скачать книгу бесплатно
Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетiти. Подав голову взад, очi вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.
Проць помахував головою та й нiчого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.
– Мой, ти, паршеку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, бре, горiвки. Я платю, а ти давай, бо мiй кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тоi браги… – казав Проць та й бив кулаком у стiл. Жид смiявся, наливаючи горiвку. Газди стали пити. Нахилювалися до себе i вiдхилювалися, як би двi галузцi, що ними легенький вiтер колише.
– Та гадаеш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарiв, аби нi брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що нi жiнка била, а я руки обтев. Може би-м, яку днину посидiв, а може бих, i годину не пацив…
По цiм словi пили горiвку. Так гiрко пили, як кров, кров свою – так кривилися.
– Процю, брате… видиш, п'емо горiвку, ти мене честуеш, але п'емо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'емо, жидам бенькарти годуемо. Але радю тобi, щире тебе наказую, припри собi жiнку, най вона до тебе руки не протегае. Мой, таже ти смiхом став по селу, жiнка б'е та духу наслухае, а ти газдов маеш бути?! Я би таку жiнку дзумбелав, та в ступу бих запрегав, та канчук дротений з клинка бих до неi стегав!
Іван виймив грошi i хотiв заплатити горiвки, але Проць змiв грошi на землю, бо дуже розсердився.
– Іванку, чьо мене, бре, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачестувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рiдна на добре радиш. Не тич менi гроший, але пий.
Та й знов пили.
– Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жiнцi так: «Мой, жiнко, де ти менi прицегала? Ци на смiтю, ци в церковi? Ци рабiн нас вiнчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протегаеш, а я ручки втну. Адi, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси…» Так ти ii заповiдай, та, може, напудиш…
– Іванку! Ти, небоже, моi жiнки не знаеш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чесом хочу i дати огрозу, але вона, що мае пiд руками, та як нi впоре! Аби i дохторi так по смертi пороли! «Ти марнотрате, – каже, – ти що видиш та до коршми тегнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий вiд неi битий, такий парений, що прийде ми си вiд хати йти. Але кажу, може, i Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога…
– Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вiтер здоймати. О, вже ти такий газда своi жiнцi, як вербовий занiз у ярмi. Плюнути не варт на такого газду!
Проць закашлявся, аж посинiв. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потiм скреготав зубами на всю коршму.
– А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкiру лупиш; скажи менi, ци е такий паруграф, аби жiнка чоловiка била? Ци е такий рихт? Ти читаеш у книжках, аж скаправiв-ес, то десь там воно повинно найтиси. Як цiсар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цiсар таке право вiдав, то най моя також мене б'е. Руки складу навхрест, а вона най бучкуе. Як право цiсарське, то мае бути цiсарське.
Жид казав, що такого права не дочитався. А Процевi казав, що повинен йти додому, бо жiнка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очi й довго дивився на жида. Хотiв сварити, але обмiркувався та й встав з лави.
Ідучи додому, горланив на цiле село:
– Коли ж бо не боiтьси, що сине за нiхтем, не боiтьси…
– Але я руки обiтну, ек вербу пiдчiмхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хатi, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспiвував: «Де, де-е, та де тому край?…»
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.
Лесева фамiлiя[6 - Новелу створено в 1898 роцi, а вперше вона з’явилася друком у «Синiй книжечцi» (с. 38–44).]
Лесь своiм звичаем украв вiд жiнки трохи ячменю i нiс до коршми. Не нiс, але бiг до жида i все обзирався.
– Ого, вже бiжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забiчи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на цiле село.
І побiг з мiшком на плечах. Але жiнка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мiшок.
– Ой не тiкай, ой не бiжи, не розноси мою працу з-межи дiтий!
– А ти, мерзо, знов хочеш робити веймiр на всi люди! Лице би-с мала!
– Лица я iз-за такого газди не мала, та й не буду мати! Давай мiшок та пропадай. А нi, то будем тi бити, буду тi бити з дiтьми насеред села! Най буде покаянiе на увесь свiт! Давай!
– Ти, стара лерво, та ци ти здурiла? Та я тебе i бахурiв твоiх повiшiю!
– Андрiйку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлiбець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На калiку то ще заробимо, але на пiяка ми не годнi наробити!
Вона говорила до своiх хлопцiв, що стояли з бучками i несмiло дивилися на тата. Андрiйко мав, може, десять рокiв, а Іванко з вiсiм. Вони не смiли приступити i бити тата.
– Бий, Андрiйку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
І вдарила Леся по лицi. Вiн поправив ii ще лiпше, аж кров потекла. Тепер хлопцi пiдбiгли i почали валити бучками по ногах.
– Лiпше, синку. Увалiть му ноги, як псовi, аби тегав за собов!
І плювала кров'ю, i синiла, але тримала за руки.
Хлопцi вже зважилися, i пiдбiгали, як щенюки, i били по ногах, i вiдбiгали, i знов били. Майже бавилися, майже смiялися.
З коршми вибiгло кiлька людей.
– Мой, та же цего ще нiхто не видiв, вiдколи свiт! Адi, як б'ють, ще пицка коло рота не обiсхла. Покаянiе на увесь мир!
Хлопцi били як скаженi, а Лесь i Лесиха стояли закаменiлi, покервавленi i не рушалися з мiсця.
– Мойня, хлопцi, таже ви пiрветеси коло дедi…
– Було брати довшi буки, аби-сте лiпше доцегали…
– Бийте по головi дедю, у розум, у тiмне…
Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.
Лесь кинув мiшок на землю i став як дурний. Вiн такого нападу нiколи не сподiвався i не знав, що робити. Врештi ляг на землю i скинув киптар.
– Андрiйку, та й ти, Іванку, йдiть тепер бийте, я анi кинуси. Ви ще малi, та вам тежко пiдбiгати. Гай, бийте…
Хлопцi стояли подалiк i дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки i дивилися на маму.
– Та чому iх не заставляеш, аби били, адi-м лiг – бийте! Лесиха заревiла на все село.
– Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дiтьми на сухiм хлiбцi, та що я уторгаю, то вiн все до коршми вiносить. Я, люди, не можу нiчо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже вiн лишив нас без драночки у хатi. Що залямить та й до жидiв за горiвку несе. Я не годна наробити i на дiти, i на жидiв. Най си дiе, що хоче, але я вже не годна…
– Та ж бийте, i пальцем не кину!
– Най тебе, чоловiче, Бог пiб'е, де ти нам вiк пустив марне i дiти осиротив! Та ти нас тiлько набивси, що ми нiколи з синцiв не вiходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хатi затримати, бо все вiбиваеш. А кiлько я з дiтьми ночувала на морозi, а кiлько ти лишень вiкон набивси? Нiчо ти не кажу, най тi Бог скарае за мене та й за дiти! Ото-м собi долю в Бога вiмолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаете.
Взяла мiшок на плечi та й поволiклася додому з дiтьми, як пришиблена курка.
Лесь лежав на землi i не рушився.
– Але пiду до кременалу, на вiчний кременал пiду. Раз! Такого нiхто не чув та й не буде чути. Таке вiстрою, що земля здрiгнеси!
І лежав, i свистав завзято.
Лесиха повиносила все з хати до сусiдiв. На нiч лягла з дiтьми спати в городi, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночi прийде. Дiтям постелила мiшок i накрила кожухом. Сама чипiла над ними у сердачинi.
– Дiти, дiти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегоднi на увесь вiк! І пiмрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас вiдмолити…
І плакала, i наслухала, чи Лесь не вертае.
Небо дрожало разом зi звiздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.
Мамин синок[7 - Твiр написано в 1898 роцi i вперше надруковано в збiрцi «Синя книжечка» (с. 47–53). Присвячено трирiчному синовi В. i С. Морачевських «Юрчиковi» (1896–1935).]
В суботу рано вибiгла Михайлиха за порiг хати i заговорила до себе дзвiнким голосом:
– Ба, не знав, де бахур подiвси? Десь воно ландае, десь воно нишпорить по дворi, як курка. Ану, ци би ти его вдержела у хатi? Зчесала бих бахура, та й нема.
За хвилю пiшла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.
– Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаеш на студенi. Ходи, Андрiйку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав i зареготався Михайло.
– Цес чоловiк, бiгме, вiстарiв розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрiйку, дедi, бо дедя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
– Коли ви не дасте.
– Ходи, ходи, бiгме, дам.
Та й взяла за руку та й повела до хати.
– Я тебе файно вiмию, вiчешу, а завтра пiдеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку i поясок дасть. Всi будуть дивитиси та й муть казати: адi, який Андрiйко красний!
– А яблуко дасте, ма?
– Дам, дам, богато.
– А булку?
– Та й булку…
– А до церкови озмете?
– Озму, озму…
– То чешiть.
І мама взяла мити голову Андрiйковi. Цятки води спадали поза ковнiр, i Андрiйко ледви витримував, аби не плакати.
– Тихонько, тихонько, мама так файно вiмие, вiмие! Личко буде, як папiрчек, а волосе таке, як лен. Над усi хлопцi будеш найкращий!
– Коли-бо кусае…
– Мама геть вiчеше, нiчо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
– А як вiчешете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвiр?
– А що ж, уберу тебе, та й пiдеш геть далеко, геть, геть…
– Добре, я пiду до вуйниного Івана.
Мама Андрiйка вимила, та й взяла на колiна, та й чесала.
– Ma, a коло дедi е кiт, та й таких миший ловить та й душить.
– Бо мишi зерно трубять та шкоду робля…
– Нащо шкоду?
– А би не було що молотити та й молоти.
– А що ж вони iде?
– Таже зерно…
– Як?
– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби тi дедя увечiр пiдстриг, бо, адi, яке патлате волосе.
– По-парубоцьки, ма?
– Аякже, таже ти у мене парубок.
– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш нiколи давати чесатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?
Андрiйко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими бiлими нивками на чоло i шию. Очi були синi, а губи червонi. Мама дала йому яблуко i булку, вiн сховав у пазуху.
– Я хочу до вуйни.
– Уперед з'iж яблуко, та потiм пiдеш, бо хлопцi вiдоймуть.
– Я не покажу. Хочу до вуйни.
– То йди про мене.
