скачать книгу бесплатно
Скiлькома ж iще знаннями про овечий рiд володiе пастух, особливо про те, що утаюють тисячолiття приручення! Однак не квапиться це розголошувати.
4
Отари вiддалялися вiд Чердака, зникали за поворотом Черемошу, i долинали тiльки обривки пастуших пiсень, спiваних зумисне щораз голоснiше:
Яка ж тота полонинка – весела – весела…
Або ще:
На зеленiй полонинцi, зеленiй – зеленiй…
І ще голоснiше вже здалека:
Ой, засвiти, мiсяченьку, засвiти – засвiти —
На тi любi полонинки, на тi краснi цвiти.
І нарештi на прощання:
Будуть нашi спiваночки по горах спiвати.
А ми будем, товаришу, по свiтi блукати.
З ганку Чердака линули за отарами погляди й зiтхання, нiби не один iз жалем наздоганяв своi вiвчарськi молодi лiта. Врештi полонинська хвиля прокотилася, окремi купки вiддiлялися вiд головноi дороги над Черемошем до ii вiдгалужень, до присiлкiв i самотнiх хат на дальнiх верхах. Чимало вiдразу пiшло старим i довгим верховим плаем, що сягае аж Пiдгiр’я, до тих дивних вiйськових поселень, Березовiв, як там вони всi називаються: Березiв Верхнiй, Середнiй, Нижнiй, Баня Березiвська, що сягають ще таких поселень, як Текуча, Шешори та iншi. Усе це шляхетськi садиби, наданi королем ще на початку 15 столiття, права на якi пiдтверджують документи, захованi по Березовах. Яка ж то таемнича мандрiвка тим старим плаем, iз володiнь кедра й жерепу в королiвство теплих буковин, з-пiд снiгу в пiдгiрськi сади, з одного клiмату в iнший! Утiм, головна хвиля походу рухалася далi, аж до розгалуження обох рiк або через перевал Букiвця до теплого Косова i навiть ще далi в долини.
Чорний Черемош, званий також Чорною Рiкою, народжуеться з безлiчi джерел, iз мочарiв, з туманiв, що безнастанно перетворюються на краплi води, i з вiчних рос, там, пiд великим вододiлом мiж трьома краiнами. Тече вiн увесь час пралiсом, збираючи з пущ i полонин усi води цього закутка.
Рiка Чорна, бо огортае ii чорнота не кiнця i не погибелi, а сором’язливого зачаття. Що бiльше впродовж столiть черемошська пуща насмокталася свiтла з грудей сонця, то густiшою е ii пiтьма. Лiсовi куполи не пропускають свiтла, яке ображае й оголюе сором. Чорно вгорi, а всерединi – тiнисте царство зеленого, що озеленить кожне життя. І хвилi Черемошу – як зелено-срiбний оксамит, а такi прозорi, що бачиш дно навiть на глибинах. Царство зелених тiней, притулкiв, сховкiв i гнiзд зелено прихистить i заколише все живе: зеленiй, радiй i сиди тихо. Для зеленi кожне життя миле, ба навiть гарне, i жодне не е бридким, бо вона, як мати, нiкого з них не посоромиться i не вiдштовхне. Не вiдкине жодного: забирайся, ти не наше, не зелене. Бо там кожне зелене, надiйне. Дивно, що у цих гнiздах та лiсових кишеньках увесь час мрiють i говорять про Рахманiв, що тисячi смуткiв роями вириваються на Схiд, до сонця, до рахманськоi краiни. Бо там, на найвищих горах цiеi землi, пануе таке срiбно-блакитне свiтло, що не затоплюе, не нiвечить, не заслiплюе. Лиш огортае те, що близько, тiльки те, що на верхiвцi, у прозорi заслони, добуваючи при цьому iз сутностi кожного життя прихованi iскри вогнистi, найживiшi. І не тiльки добувае, а ще й наближуе те, що найдальше, бо очi самих святих Рахманiв, пробиваючи заслони, притягують здалека те, що найгарнiше. Тому кожен iз нас над Чорною Рiкою – листок чи птах, гадина чи людина, вiвця чи орел, пронизаний i зiгрiтий далекосяжними очима, сидить тимчасом тихо у зеленi й вiрить. Будь таким, яким е, яким тебе Бог сотворив, тiльки не зроби Йому стиду.
Черемош розривае та роздiляе два спорiдненi гiрськi пасма, Кострич i Кринту, i пробиваеться мiж iхнiми пiднiжжями водоспадом, який зветься Гук. Колись грiзний для сплавiв, тепер вiн розбитий динамiтом. Власне тим яром Черемошу, що називаеться Красний Луг, веде дорога на Жаб’е, i туди прямував похiд iз полонини.
Позаду походу iхав Фока на карому гуцульському огирi. Роками його бачили на такому карому огирi, якого вiн виплекав сам, наче то завжди був той самий кiнь. І ще пригадували, що Фока двiчi перемагав на такому самому огирi на святочних перегонах зi свяченим вiд ясенiвськоi церкви до роздорiжжя на Варатиню.
Кiнь був осiдланий дерев’яною тарницею, багато рiзьбленою, з дерев’яними ж стременами, з пiдстеленими грубими лiжниками i перев’язаною вiзерунчастими пiдпругами. Кiнь, узятий супроти звичаю на гострий мундштук iз ланцюжком, вiдколи з’iхали зi стежок на дорогу, весь час виривався, безперестанку танцював, мучився i мучив господаря. Фока iхав зi своею дружиною. Вiдразу за ним повiльно посувалися верхи молодi годованцi, чиi конi та капелюхи були прибранi довгими рiзнокольоровими стрiчками – знак, що запрошують на весiлля. А за ними iхали обидва двiрськi гайовi, Лук’ян i Семен. На iхнiх бляхах, на грудях, було видно герб власника: гола панна, що iде на ведмедi. Позаду дрiботiло кiлька хлопцiв для доручень та обслуги.
Фока був останнiм на дорозi i не квапився до хати. Вiн уже достатньо поспiшав у своему життi, починаючи вiд танцювальних змагань у трьох сусiднiх краiнах за часiв своеi молодостi. Тими кроками i скоками, що ними вприпуст надрiботiв у танцях, мiг би дiйти пiшки чи не до Вiдня, а може, й до Рима. А як поспiшав i напрацювався ще кiльканадцять рокiв тому, коли закiнчив вдалий вируб найпотужнiшого лiсу i коли йому вдався сплав дерев, якого у нас ще нiхто не бачив, водою аж до Молдавii, на понад сто миль. Не так давно йому минуло п’ятдесят, але ще ранiше вiн втратив родину та друзiв. І хоч вiн не був такою людиною, що бачила вбивчi битви, анi такою, що знала смерть як природженого косаря, адже вiйськову службу вiдбув, нiби парад, у Венецii, усе ж смерть роками кружляла довкола нього i скрадалася, торкалася i викрадала зненацька. Але втрат вiн нiколи не визнавав. Не хотiв визнати марнотратства життя. Не судився з Богом, але не втiшився. Судився з долею, по-iншому, нiж пастухи i селяни, якi мають таке послушне вухо до крокiв неминучостi й долi. Фока танцював проти неминучостi й саме тому вийшов поза свiт пастухiв. А ще так сталося, що з усiх близьких залишився йому лише один сусiд, пан-дiдич. І единою втiхою, якоi дочекався вiд «своiх», буцiм вiд родини, було те, що запрошував на весiлля доньки приятеля так, нiби сам видавав ii замiж. Тим завзятiше вiн дотримувався звичаю, ба, навiть воскрешав те, що поволi згасало. Ще й через це був останнiм на дорозi.
Обличчя Фоки, поважне i безмежно погiдне, викликало довiру. Чорне, густе i довге волосся, ледь припорошене сивиною, молодило його. І його очi, хоч спокiйнi – не спопелiлi, як вуглi змарнованоi ватри, а готовi до блиску, – нераз загорялися й зiгрiвали iнших. Напевно, iх запалювала i змушувала блищати присутнiсть людей, бо здавалося, що той, у кого життя забрало все найдорожче, не дивиться нi поза себе, нi навiть у себе. Хто ж те знае, але люди читали на його обличчi: чоловiче, кажи смiло, чого тобi треба. Колись давно для обрядiв надягали маски, i дехто пояснював, що такi фальшивi обличчя стали потрiбними лише вiдтодi, вiдколи люди здрiбнiли i змiшалися. Але Фока без маски вiв перед в обрядах. Про нього казали: пощо такому маска? Лице i чоло мiцнi, як висока тисова брама – вiдкриеться, коли треба, i прихистить, а як замкнена, то не впустить, хоч дряпайся на неi.
Горяни також пам’ятали довго i детально та докладно згадували, як був одягнений Фока за тiеi чи iншоi оказii. Пам’ятали, згадували, бо самi страх як охочi наряджатися, святкувати, чим не раз справедливо дорiкають iм спiввiтчизники з долин, люди тверезi й роботящi, як того вимагае сама земля – чи обертинська, чи городенська, чи над Днiстром, чи й на Подiллi. Земля буйна, урожайна, що запрягае до добровiльноi неволi працi. Тамтi навiть ганять гуцулiв: «От тим чубатим еретикам i пустим неробам вроiлося бозна-що, так нiби вони пани, козаки…»
«Чубатим»? Дуже слушно, бо самi горяни це визнають. Кажуть при цьому: «Стрiй мае бути строго за звичаем. Перевдягатися в iнше, чуже, змiнювати убрання на якесь iнше, не свое – то гидота, то змiнити шкiру, то як обскубати когута догола й налiпити на нього вороняче пiр’я. Але кожен стрiй мае бути трохи iнший, особливий. Бо когут не ворона. Лише кишки в когутiв однаковi, а гребiнцi, крила, хвости, пiр’я хоч i когутячi у кожного, але ж i в кожного трохи iншi. Інакше кури б його вважали недорiкою, i яструби теж. А так як е, то кури йому покiрнi, а яструби застерiгають один одного писком у польотi: вважай, там унизу той пишний червоний чорт».
Вiдповiдно до сказаного, Фока, iдучи запрошувати на весiлля, був одягнений з голови до нiг у яскраве вбрання: крашенi червонi штани з дуже грубого сукна, а на плечi накинутий такий самий сердак. Пiд сердаком груба вишивана сорочка поверх штанiв, пiдперезана таким широким шкiряним ременем, що сягав аж пiд пахи, i, всiяний мосяжними кiльцями та цвяшками, виглядав як стародавнiй панцир. Вишуканий кожух без рукавiв, прикрашений зеленими пухнастими квiтами з волiчки, оздоблений витинанками з кольоровоi шкiри й блискучими гудзиками та шкiряними дармовисами, вкладеними у мосяжнi наперстки. Його обтягали схрещенi на грудях ретизи, себто тонкi мосяжнi ланцюжки, знизу протягнутi кiлька разiв через кiльця пояса, щоб пiдтримувати пояс. До кожушка щiльно прилягали два бiлi ременi шириною в долоню, густо вкритi паралельними рядами гудзикiв. Ременi, спадаючи з плечей, також перехрещувалися на грудях. На одному з них з правого боку висiла порохiвниця з обрiзаноi основи оленячих рогiв, оздоблена зiрочками. А на другому, лiвому плечi спочивала прямокутна торба, вкрита посрiбленою металевою лускою. За пояс Фока засунув два двоствольнi пiстолi, викладенi перламутром, i двi бартки, або ж топiрцi. Один обшитий мосяжною бляхою з вибитими геометричними вiзерунками, а другий сталевий, гострий, хоч вiстря захищене шкiряним чохлом, а древко стиснуте мосяжними перстнями. На шиi розвiвалася зав’язана тугим вузлом едвабна хустка темно-бордового кольору; золотилася пишними френзлями. Здалека сяяв на грудях важкий чотирираменний хрест, з дiрчастим малюнком у виглядi зiрочок, хрестикiв iз зiрочок, з вирiзьбленими постатями святих. Бiля нього, ледь виднi з-пiд пишноi хустки, сяяли подiбнi, трохи меншi хрестики немалоi ваги, що висiли двома рядами. Великий чорний напiвжорсткий високий капелюх оперiзували мосяжнi бляхи. Павинi пера, густо понатикуванi за бляхи, розвiвалися над капелюхом. Знизу штани були тiсно стягненi вовняною ниткою. Легкi шкiрянi ходаки, так званi постоли, покривали стопи, а спереду були задиристо закрученi, як равлики, як то заведено всюди над Чорним Черемошем. Бо каже пiсня: «Гуцул легко ся обуе, легко ходить i танцюе».
Весь стрiй куций, до скоку, до коня, до танцю. Складки глибокi, але без зморшок, бо сукно не мнеться. Просторий, i широкий, i обтислий, i достойний, i хвацький, важкий i пружний стрiй збiльшував плечисту постать Фоки мало не до розмiрiв велетня. Здалека все свiтилося, яскравiла червiнь, блищало золоте, зблизька клацала i брязкала зброя, бриньчали i дзенькали прикраси, ретизи та хрести, а на вiтерцi легенько шелестiли пучки павиного пiр’я. Усе промовляло: iде Фока Шумеiв. Таким його бачили й вiтали всюди: на полонинах, на плаях i на дорогах. Зрештою, вiдомо, що його сердечно вiтали не тiльки у своему краi. Старшi люди розповiдали, що ще в 1848 роцi, коли йому було заледве кiльканадцять рокiв, його вiтали у Сегедi угорськi панове та магнати. Бо вiн сам-один провiв таемними стежками загiн збунтованих мадярiв, якi втiкали з Галичини на допомогу Кошутовi й угорському повстанню. Провiв iх пiд самим носом погонi двох армiй. Вдалося йому, повернувся здоровий. Вiдтодi й роки потому угорськi пани вшановували його в Сегедi i паприкою, що обпiкае язик, i гарячим вином, що розрухуе костi до танцю.
Знали також i те, що пiд час добровiльноi служби у Венецii, яка тодi ще належала до монархii, молодий солдатик Фока був вiдомим серед венецiанцiв, бо люди там дуже добрi, як то кажуть чемнi, i коли Фока платив iм за вино Шумеевим ватажковим золотом – платив, чи хто хотiв, чи не хотiв – зовсiм не гнiвалися, обнiмали його i поплескували по плечу.
І ще кiльканадцять рокiв тому в Молдавii, у Галацi над Прутом його не лише вiтали, але й платили йому, отi, як iх називають, англiкани, хоч i страшенно худi, виглядають геть змоклими, де тiльки якась вода, зразу ж завзято тягнуть iз неi страшнi грошi. Як же iм його не вiтати, коли вiн привiз iм на хвилях Черемошу i Прута весь свiй лiс, цiлий флот дараб, i то таке дерево, якого анi тут, анi там нiхто не бачив.
Може, його вiтали б i десь серед чужоi не нашоi вiри, чи в Єрусалимi, чи навiть у Берлiнi. Але найдивнiше те, що його так само радiсно вiтали у власнiм краi над обома Черемошами, що нiколи нiкому не обридли цi вiтання, що йому однаково швидко вiдкривали серця, нiби широкi брами, i колись ранiше, i потiм. Ще донинi так згадують: «Не було такого i не буде. Знайдiть, панове, хоч одного такого, покажiть на свiтi Божому. То була пишнота i делiкатнiсть».
Ним так захоплювалися, що нiхто б не здивувався, якби вiн отак раптом знудився надто довгою дорогою i фуркнув собi огирем з дерева на дерево, а огир заiржав би десь там угорi над головами переляканоi худоби.
Чарiв у нас без лiку, рiзних напрямiв, починiв та дiянь, i як воно ще по-всякому називаеться. Чарами i жодним iншим цирком нiкого у нас не вдасться вразити. І, щиро кажучи, незалежний газда хоч i шануе чарiвникiв, нiколи iх не ображае i не зачiпаеться з ними, але волiе без них обiйтися.
Власне так поводився Фока, коли ще хлопцем ходив на верх Ігреця до громового дiда, але зовсiм не для того, щоб опанувати чаклунство. Тiльки заради того, щоби спiзнати, що все навколо нас манить, шепоче, смикае нас за волосся, за руки або за поли, аби застерегти, аби показати, що найближче чи далеке майбутне можна вiдгадати. Фока сам виконував усi обряди таемнi i явнi за старою правдою, але до жодного чарiвника нiколи не ходив, жодного разу. Вiн викликав захоплення власне тим, що не пурхав iз дерева на дерево, а все ж щодня повертався до давнини, вiдновлював ii й омолоджував. За цим можна впiзнати газду. Вiн був останнiм iз роду Шумеiв, а вже через кiльканадцять рокiв пiсля його смертi оповiдали (i це навiть було записано, як нiби свiдчать етнографiчнi книжки), що вiн був дiдом славного ватажка Довбуша, а це мало б означати, що вiн жив на початку 18 столiття. А ще через пiвстолiття, уже за наших часiв, його зарахували разом iз давнiми постатями до найвидатнiших людей старовiку.
Був останнiм на дорозi, хоч мiг легко обминути й обiгнати полонинський похiд.
Ось i тодi його всюди вiтали в день розлучiння, i, хоч дорога була вже вiльною, анi вiн, анi його товаришi не могли пришвидшитися. Бо всюди, при устях потокiв до Рiки, а стежок до дороги, чекали на нього бiльшi чи меншi групки людей. А вiн усюди запрошував, так важно-поважно, а так весело й вiльно, i так прихильно-солодко, як тiльки один Фока i вмiв на цьому свiтi.
Найбiльше людей зiбралося на великому жаб’iвському роздорiжжi, там, де, як пiдрахували, сходяться дев’ять дорiг, плаiв i стежок. То мiсце випробування, i там може добряче закрутитися в головi, як закрутилося кiлька столiть Бiлому Ватаговi, тому, котрий справдi був ватагом бездоганним, бо, пов’язаний невидимою пуповиною з усiм навколо, заглядав у серце кожноi iстоти аж до дна, так, нiби дивився з берега Черемошу крiзь прозорi хвилi. Але долi не мав. Пiшов не своiм плаечком, за те передчасно з’явився на верхах бiлий вiтер з-пiд пiвнiчноi зорi i виморозив йому тисячi голiв худоби, яку йому довiрили. З такого горя, власне на цiм мiсцi, на Роздорiжжi, вiн прокляв Бога, й вiдразу дев’ять дорiг закрутилися йому, як вир. Пропав.
Проте Фоцi, хоч i вiн утратив багато, ще бiльше, нiколи й нiде не закрутилося. А бував вiн у свiтi серед усякоi вiри, серед дукiв та бiдакiв, серед епископiв та воякiв, серед генералiв та циганiв, серед рабинiв та волоцюг, серед англiкан та румунiв, i в митрополита, i у Святого Отця. І тодi на Роздорiжжi чекала на нього всяка вiра. Гуцули й жиди, чоловiки, жiнки i дiти, жандарми та фiнансисти, волоцюги з мiста та ремiсничi, мандрiвнi люди, заробiтчани, а ще дiди-жебраки з долин, що прийшли на вiдпуст Богородицi до Криворiвнi, кожен по-своему покручений. Фока втiшився. І знову так само, але трошки iнакше, усiх вiтав i запрошував. То пам’ятали й переказували через багато рокiв. Карий весь час гриз вудила i пританцьовував, врештi рушили, а дiтлашня ще бiгла за ними. Усiх iх обiгнала ясноволоса дiвчинка. Вибiгла перед огирем – i анi руш. Фока мусив зупинитися. «Возьмiть мене на коня», – пищала. «А ти чия, як ся називаеш?» – «Я Кренгля, Йосенькова внучка, возьмiть!» Фока нахилився й одною рукою посадив дитину перед собою. Кiнь полошився i дмухав, бо решта дiтей дрiботiла за ними, домагаючись писком, щоб iх також узяли. Кренгля переможно поглядала з коня. Хто знае безлюднi закутки Черемошу, дивувався б, звiдки там узялося стiльки дiтвори. На щастя, дорослi наздогнали, забрали дiтвору з дороги, стягнули Кренглю з коня, вiдвели дiтей серед iхнього крику i плачу. Через п’ятдесят iз чимось рокiв тодi вже стара Кренгля згадувала це з усiма подробицями.
Стиснув боки коня, годованцi та гайовi за ним, а хлопцi дрiботiли ще жвавiше i наввипередки. Приспiшилися, ще за дня були у Криворiвнi. Двiр не так давно переробили зi староi укрiпленоi сторожовоi споруди – станницi, i тому його називали «гiрською станницею». Фортечнi звичаi збереглися настiльки, що було кiлька брам i iх старанно закривали. Гостi з полонини затрубили, потiм стали стрiляти з пiстолiв. Їм поспiшно вiдчиняли одну, потiм другу браму й вiдразу швидко зачиняли, бо подвiр’я перед стайнею заповнила худоба, яка щойно прибула з полонин. Знову трублячи i стрiляючи з пiстолiв, заiхали i стали перед будинком.
Сходячи зi сходiв, iх вiтав пан Криворiвнi, випростаний i стрункий, хоча вже сивий, польський помiщик, блакитноокий, з лагiдним, зосередженим, трохи хворобливим обличчям. Урiвноважений, але й сумний, i маломовний – перший гiрський газда.
За ним на, досить високому ганку, розташованому на рiвнi пiвповерху, стояла скупчена гуртом родина, але на належнiй вiддалi, довкола широкого фотелю, на якому сидiла старезна дама, мама дiдича, яку внуки називали Буня. Сонце вже давно зайшло, та ii фiолетова сукня свiтилася i променилася, нiби вся гордiсть ii роду була зiбрана у тiй сукнi. Нiхто не озивався, нiхто не смiв озватися, поки Буня до нього не заговорить, i нiхто не рушився без ii дозволу. Тiльки коли дiдич зiйшов униз, зiрвалася з мiсця його старша донька, улюбленка Бунi, i спустилася за батьком. Дисциплiна порушилася настiльки, що все живе: дружина дiдича, кревнi, дорослi та малi дiти, домочадцi, а за ними й собаки безладно висипалися вниз до гостей iз полонини. Вiталися гамiрно й довго, всi зi всiма. Вiд вiтання, однак, передбачливо усунули начебто прирученого молодого ведмедя на iм’я Брус i безсумнiвно прирученого, але тiльки стосовно людей, а не тварин, самця рисi на iм’я Смик. Перш нiж вiдчиняти брами, iх швиденько замкнули до фурдиги, тобто до арешту з кам’яних брил, який знаходився в нижньому саду. Цей трохи похмурий пам’ятник суворих часiв, ще сто рокiв тому призначений для диких нападникiв, тепер лиш iнодi використовувався для таких мешканцiв, як Брус i Смик.
Знову вiдчинили брами – навстiж, лише у цей день полонинськi стада мали доступ скрiзь. Вiтали iх ще довше, нiж людей. Корови, капризнi, як завжди, пiшли вiдразу до млинiвки, впевненi, що про них i так забудуть. Вони бродили по водi, попиваючи собi, а тим часом хлопцi й дiвчата з двiрськоi служби ганяли за ними босонiж по водi. Тягнули кошики й корита, повнi яблук, пригощали корiв i телят. Конi та лошата юрбою пробiгли перед ганком. Їх занюхав чи почув огир зi стайнi i привiтав гучним iржанням. І вiдразу ж кiнське iржання заполонило всi подвiр’я та сади. Йому вiдповiдали пронизливими голосами усамiтненi Брус i Смик. Тим часом перед ганком коней по черзi годували цукром. Потому дiти влiзали помiж конi, якi вже скубали собi свiжу отаву з травникiв. Привабленi гамором пави збiглися з саду i повсiдалися на поруччя ганку. Насамкiнець разом iз голубами прилетiв цiлком дорiдний птах, скромно званий Пташкою. То був чорногiрський орел, якого змалку вигодовували разом iз курми та голубами.
Поволi конi рушили до стайнi, обидва сусiди, дiдич i газда Фока першими зникли всерединi дому. Скiльки б не зустрiчалися, вони не обмежувалися буденними справами. Розповiдали рiзне один одному, згадували, спомини дiдiв пригадували, проходжалися давнiми вiками Верховини.
Ходiмо за ними, не надто повiльно i не надто швидко.
Газди
Хата
1
На Святвечiр, у день Рiздва, коли вiдбуваеться Свята вечеря, людям i тваринам даеться знання, вiдкриваеться правда i передчуття таемниць свiту. Старовiцька коляда так каже про газдiв, якi облаштували i цей, i той свiт:
Як перед вiком, перед первовiком
Йдуть iз-за гори, iз-за полонини
Святi газдове, посланцi Божi.
Продираються через верхи та пущi пiд верхами, iдуть на помiч людям, земним газдам, як iх гостi, розсiваючи посвiт горами й лiсами.
А перший газда Миколай Святий,
А другий газда святий Юрiйко,
А третiй газда – сам Ісус Христос…
Описуючи працю кожного з них, як дають помiч, працюючи в полi, як научають, як рятують людей, далi пiсня оповiдае про труди i страждання Спасителя. Краплi поту Його просякають у землю або пiдхоплюе iх вiтер i несе в пущi. А де впадуть – з’являються царини, виростають господарства.
Вiтри буйнi у пущi заносять,
І стають в кути чуднi протеси,
Протеси чуднi – дворища люднi,
Двори, обiйстя – яснi газдiвства.
А далi пiсня, як молитва, нагадуе про муки Спасителя: вдячна душа незнаного пiсняра, а вслiд за ним i цiла народна традицiя не хоче, не може вiрити, що свiт мiг би бути нiмим, глухим до того, що найбiльш любе людському серцю, бути жорстоким до самоi святостi, яка раз з’явилася на землi. Тому жодне дерево з пущi не хоче брати участi у завдаваннi мук. Тiльки одна хробачлива верба згрiшила… І течуть сльози i кров людська…
Де сльози сплинуть – там зiйде вино,
Винницi шумнi – заквiтнуть синьо,
Заквiтнуть синьо – зародять щедро.
А де кров хлюсне, церква заблисне,
Триверх крилатий – на оба свiти,
Дзвони задзвонять: свiти ся вклонять.
Вклоняються свiти перед таким великим трудом i пожертвою.
Пiсня чинить набожну похвалу працi та трудовi. Смiло стверджуе, що там, де хтось iз нас наражав себе на громи, на лавини, на повiнь, супроти дикого звiра, де мучився, трудився i мозолився, змагаючись iз пущею, там уже багато вiкiв тому випередив його Син Людський, зронив краплi поту i призначив мiсце для хати i для будови.
Як вiдшукати цi слiди?
Свiт величезний, а нема в ньому мiсця. Хто сам став перед безмежною пущею, першим рятiвним порухом того е сховатися перед безмiром, у щось загорнутися, спати. Йому вiдразу зрадiе i притулить його будь-який сухий закуток лiсу, а там уже в блукацькому снi насниться йому власний кут. Хоча вже перша злива вижене його звiдти. Історiя вигнання у свiт стара як свiт, i вiд вигнання починаеться пошук пристановища та будiвництво. Колись, столiття тому – але, мабуть, не бiльше, як п’ять столiть – усе населення Верховини утворилося зi втiкачiв, приблуд, вигнанцiв. Нiхто краще за бездомного не розумiе, що цiле життя вiн виморюеться на стрiмкiй стежцi i шукае дому, як голий покрову, будуе дiм, як душа тiло. Історiя будiвництва старша вiд людини. Тому вигнанець шукае образ прихистку, знаходить його, вчиться: оце дахи дерев, оце куполи грибiв, видовбанi пнi, мушлi слимакiв. Невдовзi переконуеться, що лiсовi тварини подiляються на газдiв, на худобу i на пустакiв. Газди будують, дбають, охороняють та обороняються, iншi стають гнаними i дозволяють полювати на себе, а захист знаходять переважно у втечi. Але першi вiдважнi скитальники, поки навчилися i поки вiдважилися будувати, знайшли – йдучи за летом лилика – укрiпленi печери, часом недоступнi. Такi, як Довбушевi церкви, склепiння та сховки високо на Синицях, такi, як затишнi й теплi комори Довбуша у Ямнi над Прутом. Або скельнi замки, нiби святинi, у Бубнищi пiд Долиною, у яких знайдуться закутки, де шепоти, розростаючись у голоси, а далi у хори, приголомшують i лякають прибульця. Там само й е пiдземнi сховки зi слизькими сходами в глибинi скель у Мокринi, де настирного мандрiвника вражае грiм вод i проганяе буря водоспадiв.
Печера не впускае дощу, вологи й свiтла, вона суха, тепла i темна. Є взiрцем досконалого дому. Як людське тiло, вона мае око, але тiльки для себе, щоб виглянути, спостерiгати, а не для того, щоб хтось крiзь нього зазирав усередину. Внутрiшнiсть темна, у такий спосiб вона вiдрiзае себе вiд безмiру свiту. Зiгрiваеться й освiтлюеться не сонцем, лише ватрою, коли iй того треба. Тому, хоч минули вже столiття, все ще iснуе правило, що навiть просторий дiм мае бути темним, як барлiг ведмедя, як гнiздо одуда. Нападник не знае входу i не знае, що там усерединi, не наважуеться увiйти, а як сунеться, дiстане по головi.
Для найдавнiших хат в пущi рубали колоди, там же тесали, щоб на тому мiсцi поставити дiм. Але хоча й вибирали та готували найкращу деревину, нiхто не вирубував лiсу вiдразу, лише впродовж рокiв. Бо такому, що виголював лiс, як бороду, несподiвано – частенько вночi – зруб заливала вода, яка так i норовила бухнути з джерела, вiдкритого рубанням. Тому нiхто не ставив хати вiдразу на зрубi. Спочатку треба довго придивлятися, треба вчитися, де можна зробити з лiсу сiножатну царинку, де сади, а де пасовиська. І як ii оберiгати, чи залишаючи для захисту частину лiсу, чи пiдсипаючи дамби з боку потокiв i стокiв води. У прорiдженiй i просвiтленiй пущi теж нiхто вiдразу не закладав хати. Деякi вивчали i пробували впродовж цiлого поколiння, часом навiть двох. Спочатку ночiвля мiж двома ватрами. Потiм шалашi з галуззя, то з одного боку просiки, то з iншого. Нарештi колиби на обох краях пасовиська, одна верхня вiдразу пiд скелею, друга нижня поруч iз лiсом, захищена густим схилом криволiсся, кожна з ватрою на утрамбованiй землi. Пiсля того пiвхата, пiвстайня, пiвоборiг, перебування на якийсь час, зимарка для випасу сiна взимку, i так само веснарка, у закутку, хай i високому, але так пiдiбраному, що не дiйде до неi лавина i не засипле снiгова заметiль. Житло наполовину постiйне, можливо, випроба хати на майбутне, з грубкою, тобто пiччю на пiвхати, на якiй може спати кiлька осiб. І з ледь помiтними вiконцями, захищеними мiцними вiконницями. І так тривае довго-довго, поки газди вирiшать, де мають закласти постiйну оселю для сiм’i i для роду.
Але довговiчного дому – не просто для спання чи для прихистку, не лише на якийсь час – чоловiк потребуе тiльки з жiнкою. Мiж самотнiм вигнанцем чи мандрiвним пастухом, що веде свое життя згiдно з рухом стад, i людиною з жiнкою iснуе така рiзниця, як мiж свiтом, який взагалi не думае про завтра i ранiше чи пiзнiше може бути покараний мандрiвною долею, i таким, що хоче заснувати завтра i пiслязавтра. Нехай би навiть у вигнанцiв винищили iхнi роди, але залишились би чоловiк i жiнка – то був би початок нового людства. Їм достатньо себе. Потрiбна iм лише хата, не тiльки як пристановище, але й як тiло та образ роду. Це пiдвалина i дах життя аж до гробу, а пiсля смертi – для поколiнь роду. Як на смiх у нас труну називають домовиною, а той, хто збудував хату на слiдах Ісусових i жив на тих слiдах так, як треба, той мае надiю, що пiсля смертi на нього чекае не безпритульнiсть, не вигнання, а дiм. Але, як i кожен, хто пам’ятае про блукацьку долю людини, мешканець Верховини залишиться обережним i уважним, навiть коли живе в найбiльш захищенiй i зручнiй хатi. Це помiтно i з самого вигляду хати, i за ii обжитiстю. Тому, якщо його запитати, чи добре йому живеться, чи здоровий, вiн вiдповiсть не iнакше, як «наразi добре, наразi здоровий».
Те, що мае довго тривати, довго постае. Хай нас не дивуе, що з побудовою новоi хати нiхто не поспiшае.
Про саме мiсце – придатне, добре, благословенне i призначене для будови – першi звiстки подають домашнi тварини, корiвки i газди-карлики мурашки. Тож треба уважно придивлятися, в яких мiсцях худоба любить вiдпочивати або де гнiздяться мурашники, бо там е добре мiсце для хати. А тодi ще на цьому мiсцi нехай сам газда або тесля розпалить ватру i засне бiля неi: якщо сни добрi, милi й погiднi, особливо як сниться худоба, то це е радiсним пiдтвердженням, що знайдено мiсце, вказане святою силою.
І тодi на тому мiсцi закопують хрест зi смеречини, освячений i обкурений кадилом.
2
Для спорудження хати, ще задовго перед тим, як ii ставити, вибирали круглi колоди однаковоi довжини й товщини, що показнiшi, то краще. Та не в тому рiч, що дерево добре вже через саму товщину. Важливо, щоб воно було родом зi здорового, сухого грунту, як то кажуть, «густорiчне», тобто зi щiльними рiчними кiльцями. Цi колоди часом корують вiдразу, але частiше розтинають iх поздовжньо такими, як е. Такi розрiзанi навпiл стовбури, з одного боку округлi, а з другого пласкi, звуться протесами. Колись iх – зазвичай вiдразу пiсля того, як зрубали, i на тому ж мiсцi – розколювали навпiл сокирою i мозольно обтесували, поки не стануть гладенькими. Щойно вiднедавна iх розрiзають пилою, сперши насторч на трачку, таким чином, що один робiтник стоiть нагорi, а другий внизу. Хоча це вже одна з перших нiби-машин, розмiрений, але не такий монотонний, як у машинах, ритм пили все ж спiвае трохи iнакше пiсню хвали людинi; ту, чиi хвацькi ноти закiнчуються вiдмовою, а вiдмовники бадьоряться: «Вирватися! Ах! Нiчого не вдiеш! Скоритися – впасти – нi-нi, ще нi!» Коли протеси падають один за одним iз трачки, сокири та барди негайно корують iх. Нiби обгавкують почвару смереку, нiби кусають ii, здираючи з неi луску змiя, поки врештi з-пiд оболонок кори покажуться не нутрощi гада, не кров змiя поллеться, а засвiтиться золотий м’якуш смереки. Дерево-друг, що жертовно перемiстилося до свiту людей, аби його оберiгати й зiгрiвати. І потiм, пiд час розпилювання й корування, з його щедрот вiе духмяний пил i хмарка запахiв. Поруч iз робiтниками димить i чигае ватра. То гоготить, прагнучи здобичi, то лютуе, ковтаючи: пожирае лусочки, скiпки та смiття вiд дерева. Прибере всi слiди походження, вiку та смертi смереки, i ось уже тiльки дерево, наше людське дерево, золотиться i пахне.
Ще перед тим, як ставити хату, матерiал уже пiдiгнаний вiдповiдно до планiв i вимiрiв, а зарубки на кутах протесiв вирiзанi так, наче то iграшки якихось дiтей велетнiв. Поки сохнуть протеси, викладенi один над одним у високих трикутних риштуваннях, позначають i трамбують мiсце для хати. У чотирьох кутах, часто там, де викорчувано корiння, копають чотири рови, два метри вглиб i пiвметра в ширину. Тут хата мае пустити свое корiння у землю; у цi ями насипають брили i камiння, нерiдко принесене здалека, з потоку, а iнодi з розбитоi чеканом пiдземноi скали, i вганяють мiцно так званою довбнею, тобто колодою у виглядi велетенського дерев’яного молота. Вганяють так, що отримують нiби чотири мiцно забитi у землю кам’янi стовпи, якi трохи виступають.
А вже на них стоять тесанi пiдвалини хати, пiд якi потiм, радше для оздоби, а не для змiцнення, рiвно i симетрично укладають кам’янi плити у кiлька шарiв.
Коли вже встановленi пiдвалини, сiдають усi: сiм’я, сусiди й помiчники. І слухають, вслуховуються, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя i призначення хати об’явиться бодай здалека.
Якщо чути гарнi та лагiднi голоси – коли заiржуть конi, зареве худоба або повiе лагiдний i тихий вiтер, – то вiщуе щастя i благословення. Але недобре, коли долiтають неприемнi, рiзкi голоси, дуднiння i свист вiтру, гуркiт, писк i крик яструба або гавкiт пса. Тодi газди просять примiвника чи вiщуна, аби вiдвернув намiри ворожих сил. А вiн примовляе, «говорячи в час угiдний, i мовчачи у час лихий». І викликае, проклинае, вiдкликае небезпечнi потоки й напастi:
«Аби йшли собi за моря, бавилися у пiсках золотих, калачi iли та вино пили, билицi-небилицi говорили, але волi небес не противилися i перед нею, а не перед людськими забаганками, поступилися».
Того дня, точнiше, пополудня, пiсля встановлення пiдвалин нiхто бiльше не працюе, лише святкують закладення хати з музикою i танцями. Коло запаленоi ватри на мiсцi будови мiж пiдвалинами ставлять стiл. Однi гомонять, вгощаючись при столi, iншi танцюють i приспiвують.
Кожна частина хати – це розвиток ii iдеi. На пiдвалинах насамперед ставлять одвiрки, бо хата не мае бути коробкою. Увiйти i вийти – така суть людськоi долi. А вже довкола дверей «в’яжуть» протеси. Залишаючи, тобто вирiзаючи отвори для вiкон, «ключем» втискають одну колоду на iншу, випуклою частиною назовнi, а рiвною всередину. Складана хата росте, як скриня. Вiдкрита i ясна, сохне безнастанно, провiтрюеться не лише через вiкна i дверi, передовсiм вiд верху, вiд неба, бо дах ще не зродився.
Постiйно з’еднувати, постiйно скрiплювати – ось настанова. Коли протеси дiбранi та щiльно скрiпленi, то зовнiшня стiна мае вигляд рiвноi хвилi потужних круглякiв, а внутрiшня стае суцiльною гладкою дошкою. Але, хоч у цiй едностi майже щезають краi швiв мiж колодами, мозаiка живих шарiв та перерiзiв дерева зберiгаеться й далi i назавжди. Поплутанi лiнii i рисунки слимакiв, поздовжнi iсторii росту дерева, унiкальнi, як кожна iсторiя, саме такi, а не iншi, в кожнiй колодi. Вони довго захищають себе вiд гниття, залишаються навiть тодi, коли дерево чорнiе, а вiд глибокоi старостi розсипаеться за лiнiями цих пластiв життя.
За тим, як дiбранi колоди, видно, що будова закладена вже у самому деревi, бо одне життя дбае про iнше, чекаючи, коли вони зустрiнуться. Видно теж, що той, хто вiдшукав густорiчне дерево, вже почав будувати.
Тим бiльше, за в’язанням протесiв – доладним чи недоладним – неважко дiзнатися, чи складав хату терпеливий майстер, що з’еднав рисунки протесiв в одну стiну, нiби образ дивний, загадковий i мудрий, чи, може, бездумний партач, що перемiшав протеси i склав iх абияк. Рiч у тiм, що майстер, i то такий, що не дбае нi про письмо на паперi, нi навiть про цифри, i тому нiчого не нотуе й не нумеруе, пам’ятае кожну дошку i знае кожен протес. Тому нераз пiд час будування тихенько примовляе до них так: «Не фiглюй, братику, i не ховайся, бо ти маеш бути тут, а той iнший най менi не пхаеться пiд руку i най терпляче зачекае». Майстер часом навiть сам дае протесам iмена за iхнiми рисунками й узорами, складеними в образ. Цей «вбраний у листя», а отой «дощ рiвних струн», а той третiй – «злиття потокiв», а четвертий «бiжить клусом», бо один вигин наввипередки вискакуе поперед iншого. Тож як буде спати бiля стiни сам газда чи який гiсть, перед сном зануриться в iнший образ i перерiз. І кожен з них викличе в нього iнакшi сни, а при потребi втамуе рiзнi тривоги. Якщо у перерiзi вiдкриваються широкi простори мiж лiнiями, то сон мае де мандрувати далеко й вiльно. Але коли мiж лiнiями забагато тiсних i крутих вуличок, такий протес краще не ставити там, де буде голова сплячого, бо сон може втиснутись у цi задушливi вулички. Натомiсть там, де крила над крилами розкриваються для польоту, там найкращий шлях снам до iнших свiтiв. Однак широкi шляхи е не тiльки придатними, але й затишними, такими, як колиски, що захищають вiд усього свiту.
Той, хто мандруе у снах, завжди буде вдячний майстровi за шляхи i прихистки. Щоправда, мало хто пам’ятае i самого майстра, i його iм’я. Скорiше прокляне партача, який через неуважнiсть звузить або поплутае сни. Але той, хто вмiе читати малюнки перерiзiв, вiдчитае руку майстра, розпiзнае його всюди. І знае, що вiн побратався з деревом. Майстер сам би тихенько радiв, що його впiзнали, не через пусту славу, а за витвором. Це означае, що вiн наблизив дерево до людини й вiднайшов спiльноту снiв, адже дерево не зносить галасу, навiть зовсiм його не розумiе.
Наприкiнцi в’язання на нього вкладають правила – довгi, особливо тяжкi протеси, спочатку по обидва боки дверей на пiвхати, потiм на одвiрки й вiкна, на всю довжину дому, щоб остаточно притиснути та скрiпити побудоване. Але виступiв протесiв – як поздовжнiх, так i поперечних, – тих, що видаються iз в’язання, не вiдрiзають впритул до стiни хати як непотрiбнi. Навпаки, щоби не проминути можливостi оздоби, iх залишають, створюючи таемничу подобу зворотних сходiв, що пнуться аж пiд дах. Не задля пiдпори даху, бо ж ледь його торкаються! Зате, пiднiмаючись зигзагом у виглядi схеми стрiлистого дерева, вони пiдкреслюють висхiдний рух хати, пiдкреслюючи, що це не нора, а людська мисль, полiт угору.
Пiднятися вiд пiдвалин до даху – ось головна iдея будови. Дах захищае зверху i з бокiв. Тому вiн стрiмкий, щоби не корився вiтрам, легко обтрушувався вiд дощу, скидав iз себе град i снiг. Але вiн мусить ще й огортати i грiти, i тому заламуе своi лiнii, вигинаючись навiть кiлька разiв. Затуляе хату, як сукня, як важка манта або весiльна гугля. Найбiльше вiн подiбний до лат, бо, нiби з лусок, укладаеться з дощечок, видертих iз дерева, якi називаються драницями, золотих, коли новi, срiбних, коли постоять. Часом, коли розправленi крила хати вже почорнiють i луски зiллються в одне цiле, добре видно, що то крила птаха, який дбайливо захищае свое гнiздо вiд ворожого нальоту. Хоча ще пiд час будови, коли хата щойно народжуеться, дах уже пестуе ii, як духа, що його приймае у себе тiло, як мама дитятко, як коханий жiнку у весiльному танцi. Тому, коли будiвництво досягае даху, його прикрашають весiльною ялинкою, обвiшаною яскравими волiчками, тасьмами та папiрцями.
Хата наслiдуе поперечний розрiз тiла людини. Їi перед i зад набагато ширшi вiд бокiв. Вона завжди прямокутна, нiколи не бувае квадратною. Спереду, iнодi з бокiв, мае очi-вiкна, зад е завжди геть темним, часто-густо для захисту вiд вiтру, нiби хвостом, прикритий довгим схилом даху, часом аж до землi. І тому всi хати стоять спиною до вiтру. На верхах i в мiсцях, вiдкритих сильним вiтрам, на дах накладають додатковий вантаж – важкi плити й камiння. В поодиноких випадках хату заслоняють особливою загородою з драниць для того, щоб вона перехоплювала натиск вiтру, поки той ударить у хату.
3
Сама хата не тоне беззахисно в оточеннi зеленi чи зимовоi бiлини. І не губиться у пiдмурiвках. Вона вiдмежовуеться вiд терену як окреме тiло, ба бiльше, замикаеться, закутана, як у панцирi. Переважно давнi хати закривали затято, наче твердинi, iнодi неабиякою огорожею. І хоча новi, яснi й вiдкритi, обходяться лише вiдкритими верандами – щоб вiдгородитися спереду i з бокiв, – iхнi паркани, старанно замкненi хвiртками входи та виходи зберiгають ознаки iзоляцii. Щоправда, верх кожноi хвiртки якось по-дитячому оздоблений вирiзьбленими з дерева хрестиками, кiльцями або фiгурками. І так само весело вискакують з огорож веранди – на кутах i перед дверима – бадьористi стовпчики. Занурюються в дах зовсiм не тому, що вiн потребуе iхньоi опори, просто так гарно, що охоче б з ним затанцювали. Без цих оздоб i додаткiв сам панцирний дах i так тримаеться купи i сенсу, зате пiд його крилами всi цi верандочки, стовпчики, хвiрточки та вирiзанi пруги протесiв, що пнуться вгору, гарно переконують, нiби заспокоюючи: «З таким, як наш старий, можна повеселитися». При всьому цьому сучаснiша, весела хата також не перестае бути надiйним укриттям, сховищем вiд зливи, заметiлi та повенi. Наче стародавнiй корабель, виринае на тлi неба iз зеленi або бiлини. А iнодi раптом вигляне до нас iз-за густих i нерухомих туманiв i запрошуе: «Швиденько заходьте, тут безпечно».
Особливо захищеними, навiть укрiпленими, були давнi хати, званi граждами. Ймовiрно, граждове будiвництво iснувало вiддавна i тривало досить довго, бо вмiння змикати i з’еднувати будинки найбiльше проявилося у майстерностi виконання дахiв, дашкiв, гонтових крил i вежок. Новi хати вигравають свiтлом i яснiстю, але й гражди не були виключно строгими та серйозними. Нiби майстернi колиски своiх родiв, вони розкошували у всiляких сховках i закутках, у грi свiтла i темряви. Що далi вiд свiту, що бiльше власне свiтло, що бiльше гражда е нiби продовженням рiзьбленоi яскинi, то своерiднiшою е ii доля. Ще й нинi по вiддалених присiлках, не знищених вiйною, здивованому мандрiвниковi показуються обгородженi й укрiпленi маленькi дерев’янi замки. Часом подiбнi на каплички з чарiвно вигнутими банями, дашок до дашка приязно схилений, пiвповерховi – пiвприземнi гнiзда-притулки, а вибудуванi ж гарно – як цяцьки. Бувають гражди просторi й малесенькi, у деталях iх стиль досить вiльний, кожна дещо iнша, але принцип той самий. З обох бокiв хату оточуе табiр господарських споруд iз дахами, нижчими вiд хатнiх i нахиленими назовнi. Усюди, де лиш вдасться увiпхатися, туляться до основи хати i виходять за ii межi. А хата, нiби опираючись на них боком даху, бере iх пiд своi крила i пригортае до себе. Тому цi крила називаються притулами. Тiсно, щiльно, нерозривно, наче родина дахiв, наче чубатi й неслухнянi пташенята горнуться до своеi великоi квочки дахи маленьких прибудов. Проникають пiд притули i спiльно продовжують iх лiнii, вигинаючись неперервно i хвилясто. Кортить запитати: чи це одне тiло, чи згуртована в оборонi громада? Інодi iм i цього мало: шереги будинкiв оточенi палiсадами, накритими двосхилими гострими дашками, а пiд дашками ховаються отвори, наче маленькi вiконця. Завдяки iм палiсад мае вигляд стрiльницi, яка не раз бувала стрiльницею оборонною. Посерединi палiсаду височiе брама i для оборони, i для вилазки.
Інодi двi хати, якi стоять одна напроти другоi, утворюють два боки табору, де задня частина заповнена неперервним рядом господарських будiвель, а передня прикрита палiсадом з вiконцями i високою, накритою зверху брамою. Бувае, що двi родиннi хати з’еднанi критими галерейками без жодного табору. Всюди виявляеться спротив до зведення поверхiв угору та схильнiсть до розбудови в ширину i з’еднання – завжди вiдповiдно до мiсця – груп будинкiв та комплексiв хат. Вони змикаються, тримаються гуртом, а на зовнi показують зуби. Здалека видно тiльки головний дах хати, що стирчить викличним гребенем роду, ii шолом, прикритий палiсадом, наче маскою чи забралом.
Колись це мало виключно оборонне значення. Не одна хата прославилася розпачливим спротивом нападам, а пiзнiше ще довго гражди служили захистком вiд диких кабанiв та вовкiв. Вiд печер i житла старовiку досi у них залишився захист темрявою. Обов’язково темними мусять бути як кiмнати, так i подвiр’я гражди, вiддiленi одне вiд iншого. Гражда е не тiльки темною, але й сухою, усiма способами, дахами i дерев’яними ринвами, вона перекривае доступ дощам та снiгу. Стежка до гражди та ii подвiр’я бувають вимощенi величезними плитами. Дивлячись на iх розмiри, вiдчуваеш подив i захоплення: де такi плити можна було вiдшукати i як iх вдалося сюди доправити.
Луки i сади, що оточують хату, завжди обгородженi так званим воринням, такою огорожею, в якiй мiж високi – до шести метрiв – патики, поставленi парами i зв’язанi гужвами, тобто пасками, такими мотузками з дерева, кладуть упоперек рядами одну на одну триграннi обтесанi балки – без жодного цвяха. Щоб вориння надiйнiше опиралися вiтровi, iх ставлять зигзагами. Здалека свiтяться i в’ються луками цi срiбнi нитки аж до горизонту, згори з-пiд неба аж до глибоких низин. Цiлий край перетинають високi патики, подiбнi на антени. Розправляють плечi, тягнуться до неба, але рiдко падають. Хоча дмуть на них вiтри iз заходу, зi сходу i з пiвночi, хоч виграють на них усi спiванки Верховини – часом жартiвливi, часом жалiснi, часом нiжнi, часом грiзнi, а непереможенi вiдважнi вориння ухиляються, танцюючи безконечними рядами.
Коли нова оселя узаконилася на своiм власнiм пагорбi, то золота хата здалека яснiе над чорним лiсом, мов крапля роси, вирвана з самого сонця. Свiтить ночами вiконцями, пронизуе темряву й веде, як лiхтар, крiзь лiсовi хвилi пущi.
А тодi, коли хата вже готова i газдiвство вже заведене, на Святий Вечiр, у день Рiздва, коли вiдбуваеться Свята вечеря, приходить Вiн, святий посланець, щоб оглянути господарство. Аби обстежити почату через нього справу, чи добре ii провадять. Хоче побачити доробок, що вирiс iз краплi поту Сина Людського, заглядае у кожен закуток, говорить зi всiею худобою, розпитуе ii i благословить, як дух життя.
Тодi, з року в рiк, Вiн не тiльки очищуе, але й розраджуе свiй люд: не нарiкайте, браття, коли рубаете на верховинах вкорiненi в землю, наче змiевими пазурами, велетенськi дерева, що висять на урвищах над вашими головами. Не лякайтеся, корчуючи змiеву пущу i щомитi наражаючись на небезпеку, що вас розчавлять, мов хробака, i скинуть у прiрву стовбури. А коли гаруете, будуючи хати, тягаючи важезнi колоди, перенапружуючи костi та м’язи, i як сушите голови над своiм господарством, то не кленiть долi: Святi газди, робiтники Божi, ще до первовiку вам це показали. У цiм мiсцi ваша праця поеднуеться з iхньою працею.
Шумееве господарство
Шлях, що пролягае лiвим берегом Чорного Черемошу з Жаб’я через Криворiвню, за якихось три кiлометри нижче вiд Криворiвнi переходить через потiк Варитин i вiдразу пiсля цього розгалужуеться. Одна гiлка, iдучи вправо, утворюе досить рiвну дорогу, яка веде вздовж Черемошу до Устерiк у напрямку Кут. А та, що лiворуч, уздовж потоку Варитин пiднiмаеться i звиваеться стрiмким перевалом Букiвця у напрямку Косова. На пагорбах i схилах бiля цього розгалуження дорiг та над ним розташоване поселення Ясенiв. Історiя нашого краю – це iсторiя родiв та осель, до того ж небагатьох. Часом, дуже рiдко, вони зливалися у взаемному прагненнi, пiсля чого знову розходилися. Пастухи справдi мають щорiчно спiльнi справи i зустрiчi, свята й оборудки, але потiм знову зникають чи то у хатах, чи на пасовищах, нiби веснянi води, якi пiдносяться, прибувають, зливаються i знову вiдходять. Поки ще не утворилося чогось бiльшого вiд громади, навiть перед тим, як роди й оселi об’едналися у громади, на них вже насувалися чужi рамки, щоправда, тiльки ззовнi. Якщо ми хочемо побачити iсторiю численних коренiв, якi ледве встигли випустити пагони, то мусили б по черзi придивитися до багатьох родiв та осель i розповiсти iсторiю кожного. За людськоi пам’ятi спiльнiсть iх була непомiтною, хоча сварки i ворожнеча, якi траплялися, нiколи не були дикими. Правда старовiку була основою й iсторiею цiеi невидимоi спiльноти, була стилем осель-коренiв. Але у цьому непов’язаному i вiльному станi вже жила справжня суспiльнiсть.
У ближчi до нас часи, у половинi ХІХ столiття – однак ще перед тим, коли один за одним, мов удари, увiрвалися «новi часи» – прославився Фока з роду Шумеiв. Життя його було активним i насправдi виходило за межi його суспiльного стану. Вiн не противився новизнi, навпаки, вчився охоче i тому, вiдновлюючи старе життя, навiть вiтаючи свiжим поглядом усе те, що для мiських людей уже стало буденним i банальним, осявав свiтлом новизни. Вiн сам надихав i зацiкавлював кожного, нiби вiв безперервну живу розмову мiж рiзними часами й вiтався з ними на роздорiжжi. Такi зустрiчi рiдко трапляються в однiй людинi. А вiн не просто опирався на всю правду старовiку, але й свiдомо хотiв ii поповнити та вiдновити.
Познайомитися з його домом i господарством, у багато чому дуже типовим, – то пiзнати бiльше, нiж половину особистостi.
Фока Шумеiв з Ясенова мав двi хати на схилах Букiвця. Одна була високо на полонинi, майже над межею лiсу, а друга – стара гражда, одна з найстарших хат у цiй околицi – була бiльше як на пiвгодини ходи вiддалена вiд потоку Варитин, який крiзь купи велетенських валунiв, самими собою обточених, пробиваеться ясною кришталевою водою до Черемошу. У тому мiсцi, де стрiмка i крута дорога, що пролягае мiж скель i урвищ ущелини Варитину, сходить на рiвно з перевалу Буковець, стоiть злiва високо серед скель капличка з вирiзьбленим святим, який зверху благословляе перехожих, а нижче, справа вiд дороги, лежить валун завбiльшки з лiсову колибу, яку називають «жидiвським каменем». Назва походить вiд того, що багато рокiв тому цей камiнь скотився, ймовiрно, накривши разом iз коником та невеликим вiзком молодого жида, побожного бiдака i мандрiвника з братства хасидiв, коли той вертався в бiк Косова. Ще й тепер лiвобiч вiд дороги високо стирчить багато таких каменiв, чигаючи, як може здатися, на перехожого. Мiсце пусте й чарiвне.
Власне там е стрiмка стежка, що веде вiд Букiвця до оселi Фоки, вiдразу здiймаючись уверх. Уже в тi часи, що iх ми описуемо, гражда Фоки являла собою радше комплекс хат i будинкiв, поплутаних дивакувато, але органiчно, сполучених мiж собою покрученими критими коридорами або вiдкритими галерейками у виглядi поздовжнiх альтанок. Початкова замкнутiсть обiйстя гражди таким чином розвалилася. Закритий темний ганок з’еднував стару гражду з новою хатою, розмiщеною позаду навскiс, до якоi були прибудованi ще новiшi господарськi будiвлi. Позаду ж були новi великi стайнi, з’еднанi вiдкритим ганком зi ще однiею хатою, ясною i новою, що мала досить великi вiкна. Пiзнiше у нiй мешкали прибранi сини Фоки.
Спереду староi огорожi ще одне вiдокремлене подвiр’я, а далi чималий будинок, звiдусiль захищений, бо мiж багатьма кутами. На мiсцi староi комори нова, свiтла, але затемнена склепiнням дашкiв над ганком, а всерединi зовсiм темна, бо без вiкон. Там зберiгалися великi запаси харчiв: цiлi ряди бочок, бербениць i малих барилець, у них бриндза, масло, квасне молоко, запаси зерна i муки, смальцю, воску та ясно-золотоi пряжi. На полицях розкидано незлiченно ревашiв – карбованих i рiзьблених на дощечках обрахункiв iз полонин та лiсових робiт. Там колись цiлими днями, особливо взимку, просиджував батько Фоки Максим, мовчун, який замiсть того, щоб говорити, ревашував, залюблений не тiльки в обрахунки з пасовищ i вирубок, але й у карбування спогадiв iз минувшини, якi вiн робив на деревi рiзних порiд – залежно вiд iх змiсту. Сам Фока, хоч i навчився пiд час вирубок вести заплутанi обрахунки, не мав до них уподобання. Далi за цим будинком ще одне мале подвiр’я, на ньому вiдразу при коморi пiд стрiхою ряди вуликiв. Пiд дашками огорожi ховали всiлякi господарськi знаряддя, дерев’янi та залiзнi. Звiдти вже було видно величезний сад.
Так iз плином часу розрослася стара гражда. Окрiм староi огорожi мала ще п’ять закритих подвiр’ячок, два спереду i три – ззаду. З одного замкнутого подвiр’я переходили до iншого через хати й будiвлi. З бокiв можна було увiйти через низькi брами. Кожну браму накривав високий стрiмкий дашок. До обох бокiв гражди – зi сходу i з заходу сонця – тулилися граждовi загороди, молодшi вiд подвiр’iв, але бiльш розрослi, ширшi та яснiшi. Саме там гнiздилися пiддашшя, пивницi, склади дров, де завжди було повно рiвно поскладаних букових полiн, та пiдсобнi склади сiна. Вiдомо, що у цих закамарках нiколи не ставалося пожежi. А досить було б iскри, щоб хата спалахнула. Рiч у тiм, що таку садибу треба вмiти обжити, пильнуючи не менше, нiж колись у пущi, захищаючись вiд дикого звiра, а потiм вiд набiгiв. На нiч зачиняли всi брами, i тодi кожне граждове подвiр’ячко ставало для себе наче малим свiтом, невидимим з-поза оселi. Натомiсть зсередини подвiр’ячка не було видно нiчого, тiльки небо та далекi гори.
Гражда, збудована з найгрубших колод, зрубаних на цьому ж мiсцi, пам’ятала давнi часи. В iнших хатах зазвичай на в’язання стiни припадае десять колод, а кожна стiна гражди складалася з чотирьох. Тонших колод тодi поблизу не було. Вiкна були малесенькi, старанно прихованi, так нiби будiвничий мав виразне бажання сховати iх так, щоб могти бачити, не будучи баченим. Хата, простора i зручна, мала багато сховкiв i закуткiв, добре прихованi дверцята ззаду та власну комору з пiдземним виходом. Кажуть, що у тiй пивницi зимували опришки, побратими-приятелi предкiв Фоки. Один бiк хати був пострiляний кулями з якоiсь стародавньоi зброi – теж пам’ятка про дружбу з опришками, котрих так звана «ровта», тобто компанiя спецiальноi служби безпеки, призначеноi по селах цiсарським урядом, яка постiйно гонила горами, застукала тут зненацька пiд час молодецькоi забави у побратимiв.
Гражда була гнiздом роду. Була також гнiздом шепотiв, i так ii й називали. Вiдомо, що е два рiзновиди голосiв. Такi, що тримаються мiсця, iнодi прокидаються i шастають, як домашнi змii. І е iншi, якi приходять звiдкись здалека, як звiрина у сiтi. Часом такий шепiт розтеревениться так, що годi за ним встигнути, а часом тiльки зронить одне-два слова: «Чого так?», «Облиш це», «Нумо». Про тi першi домашнi шепоти кажуть, що вони не вмирають, бо тримаються роду. Хто його знае, чому? Краще нiчого не стверджувати з певнiстю, а зачекати. Хто ж не зрозумiе смутку? Але не годиться викликати шепоти заклинаннями i змушувати, щоб вони вiдкрилися, а ще гiрше, просто-таки безбожно, було б розпрощатися, прогнати iх, як мiтлою вимести. Хто так поводиться з померлими? Не треба iх нi закликати, нi вiдлякувати. Але зiтхати можна. Звiдти з кутiв шепiт – а звiдси вiд людини зiтхання, чого ж iще бiльше? Мудрi люди, особливо тi, котрi чуйнi, вчать нас, що душа не вмирае. Не нам це вирiшувати, бо Бог i так собi з нами зарадить, як захоче. Якщо вiн такий, як нас учили, то вiн лагiдний, навiть гречний. А коли страшний, захоче карати, мучити або тiльки страшити, то й так нiщо не допоможе, хоч умри на амiнь, а смерть загнала тебе мiцно, як цвях у дошку. Збудив тебе раз до життя, то i ще раз зможе. Лише одне варто було б знати, хоч воно й тяжко: якщо рiд роздiлиться, коли розiйдеться далекими свiтами, словом, коли розсиплеться, чи тодi й шепоти розвiються, чи, може, скличуться докупи? А може, не зможуть один одного наздогнати? Хоча i на то е рада, бо голоси, що мандрують здалека, часто потрапляють у сiтi.
Нагорi гражди, бiля верху дахiв, що сидiли один на одному, шепоти збиралися, як у музичнiй шкатулцi. Будь-що могло iх розбудити й розбурхати.
Але не думаю, що гражда слухала тiльки власнi давнi голоси. Слухала i пильнувала всiляко на всi боки. Тiльки так, а не iнакше, можна було у нiй жити, адже вона була обороною. З неi не тiльки було все чути, як iз мисливськоi позицii, але й видно було на всi боки, бо вона знаходилася близько вiд смуги хребта. Нiхто не мiг наблизитися непомiтно. Стародавнi, могутнi й розлогi буки, що пам’ятали Довбуша, пiдпирали огорожу гражди. А далi, бiля нових хат, бiлiли берези, яснiли модрини, якi виросли вже у новiшi часи. За якихось двiстi крокiв нижче вiд хати, у затишнiй сонячнiй мiсцинi, був великий сад.
