скачать книгу бесплатно
На високiй полонинi. Книга 1. Правда старовiку
Станiслав Вiнценз
Першодруки
Станiслав Вiнценз (1888—1971) розповiдае про архаiчну народну культуру гуцулiв, творення мiфiчного i магiчного мислення на основi переконань про циклiчну змiну часу i заперечення iснування iсторii. Окрiм основного оповiдача, розповiдь ведуть героi твору, часто реальнi iсторичнi персонажi. Особливу увагу автор придiлив постатi Олекси Довбуша.
У трьох частинах книги («За голосом трембiти», «Лiсовi люди», «Історiя слободи, або Кiнець опришкiвства») розгортаеться багатокольорова мозаiка зi справжнiх i легендарних персонажiв, притч, пiсень, етнологiчних нарисiв з Гуцульщини. Тут переплiтаються рiзнi жанри: поетична проза, легенда, публiцистика.
Станiслав Вiнценз
На високiй полонинi Книга 1 Правда старовiку
Частина перша
За голосом трембiти
Чи давнi оповiдi можуть мiстити для нас якусь iстину? Якi саме? Скажiмо, про те, що в катаклiзмах нераз уже вiдбувалася загибель роду людського; залишалися тiльки незначнi його уламки… Уявiмо ж собi один iз безлiчi випадкiв, що стався пiсля катаклiзму… Отож, тими, кому вдалося уникнути тодi загибелi, виявилися мало не виключно горяни, пастухи десь там на верхiв’ях. Уцiлiли маленькi iскри життя, рештки людського роду. Перш за все, через нечисленнiсть тодiшнi люди любили одне одного i ставилися одне до одного доброзичливо. Не було серед них i бiдних, так що бiднiсть не примушувала людей до ворожнечi. Не знаючи нi золота, нi срiбла, вони нiколи не стали багатими. А в такому суспiльствi, де поруч не живуть багатство й бiднiсть, народжуються чи не найблагороднiшi звичаi. По простотi душевнiй вони вважали iстинним усе те i вiрили всьому тому, що чули в переказах про прекрасне й потворне, вважали iстиною все, що розповiдали про богiв та людей, i вiдповiдно до цього жили.
ПЛАТОН: ЗАКОНИ (NOMOI 677/ST)
Вiд первовiку, у нiч приречень. Перун, лiс та водоспад – трое гучних посланцiв, раду радять, як зачати трембiту.
У ревашах старовiку сказано так:
?Вiзьми для трембiти всохлу смереку, обдерту громом, громом розколену. Видовбай ii у виглядi труби, щiльно обв’яжи корою берези з-пiд водоспаду, з пiни та шуму?.
Так пояснюе реваш давно, сьогоднi й завтра.
?Най мае трембiта силу i гучнiсть грому! Водою виграна, най звикае до всiляких таемниць вiд вод, родом iз пущ. Най пiдкоряе, най еднае, як вода?.
Зроблена з таким задумом трембiта, тятива для стрiл, що мають прорiзати далечiнь, неймовiрно витягуеться у довжину: понад три метри. І звужуеться, стискаеться у мiзерний перерiз: неповний дюйм дульця, а в голоснику заледве три дюйми. Суха, гладко обплетена корою, аж блискуча, легенька, хоч i довга. Витончена, як гiрська дiвчина, i норовлива, так нiби була нiма. Людина, що не вмiе грати, не знае, як iз нею поводитися, вона доступна тiльки для грудей майстра, для дихання ватага.
З грому, з лiсу, з шуму вод, iз пророчоi ночi почата, вона рве загати. З неi вихлюпуються свiтанки, радiснi й сумнi подii, з неi виливаються пори року, лiта i вiки. Вона, визначальний образ краю та людей Верховини, нинi вiстуе про себе свiтовi.
Трембiта озиваеться на святочнi урочистостi: на Рiздво Господне, на Святий Вечiр та пiд час усеношноi голосно лунае по горах вiд хати до хати, ii голос перелiтае через недоступнi й заснiженi самотнi пущi. Ходить за колядниками, котрi зi свiтлом та музикою сходять вузькими стрiмкими стежинами. Гори та лiси дрiмають, затишно приспанi в снiгах, а голоси скрипочок пронизливо в’ються серед ночi. Їм могутньо вторуе трембiта.
Коляда мiцнить цей спокiй зимового сну та пiдсилюе вiдчуття блаженноi безпеки.
На Святвечiр наче лежиш на лонi Божiм. Час зупинився. Свiт i Гоподь такi ласкавi, що навiть Архiюду, проводиря чортiв, Архангел спускае з ланцюга, щоб той виправився. І люди його тодi не бояться, тим паче, коляда захищае село вiд його сили.
На Великдень трембiта радiсно проголошуе Алiлуя. Впродовж зими, впродовж постiв та пiсля Великодня трембiта мовчить. Щойно тодi, коли святий Юрiй зазеленить руна полонин, якими досi тiльки сонний ведмiдь ходив чи, точнiше, тинявся, зголоднiлий пiсля важкого зимового сну – а лавини, мов гарматнi пострiли в похмурому скельному урочищi пiд Шпицями у Чорногорi, даючи першi сигнали, гримлять на честь весни – тодi озиваються трембiти. І пiсня каже, що тодi святий Юрiй трубить у мiдний рiг А коли розiйдуться вiдгомони лiсами, обiзветься кожна пташина. Вже, вже невдовзi потечуть роi овець, i кiз i всiляка худоба: лагiднi та флегматичнi або трохи вередливi й балуванi, виплеканi газдами, iнодi вiд телятка вирощенi в хатi за пiччю корiвки – i важкi, похмурi, з поглядом з-пiд лоба, часто-густо небезпечнi бики. І розмаiтi конi, цiлi табуни; гуцульськi конi, що зблискують диким i гнiвним поглядом, з тонкими ногами, з мiцними грудьми, з широкою шиею, пишною гривою. Мишастi, воронi, буланi, гнiдi, попелясто-сiрi. Потечуть вони вiд села до полонин, i завируе весняний рух, який за вiки обрic барвистим квiтом звичаю, – полонинський хiд. Потiм, уже високо на пасовищах, вiдбуваеться змiшування стад. Тисячi голiв худоби, пастухи, собаки i трави, повертаються старi громади.
Коли там, нагорi, на днi скелястого котла, устеленого мохом, ватаг видобуде з трембiти мелодiю, що обплiтае дихання, мов пуповина, сповiщаючи цим перший вихiд на пасовища, власнiсть на якийсь час скасовуеться. Хто торкнувся трембiти, той очищений, вiн не хоче загарбати свiт, не хоче мати його для себе. Бо чия полонина? Бога та овець. Бог та вiвцi годують ватага, пастухiв, газдiв. Ватаг чий? Власний ватаг овець, вони належать одне одному, отари ватаговi, ватаг отарам. Усе пов’язуе трембiта, стягуе вiтровою струною вiд неба до землi. Ватаг, хоча за ним узагалi не пильнують, нiчого не беруть нi вiд кого, не можуть забрати, тому що реваш на удiй, що його роблять при змiшуваннi худоби, вiдразу показуе чiтку мiрку того, скiльки кожен iз власникiв стад – як iх називають, мiшенникiв – мае отримати бриндзи з цiлого лiтнього удою. Ватаг служить усiм i кожному, але жоден з мiшенникiв не може йому нiчого наказувати, та й вiн не наказуе жодному з них. Вiн надто далеко, надто високо. Хто ж iще, зрештою, проводить протягом року стiльки днiв та мiсяцiв у в хмарах, у свiтi тiней i туманiв, десь поряд iз тим свiтом. То ж бо ватаговi дiти, чий тато проводить роки на полонинi, тривожаться ночами, чи бува не затягли його тумани на той бiк, а восени так радiсно його вiтають, нiби вiн повернувся з того свiту. А тi дiти, чийого тата вже немае серед живих, утiшають себе тим, що, можливо, – хто знае? – вiн повернувся до своiх колишнiх угiдь i блукае у хмарах за отарами.
Полонина, на яку приводять овець i худобу, як каже пiсня, пишаеться цим. Горда, неприступна, вкриваеться туманами, нiби хустками. Повсякдень грають трембiти протягом усього лiта, скликаючи пастухiв з-пiд вершин, з розлогих гiрських просторiв, з галявин i купин, схованих по скелях i ярах, кличуть до iжi, доiння i на ночiвлю. Є лише ще один такий же гучний голос – голос полонинського ворога, страшний рик ведмедя, коли його вiдганяють вiд жертви, або коли вiн, накинувшись на вола чи корову, що тiкае в смертному страху, б’елапою по шиiiсмокче кров; коли хоче залякати пастухiв, якiзахищають стада, або коли вiн поранений. А звук трембiти справдiгучний, але який же нiжний, солодкий, заспокiйливий, так нiби небеснiблакитiспiвають голосом флейти з-за хмарнад вершинами. І пастухи, i худоба, загубленi в густих туманах, радiсно вiтають цей голос, поспiшають до нього всi – вiд найменшого ягняти, що ледве перебирае нiжками, до грiзного бика.
День у день радiе полонинка, слухаючи трембiту, – бо це ii власний голос, а засмучуеться, бануе лише восени, коли на свято Божоi Матерi газди приходять по своi череди i настае ?розлучiння?. Газди та газдинi розраховуються з ватагом i вертаються зi своiм добром та стадами додому до села або до зимарок. Конi, навантаженi свiтлими дерев’яними бербеницями, заповненими бриндзою та маслом, або нав’юченi строкатими бесагами, iдучи вниз, обережно ступають по бездорiжжю. Трембiти грають у лагiдному смутку, оголошуючи розлучiння, тай полонинка, як каже пiсня, сумуе, коли йдуть iз неi овечки. Ботеi розсипалися, власнiсть повернулася, спiльнота залишаеться в хмарах i чекае, осiннiй вiтер згадуе про неi своiми трембiтами. Плаями i заростями гiрськоi сосни дрiбоче Мара, зазирае там i сям, навiдуе овечi кошари й зiтхае. Хто знае, чи то злий дух, чи просто неприкаяний, сповнений туги? І знову трембiти надовго замовкають, хiба що виконують iншi, так само важливi завдання. А виконують iх – такий уже присуд небес – упродовж цiлого року. Коли хтось помре, озиваються трембiти бiля хат. Іншу мелодiю грають, по-iншому затягують, заводять журливо i сумно. Але й тодi залишаеться в них поклик нiжностi й ласка блакитi, що проглядае над темними вершинами з-помiж похмурих хмар. Якщо, iдучи неподалiк гуцульських осель, ви побачите увечерi вогнi бiля хати i почуете ридання трембiти, знайте, що, як каже пiсня, – ?вже си комусь спiванка скiнчила?. Але наша думка, що летить нинiспогадом за голосом трембiти, не веде нас цього разу до сумних справ, навпаки —до радiсно погiдних, до давнини старовiку.
Розлучiння
1
То було у 1887 роцi, восени, на Кiзiй полонинi пiд Чорногорою. Вiтри сильно вiяли, дули, вили, бушували кiлька днiв, перiщили, гуляли та трiщали лiсами, наламали дерев i галуззя, поки врештi вимели й вичистили небо вiд хмар. Золота погода стояла на небi – тихо, лагiдно, тепло.
Трембiти грали на розлучiння. Було багато газдiв та людей з низин, i озвучена вигуками полонина змiнилася. Радiснi оклики перелiтали з гори на гору, з полонини на полонину, вiд стаi до стаi, вiд колиби до колиби, вiд кошари до кошари. Далеко розносилося гучне вiвкання, один одному вiдповiдали спiванi оклики та протяжнi наслiдування голосу трембiти. Лiтали тi голоси з Кiзьоi на Погорiвку, з Погорiвки на Гаджину, з Гаджини на Маришеску, з Маришескоi на Млаки i Псарiвку, iз Псарiвки на Озiрний i Кострич. Перегукувавсявесь полонинський свiт. Здавалося, що цi величезнi простори якось з’едналися на той один день, а людська думка разом iз голосом перелiтала з полонини на полонину, перескакуючи через неприступнi бори, столiтнi пущi й староведмежi мiсцини, а разом з тим через молодi гущавини, яри, пропастi i берда. Десь там сидить ведмiдь, який цього лiта вполював собi не одну ялiвку, спритно уникнувши рогатини та пострiлу. Сидить у лiсових проваллях, у смерекових сиглахабо гаврах-барлогах, чуе всi тi голоси, прищурюе вуха або свище i дмухае вiд збудження. А вовк пiднiмае догори нiс i нюшить. І далi грають трембiти, а стародавнi пiстолi й пищалi, зблискуючи вогнем, гучно стрiляють, i далi голоси нагукують iз полонини на полонину.
Рано-раненько встало сонце. Скелястi пруги ледь притрушенi снiжним пилом, нiби мiцна зброя або ледьпосрiблена кольчуга. Полонина полого здiймаеться, а потiк Кiзя, що народжуеться на скельних пругах, пiнистими водами скаче i гуляе посеред кедрового лiсу. І виспiвуе. На полонинi вирубане у скелi крiсло. Це на ньому колись сидiв найславнiший iз лицарiв-опришкiв – Довбуш.
На Довбушевому крiслi, над старим кедровим закучерявленим лiсом, де видно дерева – то прямiсiнькi, зеленi й стрункi, самi в собi, то велетенськi, з розгалуженим, схожим на змiй гiлляччям, нерiдко обпаленi вiтром i морозом аж до жовтизни, там сидить собi добрий газда з Ясенова, Фока Шумеiв, пiснi про якого живуть донинi. Курить люльку i слухае, як унизу шумить пуща. А пралiс там унизу – тоначе прибраний прозорий храм з могутнiми колонами, то нiби пекельний вертеп, завалений вiтроломами, вивертами потворного корiння, вирваного iз землi разом з уламками скель, зарослий хащами, малинниками, поритий ямами i проваллями вiд вирваних коренiв, залитий мочарами. Добрий лiс, Божий лiс, Бог його садив, а лiсовi духи або нявки – берегинi з озер пiд гiрськими верхами – лелiють його, прислухаються до нього. І хiба лише Бог буде стинати його вихорами, громами, хоча i зветься вiн панською власнiстю.
Фока за свое життя чимало лiсовоi гущавини вирубав, викорчував, багато полонин iз неi поробив. Не одну царинку-сiножать обгородив там, де колись гнiздилися вовки. Не одне i для себе, i для пана-сусiда зробив, а ще газдам-сусiдам допомагав, радив. Але тепер подумав: ну, ось тут нашим штукам кiнець, амiнь! Цей лiс залишиться i вiчно йому бути! Анi я, анi сам пан, анi цiсарськi фельвартери не дадуть йому ради. Не дозволимо – i край. Бо навiть якби його зрубав, донизу не стягнеш, не вивезеш, i так i зогние зрубане дерево. Хай залишаеться! Так треба, бо де йому бути, як не тут, бо де ж та худоба лiсова i Божа подiнеться.
Фока мае забрати на полонинi свою отару i бриндзу, що йому належить. А ще мае перевiрити стан отар дiдича з Криворiвнi й те, як удiляють бриндзу для нього. Утiм не думайте, що у краю розлогих долин, довгих гiрських схилiв хтось лише заради вовни i бриндзи багато разiв знизу вгору i згори вниз мозолив би кiнськi чи своi ноги. Адже кажуть: «Не для бриндзи бриндза, не для вовни вовна, анi грошi не для грошей». Вiддавна ж бо оселi на Верховинi, розрiзненi, мов острiвцi в пущi, хоч i скорилися такому розрiзненню, якось так напнутi тугою-журою за самим людським спiлкуванням, як натягнена для пострiлу тятива. Сполучають iх, власне, лише плаi, далекi шляхи, непоказнi, але постiйнi, щоправда, для возiв i колiс непридатнi, але для iзди кiньми зручнi. Тi затаенi плаi – то кiстяк спiльноти i мапа давнини. Але знайте, краяни, i розкажiть у свiтах дослiдникам, що на тих плаях така туга затуляе очi i раптово iх вiдкривае, що на поворотi вiдразу бачиш не тiльки тих людей, до яких зайдеш упродовж дня, але й тих, котрi перебувають геть далеко. Тож нiчого дивного, що один iз легiнiв старовiку, золотокудрий пан ватажок Дмитро з плаю пiд Креминистим на Головах, уздрiв старого християнського цiсаря, який так дбав про наш люд. А iншому, старому кудлаевi, що звався Андрiйко, з плаю на Данцерськiм, крiзь скелi одразу вiдкрилася дорога до Рима, – туди, де пуп землi, – а на ii кiнцi засяяв бiлiсiнькою головою головний християнин, сам папа римський, премилий дiдок, що й далi пильнуе доступ до неба. Ах, на тих плаях так самотньо, тихо, аж глухо – порожньо так, що нападае з льоту – як на ягня сип, який залiтае до нас iз Семигорода, чорний, iз жалобними хвилястими оздобами на крилах – така сама журба, яка вiдразу хапае i несе всi бажання, що ледь квилять. Тодi з’явиться не лише папа римський i цiсар християнський, це ще надто просто, а й усi тi, кого на жодних плаях земних не зустрiнете. Костi iхнi десь над Амуром або в iталiйських Альпах, у Лондонi або в Нью Йорку, а самi тi особи не де-небудь, лиш власне по наших горах проходжаються. Давнiсть фiзично присутня на плаях удень, а тим бiльше вночi. То нiяке не марево, i давнiсть – це не минуле. Бо так уже е: що давнiший плай, що бiльше поколiнь його топтало – лiсом чи хребтом, берегом чи схилом, у загородах чи полониною, – то вiн надiйнiший, бо такий видовбаний i рiвний, що навiть темноi ночi не випустить нi людину, нi коня. Газдiвськi осередки, зрештою, бувають самодостатнiми, бо хоч вони й вiддаленi, завiянi – не конче снiгом, але самою далечиною, пущею, а десь високо й туманами, – аж нiяк не е беззаконними, нiби в якихось циклопiв. Безсумнiвно, що у кожного е власне, окреме право, кажуть же: «Що згiрок, то iнший порядок», але рiч у тiм, що закони i порядки кожного закутка без спротиву пiдкорилися одному загальному законовi гос- тинностi, адже мешканцi закуткiв, самотнi родини i самотнi люди, знають вони про те чи не знають, тужать за спiлкуванням, за людьми. Ранiше бiльше, як тепер, бо зi зростанням населення зблизилися вiдстанi. Тож у тi часи вже самi зустрiчi, такi нечастi в деякi пори року, навiть якщо траплялися вони з господарськоi оказii, були святом. Ще бiльше, нiж вовни i бриндзи, шукали новин, слiв, поглядiв.
А цього разу, на день Розлучiння, у Фоки особлива роль. Вiн мае запросити весь народ полонинський, де кого зустрiне, на весiлля найстаршоi доньки дiдича з Криворiвнi. І це лише початок добровiльного обов’язку. Бо як один iз весiльних старостiв вiн пообiцяв приготувати й залагодити все, що належить, для весiльного прийняття гуцулiв. Зрештою, це не одноразова гречнiсть. Господарство i навiть життя Фоки та дiдича спаянi не вiднинi, Фока стiльки навчився вiд пана, а пан стiльки йому завдячив. Весiлля дiдичевоi доньки для Фоки, чия одиначка Гафiя померла кiлька рокiв тому, – то обов’язок якби перед власною донькою. Іде вiн до полонинськоi колиби, а радше до кошари, туди, де юрмляться десятки мiшенникiв, газдiв iз Жаб”я, з Голiв, iз Зеленого, з Криворiвнi та з Ясенова. Щойно побачать Фоку, вбраного до запросин, зоставляють своi справи, замовкають, чекають. А вiн чекае, поки його обступлять, i просить нiби на свое весiлля:
«Люди делiкатнi, газди хрещенi, побратими звiку-правiку! Дiдич, дiдичка, панна i я просимо вас усiх на весiлля, яке почнеться на Покрову. Хто прийде здалека, притулок знайде, най не бере того до голови. Будуть великi музики гуцульськi з Жаб’я, з Ясенова i з Голiв. І будуть три музики циганськi з Буковини i Мадярiв. І жидiвська для панiв аж iз Коломиi. Будуть вiдправа i Служба Божа, будуть забави й комедii всякi, i такi вогнi будуть у повiтрi, як звiзди або свiтнi квiти. Будуть священики з усеньких гiр i польськi ксьондзи з Косова i самоi Коломиi. Будуть панове зi Львова, з Вiдня, з Варшави, зi Слободи-Ропи, з Мадярiв, з Англii i з Америки. І будуть жиди з цiлих гiр, сам рабин приiде з Косова. Будуть газди звiдусiль, люди багатi й бiднi, навiть старий Фудор Гелета, що воював був колись iз паном, прийти обiцяв. Кожна вiра за старою правдою, по своiй мiрi, кожна на своему мiсцi, як годиться у родинi».
«Тай тому гречно, чемно вас просимо, запрошуемо! Кого побачите, просiть, усi гори просiть! Кажiть, що пан, панi дiдичка i сам Фока ясенiвський запрошуе. І будьте ласкавi, коли з iнших полонин хто зацiкавиться – переказуйте, – нехай зупиняються коло Чердака, я там до людей буду звертатися i запрошувати на весiлля».
Полонинська хода i розлучiння – то справдi свято, але весiлля все ж таки бiльше свято, лише один раз, завжди iнакше. Перш нiж люди придумали собi театри, бали, клуби, зiбрання, концерти, мали весiлля. А в гуцульських горах два-три днi весiлля, а, якщо добре пiде, весiльний тиждень, замiняе iншi забави й потреби. А що вже у тамтi роки, а ще й весiлля доньки дiдича! Вiд таких весiль ведеться лiк часу, як однi ведуть його вiд створення свiту, другi вiд Рiздва Господнього, а ще iншi вiднедавна, вiд прусськоi вiйни, крий нас, свята Покрово! Бо весiлля обiцяе новий свiт, нове життя, так як тиждень творiння, як святочний тиждень Рiздва, а вiдколи якiсь вискочки пруси, про яких нiхто перед тим не чув, скрутили бiдного цiсаря в баранячий рiг, то на кiнець свiту дуже схоже.
Мiшенники перестали звертати увагу на те, по що прийшли. Жоден не задивлявся нi на хвости, нi на коров’ячi дiйки, нi на бриндзу, анi на реваш, анi навiть на телятка, бо на все те ще буде час, а людське весiльне свято найважливiше. Скiльки ж то рук спереду, ззаду, з обох бокiв тяглося до Фоки, а вiн сам крутився, як мiг, однiею парою рук потискав кожну руку, удiляючи всiх так ретельно, що нагадував образ косiвського майстра, не будь-яке чудо, а саме «Михайлове чудо», i, як видно з образу, чудо сердечностi. На тому косiвському образi той великий святий мае стiльки рук рiзного кольору, нiби вiн довкола обрiс гiлками й галуззям. І це нiяка не дурниця, бо якщо якесь дерево може мати стiльки рук, то й сердечний чоловiк, тим бiльше такий, що запрошуе на весiлля за старою правдою, був би щасливий, якби йому стiльки iз серця виросло, щоби подавав навколо принаймнi з десять вiдразу, i то так щiльно i мiцно, щоб нiкого з гостей не пропустити. Пiсля потискiв рук хор привiтностi щось мурмотав, ще не вiдомо що. А вже з нього щораз смiливiше вилiтали побажання: «Аби йсте сотки лiт дочекали, що так за нас дбаете». – «Аби сте газдували на землi, а царювали на небесах». – «Аби тя, синку, Господня рука стерегла та й благословляла», – дудонiв якийсь старець. Із побажань текли схвальнi слова, гречнi, сердечнi аж на запас, але в сам раз, без жодноi фамiльярностi: «Але сте чемнi, Фоко!» – «Але сте файнi». – «Удався нам, синку», – додав той самий старець. Коли вже розiгрiлися, заходилися питати щораз смiливiше: котрий же то князь-наречений? Якого роду? Звiдки? Чим займаеться?
Фока вiдповiдав, як знав, а про заняття нареченого, що той знаходить i видобувае машинами з землi нафтову ропу, пояснив коротко, тiльки те, що хотiв, щоб не занесло вiд того запахом якоiсь новоi моди, хтозна-якоi. Не допитувалися далi, бо раз Фока ручаеться, то до такого й придивитися варто. Тим жвавiше питали, хто буде куховарити на весiллi та яких музикантiв запросили.
Фока охоче називав iх по черзi, а коли згадав скрипаля Сухонського з Голов, крiзь юрбу полинув гомiн: «Сухонький, Сухонький». Збудження наростало, люди бiдкалися один поперед одним, як встигнути на весiлля, щоб не запiзнитися. Що довше стояли, то вiльнiше розпитували, не шкодуючи часу, а Фока вже позирав на сонце, як кожен газда, що зважае на час. Позирав i на саму колибу, бо хоча у день розлучiння кiнець полонинськiй господарцi, а пастухи снують кошарами, переймаючись обрахунками й роздiленням стад, не варять уже сиру, Фока мусив зробити у колибi ще дещо важливе.
Бо там зачинився старець Максим iз Яворова, якого зумисне запросили взяти участь у погашеннi ватри. Поки iншi поралися на сонцi, Максим сидiв сам-один у темнiй колибi. Інакше могло би статися щось недобре, чи то духи лiсовi образяться, знюхаються потiм iз вогнем i буде з того бiда, чи сам вогонь образиться. Максим був пустельником, жив самiтником на схилi протилежного хребта, серед лiсу на галявинi, що звалася Яворе. Шанували його надзвичайно, бо вiн не лише був знахарем, примiвником та вiщуном, а ще й мав очi найлiпшi, як казали, рахманськi. Схиляв до вiри рахманськоi, щоб нiхто нiкого не судив анi словом незичливим, анi поглядом, анi потоком злоби здалека не досягав. І хоча вiн не був небезпечним, як iншi примiвники, сама його присутнiсть бентежила.
Входячи з Фокою всередину, в темряву колиби, варто пригадати, що полонинська колиба, чи радше стая, е прямокутною будiвлею в «ключi», складеною з колод, якi прилягають не зовсiм щiльно. Завдяки цьому вона безперервно провiтрюеться, i хоч би до неi у сльоту чи то пастухiв, чи мiшенникiв, чи мандрiвникiв iз плаiв, де милями i днями не знайдеш нi хати, нi даху, полонинський вiтер провiвае задуху i дим. Стая не мае нi печi, нi вiкон, ii освiтлюе тiльки ватра, що весь час горить на втоптанiй землi. І хоча дим виходить через отвiр у навмисне пiднятому крилi даху, його так багато i вiн такий густий, що пробираеться ще й через шпари мiж колодами. Якщо дивитися знадвору, то цiла стая безперестану димить, огорнена ззовнi димом. У коротшому боцi прямокутника знаходиться вхiд, одностулковi дверi вузькi й такi низенькi, що якби хтось, заходячи, хоч трохи гордо тримав голову, то вдарився б об одвiрок так, що вiдразу б упокорився. Коли входиш, ватра спочатку ослiпить свiтлом, потiм димом заслонить очi, а як вiд неi трохи вiдiйдеш вiддалишся, по кутах так темно, хоч в око стрель, i задимлено.
Мiж ватрою i стаею таке спiвжиття, що коли пастухи йдуть геть, вуглi погашеноi ватри зимують собi пiд дахом, i жодна злива анi вiдлиги iх не розмиють. Навеснi досить iскри або вуглика з ватри, званоi живою, i, щойно вiдгорнуть попiл, старi вуглi оживають i розгоряються. Інколибувае так, що ватру необхiдно загасити поспiхом, заливаючи водою. І тодi, як i завжди, коли людина силомiць змiшуе стихii, вони люто сичать одна на одну. Окрiп випаровуеться, а ватра затихае серед шипiння. Але не думайте, що це цiлком безпечно. Бо найгарячiшi вуглi, ялiвцевi або з жерепу, нехай iх i заллеш такою холодною i надiйною водою, як Довбушева, виблискують ненависно, подають знаки. Вiдчуе це вiтер або якийсь iнший дух, почне дути та спокушати, й вуглi можуть розворушитися, розгулятися i спалять стаю. Через це i сама ватра пропаде, бо без даху зливи, снiги та вiдлиги розмiшають ii на болото. Терплячiсть i гасiння по-старому, коли це робить людина, яка на тому знаеться, корисне для самоi ватри, для стаi, а тому i для людей.
Коли Фока ввiйшов до стаi, туди увiрвалося сонячне свiтло. На якусь мить вiн побачив худу, високу постать, iз довгим бiлим волоссям, зi спокiйними сiрими очима. По тому Фока зачинив дверi, обое залишилися у темрявi, лише обриси постатi вирiзнялися у свiтлi, що сочилося крiзь шпари. Максим закiнчив розмову з ватрою. Людину було видно, а з ватри тiльки вуглi, мов гаснучi очi, то вiдкривалися, то закривалися, то сичали, то шепотiли.
Ідучи вслiд за Фокою, ще пригадаймо, що каже ватра сама про себе i про цей край.
Найдавнiшою, найбiльш гiдною пошани силою, що не дае пропасти людинi в гiрських пущах та пустищах, е вогонь. Ватра – стара назва багаття в усiх пастухiв i горян на безкраiх карпатських хребтах, у румунiв, русинiв, угорцiв, секлерiв, сербiв, саксонцiв та нiмцiв. Ватра – це найстарша матiр пастуха i горянина. Гуцульська коляда повiдае, що пiсля народження Ісуса «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрiвала».
І гуцул змалечку вмiе i любить розкладати ватру. Вiн робить це легко, швидко й за кожноi нагоди, майже так само, як сучасна людина запалюе сигарету. У глушинi гiрських лiсiв, де завжди пануе волога, ватра е неодмiнним супутником, тому гуцул, зупиняючись навiть на короткий час на вiдпочинок у лiсi, на полонинi, при дорозi чи над рiкою, розкладае ватру. Паливо е всюди, тож, коли iдеш чи йдеш горами полонинськими, бачиш, нераз iз чималоi вiддалi, як по всiх верхах та схилах здiймаються фонтани i язики полум’я, сивi або бiлi дими ватри, що снують лiсами, полонинами, царинками. Часом вiтер звiдкiлясь принесе духмяний i мiцний запах невидимоi ватри. Коли пiдходиш до стаi, частенько продираючись крiзь заслони колод i величезного гiлляччя, вже здалека долинае веселе потрiскування ватри; а коли увiйдеш досередини, чуеш, як тривожно ватра весь час спiвае, заводить, страждае у горiннi, вторуе вихору полонинському на одвiчнiй нотi. Надто важливою е ця полонинська ватра, ретельно пiдживлювана, адже мусить вона горiти безперервно цiле лiто на утрамбованiй землi, вiд першого займання, i не можна дати iй загаснути нi на мить. Величезнi колоди жерепу, ялiвцю та смереки е ii поживою, а очi захожого, не звиклi до кусючого диму, ронять сльози безперестанку. Та навiть якщо наб’еться люду понад мiру, навiть якщо опиниться там якийсь хворий чи заразний, дим так його витравить, а вогонь випарить хворобу, що та не вiдважиться показати не те що роги, а навiть рiжки.
Лише раз на рiк i лише на полонинi розпалюють живу ватру. Колись ii запалювали i в хатi, у Великий Четвер, званий Живним, i зберiгали вогонь аж до того часу, коли вирушали на полонини. Живу ватру на полонинi розпалюють не кресалом i не сiрниками, а геть iншим прадавнiм способом. Отож беруть сухе кругле полiнце i на одному кiнцi розколюють його навхрест. У тi розколинки запихають губку, i тим же кiнцем полiнце щiльно вкладають у круглий отвiр у боцi вертикальноi колоди, що стирчить iз землi. Другий кiнець полiнця вставляють у ямку на дощечцi, якою його притримують, щоб воно тiсно оберталося в колодi. Потiм полiнце обмотують мiцною мотузкою, i двое чоловiкiв, тримаючи обидва кiнцi мотузки, надають полiнцю обертального руху, аж поки не загориться.
Коли з’явиться i народиться живий вогонь, це означае, що жити почала стая, що розпочалося полонинське життя. Живий вогонь е пульсом стаi, стая – тiлесною оболонкою ватри.
Коли полiнце зайнялося, iз золи вигортають затвердлi минулорiчнi вуглини, ялiвцевi, жереповi, а колись давнiше й тисовi. Ледь торкнешся до них палаючим живим полiнцем, загоряеться блискавично, достатньо кiлькох сухарикiв, аби спалахнула ватра. Ватра стара й нова водночас.
Багато рокiв по тому дев’яносточотирирiчний Матiй Зеленчук з роду Іванкових, майже ровесник Фоки, тiльки трохи молодший, так пояснював нам, молодим, як розпалюють живу ватру: «Тотi, що крутять полiнце, мусять добряче попотiти, такi вже виморенi, що ледве дихають. Жива ватра ще й не задимiла, а вони вже пiвмертвi. От коби то я був рокiв зо двадцять молодший, то бих вам так показав, як тото мае бути, що аж гей».
Коли ж настае час гасити полонинську ватру, розставатися з вогнем, який цiле лiто зiгрiвав та годував пастухiв i був мiсцем iхньоi щоденноi працi, це дiйство тим паче набирае рис обряду.
Коли увiйшов Фока, Максим перервав розмову з ватрою. Але ватра знову зiтхнула, i Максим заохкав над нею благально й дошепотiв:
«Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш. Вуглi твоi не пропадуть – через зиму пройдуть. На зиму стелю тобi колиску в попелi. На весну знов оживе твоя правдешна сестра, пробудить тебе зо сну, i вуглi твоi воскреснуть. Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш».
Ватра стихла, вуглини беззвучно жеврiли й поволi згасали. Максим почекав хвильку, здiйняв угору очi й руки i почав молитися:
«Святий Отче, позволь ми пiти до хатiв земних у супокоi, най твiй святий огонь нiколи ми не шкодить. А якби шкода вiд його таки зробилася, вчини так, щоби в iх не згасла вiра, терпiння й одвага. І най усiх сотворiнь, i якi не стриноженi, i якi на прив’язi гуляють, береже твоя свята сила. Амiнь».
Дверi вiдчинили навстiж, вдерлося свiтло, i Фока звернувся до Максима з повагою, тихо, достойно:
– Славен ес, Максиме! Будьте ласкавi, не погнiвайтеся, не вiдмовте. Пан дiдич, панi i я, Фока, просимо вас, отче Максиме, на весiлля. Поблагословiть молодих. Із ваших рук щастя стiкае, свiтло на всiх.
Максим, який зазвичай дуже мало говорив, подивився з поблажливою посмiшкою на Фоку, кивнув головою i нiчого не вiдповiв. Це означало, що вiн погоджуеться.
Фока схилився перед старцем, вийшов iз колиби. Очi, обмитi сльозами вiд диму, заблищали знову. Вiн поспiшав, пiшов ще до Довбушевоi криницi, до якоi було пiвгодини вiд стаi. Там набрав до дерев’яного барильця води з джерела. Так вiн пообiцяв паннi молодiй. На весiллi не повинно бракувати чорногiрськоi води, а панна молода хотiла цю воду з-пiд верхiв посвятити i взяти з собою в далекi краi. Бо весiльна пiсня каже таке:
А бодай та молоденька така веселенька,
Так як у тiй Чорногорi вода студененька.
«Вода студененька» – якби ii налити до металевоi манерки, навряд чи можна було б ii довго втримати в руках, бо i так у Фоки, поки вiн ii нiс у тисовiй бербеничцi, руки скоро замерзли, наче вiд брили льоду, тож вiн причепив барильце пряжкою до широкого пояса. Адже Довбушева криниця крижана влiтку навiть у найбiльшу спеку, натомiсть не замерзае взимку i е тодi единим джерелом, яке можна розкопати з-пiд шарiв снiгу. «Вода веселенька» – бо у похмурiй чорногiрськiй впадинi випливае раптом дуже щедро з-помiж величезних каменiв, укритих товстим шаром моху. Вибiгае несподiвано, заговорить, заграе, блисне – i знову сховаеться. Виявляе тим виверженням, що в глибинах нерухомих скель тече i чаiться пiдземне море, яке то там, то сям зблисне морським оком i зразу замружуеться. Бо, йдучи догори брилами, можна почути у скелi дзюркiт i гуркiт. Тому чи то на сонцi, чи на морозi, лiтнiм полуднем чи зимовим ранком, Довбушева криниця, родом iз вод пiдземних, не переймаеться законами сонячного свiту. Через це вона мае славу вiчноi води, i е десь такий примiвник, у змовi з пiдземними силами, який знае слово, щоб перетворити ii, а радше привернути ii силу, як скеля, що до життя повертае й омолоджуе. Заки з’явиться такий, пiдземний гомiн iз грудей землi виманюе з грудей людини, що проходить бiля джерела, зiтхання: «Ти е вода, ти бiла, ти чиста, ти цiла, ти свята, ти жива, ти вода правдива». Мабуть, не в однiй хатi, i хтозна-як далеко вiд Чорногори, зберiгають на тяжку годину, на хворобу, навiть для вмираючих, воду з Довбушевого джерела. А якби хтось на чужинi мав iз собою ту воду, навiть пiд старiсть, то хто знае…
2
Поволi, мирно дзюркочучи, стiкала хвиля людей i худоби в долини. Як тiльки увiйшли з полонинських плаiв до пущi, пастухи i газди, особливо тi, що замикали похiд, взяли зброю напоготiв, старi рушницi та мушкети з розширеними дулами, позаяк знали, що вовча зграя, як завжди, пуститься за стадами i буде супроводжувати iх аж до осель i села, намагаючись ухопити, що вдасться. З усiх полонин напливали такi хвилi й зустрiчалися на плаях або далi, вже на дорозi над Черемошем. Фока зупинився там, де Бистрець впадае до Черемошу, у корчмi, що звалася Чердак, де заздалегiдь замовив чималу кiлькiсть пива, багато жидiвських калачiв i тютюну, аби пригощати людей, якi сходилися з усiх полонин i яких вiн намiрявся просити на весiлля.
Чердаками колись називали вартiвнi, завданням яких було не пропускати через гiрськi проходи втiкачiв iз зачумлених околиць. Цих чердакiв, якi нерiдко вже лежали розваленi по лiсах i пущах, боялися забобонно, казали, що там лежать померлi вiд чуми, i, якщо зайдеш у тi руiни, можна iх розбудити. Втiм, у тi часи Чердак бiля устя Бистреця був насправдi самотнiм, але цiлком пiдхожим пристановищем, де пiсля сходження з гiрських пустищ i бездорiжжя можна було пiдкрiпитися пивом, жидiвською булкою, добути тютюну й почути найновiшi вiстi зi свiту. Горiлки на Чердаку бачили ще менше, нiж у найстрогiшому монастирi, бо навiть пиво привозили з Косова тiльки на такi великi й велелюднi урочистостi, як полонинський вихiд, розлучiння i бистрецький храм на святоi Анни. Поза тим, оскiльки поблизу не було лiсових робiт, Чердак був безплатним сховком, своерiдним клубом i свiтлицею, а не корчмою. Оренда Чердака – то гонор, а не зиск. Тому орендар Етик i його родина бачили здебiльше таких гостей, що переховувалися хоча би на галерейцi вiд зливи та заметiлi, а не таких, якi би щось замовляли, купували i платили. Вони до цього звикли, бо й самi, як усi iншi, пасли i доiли корiв, садили картоплю, пiзнiше кукурудзу, лише про це розмовляли, радi й таким гостям i вдячнi, що iх не забувають, вiдвiдують. Та й що б мiг Етик продати у своiй господi? Мамалигу, молоко i бриндзу, що iх кожен мав у себе в хатi. Лише раз на тиждень, якщо поспiшить, дехто мiг придбати велике диво – бiлi булки, бо Етичка пекла щотижня. Вряди-годи, не частiше як раз у мiсяць, Етик читав по складах i тлумачив своiм гостям газету, яка називалася «Недiля», а рiдше – залишений кимось iз лiсникiв часопис «Ловець». На жидiвськi свята Етик ставав урочистим, розповiдав, але тiльки вибраним, легенди про гiрських жидiв, про хасидiв, про великого Рабина i молодесенького Єкеля, що шукав його слiди та Божу книгу в скелях. Етик вiрив, що вiн подвiйно щасливий, що не мешкае анi на верховi десь пiд вiтром i у хмарах, анi в селi чи мiстечку, серед галасу. Серед людей, бо на роздорiжжi, а все ж таки «тихо». Правду кажучи, анi серед людей, анi тихо. Самотня господа Етика мала двi кiмнатки для гостей, у кожнiй по два лiжка. Нечастi гостi господи, що спали на добрих лiжках, хвалили ii, але скаржилися на гугiт Бистреця, який ночами не давав iм спати.
На весiлля у Криворiвнi Етик збирався з родиною, як i решта. Тим завзятiше допомагав Фоцi зустрiчати й запрошувати.
Урочисто, пiдкреслено i поважно повторював Фока формулу запросин, потихеньку втягаючи людей до корчми або пiдходячи з високою склянкою до перехожих. Двое старих надвiрних гайових iз Криворiвнi i два прибранi сини Фоки, так званi годованцi, допомагали йому в цьому. Запрошення i частування супроводжували радiснi вигуки та гречнi вiвати за здоров’я газди Фоки, дiдичiв i панни молодоi. Щохвилини озивалися трембiти, безперестану вилися сумнi колоратури флояр. Знову безлiч рук вiталося з Фокою з усiх бокiв, а вiн знову крутився ще спритнiше, нiж на полонинi, наче в нього множилися руки, мов гiлки, як на славному i правдивому образi з Косова. Але i з самим пригощанням був немалий клопiт. Ось подав комусь склянку, вихваляючи, що пиво добре охолоджене, а Етик, увихаючись, як батько рiдний i наймит в однiй особi, повторював: «Йой, яке холодне, як лiд», а той запрошений гонорово надувався: «Не, дякую, не можу, загорячо». А iнший гiсть вихвалявся: «Облиште, не силуйте, напився я того пива за свое життя». І хто мiг знати, чи вiн взагалi коли-небудь куштував пиво. Напрацювався Фока, аж утомився, тож молодi годованцi, як це помiтили, ну ж хапати людей по черзi за плечi, прихиляти склянки до вуст, поки кожен, хоч не хоч, гуль-гуль випив. Не жартував i надвiрний побережник Лук’ян, який, хоча чоловiк непоганий – багато сирiт тримав у хатi – був такий крикливий, що всiх браконьерiв поперелякував. Як крикне котрому гостевi над вухом, то той ковтав пиво, мало не захлинаючись. Етик заклопотано прицмокував, а Фока глянув кисло, й вiдразу перестали, а другий побережник Семен – як то бойко, важкий i згодливий – пояснював: «Ой, як просити треба, довго просити». Дивлячись на це, гостi зрозумiли, що Фока не шкодуе часу, шануе звичай, а новоi моди не пильнуе. Попивали жваво. Ще довго людська юрба товклася довкола Чердака: на галерейках, на сходках i перед виходом на дорогу. Затримували ii балачки, оповiдки, багато цiкавих запитань i новин. Вдалинi виднiлася полонина, ребра скель огорталися туманом, а внизу Бистрець рвав, шумiв i пiнився.
І далi котився додолу густо i шумно тлум людей та худоби. Як струмки вливаються до Черемошу, так з усiх плаiв виливалися хвилi худоби на дорогу над Черемошем, наповняючи ii по вiнця. Тисячi корiв i коней, неогляднi череди овець рухалися повiльно вперед, покидаючи полонини. Лише де-не-де у вiддалених самотнiх зимарках залишилися пастухи з худобою бiля сiна, яке неможливо звезти через височiнь та вiдсутнiсть дорiг. Залишаться там до Рiздва Господнього, а iншi прийдуть до сiна з худобою перед весною, наприкiнцi лютого. Може, дивилися вони тужно за тими, що вiдходили, може, шукали iх очима далеко над рiкою, на дорогах? Єдина розрада, що годують свою худобу таким м’яким, чистим i соковитим сiном, якого не знайдеш у селах. Так само з дороги то один, то iнший задирав голову до верхiв, нiби замало йому було цiлого лiта. Нашим мандрiвним пастухам притаманне щось таке, чого немае нi в осiлих людей, нi в кочiвникiв. Вони вiльнi, вдосталь мандрують, але не е бездомними. Проте вони не затисненi назавжди у свiй кут, нiби у клiтку, а саме тому, що мають постiйнi оселi, що не позбавленi вимiру зусилля та працi, невiдомого кочiвникам. Тож i пастухи, якi мiсяцями залишаються у зимарках, хоч не мають до кого слова мовити, роблять це з власноi волi для власноi худоби, хоча днi щораз коротшi, хоча звiдусiль чигае темрява i хоча деколи пiд час повернення перед Рiздвом мусять пiдкладати коровам пiд ноги коци, щоб тi вибрели з заметiв. Вони теж, хоч i не е прикутими до хат «домувальниками», аж нiяк не е кочiвниками. Бо так собi там далеко на горi вимрiюють, вiдновлюють i очищають хату, сусiдiв, родину, товаришiв та дiвчат, навiть телят i лошат, якi лишилися вдома, так собi все це вимальовують, як найкращий маляр iз Косова або Рiчки. Щоправда, маляр любить украсти чи ногу, чи руку, чи плечi, а коли його ганять, то викручуеться, що того не видно, бо щось його затуляе. А тим самотнiм iз зимарок образ повертаеться з усiх бокiв i крутиться, як свiт на дарабi пiд Сокiльською скалою. Вони постiйно снять, i так, як молодий пес увi снi то радiсно загавкае, нiби ось-ось дожене i вхопить зайця, а то потiм нараз застогне болiсно, наче заець утiк вiд нього в останню мить, так i в тих iз зимарок туга то весело загавкае, то заскавулить.
Тiнi чаiлися, скрадалися, прямували дорогою, а освiтленi сонцем мiсця втiкали. Тому похiд приспiшився, а люди розходилися з Чердака. Лагiдне, поблажливе, гречне сонце, що схилялося до Чорногори, ще раз поблагословило розлучiння. Не один пастух озирався, пiсля чого повертався на дорозi всiм тiлом i кланявся у пояс. Либонь, не один бурмотiв молитву так чи iнакше: «Сонечко святе, лице Господне, Ви е газда свiтовий, ватаг досконалий, а нас зносите-терпите вiддавна й донинi. З темряви виведiть, убережiть i слава Вам. Амiнь».
Поки Фока був зайнятий запрошуванням i частуванням, його конi-товаришi стояли, променеподiбно прив’язанi довкола Чердака, високо над глибочiнню бурливого Бистреця. А дорогою саме проходило ще стадо коней, що поверталися з полонини. (Слiд пам’ятати, що ще на початку вiсiмдесятих рокiв минулого столiття у самому тiльки Жаб’i було бiльше коней, нiж у новiшi часи в цiлому повiтi). Конi у стадi йшли до того рiвно, розважно, майже як у запрягу. Тiльки лошата, найбiльш неслухнянi з усього молодняка, як завжди, вiдставали й розбiгалися. Проте щойно конi з громади зачули чужих коней коло Чердака, грiмко заiржали цiлим стадом, i iм вiдразу вiдповiдали конi вiд Чердака. Певне, у гiрських конях, як i в людях, закладена туга за собi подiбними, якi не поряд. Тому на гiрських ярмарках, коли приводять багато коней iз найдальших закуткiв, де перед тим вони паслися самi, цiлий день лунае такий грiм, якого, мабуть, не почуеш на жодних iнших торговицях. Думаеш мимоволi, що саме тому в нас ототожнюють грiм iз конем у приповiдках i загадках, як-от: «Кiнь бiлобокий забрiв у Дунай глибокий, як заiржав, увесь свiт пiзнав». Але кажуть також, що кiнський рай на землi на тому самому держиться, що й людський: рай, допоки здалека, а зблизька б’ються i кусаються. Тому люди поспiшно вибiгали з Чердака, щоб вiдiгнати коней зi стада, якi рвалися до коней прив’язаних, аби втамована кiнська жага не зашкодила нi жадаючим, нi жаданим.
Щоб наблизити той кiнський свiт, ведучи сьогоднi до далекоi краiни своiх i чужих, не лише тих, котрi змiряли колись ii плаi, але й тих, котрi про неi ледь чули, не вдихали запахiв нi живицi, нi диму, не чули грому стада кiнських грудей, покажемо найголовнiшого провiдника – коня. Бо про давню Верховину кажуть: «Лiс, гуцул i кiнь». Лiс берiг, гуцул прямував поперед себе, а кiнь провадив. І який кiнь!
Прекраснi та шляхетнi племена чи людськi спiльноти значною мiрою, так нам принаймнi здаеться, е неочiкуваним сплавом протилежностей або вiддалених вiдмiнностей, начеб дiтьми якогось чудесного випадку. Так само прекрасна й дужа порода гуцульських коней видаеться нам витвором цих чудодiйних божих штукарiв, якi орудують у природi, що iх ми через незнання називаемо «випадками». Якi ж рiзнi якостi вона в собi поеднуе. З одного боку, несподiвану мiць, мускулистiсть i силу, з iншого – танцювальну зграбнiсть, майже акробатичну, розсудливiсть, витончену обережнiсть у вивченнi небезпек мiсцевостi, а ще вогонь i неприборкану лють дикого мустанга, який може атакувати навiть грiзного ворога, стаючи дибки, то б’е переднiми ногами, то брикае заднiми. І лагiднiсть приховано чулих, сповнених самопожертви очей, якi наче посмiхаються вибачливо.
Ще дитиною я, бувало, мрiяв про те, щоб стати конем: таким спокiйним, ласкавим рябим конем, чиi бiлi плями снiгом вирiзняються на контрастних брунатних або чорних. Або таким гордовитим вороним, з буйною гривою, який iз радiсним iржанням щохвилини, мов циркач, то стае на диби, то знову пустотливо брикае ногами в повiтрi. Перескакуе паркани один за одним, але коли треба – я сам це бачив, – ступае обережно, крок за кроком, по гнилiй, слизький дошцi над урвищем високо понад спiненою безоднею. Або нiжним буланим з бiлою гривою iз ледь помiтними жилками та крапочками. Таким чулим, розпещеним, нервовим, як поштива панночка. Вiн витягае шию, мов лебiдь, боязко дивиться вперед, тремтячи всiм тiлом, але навдивовижу смiливий у бiговi й галопi. Я мрiяв про це, як про справжне щастя: це ж просто втiлення краси – бути конем.
Серед коней здобув я кiлька вiрних i чуйних друзiв. Були ще й iншi, гiднi подиву кiнськi iстоти, про дружбу з якими я навiть мрiяти не смiв, тiльки мовчки захоплювався iхньою прекрасною гiднiстю, чудовою поезiею руху та ритму, що жила у кожному тiлi. А потiм – коли став парубком – уже просто хотiв iх оспiвувати, i приязнь свою перенiс на всiх коней, намагався розгадати душу, характер i долю кожного коня, якого стрiчав.
У багатьох музичних творах вiдчував я ритм i красу коней: вир бою, гонитву стада розлогими полонинами, сутичку з вовком; а ще ритм тихоi ходи м’яким, порослим травою плаем, ритм водопою i купання, спокiйний ритм нiчноi пашi та затишне тепло стайнi. Тому згодом я з жалем став розумiти, як багато рiзних тонкощiв потрiбно, щоб передати поезiю коня.
З пiснею про коня – доброго, вiрного, смiливого i надiйного, але водночас гордого, дуже вразливого, бо по-справжньому вiн нiколи не був об’iждженим, про коня-проводиря, коня-охоронця належить починати опис Верховини та ii старожитностi. Є така пiсня, стара рiздвяна коляда, що ii спiвають на переломi року, коли обновляеться свiт:
Що то за один, що дитя пестуе,
Вушком золотим серця шепiт чуе?
Дивиться у звiзди i зi звiзд мiркуе,
А в скелях пороги копитом вiн куе,
Над снiгами гейби полум’я злiта
І хвостом срiблястим слiд свiй замiта?
Де гуцул, там i кiнь, немае гуцула, не було б людини в горах, у чорних пущах i на золотих кичерах полонинських, коли б не кiнь. Долати великi вiдстанi, доправляти тягарi до розкиданих i високо розташованих поруч iз гiрськими пасовищами гуцульських хат було б неможливо без коня. Вертепи i берда, звори та яри – все це, як правило, недосяжне без коня, бо ще лошатами гуцульськi конi, коли пасуться в ущелинах, по чагарниках та крутоярах, опановують свiй страх, i в той же час набувають хисту ходити небезпечними мiсцями, тому що вмiють видиратися вгору, повзати та присiдати з такою вправнiстю, яку рiдко коли зустрiнеш серед кiнського племенi.
Щоправда, верховим гуцульський кiнь е переважно для своiх, для тих, хто годував його у хатi та пестив вiд народження. Ось чому вiн не бунтуе проти жiнок. І хоча з примусу, стиснутий залiзною вуздечкою, чого ранiше нiколи не робили, покiрно носить нелюбого йому вершника, але так хитро, що нераз скидае з себе за кожноi нагоди або, розiгнавшись, гупае ним об дерево чи стягае зубами з сiдла.
Стара приказка перських пастухiв, увiчнена у Зенд-Авестi, каже: «Завдяки розуму пса iснуе свiт». А ми, дiти гiр, дивлячись на цей гiрський свiт, вертаючись думкою до того, як вiн повстав i народився з пущi чорноi, бездонноi, безмежноi, пустив корiння, як забудувався на царинках i далеких пасовиськах, видряпався пiд хмари на недоступнi колись полонини, як утримався i тримаеться донинi, ми повиннi вигукнути: «Завдяки розумовi, завдяки вiдвазi, завдяки шляхетностi коня iснуе цей свiт. Послухайте, який запальний ритм копит лунае серед пущi! Вiн уторував тут шлях i завжди е барабаном пiонерського походу людини».
Царинковими м’якими плаями, лiсовою грузькою або кам’янистою стежкою, взимку по глибокому снiгу, по липких, мов гума, пiдмерзлих грудках землi, по кризi i серед розтаней, iз крутих схилiв, iз самотньоi хатини, обережно похитуючись, виважено роблячи кожен крок, жваво й весело йде кiнь. Несе, мов рухома колиска, маленьку дитинку до далекоi церкви, на хрестини. І так вiд колиски усе життя служить людинi гуцульськiй. Аж врештi на виснаженому i змореному конi з понуреною головою приiздить iз-за гiр на верх до хати священик, щоб вiддати останню послугу душi, що вiдходить.
По полонинах, пущах та вертепах, на скелях бiлiють кiстки коней, якi вже вiдвiкували свое, завершили долю, виконали призначення. Пiсня iм хвалу спiвае, а смереки гойдаються, черпають соки з iхньоi кровi, що всоталась у землю, шумлять пiд вiтрами.
3.
Конi – то особлива оздоба i гордiсть Гуцулii. Надмiр коней у нас мотивують гiпотетичним кавказьким походженням народностi, бо схоже на те, що серед усiх гiрських племен у Європi, можливо, через таку розпорошенiсть поселень, лише гуцули були вершниками з давнiх-давен. Звiдси не один звичай, звiдси вбрання, зокрема жiноче – замiсть спiдницi запаски, пристосованi до коня.
Проте основою пастушення е вiвцi.
Пiсля коней дорогу над Черемошем щiльно наповнили живоплинними брилами теплi й кошлатi хвилi овець. Повiльнiше, густiше, але не менш буйним напливом, нiж якби хвилi Черемошу вийшли тимчасово на високий берег, на дорогу. Вiвцi не тiльки повнiстю заповнили дорогу, вони переливалися ширше i вище по стрiмких схилах, куди б не дiсталася жодна повiнь. Розсипалися й глибоко вниз до самоi води. Хiба що пiдскальне море, коли виллеться колись iз пупка землi, буде так переможно панувати i так спокiйно грати-затопляти. Поки ж, затиснене пiд Паленицьким плоскогiр’ям, дрiмае собi. Тiльки зрiдка прокидаеться i пiдглядае то тут, то там, то одним морським оком, то другим.
Вiвчарi квапливо усували з дороги перешкоди, насамперед безжально проганяли всiх iнших звiрят, щоб овечки не лякалися, щоб, борони Боже, не стовпилися, не сполохалися. Вибiгали наперед, благали тих, що iхали у протилежному напрямку, аби почекали десь збоку у сховку, аби не кривдили дроб’ет, аби подув остраху не налетiв на овечок. І тi з розумiнням вiдступали, терпляче чекали. Інакше вiвчарi могли б iх проклясти i напевно надовго б запам’ятали, якi ж то поганi люди, отi з повороту над Черемошем. Такi збудженi й занепокоенi вiвчарi заледве вiталися з зустрiчними i взагалi не сердечнилися гречно за звичаем, бо все свое серце вiдкрили турботi про овець. То один, то iнший навiть зиркав недовiрливо в бiк Чердака, чи, бува, якесь занадто гостре людське око не разить нишком овець. Тим часом вiвцi, впевненi, що опiка над ними саме така, якоi вони потребують, розсипалися вiльно, нiби опинилися на вiтчизнi свого роду, на скелястих пустищах. Потiм знову збиралися, i, заспокоенi пiклуванням i турботами, довiрливо рухалися далi з одностайним плюскотом: дзiнь-дзiнь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Вiвчарi також заспокоювалися, витягали з-за пазух флояри, i звивистi, пронизливi сумно-довiрливi овечi нотки наповнювали тiсну долину Черемошу. І не один, милуючись овечками, заспiвав, вторуючи флоярам, аж луна вiдбивалася з другого берега: «Ой, овечки, небилечки, писаний ботею!»
І справдi, нiхто не кинув iз Чердака жодного гострого погляду. Коли вигук «дроб’ета iдуть» вихором увiрвався в дiм, Фока перервав свое заняття i вийшов на ганок. Звiдти, з давнього Чердака, так добре було дивитися згори на шлях. За Фокою повибiгали й iншi, серед них i Етик. Усi скупчилися на ганку, сповненi такоi цiкавостi, як нiби в цьому овечому раю Верховини вже хто знае як давно не бачили овець на власнi очi. Але повторювати замилування означае постiйну новизну. Зойки захвату i спiвчуття сипалися з Чердака: «Але ж то моцний ботей, тисячка як нiц». І далi: «Маленьство любе!» «Змучаться! Ягнятка найгiрше. Такий шмат дороги!» Етик показував: «Ой, гляньте, як та крапчаста кульгае. Поможи iй, Боже». Фока милувався малечею мовчки. Як розкажуть про це наступнi роздiли, вже змалку, щолiта, перебував вiн iз вiвцями в далеких пустищах сам-один, мандрував з ними, пiклувався про них, нiжився з ними. Вiвчар на все життя залишаеться вiвчарем. Отож Фоку сформували вiвцi. І вже пiзнiше, в молодостi, коли вiн сам на сам без зброi, лише зi смолоскипом, вiдвойовував вiд ведмедiв пущу, то сповняв, як то кажуть, слова святого Письма: «З ведмедями грався, як iз ягнятами в молодостi своiй».
Фахiвцi доводять, що спiвiснування людей iз вiвцями е пiдставою цивiлiзацii. Яке ж спiвiснування? Якоi цивiлiзацii – людськоi чи овечоi?
Придивiться до великих отар i потужних овечих черед навеснi або восени, коли цi течii безперервно плинуть не тiльки над Черемошем, – полонинами, плаями, схилами i як там ще цi види гiр та шляхiв називають у п’ятнадцятьох мовах Європи, вiд Балкан через Карпати, Альпи аж до Пiренеiв. Ллються i котяться хвилi овець не лише останнiми тисячолiттями, а вiд найдавнiшоi давнини. Безперестанку пiднiмаються, i завжди покiрнiшi, нiж рiчковi чи морськi води. Бо вiльнi води, вдаряючись об перешкоди, бунтують, гримлять, шалiють. Води – грiзнi, поступливо непоступливi, пiдстерiгають, сичать, пiдмивають, а хвилi овець не вiдбиваються, не розбризкуються, не танцюють, як води, а все ж проникають усюди, навiть ще завзятiше видираються на кожну перешкоду. А коли видеруться, то не трiумфують, не усмiхаються в сонцi, як переможнi води, лише далi без зупинки монотонно плинуть, плюскочуть, дзвонять: дзiнь-дзiнь, бам-ба-лам, чап-чалап, пирсь-пирсь.
Бо кожна з них е окремим життям, i належить воно лише громадi, лише хвилi. Хвилi з тисячами стривожених щупальцiв, якi дрижать, невпинно трiпочуть, хвилi, що жалiсно бекають i перемагають. Однаково вниз i догори, крiзь пущi-вертепи, слiдами, плаями, дорогами, через броди, гостинцями, стернами, попри рогатки, ринками, вулицями великих мiст, до вокзалiв, на зарiз, безугавно, невпинно пливуть уперед: дзiнь-дзiнь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Води не твердi, води притихнуть, але не дадуть себе анi затиснути, анi приручити. А хвилi овець не тiльки покiрнiшi вiд вод, вони ще й слухнянi. Свист пастуха, ляскiт батога, пострiл пiстолета, поворот цапа-проводиря, один рух барана керують хвилею овець. Зупиняють ii, нiби раптовим знаком хтось стримав водоспад, i нiби пастух хвиль помахом чи викриком наказуе хвилям здiйнятися i витягуе iх на вершини. Також, коли овеча хвиля розiллеться на дорозi або на пасовиську, пастухи легко збирають ii назад докупи. Часом, коли пастух недбалий, трапляеться нiкудишнiй баран, анi вибраний, анi визнаний, проводир стада лише тому, що вiн е. Ось такий у своему баранячому розгонi заведе стадо у розбурханi води.
І вiвцi слiпо йдуть за ним, дають себе захопити i тонуть – не гiрше, нiж людськi стада, – а котрi врятуються вiд потопу, прямують далi без помсти i без нарiкань. Навiть коли нападуть вовки, коли вiдразу загризуть цапа-проводиря, а потiм, зголоднiлi й очманiлi вiд кровi, роздеруть у шалi удесятеро бiльше овець, нiж можуть з’iсти, отарi ще не кiнець. Бо коли розбите стадо розсиплеться, мов зерно з подертого мiшка, тодi розважний пастух повбивае або прожене вовкiв. І знову скличе свистом – пострiлом – криком овець назад до громади. І далi, пiсля кривавоi рiзнi, здесяткованi течуть покiрнi, слухнянi, i дзвонять, i дзвонять, i плюскочуть: дзiнь-дзiнь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Найпокiрнiшi з усiх приручених тварин, найдавнiше уярмленi, а тому знеособленi. На противагу диким видам овець, вони не борються, не бороняться. Навiть вагiтнi вiвцi, не дбаючи про самозахист, нерiдко втрачають плiд у тиснявi. Бо колись iх знiвечив якийсь незмiрний страх, зламав iхню самооборону. Вони вiрять тiльки у страх, лякаються будь-чого. Боятися, тiкати будь-куди – ось iхнiй дороговказ. Вони дозволяють себе заганяти, проганяти, зупиняти, ловити, стригти, доiти, зарiзати i тому е основою цивiлiзацii. Дикi вiвцi не мають вовни, лише шерсть, а нiчого теплiшого вiд вовни досi нiхто не винайшов. Їi виробництво на цiлiй землi перевищуе мiльйон тон. І що ж вони за все це заробили собi вiд людей, якi почуття? Фахiвцi доводять, що поступ цивiлiзацii ще нiколи не починався з почуттiв, лише з задуму, з винаходiв, iз завоювань. Бо самим почуттям, хоч яким моральним, ще нiхто нiкого не зiгрiв. Тим паче не винайшов вовни i тканини. Пошана фахiвцям, а ще скотарям, особливо тим, якi е лагiдними до овець, бо вони зрозумiли, що лагiднiсть е найкращою полiтикою щодо овець. Тому вони iх не б’ють, як нiхто не б’е i не мучить своiх машин. Тiльки годують овець щораз краще, щораз бiльше ставлячи iх у залежнiсть, вiдповiдно до скотарського розумiнням, що вiвця е касою, i чим бiльше в неi вкладеш, тим ще бiльше з неi отримаеш. Тому хоч би цивiлiзацiя полетiла шкереберть, одна, друга, сота, отари i череди овець будуть текти вперед безперервно: дзiнь-дзiнь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Бо коли розваляться i знелюднiють мiста й оселi, коли не стане теплих вiвчарень, навiть гостинцiв i мостiв, з усiеi викошеноi цивiлiзацii виживуть дурнi вiвцi. Попри вимоги i навички тваринництва, потечуть в iнший бiк, нiж води, але не менш завзято, до верхiв i пустищ, де iхня батькiвщина, до неужиткiв. Проберуться туди, де чимраз холоднiше, над обруб трав на межi життя, у мертвотнiсть розколотих скель. І там переможуть. По румовищах Горганiв, де невпинно сиплються з гуркотом i гримотiнням рухомi каменепади, де зсуви i сухi лавини давно засипали лiс та всi трави, де навiть старi вгрузлi каменюки ледве прикривають свою заплiснявiлу голизну жовтими бородами або вiхтями i чупринами кущикiв, там у цiлоденному русi пливуть i щось скубуть стада овець. Наче води, огинають западини i згiрки, але вони стiйкiшi за воду, бо не розтiкаються. Тут смикнуть сухий корiнець, там схрумають грибок, там чорницю, там листочки брусницi, i котяться далi. І якби навiть гори опустiли, вiвцi протримають i утримають людину. Вони бояться наймiзернiшоi псини, лякаються шелесту гiрськоi мишi, але там високо, понад лiнiею життя, добираються до межi снiгу, над звислi снiги, до скельних урвищ. Цi зневаженi стада сунуть так само безстрашно i пiд лавини, i пiд блискавки. А потiм, як пiсля достатнього поживку, зсуваються разом iз кам’яними лавинами, самi, мов живi валуни, i течуть, плюскочуть, i все дзеленькають: дзiнь-дзiнь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Проте, хоча на цих овечих хвилях котиться i точиться цивiлiзацiя, чи можна сказати, що цивiлiзованi люди зберегли у серцi й душi хоч якусь згадку про овець, хоча б кучерик або волосок на пам’ять про весь овечий рiд? Навiть скотарi обмежують свою вдячнiсть такiй нуднiй тваринi годуванням, вiдбором i теплою кошарою. Тим бiльше, нiхто з цивiлiзованих людей не вважае овець друзями, як iнших звiрят. До того ж, коли про це запитати, не можуть надивуватися, що старожитнiсть колись обрала своiм гербом ягня, i хором волають, що це взагалi не був щасливий вибiр. Так нiби минувшина, походжаючи перед крамницями з гербами, примхливо вибрала собi герб, як вибирають кожух, такий чи iнший. Бiльше того, що вище пiднiмаються люди у цивiлiзацii, то соковитiшу зневагу – щиро чи нещиро – вкладають у слова «стадо баранiв». Чи заради легкого вивищення? Чи радше для того, щоб самим собi встановити застережний знак проти падiння до того рiвня тваринностi, до якого довели приручених овець?
Але гуцульських пастухiв, як i тисячi рокiв тому iзраiльських, таке не влаштовуе. Бо хто знае, що об’явиться чи насниться людинi в пустирищах пiд час грози iз громом, пiд загрозою снiжноi лавини чи обвалу камiння? Хто знае, який образ потряс ii i навiв на порiвняння людськоi долi з фатумом овець, коли хоч би раз, охоплена жахом, людина усвiдомила свою безпомiчнiсть. Що гiрше, коли вона визнала, що е дурною, бо iй нiчого не залишилося, як тiльки притулитися до жменьки собi подiбних. Може, у серцi вiвчаря назавжди закарбувався й образ овець-матерiв, якi бiжать за вiвчарем, жалiбно бекаючи, коли той забере ягня, без марного спротиву, нiби втратили весь порив тiеi смiливостi, яку дае материнство. Знову i знову повторюеться й постае перед його очима той зародок овечого роду – ягнятко. Тихе ягня, що ледве перебирае кривими нiжками, але дрiботить за вiвчарем, смiливо тулиться до нього: «Ось я, бiля тебе». Бiгае за ним слiд у слiд, лiзе до колиби, а ще й до хати, пнеться до вiкна, заглядае i бекае: «Пустiть, це я». Хоча пастух знае, що вiд овець годi чекати розуму чи розумiння, але каже, як колись Пастух iзраiльський: «Вiвцi моi знають мене, слухають мене, вiрять менi». Бо Творець приголомшив пастуха, показуючи йому ягня, шепнув йому, заповiдаючи, отак по-пастушому, по-гуцульськи: «Шимбале-шимбале! Що то за загадка?» І пастух розгадував столiттями. Аби розгадати, пригорнув ягня, обдаровуючи його тим, чого йому не може дати матiр, затуркана страхом i стадом. Наважився й вiдгадав: оце обiтниця Творця. Так, як багато кому молода мавпочка своiм обличчям дае зрозумiти стурбованiсть людського обличчя, дуже людську турботу. Як у дитинi можна розгледiти щось, що не здiйсниться, тiльки вказуе вище людини на Царство Небесне, так пастух побачив у ягнятковi щось таке, що здiйсниться або нi, однак напружуе увагу слухача шепоту i ловця загадок. Тому вiн розчув молитву – нехай би йому неписьменному тiльки трави ii нашептали, – яку старий пророк iзраiльський смiливо виголосив, як i написано: «Пошли, о Господи, ягня володарем землi». Бо ягня, що спить пiд боком у вiвчаря i бiжить за ним слiд у слiд, стало образом не страху, як крапля з полохливого натовпу, – вiвця, що виросте з ягняти, а образом довiри. Воно стало пробним ключем до серця пастуха: чи вiдкриеться воно перед найбеззахиснiшою довiрою? Ось чому воно е символом. І тому до такоi мiри загострюеться нiжнiсть, що пастух залишае цiле стадо i йде шукати пустищами однiсiньке ягнятко. І буде так радiти, не соромлячись, як колись добрий пастух iзраiльський: «Друзi, радiйте зо мною, бо оце вiднайшов я ягня загублене». Така пiднiметься нiжнiсть, що вiн виступить на боцi ягняти i супроти лихих пастухiв. Бо хоча ягня йому довiрене i послане, зразком для нього був Той, хто його послав i довiрив загадку, Пастух досконалий, сам Творець. Бо написано ще й так: «Дивiться, каже Господь, оце я сам буду шукати моiх овець заблуканих». І тому пастух, хоча залюбки дасть вiвцi ковтнути гнiздо ос або шершнiв, аби ii збадьорити, нiби келишком горiлки, щоб була жвава, щоб завзято шукала пашу, наймилiшого свого ягнятка не буде дражнити, не виховае так, щоб воно змiнилося, повчаючи його: «Бунтуй, ягнятку, визволися, зробися диким i сильним бараном!» Нi! Заслуханий у загадки й обiтницi, промовляе: «Ягня перемагае».
