скачать книгу бесплатно
Трофимко й це збагнув. Почали вони жити у згодi. Вiдтодi у стаi все було добре. Семенко сумлiнно стерiг стада, заганяв худобу аж до кошари. Трофим доiв корiв. Клопотався бiля молока та ватри. Про товариша не забував. Семенко приходив до ватри поговорити. Коли Трофимко молився, Семенко тихо сидiв у кутi й зiтхав. Коли Трофимко грав на флоярi, Семенко мружив очi, вдивлявся у ватру i завмирав, щасливо усмiхаючись. Трофимко дуже добре його згадував. Одного разу так сталося, що втомлений працею Трофимко лiг спати, забувши перед тим помолитися. Заходить тихо Семенко, каже пошепки:
– Побратиме, ти ще дещо забув.
Трофимко, вже сонний, пригадував рiзнi речi: води принiс, казани вимив, сiна для телят наносив – ну, що ще? Ага, бачиш! Забув Боговi помолитися.
– Бачиш, побратиме, я не мiг тобi цього сказати!
Коли на полонину приходив сам Фока, Семенко робив свое, але ховався, сидiв дуже тихо, не робив шуму по кошарах, не погукував на худобу. Потiм казав Трофимковi, що сам вiн такий чорний i вимазаний, що стидаеться такого пишного газди. Ще нiколи Трофимковi не велося так добре, як того лiта з Семенком, старим слугою Максима. Пiсля смертi Максима Семенко щез. Трофимко його гукав, викликав, запрошував на вечерю i послухати флояру – марно. Вiдколи вiдiйшов газда, нiхто нiколи бiльше про нього не чув. Бог його знае, скiльки потрiбно було би слуг, щоб повноцiнно заповнити його мiсце.
Новi часи
Нинiшньому мандрiвниковi чи мешканцевi наших гiр, що надивилися на промисловi вируби лiсу, так званi бутини, на предивнi ризи, тобто дерев’янi корита i жолоби, що ними спускають зрубанi колоди з гiр, на величезнi мигли – стоси колод, поскладанi над рiкою для сплаву, на дараби – довгi плоти, зв’язанi ликом, якими управляють геройськi керманичi, котрi вiдважно розвертаються на заворотах i стрибають iз водоспадiв Черемошу, на гатi, чи то греблi, що створюють цiлi озера запасiв води, – кожному, хто бачив усю цю незмiрну роботу, сповнену небезпек i наснаги, важко уявити собi гуцульськi гори без цього всього. До того ж, як часто повторюють i запевняють, значна частина населення у деяких мiсцевостях живе з бутинiв, зi сплаву дерева.
Тимчасом це взагалi нове явище. І з вирубками лiсiв починаеться нова доба. Нiщо так не змiнило образу краю та його краевидiв, нiщо так не змiнило його колишньоi недоступностi, а також господарських занять, звичок, потреб, витрат i всього характеру життя населення, нiщо так не переорало всiеi гуцульськоi окремiшностi й самобутностi, як цi промисловi вирубки.
Рокiв сто тому про бутини нiхто й не чув. Мандрiвник i професор Львiвського унiверситету нiмець Гакет, який у кiнцi 18 столiття вивчав тутешнiй край i називав його краiною справжнiх покутян або гiрських русинiв, розповiдае у своiй працi[4 - Hacquets neueste politisch-gegographische Reisen in der Jahren 1791—2—3 durch die Dacischen und Sarmatischen Nordkarpathen. – N?rnberg 1794.], що в Ясенi угорському за Чорногорою в цей час уже були промисловi вирубки та сплави дерева на рiцi Тисi.
З польського боку у великих масштабах це почалося незадовго перед лiквiдацiею панщини. Тi горяни, якi жили публiчно, громадою в селах, у яких була панщина, i якi не могли викупитися або вiдрядити наймитiв, бо були жонатi, вiдробляли по двадцять днiв панщини на рiк, вирубуючи лiси в панських володiннях над Руським потоком пiд Чорногорою. Очевидно, вони виконували тi роботи, як то кажуть, – «як за панщину». З лiсом був обiзнаний чи не кожен, бо багато вирубували для себе, для створення пасовищ i полонин. Але як стягати наниз тi баштовi колоди i сплавляти iх, якi способи знайти для цього – про те нiхто не думав. То було технiчне завдання понад сили, бо пил тут не знали, користуватися ними не вмiли, а самою бардою нiхто не мiг дати ради з такими здоровенними колодами. Ще й нинi е багато старих хат, збудованих iз колод, тесаних сокирою, а не пиляних. Зрештою, навiть i пiзнiше, коли бутини приносили вже чималi заробiтки, вважалося чимось нижчим газдiвськоi гiдностi гнатися за чимось таким. І вся та робота в бутинi, робота без передиху, що вимагала часом блискавичноi спритностi, поспiху та водночас обережностi, вiдрiзнялась i вiд споконвiчних пастуших робiт та звичок, i навiть вiд надсадноi працi при корчуваннi й випалюваннi лiсiв.
Коли почалися вирубки у великих масштабах, з’явилася й потреба врегулювання меж великих володiнь, що до того часу мало кого цiкавило. Деякi старi газдiвськi роди одвiку мали своi лiси й полонини; до них нiхто не мав претензiй. В iнших частинах краю був лiс божий i людський, а що там було записано десь у табелях чи «бухтах», тим нiхто собi голову не клопотав.
Донинi в горах оповiдають, що колись давно панi каштелянова Косаковська навчила гiрських людей, що найдавнiшою межею краiн i земельних володiнь е вода. Вiдповiдно до вод, вiдповiдно до вододiлу, вiдповiдно до потокiв вона звелiла повiддiляти i розрiзняти незмiрянi доти гiрськi простори. Вона була закохана в тутешнi пущi й у сам народ. Утвердила селам вiчнi свободи, дала громадам писанi патенти на грунти, на лiси та полонини. Патенти й рiзнi контракти мiж самими людьми повиписувала так мудро, нiби iм до серця промовляла. Як то кажуть старi люди: i камiнь би заплакав! Так дбала про свободу, про стару правду. Бо ще переказують, що вона постiйно напоумляла людей, щоб не пускали в гори нiкого чужого, щоб не смiли нiкому продавати землю. А такого, що пхаеться сюди i ще насiдае, вимагаючи землi, щоб вiдвезли аж на Буковець, а звiдти вказали йому дорогу мiтлами. З вдячнiстю згадували ii старшi люди. Вона не тiльки вмiла шанувати гiрське право, а й зводила церкви та каплички, засновувала парафii. Та згодом уряди з допомогою зрадникiв та пiдкуплених вiйтiв-отаманiв якось повикрадали тi патенти.
Так було на бiльше чи менше обжитих теренах громад. Інакше було на пустиннiй Верховинi, а ще iнакше у Чорногорi. Колись кожен, хто туди приходив, брав стiльки грунту, скiльки сам хотiв. Над Бистрецем у Чорногорi оповiдають iз подробицями, що першим там оселився якийсь Собко Скула. Може, якийсь шляхтич-утiкач, бо ранiше вiн звався Скульський. Був то чоловiк непоказний, але витривалий i небоязкий. Можна бiльш-менш точно встановити дати його життя, бо вiд синiв Скули залишився непорушний, нiби застиглий у бурштинi, ясний i единий спогад, як ватажко Довбуш iз товаришами якось навеснi прийшов зi своеi комори у чорногiрських скелях на вiдвiдини до Скули. Про Довбуша офiцiйнi документи стверджують, що то був «пострах, справжнiй дракон запрутських гiр». Але Скула не для того прийшов у гори, щоб боятися. Однак, побачивши, що наближаються опришки, з обачностi закинув усi цiннiшi речi на стрих. Та це було нi до чого, бо один iз Довбушевих товаришiв був такий велетенський, що сягав головою вище стриха, та й зустрiч була приязною. До того ж Довбуш вiдкрив бесаги, зв’язанi золотим поворозом, вийняв звiдти жовту i грубу солонину з оленини й почастував газду. Гостi собi вiдпочили та й пiшли далi.
З цього спогаду видно, що Скула оселився пiд Чорногорою понад двiстi рокiв тому, i саме тодi з’явилася маленька лiсова хатинка, поросла травою i мохом, що простояла аж до недавнього часу.
Скула не завдавав собi клопоту з удiлами – нi королiвськими, нi панськими. Захопив стiльки лiсу, скiльки мiг обiйти. Що колись пани обходили раз у сто рокiв, то тепер Скула раз у десять. Випасав череди, де був хоч якийсь доступ, помаленьку влаштовував луки й городи, де тiльки мiг. І черпав знання про гори та про свiт, звiдки лиш мiг.
Вiд опришкiв вiн дiзнався, що, йдучи вододiлами, плаями, давнiшими вiд усiх гостинцiв, можна дiйти до далеких краiн, на захiд сонця аж до Рима, а на схiд – аж до Царгорода i навiть Єрусалима. Ранньою осiнню риби мандрують потiчками до витокiв на нерест. За ними, полюючи, йдуть видри. Доходять до витокiв, переходять вододiли i спускаються вниз потоками басейну Тиси полювати на тамтешню рибу. Рухаючись за ними разом з козами та вiвцями, Скула також вивчив вододiли i природнi межi краiв. Вчився географii вiд опришкiв та видр. Але вiн вивчав не лише географiю. Коли Чорногора у березнi ще тоне серед снiгiв та заметiв, уночi й рано-вранцi високо понад хмарами чути голоси перелiтних птахiв – диких гусей i журавлiв. Вiд них вiн дiзнавався, що наближаеться весна. А влiтку прислуховувався, як каня квилить на дощ, а ще уважнiше – як непримiтна пташина, так званий сльотенник, нарозтяг стогнучи, наворожуе сльоту.
І ще багато чого вiн тут навчився. На Чорногорi нiхто не поважае границь, тiльки про одну границю вiдомо напевно: що дерева не ростуть до неба i що людина не завоюе свiту, бо не дасть йому ради. Тому-то газда Скула, хоч не боявся нiяких перепон перешкод, бо знав, що на кожну з перепон е iнша, i тому щиро говорив: «Бiда бiду переможе», – та щойно в Чорногорi дiзнався вiд утаемничених, знання яких сягае правiку, головний закон. Звучить вiн так: «Спинися, чоловiче! Свiту не перейдеш».
Як Скула ризикував, можна насправдi зрозумiти, якщо згадати, що в тi часи зустрiти ведмедя було не набагато важче, нiж ящiрку. І що милями, аж до Довбушевих комор у скелях, не було жодноi людськоi оселi. Тiльки той, хто вцiлiе пiсля вогненного потопу нашого свiту i кого закине вихором винищення кудись у таку вiдновлену з часом пущу, можливо, зумiе повторити досвiд газди Скули.
Сини й нащадки Скули, як дерева, пересадженi з низин на лiсовий грунт, виросли велетами. Про них вiдомо, що вони були проти вiйська, урядiв, судiв, а також шкiл i будь-якого письма. Бо вже в новi часи, коли стало вигiдно займатися лiсом, з’явилися нiбито справжнi власники лiсу з писаними документами власностi, тобто витягами з грунтових книг. Вимагали повернути лiси. І Скулюки, зметикувавши, чого кому треба i що з письмом зв’язуватися гiрше, нiж iз чортом, вiдразу погодилися. Неторканi лiси, з яких вони й так нiчого не мали, куди крiм опришкiв нiхто не заходив, залишили панам: най ними тiшаться i най тим гризуться. А те, що ближче i скромне, що вже оброблене, доступне для коси i для худоби? – собi.
Коли почали затягуватися пута панщини, коли настали облави та вiйськовi рекрутацii, населення мiсцевостей, яким це все загрожувало, втiкало й подавалося в пущi.
Спочатку в Криворiвнi – з панськоi територii до сусiдньоi Бережницi, яка з часом стала присiлком Криворiвнi. Бережниця – це глибокий яр, виритий мiж горами потоком i вкритий лiсами. Ще рокiв iз п’ятдесят тому там було чимало ведмежих барлогiв. Туди переселялися люди, звiдти ж – коли було впорядковано межi панських лiсiв – перебиралися ще далi в гори, мандрували в Чорногору. Бiднiшi брали панськi стада, одержували мiсце для випасiв, так званий телег, i там випасали череди, отримуючи за це певну частину приплоду. Багато хто постiйну хату мав у Бережницi, а в Чорногорi лише веснярку чи лiтовище. Навiть тепер чи не кожен зi старих людей, що живуть пiд верхами у Чорногорi, народився у Бережницi, а вже пiзнiше осiв i розбудувався тут.
Вiдносно пiзно пани (або iх спадкоемець – цiсарська Палата) взялися вимiрювати та впорядковувати лiсову власнiсть i пiд Чорногорою. На Кошерищi пiд Чорногорою тепер е рiвнi й гладенькi царинки. Ранiше доступ до Кошерища був важким, а чужим прибульцям здавався небезпечним. Кам’яниста дорiжка, що веде до Чорногори над рiчкою Бистрець, доходить до яру, що зветься Завис. Високi стрiмкi скелi, наiжаченi нависаючими каменюками, оточують яр. Там колись гора з’iхала вниз i загатила Бистрець. Стежка тулиться пiд скалою i пiднiмаеться на нанесене осипище. Рiчище Бистреця прорiзане у басейнi зi скалистими стiнами; звуть його «костелом».
Далi, трохи вище вiд «костелу», здiймаються, нiби брама, двi стрiмкi, порослi буком кичери. Мiж ними з боку Чорногори пробиваеться глибоким i крутим яром потiк Черлений, притока Бистреця. Над тим потоком рветься у височiнь стрiмкий лiсовий плай. Це найстарший чорногiрський плай. Рокiв зо двiстi тому ним ходив до Чорногори славнозвiсний ватажко Довбуш. Довбушiв плай повертае i зникае в лiсi. Надто несподiвано розходяться гори, раптово вiдкриваеться доступ до Чорногори i раптово щезае. Колись на кожному кроцi тут легко могли чигати засiдки. Напевно, вдосталь було й слiдiв диких звiрiв. Цей плай не охотив до погонi. Навiть набагато пiзнiше вiн не був приемним шляхом для комiсiй та прогулянок.
Натомiсть власне трохи вище за поворотом потоку Черленого вiдкриваеться неочiкуваний краевид. Золотi розлогi сiножатi, зеленi сади, що милують око. Справжнiй рай гладеньких i тихих подiльських пагорбiв, вимрiяний i начарований пастухами у цiй дикiй глушинi. Це i е Кошерище. Високо, аж до горизонту простягаються цi яснi хвилястi поляни. Гiр та пущ не видно взагалi, наче вони кудись зникли.
Тут на початку минулого столiття газда Слiпенчук iз Криворiвнi вирубував i випалював лiси й виробив царинки. Внизу бiля устя Черленого вiн мав якусь колибу, щось на кшталт застави. В нiй зупинялися комiсii й панськi виправи. Газда щедро пригощав мандрiвникiв приготованими завчасу закусками та горiлкою. Комiсii вiдпочивали пiсля трудiв, досхочу iли та пили. Далi в гори не пхалися i про лiси не питалися. Нiхто б iм за це не дорiкав.
Пiсля смертi Слiпенчука на це мiсце прийшов iнший рiд. Годованчуки, славнi мисливцi на ведмедiв, зайшли сюди весною, побачили гарно викорчуванi полянки i зайняли iх собi. А коли трохи пiзнiше зголосилися родичi Слiпенчука, то вони прогнали iх бартками, а для острашки повбивали iхнiх баранiв i повикидали за огорожу до лiсу.
Минули роки, i за розпорядженням влади почали укладати новi мапи. Прибула якась комiсiя. Питають: «Куди звiдси подiлися лiси? Та ж тут на мапi лiси без кiнця-краю!» А тодi на цьому чорногiрському Подiллi вже iнший рiд сидiв i хазяйнував. Вони навiть точно не знали, хто вирубав лiси. До процесу не дiйшло.
Щось подiбне було на схилi Кострича напроти Чорногори, на кичерi, що зветься Детул. Там першим осiв газда Бажило з Бережницi, з роду Осенникiв, роками вирубував лiси й випалював царинки. Спочатку мав лiтовисько, а з часом там поселився. І коли почали рубати лiси над Руським, раптом виявили, що на Детулi е цiле просторе обiйстя. Серед лiсу побачили хати, толоки, сiнокоси, худобу та людей. Бажило гадав, що ця нiчия земля, а пан мав у мапах чи в табелi, що то його. Не судилися, домовилися. Бажило мав достатньо худоби, заплатив за грунт, щоб отримати табель.
Усiм цим поселянам, якi немало борiв вирубали, викорчували i випалили, не спадало на думку, що з деревини могло бути бiльше користi, нiж потрiбно для власного вжитку.
Отож, коли повторно взялися до вирубки одвiчних лiсiв над Руським потоком, то не було кому рубати. Людей не цiкавили такi заробiтки. Крiм того нiхто не знався на ризах, необхiдних для таких могутнiх колод, на «клаузах», тобто водозборах, на пiдрахунку матерiалу i самих робiт. А передовсiм не знали пили. Та дерева над Руським потоком були такi величезнi, а матерiал був таким незвичайним i цiнним, що довелося запросити професiйних лiсорубiв.
Ось тодi у гори вперше прибули, як каже переказ? – iталiяни i грани[5 - Словенцi з Краiни та Каринтii/]. Деякi з цих робiтникiв працювали перед тим на будiвництвi дороги з Сигета до Станiславова. Горяни ходили видивлятися на iталiянськi бутини та ризи.
То були люди бувалi, вправнi й вiдважнi. Коли прибули сюди, прийшла про них поголоска цiкава, дивна, хоч i сумна.
Рiч у тiм, що давнi люди навiть трохи боялися того лiсу на Руськiм i Зависi. Бо там ще за Довбушевих часiв у скелях жила – як то називали – Змiя, або Змiй, чи Жертва, коротше кажучи, крилатий дракон. Його вбило громом, але пам’ять про нього залишилася. Італiяни того не боялися, навпаки, мусили остерiгатися iншого. Як робили дорогу через гори з Сигета до Станiславова, десь коло Татарова, розбиваючи скелi мiнами, убили такого самого змiя. А що у них нехристиянський погляд на страви, почали рубати драконяче м’ясо, а було його як iз кiлькох бикiв. Італiяни те м’ясо зварили, й тi, що його скуштували, впали мертвi. Покрутило iх корчами i нiби вогнем спалило нутрощi. Померли бiдаки далеко вiд своiх. Вiд того часу iталiяни, хоч лiсу взагалi не боялися, були обачними. Коли на Руськiм знайшли «таке чорне, що звуть Вужем» – також немале, бо розмiром з людину, – вже до того не торкнулися. Один другого застерiгав. Такi збереглися спомини про iталiянiв.
Поступово бутини почали робити свое. Хоч якось не випадало газдам, якi мали лiси, бавитися в такi панськi чи жидiвськi штуки, хоч спочатку майже нiхто, навiть iз бiднiших людей, не працював у бутинах, та з часом вони принесли великi змiни. Принесли цiну лiсам, якi досi здавалися хiба що лише перешкодою для господарки, принесли й цiну працi. Змiнили образ часу.
Ранiше, якщо опришки гасали горами й сусiднiми краями, то кожен знав, що це вiд буйностi i частенько погано закiнчуеться. А тепер з такоi шаленоi гонитви була ще й якась постiйна користь. Хоч це вiдгонило якимось наймитством чи навiть панщиною, але кожен бачив, що iталiяни та грани вивозили звiдти багато грошей. А хто з угорського боку або з криворiвнянських людей зi збiднiлих родiв попрацював якийсь час на бутинах, – чи як тесля, ставлячи загати, чи як керманич, ведучи дараби водою, – той невдовзi купував собi немало покорчованого грунту.
До того часу грошi були чимось мало потрiбним, були зайвиною. Зроду-вiку було вiдомо з досвiду, i далi в горах це постiйно пiдтверджуеться: що бiльше хтось несподiвано багато заробляе, то ще бiльше витрачае i ще бiльше заборговуе. Зокрема й через це старi, мудрi люди погано ставилися до бутин.
Та саме можливiсть заробити, а хоча б i прогуляти, пiдохочувала молодих людей до цiеi роботи за плату. Колись легiнь мiг пристати до опришкiв, погуляти свiтами, нападати на мiстечка й помiстя, потрясти панкiв та жидiв. А тепер що? Свiт забитий дошками, тiльки й того, що, наче в ланцюгах, потягнуть у рекрути. Тому дедалi частiше ставалося, що молодi хлопцi не з конечноi потреби, а просто заради великого зарiбку зголошувалися до дараб. Бралися до того залюбки, бо то була небезпечна i ризикована робота, а грошi швидкi.
Один газда з Дзембронi позбавив сина спадку за те, що той злакомився на таку тяжку роботу, на швидкий негаздiвський зарiбок. І записав маеток мандрiвному цигановi-музикантовi… А з iншим стався ще гiрший випадок: не хотiв давати одинаковi грошi на забави, музику та строi, а працювати на дарабах йому не дозволяв. Тож як батько пiшов до Косова, хлопець найнявся сплавляти дараби. Бiдовий був хлопець, але необережний, не думав про небезпеку. Коли цiлий вал колод, що вирвався з Черленого потоку, пiдпливав швидкою шаленою течiею Бистреця, хлопець не поспiшав утiкати. Загинув, похований пiд тим громаддям колод. Як батько вернувся з Косова, тiло одинака знайшли десь далеко у Криворiвнi. Старий тодi гiрко каявся, що не давав хлопцевi грошей на забави.
У пiснi йдеться про три верстви. Про стару пастушу, газдiвську, яка столiттями жила згiдно зi старим правом, а люди тодi доживали до пiзнього вiку. Про новiшу верству, розбишацьку, що билася i рубалася, а люди жили лише по сорок рокiв. І про найновiшу, бутинову: i що то за газди? Цiлi зими просиджують навпочiпки при ватрi в пущах, заради марних грошей та горiлки мучаться з тими колодами, робляться до нiчого. Пiсня говорить про них зi зневагою i жалем.
У цих пiснях з’являеться не знаний ранiше мотив. То одна, то iнша оплакують керманича, якого мати виряджае на пливачку (сплав на плотах) з жалем, навiть iз розпачем. Адже через злиднi хлопець змушений вiдiйти вiд стародавнiх i улюблених пастуших занять. Не мандруе вже вiльно з худобою, не доiть корiв, не косить, не збирае сiна. Мусить покинути дiм i край заради сплаву деревини, заради працi на водах серед постiйних небезпек. Врештi вiн, як тужить пiсня, не повертаеться, тоне або гине, придавлений колодами.
Фока Шумеiв знав лiсну роботу вiд наймолодших лiт, бо його життя у полонинах завжди було пов’язане з просiками, з вирубуванням i випалюванням лiсу для пасовищ i лук. Ще в молодостi вiн надивився на бутини в панських лiсах. Правду кажучи, його тягнуло до них. Але спочатку вiн не смiв зiзнатися в тому сам собi, а потiм ще довго не наважувався згадувати про таке батьковi. Лише пiсля голодного 1864 року, коли так багато всього змiнилося, вiн подався ще з кiлькома газдами до бутин[6 - Про це йтиметься в другому томi «На високiй полонинi» – «Чвари».].
Повернення коляди
Ой добрий вечiр до цеi хати.
Чи позволите козi скакати.
Ой скачи, скачи, козо небого.
Насiяв наш пан пшеницi много.
На Святий Вечiр, коли час завертае, вiдбуваеться в карпатських лiсах i пустищах тайна вечеря, невидима i загальна учта. У найморознiшу нiч, у свiтлi зiр чи у снiговiй завiрюсi, коли не видно й на крок, вiдкриваеться багато вух i багато вуст, нiби квiти навеснi. Люди запитують, звiрi вiдповiдають, а вiдтак промовляють самi. Інодi люди почують такi слова або такi загадки, якi iм до того часу навiть не снилися.
Як тiльки спуститься присмерк, пастух – радше старий, нiж молодий – приходить до стаi сам, щоб його нiхто не бачив i не чув. Щiльно зачиняе дверi – нiчого не чути, крiм дихання худоби. Спочатку пастух, щоби його не впiзнали, iрже до коней, мукае до корiв i до волiв, бекае до овець, а в пасiцi гуде до бджiл. І коли йому вiдповiдають, то кожного окремо терпеливо питае: «Чи ви здоровi, малечо? Чи, може, вас щось болить? А може, покуштуете чогось святочного? Може, сушениць солоденьких iз медом? А може, булки бiлесенькоi?» Аж тодi розiржуться конi, замукають корови, забекають вiвцi, загудуть бджоли, а пастух швиденько бiжить до хати за частуванням.
Нема чого даремно ганити. Чимало е таких пастухiв, якi чинять по совiстi цiлий рiк, хоча, як то бувае, кожен щось забуде або прогавить. Але, правду кажучи, багато й таких, що аж на свята згадають про сумлiння й опам’ятаються. І щойно тодi починають ревно говорити з тваринами й догоджати iм. А чому? Бо добре вiдомо, що на Святий Вечiр повiе десь iз полонин i сам Ісус ходить уночi помiж сплячими звiрятами й перевiряе: «Малята моi, чи вас хтось не кривдить? Може, мучить вас спрага, бо вас вчасно не напоiли? А може, вам холодно, бо вам не постелили i вас не накрили? Чи мучитеся кольками, бо вас нiхто не потре?»
Тому про всяк випадок навiть людина сувора i без серця подумае собi: цього единого вечора краще бути добрим до худоби, адже худоба не злопам’ятна: добро пам’ятае, а все погане забуде, не наскаржиться.
Частування худоби – це тiльки початок. На Святий Вечiр гостиннiсть розливаеться, мов гiрська рiка, що розбивае греблi й несе за собою все, що трапиться по дорозi. Як тiльки пастух закiнчив гостити худобу, вiдчиняе навстiж ворота i дверi своеi хати, хай би там який трiскучий був мороз. Кличе i запрошуе таких гостей, яких цiлий рiк нiхто не бачить, а якби й побачив, то, напевно, нiхто iх не запрошуе. Найперше всiляку живнiсть iз лiсiв, iз безодень лiсних, iз закамаркiв, скриток, зi стежок, стежинок. Пастух усiх голосно вiтае, починаючи так: «На всiх плаях, на всiх плаечках, на водах-потiчках, на закрутах, на скоках – Божа Дитино, ручкою ясною благослови iх усiх! Чи з ведмежого роду, чи з вовчого роду, чи з оленячого роду, iз сернячого чи заячого, зi скали чи з броду, з лiсу чи плаю, – ходiть до нас, не бiйтеся, скористайтеся, полижiть, скуштуйте, напийтеся, наситьтеся».
Чи тихо в лiсi, чи щось десь хрусне, чи чути кроки по снiгу – пастух нiчого не боiться. Чекае, тричi повторюе запрошення для всього, що дихае, для всього живого. Запрошення сягають щораз далi, стають усе важчими, усе небезпечнiшими – ризикованими. Пастух кличе душi померлих, своiх i чужих. Тi, що бродять лiсом на вiтровii, а потрапити нiкуди не можуть. Душi тих, кого вбив грiм та лiснi колоди, тих, що заблукали i пропали у пущах, тих, що втопилися на сплавах серед повенi. Тi душi, за якi нiхто не молиться, якi не мають куди пiти на Святвечiр.
«Вiтцi чи невiтцi, брати чи небрати, побратими чи розбратими, прибувайте, летiть сюди до свiтла, до хат, будьте ласкавi, вiдпочиньте, пiдкрiпiться, утiштеся. Ми вам радi, для вас кидаемо мед iз пшеницею i з маком».
І зразу з тихеньким шелестом влiтають юрмою душi до хати. А домочадцi обкидають стiни та стелю стравою з меду, пшеницi й маку, щоб душi, сiдаючи, де iм заманеться, могли ii смоктати, як метелики. Потiм домашнi дмухають легенько на стiл i на лави, щоб на них не присiсти, не пiдiм’яти жодноi душеньки.
Врештi настае час на найважливiше запрошення. Мабуть, не кожен пастух – або не кожен однаково, бо не кожен знае, про що йдеться, – кличе i запрошуе Громового царя зi скельноi краiни, аби вiдвiдав його зi своiми громовими боярами, зi скельною громовою дружиною: «Прийди, царю гiдний, на Вечiр Святий! Над нами бiльше свiтло – дитятко Боже, прийди Його вшанувати!»
А що в цей час робить громовий цар? Закриваеться у скельних замках, у громових палатах, глухий до святих слiв, покладаючись лише на насилля, на могуття блискавки та громових гармат. Ви ще не знаете, хто це? Це головний антипод Бога. Вiками чекають на нього привiтнi словами й вiдчиненi дверi. А вiн нiколи й не ворухнеться, навiть не мугикне. Мовчить. І далi запрошують його пастухи до хвали Дитятка, народженого зi звiзд, вiд Його iменi й на честь святого Рiздва. А раптом?
Вечерi i тайноi учти нiхто нiколи не призначав i тому не може заборонити, i тому нiхто цього не може заборонити й нiхто нiколи ii не заборонить. Хоч би на кожному деревi вивiсили державнi укази й церковнi ухвали супроти забобонiв, нiхто нiколи не встежить за пастухами.
Коли закiнчуеться тайна учта, починаеться коляда. Коляда весела, вiдкрита, безжурна, i тому ii називають християнською. Бо горяни вважають, що смуток – це поганство або навiть диявольська спокуса, натомiсть християнство – це вiльна радiсть, це приязна доброзичливiсть. Вiд початку свята ходять пастухи-колядники. А звiдки взялася коляда в нас у горах над Прутом, над Черемошами, над Бистрицями? Коли рештки свободи згасли на долах, коли й прадавню пiсню затоптали, а всi справи вiри й серця вiддали урядам, то святий Миколай мандрiвний, захисник бiдних i знедолених, покинув усi iншi краi i з’явився тут у нас у горах. За ним прямувала його дiтвора-колядники. І тому тiльки в наших горах збереглися старi пiснi, давнi танцi, увесь звичай, такий радiсний, що аж до неба пiдскакуе i тому слушно зветься християнським.
Але сто рокiв тому i в нас настала нiч. Мандатори[7 - Мандатори – адмiнiстративнi урядовцi, про яких довго ходила недобра слава. Йдеться про абсолютизм i централiзований терор в Австрii, коли через побоювання заколотiв заборонили всi обряди та зiбрання. Навiть духiвництво змушене було визнати коляду «язичництвом».] придушили звичай, i вже здавалося, що от-от настане кiнець свiту. Бо недарма кажуть, що коли люди перестануть спiвати старi коляди, писати писанки i молитися до рахманiв, вiдразу ослабнуть ланцюги на Люциферi, а вiн почне ревiти й готуватися до того, щоб буревiем увiрватися на цей свiт. Однак того разу йому не вдалося. Мандатори завалилися й пiшли до пекла, най iх мае i тримае! А пiсня воскресла. Знову по заснiжених плаях сяяли вогнi, знову спiвали скрипки, дзвенiли дзвiночки, гримiли пiстолети, гудiли роги, а трембiти трубили по лiсах i полонинах. Знову поверталися колядники до хат.
Чи то ангели з неба зiйшли?
Вiд Бога гостi, то коляднички!
Коляднички – Божi дячки…
Старi лiси, що пам’ятають давню свободу, вiтали радiсною луною пiснi, яких не чули весь час неволi, пiвстолiття. Коляда поверталася з того свiту, запитувала вiд iменi Вiтцiв:
Що там поробляе наша верства славна?
Чи така в них вiра, як i стародавня?
А чи у церквах моляться щиро?
Чи поклоняються Святiй Вечерi?
Чи моцно тримаються старовiку вiри,
Правди свобiдноi, як вiтцi робили?
Коляда застала все по-старому. Ще не згасла стара правда. Старi люди вiтали коляду зi сльозами на очах. Коли пiд вiкнами заграли скрипки i трембiти, коли задзвенiв дзвiночок керiвника коляди, коли молодi голоси заспiвали «Чи спиш, чи чуваеш, господарику», а з хати голосно вiдповiдали «Просимо, просимо, пани-колядники».
Колядники рядком ставали пiд вiкнами, пiднiмаючи величезнi сокири, як воiни старовiку. А дiти в хатi з радiсним переляком пхалися до вiкна: а раптом десь у натовпi колядникiв сховалися ангели, а за трембiтарями крокуе сам святий Миколай. Вони бачили, як у вогнях червонiлося вбрання колядникiв, як виблискували топiрцi в танцi, як на снiгу вирував плес. Старий Матарга, що мав вуса, наче два рiвнi й довгi вiхтi, був старшим братом у колядi. Тримав хрест, обмотаний пряжею, стояв непорушно, урочисто посмiхаючись. Бiля нього – керiвник коляди Фока з роду Шумеiв, пишно вбраний, весь у блискучiй мiдi, з двома пiстолетами, важкими як гарматки, з чотирма порохiвницями. То дзвенiв дзвiночком, то кивком керував плесами, то спiвав коляди. Далi скакала Коза – колядник, переодягнений козою. Потiм iнший, переодягнений конем, вибрикував та iржав, гордо закидаючи голову. Мiхоноша, який мав збирати грошi й дарунки, вимахував мiшком. Скрипаль виводив жвавi мелодii плесу i круглека, сам вигинаючись, мов та мелодiя. Неподалiк стояли трембiтарi, i трембiти раз за разом озивалися потужно й солодко. З маленького двору трембiти сповiщали цiлий свiт про повернення коляди. Кожен колядник був озброений пiстолетами, i пiсля трембiти лунали пострiли, аж густий дим огортав колядникiв, наче гiрський туман. Врештi пiд проводом Фоки починалася пiсня – пiдвiконна коляда, дуже повiльно, поважно i рiвно. Потiм кудлатi бiловолосi старцi танцювали з топiрцями, молодечо присiдали й крутилися, як у давнi роки. Молодi танцювали пiсля старих. Усi щасливi, нiби свiт знову опинився в руках Божих, нiби знову народився. Врештi колядники заповнювали хату, входили до неi юрбою i сiдали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто. Дiти до кiнця життя не забували повернення коляди.
За часiв молодостi Фоки ходити було не так зручно, як тепер, коли по однiй громадi крутиться кiлька гуртiв колядникiв. А колись за вiсiм днiв добряче треба було ногами намахатися, щоб обiйти чотири або й п’ять громад, вiддалених одна вiд одноi. Часом уже вiд однiеi хати до другоi треба було подолати значну вiдстань, а ще як снiгу нападало по пояс, то й добряче потрудитися. Інодi, коли було мало часу, людей запрошували до одноi хати, й вiдтодi коляду спiвають не всiм разом, а колядують кожному в хатi окремо призначену пiсню, навiть найменшiй дитинi, i про померлих нiколи не забувають.
Так несли радiсну вiсть i слово Боже у найдальшi закутки пущi. Через вiсiм днiв поверталися туди, звiдки вийшли? – себто на Ясенiв – на розплес, чи одплесане. Цим танцем закiнчували коляду.
Нинiшнi люди вихваляються, що, як колядники, вони не сплять вiсiм днiв, бо безнастанно славлять Христа танцем, пiснею та дружнiм спiлкуванням iз людьми. А хiба то правда? Такий-сякий слабак-колядник заледве протанцював одну чи двi ночi, заледве потупцював вiд одноi хати до другоi, що тепер i так не надто далеко, а вже валиться де попало й гучно хропе, або принаймнi дрiмае, б’еться носом об стiл i знову дрiмае. Нарiд вже не такий, як колись. Одне треба визнати, що нашi колядники не так ходять, як отi церковнi, десь там у низинах, бо тi хоч i добре навченi, але вiдтарабанять швиденько свое, нiби цiпом, аби тiльки добути пару злотих на церкву, i вже бiжать далi. Нi, християнська вiра не випрошених грошей потребуе! Потрiбна охота, щоб захопити, вразити, здобути славу. У мiстах ученi й освiченi люди ходять до театру, втiшаються виставами. У нас на коляду цiлий театр приходить до хати. Але ще не вiдомо, як вiн буде грати, як довго побудуть колядники в хатi. Усе залежить вiд того, як iх прийматимуть, як вони заприязняться з господарями. По-християнськи то саме так: кожному iнакше побажати, iнакше танцювати, iншi оповiдi розповiдати, iншi жарти вигадувати, а як треба, то й блазнювати. Але з усiма заприязнитися! Ось такi вони, справжнi колядники!
Щоби воскресити коляду, Фока вiдшукував, де тiльки мiг, старi пiснi, ходив до iнших керiвникiв коляди. Разом пригадували й повторювали старi пiснi. Навiдувався i до старого дяка Кропивницького у Криворiвнi, який багатьом вiдкрив таемнi знання про той свiт i охоче навчав колядок, коли хтось хотiв навчитися. А ще Фока слухав мандрiвникiв, що зупинялися на нiч у його хатi, а деякi пiснi вичитував iз якихось книжок. І, може, жодного казання гiрськi християни не слухали так побожно, як коляди Фоки, коли вiн з усмiшкою виспiвував розмову Господа зi святим Миколаем:
А в нашого газди i пана,
У побратима брата Івана,
Кедровii двори, тисовii столи.
Радуйся земле! Син ся народив! Радуйся!
Сам Господь сидить при святiй Вечерi,
А довкола столу святi та ангели,
А нема тiльки святого Николи.
– Послужи ми, газдо! – сам Господь кличе —
Хай ураз тут стане Никола святий!
І за годину Никола бiжить,
Ясна корона на його чолi,
А меч огнистий в правицi держить,
Весну приводить, а зимоньку гонить.
Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!
Каже до нього Господь з-поза столу:
– Де ти ся барив, святий Николо?!
– Пробач ми, Пане, все так ся барю,
Був я на морi, на переправi.
Сiм десяткiв душок вiз я через море,
Жодноi душеньки нiде не зронив.
Та буйнii вiтри звiдкись налетiли?
Скинули ми човен тихий у глибини.
І двi душечки море забира:
Одну, бо не пустила до дому
Вбогого, не дала iжi та вбрання,
Не удiлила добра нiкому.
А друга душечка, та за нiщо мала
Матiр та вiтця, гiрко ображала.
І тi двi душечки води морськi взяли.
Вже над ними хвилi змикатися стали.
Три рази пiрнути в глибочiнь наваживсь,
Тричi не пускали мене хвилi вражi,
Але iх нарештi виловив зо дна,
І так не пропала душа нi одна.
Сiм десяткiв душок провiз через море,
Жодноi душеньки нiде не зронив.
Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!
Прикро визнавати, що коли така пiсня записана на паперi, навiть якщо ii голосно прочитати, правильно продекламувати, виглядае вона якось сумно, так нiби ii поклали до вiчного сну в новеньку труну, а дяк поспiшно пробекав вiчну пам’ять. Пiсня Фоки линула поволi, не квапилася. Розплiталася довкола, промовляла до кожного, питала кожного. Бо Фока сповiщав не тiльки кожну строфу, а навiть кожне слово вимовляв виразно i дивився в очi усiм по черзi, i вже пiсля кожноi строфи спочатку колядники, а потiм iнколи й усi в хатi вiдповiдали хором, виразно повторюючи рефрен: «Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!»
Отак, узагалi не поспiшаючи, спiваючи годинами, вiдспiвали кожному з присутнiх, не оминаючи нiкого, довгi коляди. Кожному iншу, пiдходящу для кожного: одну для газди, iншу для газдинi, ще iншу для хлопця, iншу для дiвчини, iншу для дiтей i нарештi коляду для померлих, що, запрошенi на Святий Вечiр, хоч i невидимi, слухали десь по кутках.
Знову вiдпочивали, знову iх частували, а колядники навперемiнки то церемонилися, то перекушували й випивали, коли iх вдавалося вмовити довгим припрошуванням.
Потiм раптово вставали. З пiснею на устах Фока розпочинав особливий обряд – святочний танець, що називаеться плес, – рвучкий, жвавий, нерiвний, нiби молодi кiзки танцювали. Розпочинав пiсню питанням:
Ой добрий вечiр до цеi хати.
Чи позволите козi скакати?
Колядники голосно вiдповiдали:
Ой, скачи, скачи, козо небого,
Насiяв наш пан пшеницi много.
І тодi спочатку старi, що пам’ятали давнiй звичай, узявшись попарно за руки, то стрибали вперед, то враз оберталися назад, то присiдали. Насiдали по черзi на присутнiх, закликаючи пiснею, щоб тi дали за плес грошi на церкву. Та невдовзi молодi плесуни змiняли старших. Бо кожен iз присутнiх знав, знала навiть кожна дитина, що то мае бути перевiркою витривалостi плесунiв – чи довго витримають i зможуть так скакати, присiдати, плесати та спiвати одночасно, щоб витиснути грошi. І кожен, хоч i тримав у кулацi приготованi грошi, намагався випробувати плесунiв якнайдовше. Уся хата голосно смiялася, а деякi з присутнiх казали: «Гей-га, так легко нема, най з нiг валяться, най зароблять на церкву Божу!» Фока безперервно дзвонив дзвiночком у ритмi плесу, а плесуни вже роти повiдкривали вiд утоми, вже ледве трималися на ногах у присiдах, але й далi гопали i присiдали, та, хоч i захеканi, все спiвали, нагадуючи про пожертву:
Не хочеш дати, не пiдем з хати!
