скачать книгу бесплатно
Але Митровi вже остогидло борикатися iз здривiлими чобiтьми. Шпурнув пiд лаву та й почав сваритися.
– Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Анi вбути, анi вгорнути, анi нагодувати – таки нiчо не мож настарчити. Ходiть-ко трохи босi, та, може, вас борше повiхаплюе.
Сiв коло стола.
– Та, може би-с, дала ми що iсти, газдине моя. Таже знаеш, що-м ще сегоднi нiчо у ротi не мав.
Митриха встала з припiчка i подала йому бараболю. Була застрашена, як вiвця.
Митро лупив бараболю, мачав у сiль i гриз хлiб.
– Вже ти мене годуеш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дiдька рогатого абощо… Тицьне тобi барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
– А що ж вона тобi, синку, зварить? Олiю нема, муки нема, та що вона тобi зварить?
– Ваше, мамо, говорене скiнчилоси. Сидiть собi на печi та кашляйте. Маеткiв вiд вас не посiв-ем, волiв i коров не забрав-ем, та й сидiть собi тихонько. Або лiпше собi погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаете тоi смертi, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди менi смерть», – а то все на мою голову…
Баба хотiла заплакати, але закашлялася.
– Бiгме, оглухну, – казав Митро.
– Мой, ти, шибенику, чого ти чiпаешси гредок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навiки…
І почав бити хлопця.
Дiти заверещали, баба не переставала кашляти.
– Та на цу хату птах би не сiв, – говорив Митро.
– Але чого ти до дiтий прискiпавси, а вони що виннi, що чоботи здривiли?
– Ти, суко, поналiплювала-с iх та поначинювала, та ще гавкаеш за ними? Я вас усiх порiжу…
Пiдняв чобiт з-пiд лави i почав ним жiнку бити. Врештi затягнув на себе кожушину та й виходив iз хати.
– Аби я не дiждав вертатиси до цеi хати, – сказав уже на порозi.
– Йди, йди, слухай за Канаду; гадаеш, що я пiду з дiтьми десь на край свiта?… – навздогiн сказала йому жiнка.
* * *
Митриха топила в печi. Диму напхалося повна хата, i вона все втирала сльози. Дим очi виiдав.
Баба на печi стогнала.
– Коби-то лiто. Порозходили би си по роботi та й би не гризлиси накупi. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хатi. Боже, Боже, не тримай нi бiлiле на свiтi, бо видиш, що нема як жити…
Дiти бiгали по хатi. Але як хто здубонiв у сiнях, то вони тiкали на пiч д бабi. Тодi тварi iх робилися помученi i пригнобленi. Все удавали спокiйних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злiзали з печi, аби гарцювати по землi.
Так голуби спускаються цiлим стадом на тiк. А як мужик рипне хатнiми дверми то вони покидають зерно i, перепудженi, злiтають пiд небо.
Шкода[14 - Як i попередня, ця новела створена в 1898 роцi й уперше надрукована в «Синiй книжечцi» (с. 111–115).]
У Романихи заслабла корова. Лежала на соломi i сумно дивилася великими сивими очима. Нiздрi дрожали, шкiра морщилася – дрожала цiла у горячцi. Пахло вiд неi слабiстю i болем страшним, але нiмим. В таких випадках найбiльше жаль, чому худобина не може заговорити i поскаржитися.
– То очi виде, що вона не буде. Може би, й помiг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повiлiзали, та й тепер нема ради. Здайтеси на Бога – може, вас потiшить…
Так казав Ілаш, що знав до худоби.
– Ой Ілашку, видко, що не буде, але як ii не буде, та й мене не треба. Я цiлий свiй вiк змарнувала, аби коровки дочекатиси. Вiд чоловiка лишила-м си, син умер у воську, а я крiрвала та робила i нiч i день. Такi зимовi ночi довгi, а я до днини преду, аж ми пушки спухають, аж пiсок у очах стае. Лиш один Бог знае, як я тот грейцiр гiрко претала, заки напретала…
– То, вилите, бiдному то все так, а хоть би-с руки зробив по лiктi, та й нiчо з того не буде! Уже так е, та й що дiяти? Треба якось так жити…
– Та й не знати, що своi головi робити та й що дiяти, та й хто би менi раду дав?
– Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу найми – ли та й обiдець зробили. Або дайтеси на вiдпуст Івана Сучавського; кажуть, що богато помагае.
– Ой, вже я си покликала i на днинку, i на Зарваницьку Матiр Божу i кличуси на Івана Сучавського.
– Може, кажу, Бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам Бог дасть якнайлiпше.
І Ілаш пiшов.
Романиха сiла коло корови i пильнувала ii, аби не згибла. Давала iй, що мала найлiпше, але вона не хотiла нiчого iсти. Лиш дивилася на бабу i жалю iй завдавала.
– Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишей стару бабу без лижки молока. Потiш нi хоть трошки.
І гладила корову по чолi i попiд горло i голосила над нею.
– Де, де я годна стегнутиси на другу?! Анi пушок зложити, анi гли прiмкнути вже-м не годна; де менi на старiсть за корову дбати?
Корова дрожала, а Романиха ii накрила своiм кожухом i чипiла над нею, розгорнена, на морозi. Сама дзвонила зубами, але не вiдступала.
– А може, це за грiхи так мене Бог карае? Бо не раз я через тебе, небого, нагрiшила! Десь межi трошки пiдпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я нiколи нiкому молока не желувала. Десь дитина занеможе, десь жiнка у злогах, а я йду з горнетком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай нi тежко – бiдну одову. Нiчо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пiзньоi ночi Романиха голосила над коровою. Кропила ii свяченою водою, але нiщо не помагало. Вона розтягла ноги на цiлу стаенку i гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обiймала, приговорювала, але таки нiчого не могла вдiяти.
Мiсяць освiчував стаенку через дверi, i баба видiла кожний рух корови. Вона врештi пiднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаенцi, як би прощалася з кожним кутом.
Потiм упала на солому i розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неi i шурувала ii вiхтем. Сама не знала, що з нею дiеться. Потiм корова зарикала голосно i почала бити ногами. Романисi зробилося горячо, жовто в очах, i закервавлена впала. Корова била ногами i роздирала бабу на кавалки.
Обi боролися зi смертю.
Новина[15 - Зовнiшнiм поштовхом до написання твору стала реальна подiя, що трапилася в с. Трiйця на Покуттi. Про неi письменник не раз оповiдав у листах до В. Морачевського та О. Кобилянськоi (див.: ІІІ, 160–162). Власне тi листи стали першими начерками майбутнього твору, написаного на поч. 1899 року i вперше опублiкованого в збiрцi «Синя книжечка» (с. 119–124).]
У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то вiн бiдував. Не мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не хотiв пiти замiж, бо коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки. Мучився Гриць цiлi два роки сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не знав, як вiн жие, що дiе, хiба найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць цiлу зиму майже не палив у хатi, а зимував разом iз дiвчатами на печi.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов вiн вечором додому та й застав дiвчата на печi.
– Дедю, ми хочемо iсти, – сказала старша, Гандзуня.
– То iжте мене, а що ж я дам вам iсти? Адi, е хлiб, та й начинейтеси!
Та й дав iм кусень хлiба, а вони, як щенята коло голоi кiстки, коло того хлiба заходилися.
– Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай i земля вiкiнула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеi хати i чума збояла би си!
Дiвчата не слухали татовоi бесiди, бо таке було щоднини i щогодини, i вони привикли. Їли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль. Бог знае, як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних очей, що були живi i що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла би з вiтром, як пiр’я. Та й тепер, як вони iли сухий хлiб, то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають.
Гриць глянув на них iз лави i погадав: «Мерцi», – i напудився так, що аж його пiт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камiнь поклав на груди. Дiвчата глемедали хлiб, а вiн припав до землi i молився, але щось його тягнуло все глядiти на них i гадати: «Мерцi!»
Через кiлька день Гриць боявся сидiти в хатi, все ходив по сусiдах, а вони казали, що вiн дуже журився. Почорнiв, i очi запали всередину так, що майже не дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та й кинув на пiч, аби iли. Як попоiли, то вiн сказав:
– Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi.
Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами та став на горi. У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а той камiнь на грудях став iще тяжчий. Задихався i ледви мiг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом розходився, i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в голову. Над самою рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню. Вона бiгла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку i з усiеi сили кинув у воду.
Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:
– Скажу панам, що не було нiякоi ради: анi iсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:
– Дедику, не топiть мене, не топiть, не топiть!
– Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити, ци за одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та й знов меш бiди-ти. Як собi хочеш.
– Не топiть мене, не топiть!..
– Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першоi хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дедя хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч.
І Гандзуня пiшла.
– Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибае, та й роздере, а з бучком май безпешнiше.
Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.
– Мнеоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи ес на небесi i на землi…
Вернувся i пiшов до моста.
Портрет[16 - Новелу написано навеснi 1897 року. Перший варiант ii письменник надiслав у листi до В. й С. Морачевських у серпнi цього ж року (див.: І, 279–280). Прототипом головного героя твору став батько Софii – Анастасiй Окуневський, який був лiкарем у Сторожинцi на Буковинi, а ще ранiше певний час (1865–1866) займав парафiю в Русовi; пiзнiше, уже як повiтовий лiкар, на прохання В. Стефаника приiжджав лiкувати матiр письменника. Йому й присвячно новелу («Д-ровi А. О.»). Згодом автор грунтовно доопрацював, а в багатьох моментах i переробив ii. Вперше надруковано в «Синiй книжечцi» (с. 127–130). У наступних виданнях творiв В. Стефаника ця новела з рiзних причин не передруковувалася.]
Як коли би голуб над його головою бiлi крила розхилив, як коли би з-поза бiлих крил сине небо прозирало…
Великий фотель тулив у собi старого пана. Голова його хиталася, як галузка вiд вiтру, – раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотiли нiчого держатися.
– Моцi нема нi жодноi… загрiтку нiякого, студiнь у кiстках. Час вже, ой, ча-ас! Тiло землев пахне, до землi важить…
Загасла люлька. Всi сили зiбрав докупи, аби наново запалити. Вiдхилювалася, як жива, виминала пальцi, тiкала, як би дрочилася. Розкинула попiл по всiй одежi. Вже курила i успокоiлась. Та цибух розiгрався – все вимикався з губiв.
Як осiннiй листок на рвучiй водi.
Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
– Вiчна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всiм…
Червонi променi сонця вбiгли через вiкно, як на ратунок, аби зв’язати всi сили докупи.
Портрет i фортеп’ян зачервонiлися. Глянув на них i цiлий заделькотiв, як у лихорадцi. Фотель скрипiв, ледве видержував.
– Далеко, далеко… Одна-однiсiнька… Вже не побачу, ой, нi. Коби хоть раз на мiнутку… Яка пещена була…
Старече знесилення термосило ним, як би конче хотiло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
Ймився за поруччя i не давався, як той, що топиться, та хвилям не даеться.
Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.
– Я, татку, буду на нiм грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклостi, i люди будуть умирати зi страху. Зимний пiт iм на чолi виступить. Або погладжу його по головi, i вiн ляже менi пiд ноги, як вiрний пес. А публiцi, татку, буде здаватися, що вона свого льва пiд ноги взяла…
– А на конець заграю iм пiсеньку. Буде iм здаватися, що походжають по рiзнобарвних квiтах i по шовковiм зiлю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видiти, як дiвчина рве барвiнок, як злотить його i срiблом пострiбляе, i почують ii пiсню. Така то буде пiсня, що всi стануть добрi i веселi. Ой татку, татку, як я буду грати, грати!
– Отак казала, а я, Украiна, нарiд, Мiклошич… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мiнутку побачити…
Пробував знов люльку запалити.
Камiнний хрест[17 - Друга збiрка новел та оповiдань В. Стефаника вийшла у Львовi в 1900 роцi накладом М. Яцкова i С-ки. Повна назва ii – «Камiнний хрест: Студii i образки». Вона була присвячена священиковi з сусiднього з Русовим села Стецева Кириловi Гамораковi (1835–1909) – добре знаному в краi украiнському патрiотовi й громадському дiячевi, «людинi високоi культури i предоброго серця» (Юрiй Гаморак). У дiм о. Кирила Гаморака письменник загостив починаючи десь iз 1888 року, i вiдтодi близькi стосунки еднали його з усiею родиною, особливо з дочками пароха. Сердечнi почуття до Євгенii (по чоловiковi – Калитовськоi) спричинили появу таких шедеврiв лiричноi прози, як «Дорога» i «Мое слово», Ольга 26 сiчня 1904 року стала дружиною новелiста, а пiсля ii смертi дiтей виховувала й опiкувалася сiм’ею ii сестра Олена Плешкан. У збiрку «Камiнний хрест» увiйшло 9 творiв. Усi вони пiзнiше передрукованi, часом iз доповненнями i виправленнями, в збiрцi «Мое слово» (1905).]
Камiнний хрест[18 - Новелу написано в кiнцi 1898 або на поч. 1899 року. Однак творча iсторiя ii почалася, можна сказати, ще з перших рокiв медичних студiй В. Стефаника в Краковi. Живучи неподалiк вiд залiзничного вокзалу, вiн постiйно бачив там понурi валки емiгрантiв, що тягнулися за океан у пошуках кращоi долi. А безпосереднiй поштовх творчому горiнню дала зустрiч на кракiвському двiрцi зi своiм земляком Стефаном Дiдухом. Тривалий час В. Стефаник iз ним листувався. На одному з русiвських горбiв вiн справдi поставив перед виiздом до Канади кам’яний хрест, який стоiть там i нинi. Допомагае збагнути смисловi глибини твору стаття «Для дiтей». Творча праця над «Камiнним хрестом» вiдзначалася особливою напругою i драматизмом. Пiзнiше автор гiрко посмiхався: «Волосся менi паде цiлими жменями вiд того “Хреста камiнного”, а в одному з листiв до О. Гаморак переповiдав у трохи iронiчнiй формi розповiдi Сафата Шмiгера, з яким тодi разом винаймали квартиру, серед кракiвських друзiв (див.: Костащук Василь. Володар дум селянських. – Ужгород: Карпати, 1968. – С. 79–80). Вперше новелу надруковано в «Лiтературно-науковому вiснику» (Т. VІ. – Кн. 5. – С. 255–265) з присвятою К. Гамораковi, в листi до якого вiд 8 черня пояснюе концепцiю твору й сенс присвяти. В однойменнiй збiрцi його друковано з незначними виправленнями.]
І
Вiдколи Івана Дiдуха запам’ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою спирав, може, лiпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Іванi жили виступали, однаково iм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Іван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Івана обвивалася сiтею синiх жил, як ланцюгом iз синьоi сталi.
Не раз ранком, iще перед сходом сонця, iхав Іван у поле цiльною дорiжкою. Шлеi не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель якби пiд пахою. І кiнь, i Іван держалися крепко, бо оба вiдпочали через нiч. То як iм траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали за собою слiди колiс, копит i широчезних п’ят Іванових. Придорожне зiлля i бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону, на самiй серединi гори Іван починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.
– Та цу ногу сапов шкребчи, не ти ii слинов промивай, – говорив Іван iспересердя.
