скачать книгу бесплатно
Вбрала його в чобiтки, в свою кожушинку, в татiв капелюх та й пустила надвiр.
– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…
Сiла в хатi шити.
– Не бiси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вiкапаний Мiхайло. А зараз упоминаеси заплати за чесане.
І мама всмiхнулася i шила далi.
– Коби здоров рiс та чемний. Мае три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустек, що хату догори ногами здоймае. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нiчо би з него не було.
Пiдняла голову, глянула у вiкно.
– Це вже вполудне, а Мiхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снiгу та й ме кашляти…
Вечором сидiв Михайло на лавi та й держав на колiнах Андрiя. Вогонь палахкотiв у печi i освiтлював хату червоним свiтлом. Михайлиха сидiла перед печею та варила вечерю.
– Ти зiйшов, старигане, на дiточий розум, та лиши дитину в супокою, не пiдкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрiйку, до мами.
– Коли я не хочу.
– А ти чий, дедiв чи мамин? – питав Михайло.
– Дедiв…
– А кого меш бити?
– Маму.
– А ти, пiдвiяний, та я тобi яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
– Дедя тобi купить богато яблук, бо ти дедiв.
– Ой, ци ни цес дедя тобi купить? Ти би нiколи не видiв нiчо.
– Ану-ко покажи, як ти меш iхати у воську на конi? Хлопець сiв на поривач i брикав по хатi.
– Доста, доста, Андрiйку, на тобi солiмку та пiнку з молока збирай.
Андрiй опинився коло печi i збирав пiнку.
– Mo, Андрi, а ти що купиш мамi?
– Червонi чоботи.
– Адедивi?
– Дедивi нiчо не хочу.
– Файний синок мамин.
Михайло взяв його знов на колiна.
– Ти як називаешси?
– Андрiй Косминка.
– А хто ти е?
– Луский радикал.
– Добре. А куди ти поiдеш?
– До Канади.
– На чiм поiдеш?
– На такi шiфi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…
– А дедю озмеш з собов?
– Озму дедю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…
– Йди, йди не зiцiруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.
– Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае!
Майстер[8 - Новела створена, скорiше за все, в 1898 роцi i вперше надрукована в «Синiй книжечцi» (с. 57–64).]
То як часом майстер напився в саму мiру: нi замало, нi забагато, то розказував одну подiю зi свого життя. Всi, що були у коршмi, слухали його з увагою, навiть i жид слухав.
– Та я вам, мойня, не буду нi цеi, нi тоi городити. Був-ем майстер, був-ем газда – цiле село прикаже. Тепер я лайдак, най i це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не грiх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…
– Прийду до газди, обдивлюси по матрiянi, по пляцовi, проб’ю торг, могорич вiп’емо – та й до роботи! Плюну у жменi, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, вiрiс на подвiр’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.
– Вiду в недiлю з церкови, йду додому та й нютую собi в головi, що най лиш пожию з десiть рокiв, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жель буде у него зайти…
– Дома пообiдаю та й йду в поле на жито подивитиси. На битi горi обернуси, глипну на село, а моi, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землi доторкаеси. Як стану, як глипну, то так менi весело, як мамi, що дивитьси на своi дiти. А так менi легко, що сто миль перелетiв бих…
– А так менi Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собi нивку купив одну, ба й другу, я собi коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
– А мама, бувало, припадають коло мене та приповiдають:
«Ой, синку, тото тi Бог файний талан дав у руки, нема такоi днини i години, аби-м Боговi свiтому не декувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який вiн газда?» А жiнка слухае тото та, як скрипочка, увихаеси по хатi…
На цьому мiсцi Іван випростовувався, лице його пашiло великою радiстю. Тi, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван iх завойовував своею бесiдою. Робив iз коршми церкву.
– Але потiм, братя, пiшло все комiть головою. Якби взев на долоню пiр’е та й подув, то так пiшло все. Не лишилоси нiчо навкруг пальця обвити…
– Прийшов одноi недiлi чоловiк з Луговиськ та й каже: так i так, ксьондз наш закликае вас до себе. Зiбрав я си та й iду. То не далека украiна, та й приходжу до лугiвського ксьондза.
– А щось менi вже дорогов на душi потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а вiн менi каже, що так i так, у нашiм селi треба нову церкву класти. Ми, – каже, – не погодилиси з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву.
– Як я, знаете, це вчув, та й на мене пiт збив, як коли на слабу худобину. Адi, сегоднi ще не помнетаю, що я на то сказав ксьондзовi, як я iз хати вiшов? Щось нi обмарило…
– Вертаюси додому, а менi то чорно, то жовто перед очима, вiтер нi iз нiг згонить. А в головi – як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рiвно пошибае. Десь я собi думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, бре, тисiчi дають на своi руки, таже церкву люди виде iзо всiх селiв. Такий я страх дiстав, що най Бог боронить! Отак як би нi хто сокиров зарубав у голову…
– Приходжу я додому, та й анi жiнка, анi дiти менi не милi. Нiчо я нiкому не кажу – мну в собi.
– Лiг я спати. Спю як камiнь, спю – не вiсиплiюси. А менi снитьси, що я десь у вишневiм саду лежу та на сопiвку граю. Вишнi зацвiли, аж молоко капае, а я лежу та на сопiвку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я ii десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетiласи на порох. Тот дзвiнок, що на самi горi стоiть, десь так дзвонить, але так желiсливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу пiдвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по водi ворiн, ворiн таких пливае, що вода чернiська. А дзвiнок на горi форт дзвонить, i церкви нема, а дзвiнок на горi все дзвонить…
– Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнетали.
– Дальше нiчо не тем’ю. Доста того, що-м вiлежев три мiсiцi, та й потiм нiчо з мене не зробилоси…
– Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене свiта збавив, збавив навiки…
Далi майстер не розповiдав своеi iсторii, бо всi знали, що потiм сталося.
Врештi i не мiг розповiдати, бо, дiйшовши до цього мiсця в оповiданнi, клав наперед себе пляшку горiвки i пив понад мiру. Зате тi, що дотепер слухали його i мовчки сидiли, розбалакувалися i жалували майстра.
– То видите, чоловiк ба сеi, ба тоi собi загадуе, а то все Божа мiць. У Бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бiдний, у Бога всi однакi; що мае Бог дати, то дасть i найбiднiшому i найбогатшому…
– Та вже воно правда, що вiд Божоi моцi нiхто не сховаеси, але бо десь такi люди е, що чоловiка збавлеють. Адi, гуцул поробив му якусь бiду, ци пiдсипав, ци розум зав’езав, та й що з чоловiка зробилоси? Нiц, болото зробилоси. Та оце е, що чоловiк чоловiка так зупсуе…
– Та то гуцулська вiра, бодай го шлях трафив! Адi, тенди паршек лиш звис на нашу працу, але вiн лiпший вiд гуцула. Бо вiн озме грошi, маеток зарабуе, але розуму не вiдбере. А гуцул поробить таке, що чоловiк о свiтi си забувае. Гуцула гони вiд хати, як пса!..
– Правду кажете, ой, бiгме, правду. Таже Іван потiм вдурiв. Загнав жiнку в грiб, дiти повiдгонив вiд хати, пустив де що е. Мае хатчину, але таку страшну та облупану, що лечно до неi увiти. Адi, не за довгий час пiде вiдци додому, та й вiб’е вiкна, та й леже на пiч та ме спiвати. Та нiби вiн тепер мае добрий розум? Таже розумний не бив би вiкна у своi хатi та не купував би iх щомiсяця два рази. То лиш так здаеси, що вiн добре говорить, але ему в головi рiвно хiба…
– Пустив го, невiра, марне. Так го зсукав, що до смертi нiхто го не розсуче. Зломив му волю, его нi робота не береси, нi нiчо, а що заробить трошки, то й все посiдае в коршмi…
– Най пан Бiг хоронить кожного доброго чоловiка…
Побожна[9 - Вперше надруковано пiд криптонiмом «С» в чернiвецькiй «Працi» за 1897 рiк, 19 (31) грудня, № 17, с. 132–133. Написана новела, як припускають, невдовзi перед публiкацiею. Готуючи до видання «Синю книжечку», автор суттево ii доопрацював (пор. iз першодруком: І, 270–271).]
Семен та Семениха прийшли з церкви та й обiдали – мачали студену кулешу в сметану. Чоловiк iв, аж очi вилазили, а жiнка почтиво iла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловiк кидав на неi цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав i пускав слиною, як пiском, в очi.
– Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хлiба з'iсти…
Семен iв i не припирав башти. Трохи його жiнка вколола отим словом, але вiн возив далi сметану з миски.
– Чмакае, як штири свинi. Боже, Боже, таку маеш гям-бу нехарапутну, як у староi конини.
Семен iще мовчав. Трохи був i винен, а по-друге, хотiв добре попоiсти. Врештi встав i перехрестився. Вийшов надвiр, дав свиням пити i вернувся, аби лягати.
– Адi, насадивси та й лiтае, як колода, ану-ко, ци вiн вiкаже де носа? Гние отак кождого света та й недiлi.
– Чьо ти собi гудза зо мнов шукаеш? Як я тобi зав'ежу гудз, то ти його не роз'ежиш, я тобi дам гудза!
– Я би тебе щонедiлi живого кусала.
– Коби-то свиня мала роги…
– Стоiть у церквi як баран недорiзаний. Іншi газди як газди; а вiн такий зателепаний, як колера. Менi аж лице лупаеси за такого газду.
– Ото, бiдна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цiлий тиждень, та ще у церковi гаптах стiй! Стiй уже ти за мене, а я i так Божого слова вiслухаю.
– Ой, вже ти слухаеш слова Божого. Одного лумера не знаеш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церкви, як сновида. Дивиси, а очi вже пiшли у стовбiр, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля пiдо мнов горить зi встиду!
– Уступиси вiд мене ти, побожна, най я трохи очi прижмурю. Тобi однако молоти, а я ледви тлiнний.
– Бо не стiй у церквi, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очi вiпулиш, як цибулi. Та й махаеш головов як конина на сонце, та й пускаеш нитки слини, як павук, такi тоненькi, – лиш що не захаркотиш у церквi. А моя мама казали, що то нечисте закрадаеси та чоловiка на сон ломить, аби Божого слова не слухав. А коло тебе нема Бога, ой, бiгме нема!
– Агiй на тебе, таже най твоi голови дiдько причепитьси, не моi! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаеш, що-с вже света? Та я тобi так шкiру спишу, як у книжцi, такими синiми редами… Зiйшлиси газдинi у браство! Нiхто такого не чув та й не видiв. Одна мала дитину дiвков, друга одовов, трета найшла собi без чоловiка – самi пореднi газдинi зiйшлиси. Та якби вас тотi черцi знали, що ви за чилединка, та вони би вас буком з церкови! Адi, якi менi побожнi, лиш фоста на задi хибуе! Книжки читають, образи купують, таки живi до раю!
Семениха аж заплакала, аж затремтiла.
– То було нi не брати, як мала-м дитину! Ото-м собi долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пiшла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собi свiт з тобов зав'езала, бо був би-с ходив отак до гробноi дошки.
– Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й вiдьму взев до хати. Я би тепер i свого додав, коби си вiдчепити!
– Ой не вiдчепишси! Я знаю, ти би хотiв ще другу взе-ти з полем, але, не бiси, мене не доiш i не дiб'еш. Я таки буду жити, таки мусиш на нi дивитися – та й решта!
– Та жий, поки свiта та сонца…
– Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!
– О, вже ти в тiм браствi не будеш, хiба би мене не було! Я тi книжки пошпурею, а тебе прив'ежу. Вже ти менi не будеш приносити розуму вiд черцiв…
– Ой буду, буду – та й вже!
– А вiдчеписи вiд мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!
– Мамко, мамко, то-с нi дала за кальвiна, тото-с ми свiт зав'езала! Адi, в недiлю береси бити!
– Адi, адi, мой, а то ж я розчинав сварку? Та мiркуйте собi, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобi трохи прикоротаю, я тобi писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи бiда, але буду бити!
Семениха втiкала надвiр, але чоловiк iмив у сiнях i бив. Мусив бити.
Катруся[10 - Точна дата написання твору невiдома. Припускають, що сталося це десь у 1898 або на поч. 1899 року. Новелу вперше надруковано в «Синiй книжечцi» (с. 75–84).]
Як Катруся приходила до пам'ятi, то мама сiдала коло неi i жалiбно говорила:
– Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Грошi минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с i пiдвеласи. А я повiдносювала грошi по ворожках. Та й з того нема нiякоi користi. Правда, ворожка угадала за все, як дома дiеси, яка тобi бiль, але корiне нiчо не помагае. Вiдай, тобi таки нема вiходу…
Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварi. Синi нiгтi були, як ii синi очi, i здавалося, що по лицi вандруе багато синiх очей, дивних, блискучих. Всiма тими очима Катруся глядiла на маму i потакувала на ii жалiбну мову.
– Ой нема, бiдний свiте, нема. А дедя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тi подйвитьси, та й чорнiе з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вiнiли. Муки на днi лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейцiра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби тi Бог хоть до осенi додержев… Ей, дiвко, дiвко, того-с себе та й нас зневолила!
