скачать книгу бесплатно
– Дiду Іване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поiдае…
Це хтось так брав на смiх Івана, що видiв його патороч зi свого поля. Але Іван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i, встаючи, казав:
– Не бiси, вiгниеш та й сам вiпадеш, а я не маю чесу з тобов панькатиси…
А ще Івана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер пiдвiяв.
Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише хатчину завалену. А всього маетку лишив йому тато букату горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не орав його i не сiяв, i межi нiякоi на нiм не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже Іван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його голосний крик:
– Е-ех, мой, як тобов грену, та й по нитцi розлетиш-си, який же-с тежкий!
Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав iз плечей на землю. А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду:
– Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гноем наверх, аж шкiра з колiн обскакуе. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору. А на горi такий вiтрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А пiдiть же, як мене за мiнуту в поперецi зачело ножами шпикати – гадав-сми, минуси!
Вiд цiеi пригоди Іван ходив усе зiбганий у поясi, а люди прозвали його Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то полiтки давав добрi. Іван бив палi, бив кiлля, виносив на нього твердi кицки трави i обкладав свою частку довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi.
Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
– Такий песiй горб, що стрiмголов удолину тручее!
Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тiнь Іванова, як велетня, схиленого в поясi. Іван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:
– Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити хлiб!
На iнших нивах, що Іван собi купив за грошi, принесенi з войська, робили сини i жiнки. Іван найбiльше коло горба заходився.
Ще Івана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн iх научував, що жадна не важилася поступити на подвiр’я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
Та й хiба ще то, що Іван нiколи не iв коло стола. Все на лавi.
– Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi iда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний i з натурою, i з роботою.
II
Гостей у Івана повна хата, газди i газдинi. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.
Спросив Іван цiле село.
Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити.
– Декую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за газдиню…
Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв навперед себе i хитав головою, як би молитву говорив i на кожне ii слово головою потакував.
То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i покладе його на берiг, то той камiнь стоiть на березi тяжкий i бездушний. Сонце лупае з нього черепочки давнього намулу i малюе по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду i сумуе, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Іван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:
– Та декую вам красно, та най вам Бог дасть, що собi в него жедаете. Дай вам Боже здоров’е, дiду Мiхайле…
Подав Михайловi порцiю, i цiлувалися в руки.
– Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цiм свiтi, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков своев наново газдов стати!
– Коби Бог позволив… Газди, а проше, а доцегнiть же… Гадав-сми, що вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiле синове, але iнакше зробилоси. То вже таке настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбачайте за решту.
Взяв порцiю горiвки та й пiдiйшов д жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд постелi.
– Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопенна дiвка, годна-сте були! Тосми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi ходили, як сновавка – так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте та й вiбачейте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше…
Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i виймив iз пазухи хустину.
– Стара, ня, на-ко тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чесу, ще так си наплачеш, що очi ти витечуть.
Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.
– Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко грешних. Але рiвно не дай Боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вiкорiнував на старiсть iз твоi хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.
– Куме Іване, а лишiть же ви собi жiнку, таке вона вам не ворiг, та й дiтем своiм не ворiг, та ii банно за родом та й за своiм селом.
– Тимофiхо, як не знаете, то не говорiть анiдзелень! То ii банно, а я туда з вiскоком iду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i бився в груди.
– Озмiть та вгатiть ми сокиру отут у печiнки, та, може, той жовч пукне, бо не вiтримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнетаю, що си зо мнов робить!
III
– А проше, газди, а озмiть же без царамонii та будьте вiбачнi, бо ми вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жiнку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважеете, письменнi, так як дiстали якесь письмо до рук, як дiстали якусь напу, та як пiдiйшли пiд стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нiчо в хатi не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як нi дотиснули, як-ем видiв, що однако нi муть отут на старiсть гризти, як не пiду, та й ем продав щодо крiшки. Сини не хоте бути наймитами пiслi моi голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватиси». Най iм Бог помагав iсти тот хлiб, а менi однако гинути. Але, газди, де менi, переломаному, до ходiв? Я зробок – цiле тiло мозиль, костi дрихлавi, що заки iх рано зведеш докупи, то десiть раз йойкнеш!
– То вже, Іване, пропало, а ви собi туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краем не варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержiти та й кiлькi бiдi вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обое вже не годнi. І саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п’еть, що-с iв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нiхто нас не годен вiрвати, хiба лиш тiкати. Але колись на цi землi буде покаянiе, бо нарiд порiжеси! Не маете ви за чим банувати!..
– Декую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що нарiд порiжеси. А тож Бог не гнiваеси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали, такi фаермани, що за землев не згорiли. А дивiть-ко си на ту стару скрипку, та пускати ii на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком седе! Та гадаете, що вона зайде на мiсце? От, перевернеси десь у окiп та й пси розтегнуть, а нас поженуть далi i подивитися не дадуть! Вiдки таким дiтем мае Бог благословити? Стара, а суди ж!
Прийшла Іваниха, старенька i сухонька.
– Катерино, що ти собi, небого, у своi головi гадаеш? Де тi покладу в могилу? Ци риба тi мае з’iсти? Та тут пореднi рибi нема що на один зуб узети. Адi!
І натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям.
– Лиш шкiра та костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с поредна газдиня, тежко-с працувала, не гайнувала-с, але на старiсть у далеку дорогу вiбраласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав iй через вiкно могилу.
– Не хотiла-с iти на цу Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемоси на старiсть, як лист по полi. Бог знае, як з нами буде… а я хочу з тобов перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не меш видiти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.
Цiлувалися. Стара впала Івановi на руки, а вiн казав:
– А то тi, небого, в далеку могилу везу…
Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди похилив.
IV
– А тепер ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кожду свое дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п’ену.
– А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас iз старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та вiказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше грiха припише. Я грошi лишу Якововi, бо вiн молодий та и слушний чоловiк та не сховае дiдiв грейцiр.
– Наймемо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо…
Іван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.
– Ви старому не дивуйтеси та й не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид вам це казати, але здае ми си, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаете, що я собi на своiм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м го вiз i гiрко-м го наверх вiсаджував, але-м поклав. Такий тежкий, що горб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав. Хотiв-ем кiлько памнетки по собi лишити.
Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.
– Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нiм вiк свiй спендив i окалiчiв-ем. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взев з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную.
Очi замиготiли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд сонцем дрожить.
– Оцеi ночi лежу в стодолi, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба що-м так глiбоко зогрiшив, що женеш нi за свiтовi води? Я цiле жите лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кiнчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь нi нiколи чорним кавалком хлiба, а я буду все працувати, хiба бих не мiг нi руков, нi ногов кинути…
– Потiм мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз i чупер собi микав, качев-ем си по соломi, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю i як, i коли вчинив-ем си пiд грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затег. Але Господь милосердний знае, що робить. Нагадав-ем собi за свiй хрест та й мене геть вiдiйшло. iй, як не побiжу, як не побiжу на свiй горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько – та й якось ми легше стало.
– Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав – та й на нiм забув-ем, силу-м мав – та й на нiм лишив-ем.
Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi.
– Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та най покропить хрест свiченов водицев, бо знаете, що ксьондз на гору не пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас Бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi его волю.
Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.
– Іване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть его вiдкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте поредний чоловiк, не лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi не пересiяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на свiту недiлю не минуть.
Отак Михайло розводив Івана.
V
– Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов не вiпили. Заки-м ще в своi хатi i маю гостi за своiм столом, то буду з ними пити, а хто нi навидить, той буде також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопцiв. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодiжi, що заступила цiле подвiр'я.
– Мой, маете так данцувати, аби земля дуднiла, аби одноi травички на току не лишилоси!
В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав. Бесiда йшла сама для себе, бо треба ii було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.
– Як-ем го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
– Коби-м учинивси серед такоi пустинi – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi ксьондзiв. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаеси, най си i зараз западе, то-м не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти… Е, коби-то так по-мому…
– Ще не находивси такий секвертант, аби що з него стег за податок, ой, нi! Був чех, був нiмець, був поляк – г…, пробачейте, взели. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж пiд вишнев. Кажу вам, мадзур бiда, очi печи та й грiху за него нема…
Всякоi бесiди було богато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони, як надгнилi дерева в старiм лiсi.
В шум, гамiр, i зойки, i в жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв Івана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але i в горлi мозилi понаростали. Ідуть слова тих спiванок, як жовте осiнне листя, що ним вiтер гонить по замерлiй землi, а воно раз на раз зупиняеться на кожнiм ярочку i дрожить подертими берегами, як перед смертю.
Іван та й Михайло отак спiвали за молодii лiта, що iх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi.
Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко, аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию, цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i такоi собi своiм заржавiлим голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Мiхайле, приятелю!»
VI
– Дедю, чуете, то вже чес вiходити до колii, а ви розспiвалиси як за добромиру.
Іван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов до жiнки i взяв ii за рукав.
– Стара, гай, машiр – iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й пiдемо панувати.
Вийшли обое.
Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату розiрвало – такий був плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над старою Іванихою, аби щось iзгори не впало i ii на мiсцi не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, i шалено термосив ними, i верещав як стеклий.
– Мой, як-ес газда, то фурни тото катране з себе, бо тi вiполичкую як курву!
Але Іван не дивився в той бiк. Ймив стару за шию i пустився з нею в танець.
– Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi!
Люди задеревiли, а Іван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити ii живу з рук.
Вбiгли сини i силомiць винесли обох iз хати.
На подвiр’ю Іван танцював дальше якоiсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога i приповiдала:
– Ото-сми тi вiходила, ото-сми тi вiгризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.
VII
Плоти попри дороги трiщали i падали – всi люди випроваджували Івана. Вiн iшов зi старою, згорблений, в цай-говiм, сивiм одiнню i щохвиля танцював польки.
Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбi, то вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест:
