай, що як я грошi задурно по дохторах розсiю, та й ти амiнь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобi буду дохтор. А вiдки ж я наберу на вас, на дохторi, на аптики та на дiдька рогатого?! Та мiй мозиль не годен цему вiтримати, ой не годен. Наймив-ем фiру, та лiпше вже вiдвезти на могилу, та вiвернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеi днини! Ну, ганциго, кiпай тими безклубими боками!
Потяг конину батогом та й виiхав за ворота.
На вулицi Катруся цiкаво розглядалася. Вiд осенi богато новин настало. Вуйко Семен загородив плiт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула i за сварку татову, так роздивлювалася на всi боки.
По полю люди орали, сiяли. Жайворонки над ними спiвали. Чорна рiлля розсипалася пiд сонцем.
Катруся почервонiла i все собi гадала:
«Маю в Бозi надiю, що пiдведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собi роботу… Боже, Боже, найди менi лiк!»
Певна була, що весни не стратить. Тато сидiв напередi i довго мовчав. Врештi почав говорити.
– Адi, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях! Звернувся до Катрусi.
– Скажи ти менi, дiвко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й нi житя, нi смертi. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобi лiк, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! 1 тобi лiпше, i нам лiпше…
Катруся плакала.
– То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собi вмреш i гадки не маеш, нiбито не однако в землi гнити? Яке сегоднi легке жите, то лiпше вмерти та не капарати цiлий вiк по чужiм полi! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старiсть жиди з хати вiженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобi лiку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погрiб.
Катруся заходилася вiд плачу i кашляла на все поле. Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несмiливо подав доньцi. Нiколи вiн ще не давав iй нiяких лакiткiв.
– Не плач, небого, я тобi не ворiг. Я лиш кажу, аби задурно грошi не вiднести, аби себе не скалiчити та й аби тобi не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема вiдки. Я би тобi мiзинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робiтница на все село. Синку, я на тебе дув як на пiнку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобi нема вiходу. Ой небого, небого, тото мемо бiдити без тебе… Ой, будем та будем…
Старий замовк.
– Ой, умру, умру, вже виджу, що менi нема вiходу, – шепотiла Катруся.
В'iзджали в мiсто.
* * *
Вертали додому. Сусiд Микола також з ними.
– Вiн менi таке напiяв, що де, де, де-е-е! Мужиковi до дохторiв не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнеса якогось легкого аби поiдала, аби трунок собi вiлагодила, аби хлiба бiлого – де що на свiтi е, то загадав. Може, воно у панствi помогло би, але у нашiм станi то не поможе. Доста того, що як вiн зачев почiтувати, то я таки не дослухував до кiнца. Нiби було би що з того, що я би вiслухав? Най умирае так, як е. Най вiл'е тотi медицини, що-м узев з аптицi, та най або вiхоруеси, або як сама хоче…
– А ви ж гадаете, – почав сусiд, – що дохторi дають мужиковi такий лiк, як пановi або жидовi? Бодай так здоровi! Мужиковi що вткне, вткне, та й спасайси. Нiби ему хочеси мужиковi доброго лiку пошукати? З паном що день, то добрий день, а з мужиком що?
– Коби то, уважеете, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чекай, аж скажуть грошi дати…
– Найлiпше було вiзнати у староi Іванихи. Вона, бачу, пiшла до дохторя, та й як вiн зачев ii шукати, то вона ему навправцi: «Ой, – каже, – панi дохтор, дайте менi послiдний лiк. Я, – каже, – бiдна баба, не маю iз-за кого дохторуватиси, та дайте менi послiдний лiк». Дохтор, бачу, вiдививси на бабу та й каже: «А ти вiдки знаеш?» – «Ой, – каже баба, – вiдки знаю, то знаю, але дайте менi таку риципку на послiдний лiк». Як зачела, як зачела, та й дав, i до сегоднi ходить…
– Коби ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаете, що то з паном так говорити, як вам си здае? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!
– Пiшла баба з тов риципков до аптицi. Дала аптикаревi, а сама, не бiси, мудра, дивитьси, як вiн ме тот лiк вiлагоджувати. То вповiдала, що як собi капнув того лiку на долоню, та й наскрiзь руку перейшов. Але то лиш десь сотому удастьси такого лiку дiстати. А мужикам лиш такий лiк здалний, що або суда, або туда!
– Ей, бiдний свiте, що я не розпитав баби, як воно треба того лiку просити! А так i грошi загубив, i нiчо не поможе… Тото-м гидно зробив.
– Та, вiдай, нема вашi дiвцi вiходу. Адiт, як вона горить? Нема з неi так нiчо, як з отого листка, що вiдчiмхнувси вiд дерева…
– Ой, нема, нема, i грошi пiшли. Коби-м був хоть Іванихи запитав…
– Та то, видите, вiд чого лiк. Аптикар мае свою аптику, та вмирае…
Ангел[11 - Новела з такою назвою вперше з’явилася в «Синiй книжечцi» (с. 87–92) з присвятою «Зонечцi» – Софii Данилович. У листi письменника до С. Морачевськоi за 1898 рiк стрiчаемо художню оповiдку з такою самою назвою i близьким сюжетом. Цей останнiй присвячувався синовi адресатки Ю. Морачевському. В украiнському стефаникознавствi його прийнято вважати за першу чорнову редакцiю новели «Ангел» (див.: І, 272–273). Однак син новелiста, Юрiй Гаморак, вважае цi твори за цiлком самостiйнi i подае iх окремо. «Двi новели пiд однаковим наголовком, сюжетом, правда, нагадують одна одну, але з огляду на iх мистецьке оформлення треба визнати iх за два самостiйнi оповiдання» (Твори, 325). Ми дотримуемося усталеноi в украiнському лiтературознавствi традицii i подаемо лише твiр, надрукований у «Синiй книжечцi»; написаний вiн десь у кiнцi 1898 або на поч. 1899 року. Якби В. Стефаник вважав цi новели за самостiйнi, то неминуче опублiкував би iх так у якомусь iз видань своiх оповiдань та новел чи принаймнi згадав би про свiй твiр iз такою назвою. Але про присвяченого «Юрчиковi» «Ангела» в нього нiде й нiколи не згадано.]
Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.
– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лижки страви, що з'iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити – та й решта!
Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.
– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне, у своi хатi…
– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.
Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.
– Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити по-панцьки. А то запобiгали-м, обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить.
Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка:
– Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла!
Встала з приспи та пiшла подивитися до курей.
– То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум…
З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася.
– Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила д смертi. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людей. Вже-м тi, старий, поховала, як газду! Нiхто не писнув, аби-м чогось жiлувала.
Виймала червонi чоботи.
– Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то Бог знае, ци я вперед умру, ци ти!
Баба заплакала.
– Не журiтьси, дiтоньки, я вам кошту не нароблю ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усiх. Лиш не дайте бабi без свiчки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один Бог знае, але таки не вмер без свiчки.
На сподi скринi найшла баба вузлик iз грiшми. Взяла в руки i сiла на землi, аби рахувати.
– Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, бiжу з мiста на-голову, а все менi на гадцi, що вони там дiють самi у хатi? Добiгаю до лiса, а вони йдуть протiв мене, ледве землев котеси. Пiдо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зiпруть, та й мус сiдати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далi! Лиш небiжка Доця зо мнов iшла, а бахурi полетiли, як вiтер…
Обличчя бабине подобрiло i прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках двi червонi рожi.
– Ой, ти, голаку, все ще смiешси з староi баби. А як, баба постарiласи, а ти все молоденький, все бабi хату звеселееш. Ой, дитинко Божа, минув вiк, як у батiг траснув!
Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давнi часи.
– Ще Юрчика, вiдай, на свiтi не було, як я его купила. Якись панок поначiплював на пiдсiню таких образiв, що на фiру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звiр змальована, що в казцi би не склав. А якiсь царi такi страшнi, московськi та турецькi, та всекого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так вiн приязно дививси та так ружi кождому наставлев, лиш бери. Де, де, то вже вiк минув вiдтогди…
– Бувало, зимовими вечорами то понароблею з паперю голубiв. Головки позолотю, крильця посрiблю, та як приберу его у тi голубчики, то вiн як коли би з ними гравси.
Тимчиха забула грошi рахувати, розгадуючи. Тримала iх у жменi i далеко гадками лiтала.
– Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кiлько буде знаку по бабi, що жила…
Сама-самiська[12 - Новелу написано влiтку-восени 1897 року i вперше надруковано в газетi «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 124–125, пiд криптонiмом «С». Одну iз раннiх – та не перших – редакцiй твору, що ii Юрiй Гаморак вважае за самостiйну поезiю в прозi, В. Стефаник надiслав В. та С. Морачевським. У Вiддiлi рукописiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни (далi – ІЛШ) зберiгаються два початки перших редакцiй твору. У першодруку новела значно рiзниться вiд тексту збiрки «Синя книжечка» (iншi редакцii див.: І, 273–275).]
У тiй хатинi, що лiзе пiд горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мiшок пiд боком, а чорна, тверда подушка пiд головами. Коло баби стояв на землi кусень хлiба та й збанятко з водою. Дiти, як iшли на роботу, та лишили бабi, аби мала що iсти й пити. Бiдно дiялося, та не було що лiпшенького бабi добирати. А сидiти коло слабоi у горячий час, то, Бог видiв, не було як.
У хатинi бринiли мухи. Сiдали на хлiб та й iли, залiзали в збаня та й воду пили. Як понаiдалися, то сiдали на бабу. Лiзли в очi, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла вiдгонити.
Лежала на землi та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоцi вирiзаний. Спаленi губи з трудом розривала та бiлим язиком iх зволожувала.
Крiзь шибки падало свiтло сонячне. Краски веселки грали по зморщенiм лицi. Страшно було глянути на бабу у такiм освiтленнi. Мухи зумкотiли, рiжнобарвi свiтла волочилися разом iз мухами по бабi, а вона мляскала губами та бiлий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грiшницею, що каралася вiд початку свiта та до судувiку каратися буде.
Як сонце вже злiзло бабi у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним мiх зав’язувався, то баба почала качатися по землi та збаняти шукати.
– Адi, адi, ого!
Баба тихонько стала. Лиш рукою вiдганяла мари.
З-пiд печi вилiз чорт iз довгим хвостом та й сiв коло баби. Баба з трудом обернулася вiд нього. Чорт сiв знов наперед баби. Взяв хвiст у руки та гладив ним бабу по лицi. Баба лиш клiпала очима, затиснувши зуби.
Нараз вилетiла з печi хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лiсом. Впали потiм на бабу. Залiзали у вуха, у рот, сiдали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього i хотiла так донести до чола, аби перехреститися. Але малi чортики сiдали всiма на руку та й не допускали хрест на собi зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.
Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врештi чорт обiймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зiрвалася на колiна i впала лицем до вiкна.
Вiдси летiли на бабу iздцi. У зелених кабатах, iз люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабi амiнь!
Замкнула очi. Земля у хатi розпукалася, а баба в розколiбину сточувалася i падала удолину. Летiла все у спiд та у спiд. Десь у сподi чорт ймив ii, завдав на себе та й почав летiти з нею, як вiтер. Баба рвонулася та й головою грянула до стола.
Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло нiжки вiд стола i широкими, мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собi крильця, i щораз бiльше iх було у хатi червоних.
Сiдали на чорнi горшки пiд печею та на миски на миснику, що на них були змальованi iздцi у зелених кабатах, iз люльками у зубах. Всюди розносили бабину кров.
Осiнь[13 - Новелу написано в 1898 роцi i вперше опублiковано в збiрцi «Синя книжечка» (с. 101–108).]
Митро латав жiночi чоботи. Не латав, а зчiплював докупи. Грiх би було давати таке дрантя до шевця, та й за грейцiр скупо. А жiнка боса-босiська, води внести до хати не було в чiм. Тому Митро вже вiд ранку взявся до чобiт. Сидiв коло лави проти вiкна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву i бiсився, як пес.
– Бiгме, кину в пiч, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкiра здривiла, нитки не прiмкнеш, бо прiрвеси – вiкинь на гнiй та й плюнь – та й вже!
Приговорюючи до чобiт, Митро все-таки з великою стараннiстю iх латав. Що провiв нитку крiзь шкiру, то все неспокiйно оглядав, чи не прiрвалася. Через те робота йшла пиняво, i Митро сердився.
– Залiзо не шкiра, та й зшуровуеси, що то говорити? Вже штири роки як купленi, бо штири вже цеi осенi, та вже iм чес. Але ще цу зиму мусi служити, хоть би там не знати що.
І латав, i бiсився, i сто разiв хотiв кидати у пiч або на гнiй.
Митриха сидiла на припiчку i латала дранки.
– Порозпадалиси на сiчку. Колопеньок не посiеш, бо треба iсти, полотенца не купиш, бо грейцiря нема, – прийде до такого, що мемо голi ходити. Залатай в однiм мiсцi, то просiчеси в другiм. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я iх i не перу як варт, але павутина все павутиновi Бог знае, як iх латати, з котрого боку братиси до них?
З отакими гадками сидiла Митриха над купою дрантя. Мiзерне ii лице пильно вдивлювалося в подертi сорочки i було безрадне. Грубе, пороздиране полотно iз затертими червоними вишивками подобало на одiж жовнярiв iз вiйни. А вона, як бiдна милосердна сестра, з сумом i резигнацiею хоч чим-тим хотiла помогти нещасливим раненим.
– Та ще зиму якось переходимо, але лiто, то вже Бог знае.
І водила сивою ниткою довкола латок i думала над сiрим життям своiм.
На печi лежала Митрова мама. Дрiбка жiнки – завбiльшки десятилiтньоi дитини. Кашляла, не переставала.
– Божечку, Божечку, найди менi смертi, най я так гiренько не валеюси! Вже-м, вiдай, спокутувала усi грiхи, що-м нагрiшила… Десь умирають такi, що лиш би iм бути, покидають добро i маетки, а я як отот твердий камiнь, що го нiхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що нi так тежко караеш?
І розпукалася вiд кашлю.
Коло баби сидiли дiти. Як баба синiла i заходилася вiд кашлю, то вони всi дивилися на бабу цiкавими очима i все показували пальцями на бабу та говорили: «Адi, адi, баба вже умирають». А як баба вiдкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дiтоньки, моя смерть забула за мене».
